Серденько

-Але обережно, бо він так може щось у вас вкрасти. – посміхнувся Суббота, дивлячись в зал. – Знаєте, що він у мене так вкрав?

Женя вже знав. З півслова. Тому сидів з максимально задоволеним обличчям.

-Серденько.

Це не передати словами. Цей зверхній погляд на публіку та їхні овації. Цей вогонь в очах.

«Дивіться і знайте всі! Я зміг! Я розтопив цей айсберг. Заздріть!» – крутилось в голові Яновича. На лиці – емоція переможця. В душі – задоволення собою.

Розмова далі була вже не важлива. Можна було б на цьому закінчити. Бо зібратися після почутого було занадто важко.

«Серденько» – засіло в голові. – «Чи можна це вважати зізнанням? Якщо це так – я найщасливіша людина. Я виграв в усіх. Я виграв цей світ».

Але бесіда продовжилась, бо питання в чаті не закінчувались. А потім ще підписи книжок, фотографування з фанатами, подарунки, багато гарних слів. Втомлює, але не настільки, щоб забути слова друга. Так, саме друга. Бо те, що Спартак вважає його другом  він вже сказав на попередньому подкасті. І навіть більше ніж другом. Бо просто друзі не стануть ризикувати собою аби допомогти комусь сховати вночі труп.

І Женя йому вірив. Він знав, що Спартак приїде. Він був впевнений в ньому. В собі так не впевнений.

І зараз. Якщо Спартак сказав, що той вкрав його серденько, то це правда. Він не міг брехати. Не так. Не в цьому. Не йому.

Через годину актова зала вже була пуста. Вже тиша. Ні души. Тільки два кресла на сцені та нескладена апаратура. Четверо хлопців сиділи в гримерці за кулісами та, просто втомлено раділи, що цей знімальний день закінчено. Коля дістав зі своїх підготовлених запасів пляшку бренді.

-О господи, як завжди. – важко зітхнув психолог, сидячи в креслі неподалік компанії та залипаючи в телефон. Так проводити час йому було недовподоби.

-Ми не завжди п’ємо після подкасту. – підмітив Антон, відкупорюючи пляшку. – Сьогодні можна. Важкий день. Дві години зйомки. Півтори тисячі людей.

-Це просто щось. Це взрив. – Янович ще відходив від такої кількості глядачів. В його руці появився вже наповнений стакан. Спартак підняв лише очі, залишаючи телефон в руках, глянувши з-під лоба на злощасний алкоголь в руці Жені. Та швидко повернув погляд в екран. Звісно він був проти. Нехай п’є хто хоче. Але не його хлопчик. Так. Його хлопчик. Він так вважав. Бо турбуватися про Женю було приємно. Нерозумно, тому що Євген вже дорослий хлопець, але приємно. Як так сталося? Він і сам цього не помітив, коли це перейшло межу. І зараз сидіти і бачити, як цей кучерявий заливає в себе цю гидоту – було неприємно. Ні, не так. Це дратувало.

-Це підпал! –  відізвався Коля, піднімаючи стакан. – Вип’ємо за те, щоб це не закінчувалось!

-І щоб аудиторія росла! – доповнив Женя. Почувся дзвін стаканів. Бренді доволі не слабкий, але горло обрекло приємно.

Аудиторія і справді була дуже тепла. Ради такої хотілось і робити, і втомлюватись. Віддача максимальна. Ще завжди тішило.

-Так, хлопці, це все добре, але я пішов збирати техніку. – сказав Антон, відставивши на стіл пустий стакан та закушуючи виноградом.

-Я тобі допоможу. – відізвався «в одне рило продакшн», тобто Коля.

Вони покинули гримерку, залишивши Субботу та Яновича наодинці.

Женя сів в просторе крісло, втомлено закинувши голову на високу спинку, та закривши очі. Хотілось трішки розслабитись. Але думки не давали. Бо завжди повертались до «безпечного злочинця». Після випитого алкоголю довго наважуватись не прийшлось.

-То що я там в тебе вкрав? – Женя мовив це навіть не відкривши очі.

Спартак усміхнувся, не відводячи очей від телефону.

-Занадто? – запитав психолог.

-Замало. – швидка смілива відповідь, якої Спартак не очікував.

Женя підвівся, підійшов до столу та вдруге наповнив свій стакан. Знявши піджак та краватку, він розстібнув декілька верхніх ґудзиків на білій рубашці. Це змусило Субботу відірвати погляд від смартфону, спостерігаючи за рухами друга. Чомусь захотілось випити.

«Так. Стоп. Яке випити? Що з тобою, Спартак?»

-Хочеш вкрасти не тільки серденько? А ще й цноту? – посміхнувся Суббота. Звучить як жарт, але не в думках психолога.

-Звісно)

Сміх друзів заполонив кімнату.

