Розділ 1: Сіна, навчання та зміни

Привіт, це я, Ерен.

Ти, напевно, думаєш зараз: ой лишенько, що ж стало із тим тринадцятирічним хлопчиськом, що бігав босий по травичці на твоєму подвір’ї та тихенько сидів біля тебе, поки ти шила? Ну так ось, думаю, тобі цікаво буде послухати.

Різниця між Ереном в тринадцять років та в сімнадцять не те щоб дуже суттєва, але саме в мої сімнадцять років зв’язок між нами обривається — ти й сама знаєш, чому, не змушуй мене це згадувати, будь ласка. Але з того моменту все пішло під сраку. Гадаю, ти це розуміла в останні дні.

Я закінчив школу — не добре і не погано. Я завжди був доволі посереднім в навчанні, але всі вчителі — навіть ті, які у мене нічого не викладали — знали мене. Годі й казати, я був тим ще розбишакою. Батько довго ще ходив кислий. Воно й зрозуміло, адже Зік школу закінчив із якоюсь там медаллю та купою відзнак. Ось, хто справжній золотий хлопчик! Ну, ти то й сама знаєш, що мені розказувати?

Літо після школи було кепське, навіть згадувати нема чого. Ти зникла, батько давив на мене із силою бегемота, ще й ці екзамени. Мені завжди було на всіляких тестах погано, так я ще й тут відзначився — знепритомнів на екзамені з біології, прийшлось приходити в інший день. Здав я все так собі. Батько був незадоволений, але балів вистачило для вступу, тож мені, в цілому, було все одно.

Ти, напевно, й сама здогадуєшся куди я поступив. Батьки ні за що не відпустили б мене до Сіни, якби ж я не «вирішив» вступити до Утґарду. Я ж завжди мріяв про кар’єру медика, еге ж? Ну, або ж батько цього хотів, але тоді я не бачив різниці між моїми бажаннями та його. Ти ж зникла, хто б мене напутив?

Якщо стисло, то хромований бік потягу Шіґаншіна-Сіна вже в серпні увозив мене до мого нового життя — медична академія, гуртожиток, велике місто, про яке я завжди мріяв, а головне — мама із татом десь позаду, дивляться, як я їх залишаю. Мама плаче, батько наче вперше виглядає гордим за мене. Але мене це взагалі не турбувало. Я був по-справжньому щасливий в той момент — покидаючи їх, залишаючи Шіґаншіну позаду, думаю та мріючи про моє чудове світле майбутнє (викидаючи думки про голки, кров, білі халати та все це, від чого мене відвертало змалку). В тому потязі я відчув себе вільним.

Принаймні, я так думав.

Ну звісно ж, батько не ослабив повідець, він просто трішки відпустив його, але це імітувало моє відчуття того, що я сам щось вирішую.

Мені було вісімнадцять, я тоді багато чого не розумів. Рішення вступити до Утґарду було «моїм» та я «сам» все влаштував. Сам подумав, що це набагато краще дитячих та легкодумних мрій «згубити собі життя та стати швачкою».

Перший рік був, напевно, найцікавішим з усього, що зі мною відбувалося на той момент. Сіна виявилась не просто суцільним пам’ятником історії, яким воно залишилось зі спогадів про поїздки з батьками. О ні, то було геть інше місто.

Сіна з дитинства була велетенська і незнайома локація, хоча й зі своїми плюсами: кожна поїздка туди була позначена обов’язковим відвідуванням ресторану на вибір мами (такий собі знак прихильності батька), придбанням нових речей — лише необхідних! — для всієї родини (окрім батька, я ніколи в житті не бачив, щоб він щось собі купляв), вже більш опціональний подарунок для мене та Зіка — то залежало від нашої поведінки та успіхів у школі. Зікові подарунки діставалися частіше, ніж мені. Авжеж, я був тим ще бешкетником та нерідко гамселився з однокласниками чи «старшаками», а ще регулярно завалював контрольні роботи. За таке подарунки було не належно дарувати.

Хоча й подарунки із Сіни завжди були з якимось підтекстом від батька: книга на тему, яка торкається нашого майбутнього; прилади для школи — дещо яскравіші за звичайні, із нальотом капіталізму; планшет — лишень для навчання, але хай там що, батько купив його Зікові, не мені. Моя поведінка та успіхи в навчанні не призводили не те, що до планшету (який, якщо примудритися, можна було використовувати для ігор, що Зік успішно робив), вони не котирувались навіть для зошитів із малюнками, які мені зазвичай подобались.