Смішно? Звісно. Але поодинці кожному з них було аж ніяк не смішно. Але маску тримав кожен. Бо хто його зна, що воно таке.

Янович виглядав зараз дуже привабливо. Йому дуже пасувала ця біла сорочка, особливо розстібнута зверху, світлі джинси, вкладені акуратно кучері, і цей бренді в руці… а інша долоня – в кишені брюк. Він підійшов до вікна, відкрив та відпив трохи напою. На вулиці йде сніг, морозне повітря відразу ж вдарило в обличчя.

-Захворієш. – Спартак відклав телефон та поглянув на друга.

Але той і не думав реагувати. Просто стояв собі, дивлячись на повільний лапатий сніг, та потроху потягуючи бренді. Суббота підвівся, підійшов ближче, та став поруч, склавши руки на грудях.

-Захворієш. – не відводячи погляду, промовив брюнет.

-Зато разом.

Ця фраза визвала посмішку на обличчі Яновича, та змусила одразу зачинити вікно.

-Які плани на вечір?

-Відпочивати. – Женя осушив склянку та поставив на підвіконня.

-Може до мене? Пограємо у щось, чи ютуб подивимось.

-Можна. Я викличу таксі. – відповів брюнет, беручи в руки телефон.

Через півгодини, коли Коля та Антон вже попрощались з хлопцями та поїхали по домам, Спартак та Женя вже сідали у таксі. На дворі вже темно, сніг не переставав йти. Женю вирубало в сон. Він вже не міг пручатися Морфею, і десь на середині дороги його голова важко впала другові на плече. Спартак звісно не буде його будити. Але він так близько зараз. Чути його тепле дихання. Захотілось погладити неслухняні кучері. А якщо?.. Блондин обережно підняв руку та торкнувся темного м’якого волосся. Легенько, аби не розбудити, бо пояснювати свої дії не дуже хотілось. Він занурив руку в кучері, пропускаючи їх через пальці. «Кайф» – вирвалось з уст. Думки заводять не туди куди треба. Суббота знов зупиняє себе, прибираючи руку. Треба переключитись. Врятував водій таксі, який зупинив авто біля дому психолога. Женя здригнувся, розплющивши очі.

-Ой, Спартачок, вибач, я тут трошки кіморнув на тобі. – подивився він на психолога, потираючи сонні очі.

-Да? А то я не помітив. – зробив здивований погляд Суббота, коротко усміхнувшись. – Вилізай давай, сонько.

Залишивши авто, хлопці вже підіймались до ліфту.

-Буде весело, якщо в цей момент виключать світло. – промовив Спартак, натискаючи на кнопку потрібного поверху. -Будемо сидіти с тобою разом як два ідіоти в ліфті.

-Не каркай. Це буде найгірший сценарій вечора.

Вони таки благополучно дістались квартири. Женя знав, що Спартак любить порядок та чистоту, тому акуратно роззувся і повісив пальто на, давно вже облюбований, крючок. Він тут не вперше. І він любив тут проводити час, а іноді і залишатись на ночівлю. Звісно на дивані. Це ж Женя. Його завелика совість не дозволить попроситися в ліжко. Та й виглядати це буде якось дивно. Не дай Боже Спартак ще подумає щось не те про нього.

Хоча психолог ніколи ні за що не засуджував хлопця. Але ж це Женя.

-Зробити тобі чаю? Чи ти вже напився? – підколов його Спартак, проходячи до ванної аби помити руки.

-Як смішно. Ха-ха. – награно посміявся Янович. -Я зараз ще й курити на балкон піду.

-Да зараз же. – саркастично зреагував блондин. -А по сраці?

-Ти мене хочеш злякати чи змотивувати? – усміхнувся, жартуючи Янович. Він вже діставав дві чашки і ставив грітися чайник. І добре що він не бачив обличчя Спартака, котрий був ще у ванній кімнаті. «Господи, Женя…Нащо ти…»

-Надіявся злякати. -Спартак стояв, спершись на умивальник.

-Тоді я вже йду на балкон.

-Ні. Я не дозволяв. -власно заперечив Суббота.

-Вибачте, хазяїн. – зі смішком відповів Євген.

«Сука. Янович, що ти робиш?!» – думки повели блондина в тотальну розпусту, але треба швидко зібратися.

-Я вже зробив. Ти там де? – Женя поставив на стіл дві чашки. Від тепла квартири його й так вже розслабило, а зараз ще й чай гарячий. Зовсім розвезе.

-Йду. – Спартак вмив лице холодною воду та поспішив назад, до друга на кухню. Янович вже сидів за столом, зустрівши поглядом Субботу.  -У що грати будемо?

-Зараз виберем. – Блондин взяв пульт та включив телевізор.

Тільки-но він зайшов в головне меню, як  світло в квартирі потухло. Кімната в момент погрузилась в суцільний чорний мрак, бо навіть фонарі за вікном повимикали.

-Оу. Це в мене в очах потухло? Чи світло вимкнули?

-Краще б тебе в очах. Але це наш шановний ДТЕК оголосив «відбій». – Спартак розчаровано кинув пульт від плазми кудись на диван.

-Аа, а то я вже хотів кидати пити. – Женю взагалі ніяк не засмутила ситуація. Хоча чи можна Яновича взагалі чимось засмутити?

-Гарна думка. Підтримую.

Женя увімкнув фонарик на телефоні аби друг мав змогу підійти нього та сісти за стіл, не вбившись.

-Вимикай. Не розряджай батарею. – мовив блондин, беручи до рук свою чашку. Його відразу накрили думки:

«Все одно це не найгірший сценарій. Бо поруч Женька. З ним краще, ніж без нього. Що б я зараз робив, будучи сам? Пішов би спати? Подзвонив Жені? Звісно. А він зараз тут. Повезло. Навіть якщо ми мовчимо. Для мене це вже задоволення. Мені комфортно. Я все одно відчуваю його присутність. Навіть якщо не бачу. Я чую його дихання. Цього достатньо аби мені було спокійно»

«Він зараз тут. Поруч. І я тут. Навпроти. Так добре. Навіть без світла. Навіть без слів. Навіть не бачачи його. Я просто відчуваю що ми разом. Так спокійно. Не треба нікуди бігти, поспішати. На вулиці ніч і холод, а в душі зараз неначе сонце. Розливається, наповнює, гріє від однієї думки, що Спартаку комфортно зі мною навіть так. Це цінно. І я це цінитиму завжди. І хапатимуся за це усіма руками. Спартак вже найрідніша для мене людина. Бо знає про мою душу вже більше аніж я сам. Це той, хто розуміє і без слів. Той, хто дає відповідь ще до того як почув запитання. Воно просто було в мене в очах. Він розуміє погляди.

Добре хоть думки не читає. Бо в нього було б багато запитань до мене»- ця думка визвала смішок на лиці Яновича.

Суббота почув це. Піймав через темряву. Бо що-що, а Женя залишався світлою людиною навіть в темряві.

-Поділишся? – запитав блондин, сидячи навпроти та відпиваючи свій чай. Звісно Янович не міг сказати правду, але питання задати доречно.

-Як ти вважаєш, до чого б призвело те, що люди могли б читати думки одне одного?

Знову повисла темна тиша.

«Ти б дізнався, що я про тебе думаю і що іноді хочу з тобою зробити» –  подумав Спартак, але відповів інше: -Це буде жахливо. 90 % відносин розпадуться. Всі будуть дуже злі й неприємні. Бо мало хто думає щось хороше про когось. А ще це повна відсутність особистого простіру та свободи. Пари порозходяться, майже всі шлюби розірвуться, друзі відмовляться один від одного.

-Навіть ти? – Женя підняв очі кудись в темноту, але він знав що погляд впав саме на Субботу. Та й відповідь він знав, але чути це було приємно кожного разу.

-Ти знаєш, що від тебе я ніколи не відмовлюсь. Якщо ти цього не захочеш.

-Я знаю. І я ніколи про тебе нічого поганого не думав. Чесно. -тихо промовив Янович.

-Я знаю. Але уявляєш, скільки б відносин почалось прямо зараз, якби люди могли прочитати думки одне одного? – риторичне питання Спартака, яке заставляє задуматись. -Скільки б людей стало щасливіше, знаючи, що людина поруч насправді в нього зараз закохана?

В цей момент Женя був неймовірно радий що суцільна темнота не видавала його емоцій. Він щосили заплющив очі та стиснув кулаки. Це ж просто слова. Але чому він присвоює їх собі? Спартак просто ділиться своїми роздумами і все тут. Але дихання таки вибилось.

-Ти правий. – все що зміг сказати Женя, зібравшись до купи та відпиваючи свій чай.

-Щось жарко стало. Треба вікно відкрити, раз ти мені не дозволяєш на балкон виходити. – посміхнувся Янович та встав з місця, підсвічуючи собі телефоном.

Поки відчиняв вікно, почув за спиною тихий шорох. Це Суббота згадав про одну штуку, встав із-за столу і кудись пішов. Женя стояв біля вікна, тримаючи руки в кишенях джинс і навіть не повернувся аби подивитись куди зник друг. На слух він розумів, що психолог пішов до спальні. Янович тим часом дивився як десь далеко світяться та живуть життям інші райони Києва. Але в них світла сьогодні вже не буде.

«Мені це і не так важливо. Я й без світла зараз щасливий, що я тут. Разом з ним. А світла мені і від його очей достатньо. Навіть якщо я їх не бачу. Я їх відчуваю» – з цих роздумів вивів кіт. Кіт, якого приніс Спартак, підійшовши до Яновича та поставивши нічник перед ним на підвіконня.