Я досі пам’ятаю вихідні після мого найуспішнішого тижня у школі. Мій тріумф, звісно, виходив із того, що до цього я примудрився за один день і побитись із шестикласником, і полаятись із вчителькою. Звісно ж, батько покарав мене: відібрав телефон, заборонив виходити на вулицю «на гульки», ще й дав завдання читати дурну книжку про наслідки поганої поведінки. Після цього я був наче зразковим сином (тимчасово, звісно ж, його покарання діяли на мене аж до того моменту, поки я про нього не забував). А контрольну з математики, яку я ніколи не знав і не розумів належно батьківським стандартам, я взагалі написав на вищий бал, а також отримав похвального листа від вчительки з біології. За це наступної суботи в Сіні батько купив мені всю збірку книжок про Гаррі Поттера. Як я радів! В історіях про юного чарівника не було жодного слова необхідність жити за правилами, навпаки, він їх постійно порушував.

Але то вже не важливо, то пройдешнє. Я хотів тобі розповісти за різницю між Сіною «батьківською» та Сіною «моєю», теперішньою. О, що це за місто! Як воно відрізняється від того похмурого зображення із дитинства. Приїхавши у свій перший рік навчання сюди, я й уявити не міг, наскільки вона яскрава та виняткова. Бачила б ти людей тут с кожен зі своєю індивідуальністю, яку не боїться показати. А як тут вбираються!.. Люди не бояться та не уникають кольорів та фактур, як у Шіґаншіні, не ховаються, а показують, вішають на себе золото, срібло, пластик — та що завгодно! Тепер я розумію, чому ти так любила Сіну. Але не розумію цілком, чому ти так і залишалась в Шіґаншіні.

Нічні Сіна — це зовсім інший «звір». Історичні будівлі, які вже не здаються мені нудними, сяють від гірлянд та ліхтариків, вивіски крамниць із гарним одягом — гарніше був лише у тебе! — запрошують до себе, бари збирають у собі до купи усіх тих цікавих людей. Тут наче постійне свято. Навіть моє нудотне навчання не змогло зіпсувати мою насолоду та захват містом. Тепер я розумію, що якби ще тоді, в дитинстві, я їздив сюди не з батьками, а з тобою, я такою б Сіну і побачив. Ти б мені показала.

Признаюсь тобі, перші декілька місяців мені було складно. Різноманіття та сяйво життя, до якого я змалку прагнув, лякало. Здавалося, що я то все собі надумав, що я зовсім не такий, я їм не належу — ці люди значно цікавіші за мене. Я був занадто «шіґаншінський».

Я знаю, знаю, що б ти сказала — це все неправда, поганий вплив невпевненості, але тепер я розумію. Мені завжди належало бути тут — серед них, серед цього яскраво багатства життя; такого сяйнистого, яким я завжди його собі й уявляв.

Але, звісно, яким би неймовірним життя мені не здавалось зараз, коли я маю усе і навіть більше, воно ніколи не буде досконалим. Ні, не буде, тільки не без тебе.

Думаю, розповідь можна почати із закінчення мого першого року навчання — тоді я випросив у батька дозвіл повернутись в Шіґаншіну не на все літо, а лише на два місяці. Це була справжня перемога для мене, адже тоді я вже звикся зі своїм вільним життям у Сіні — частково, бо все ще залежав фінансово від батька. Так що на червень та липень, що я провів із родиною, я вдавав із себе «старого» Ерена: залишив весь свій барвистий одяг в Сіні, частку з якого пошив сам; захопив лише якісь старі речі, які я взяв із собою до міста торік; безумовно, жодних засобів для макіяжу я не брав — батьку точно не треба було знати, що я захопився мейкапом; всі свої прикраси, які я захопливо шукав та знаходив на недільних барахолках, я теж не брав — вони занадто нагадували б їм тебе, а це вже змусило б їх замислитись. Хоча, якщо придивитись, навіть при цьому «перевдяганні» в людину, якою я вже не був, все одно можна було розрізнити частинки тебе. Але, на моє щастя, батьки звикли їх ігнорувати та вдавати, наче їх ніколи й не було.

Ці два місяці я відчував себе диким звіром, якого знов поневолили. Мене нудило від розмов про моє навчання, протиставлення мого ентузіазму до Зікова, зауваження, застереження, лекції… Але хрін з ним усім, правда. Що мені розказувати? Ти один біс сама все це знаєш і без мене. Краще послухай про те, що було після мого повернення.

Гадаю, ти здогадуєшся, що два місяці в лапах моєї родини неабияк повпливали на мій настрій. Але в той самий момент, як я знову сів на потяг до Сіни, весь розпач зник наче за помахом чарівної палички. Тільки но потяг рушив, як я з огидою стягнув з себе подобу старого Ерена, та знов став собою — таким, яким я себе зробив за один рік життя в Сіні. Барви та жага до життя повернулись, я з нетерпінням чекав на зустріч із моїми друзями-сусідами Жаном та Арміном (про них згодом) та на останній місяць канікул в улюбленому місті.

Що ж, тут, напевно, я зазначу, що всі ці важливі зміни, які сталися зі мною за один рік в Сіні аж ніяк не можуть перевершити те, як змінила мене лише одна людина.

Леві.