Кіт-нічник гарно переливався та ярко змінював кольори, наповнюючи кімнату то червоним світлом, неначе жарким полум’ям, то синім холодом, неначе в Тихому океані.

Блондин стояв поруч. Нікуди не йшов. Тишу порушив Євген, не відводячи погляду від вікна:

-Я інколи жалію, що не маю такого навику – читати чужі думки. Я напевно був би значно сміливішим в своїх діях і бажаннях, якби знав, що людина точно не відторгне мене.

-Ти можеш бути сміливіше. Не зробиш, не взнаєш. А потім жаліти будеш. – відповів Суббота, але для себе його слова мали інший контекст.

-Інколи мені дуже кортить знати. Особливо коли мені важлива ця людина. А таких мало.

-Ти маєш дуже багато крутих навиків. Інші про таке тільки мріяти можуть. -підбадьорив друг, що змусило Женю замислитись, а через секунду ще й видати посмішку на обличчі.

-Зато я зміг зробити те, що не міг ніхто. – на лиці Жені задоволена усмішка в усі 32. Він повернувся корпусом до Спартака та перевів на нього погляд. Їх силуети неймовірно гарно подсвічувались червоним  кольором лампи.

-Я знаю. -мовив психолог дивлячись на місто. Пауза, і продовжив: -Ти вкрав моє серденько. Ти зніс стіну. Ти запалив те, що не може горіти.

Він нарешті повернув голову на Яновича, заглядаючи у його манливі очі.

Кожне його слово продиралось аж в душу, перевертаючи там все догори. І справді такого вогню брюнет ще в його очах не бачив. Ці слова були наповненні життям та… емоціями? Так, емоціями! В цю хвилину, поруч з Женею, він був найемпатичнішою людиною. Мабуть вперше за життя. Найемоційнішим. Найвідкритішим. Найкращим. Бо поруч з ним. І тільки для нього.

-Невже це той самий Спартак який казав, що зможе піти в будь-яку хвилину?

-Покидьок. – усміхнувся Суббота махаючи головою, йому було смішно від іронічності цієї ситуації. Але Женя не дав чоловіку відвернутися, схопивши його лице у ліву долоню та повернувши до себе. Спартака неначе током вдарило. Неначе водою холодною облило. Але було так приємно відчувати близькість з Женею. Навіть таку. Просто його теплу долоню на своїй холодній, від відчиненого вікна, щоці. Він повернув погляд на обличчя друга.

-А як же «не привязуватись»? – тихо запитав Женя.

-Я…не зміг. – Спартак пожав плечима. Він не міг не втонути в його очах, не міг відірватись від нього аби не проґавити ні однієї його емоції чи погляду. А погляд Яновича казав про перемогу.

-Я виграв світ?

-Ти виграв мене. -Спартак накрив його долоню своєю та спустив на своє сердце. -Бо моє серденько підвладне тільки тобі.

І брюнет відчув як швидко б’ється серце навпроти.

-Воно не бреше. – тихо сказав Євген, поглянувши на їхні дві долоні у Спартака на грудях.   

-Хіба я стану брехати своєму хлопчику?

В саме сердце. В мозок.

«Своєму хлопчику». Господи. Вже не важливо про що він думає і як зреагує. Женя вільною рукою притягнув Спартака та поцілував в губи. Рука перемістилась на його шию, коли зовсім не відчула опору, а навпаки, Спартак першим поглибив поцілунок. Бо так вже давно цього чекав і бачив в снах , що вже не міг терпіти. Він був неймовірно щасливий, що Женя відчував те саме до нього та виявився чи то сміливішим, чи то просто швидшим. Бо після таких слів Спартаку теж було важко втриматись від спокусливих бажаних губ друга. І це було питання часу.

Першим поцілунок перервав Янович, закривши очі від стількох емоцій. Вони стояли, спираючись лобами один до одного, іноді торкаючись носами, на якому Женя залишив короткий поцілунок, що до речі визвало у Спартака щиру посмішку. Рука все ще лежала на сердці блондина, та відчувала з якою силою воно вибивається із грудей. Це найкраще підтвердження. І думки читати не потрібно.

-Ти зараз можеш сказати, що це все пристрасть та мій алкоголь… – почав Янович, не відкриваючи очей, але був одразу перебитий:

-Це кохання. – Спартак підняв очі на брюнета, беручи його лице в свої долоні, аби той дивився на нього. – Це кохання, Женя.

З цими словами він знову наблизився до губ коханого, бажаючи не відпускати його з поцілунку ніколи. Він прив’язався. До манящого запаху, глибоких очей, м’яких кучерів, тонких жартів та рідних дотиків. Тепер або з ним. Або боляче.

Він прив’язався.