Глава І

Примітка:

Основний пейрирг – Сяо/Венті

Додаткові: Кадзуха/Альбедо, Тігнарі/Скарамучча

❗️Увага: в роботі присутні сцени насилля та жорстокості.

Амбер створила групу «Новий рік»

Амбер додав (ла) Еола

Амбер додав (ла) Кая

Амбер додав (ла) Джин

Амбер додав (ла) Альбедо

 

Амбер: Привіт! Еола пропонує зустріти Новий рік та Різдво в неї в будинку за містом. Це в Монді, якщо хтось забув. Бажаючі є? Го збираємось 24 грудня, хто хоче може пізніше, десь до другого січня побудемо і повернемось.

Кая: Я тільки за. Когось ще беремо? Якось мало нас поки що, нецікаво буде

Амбер: Можете додавати інших та пропонувати всім. Будинок в них триповерховий, тож місця вистачить.

 

Кая додав (ла) Розарію

 

Кая: @rosa хело, го на свята за місто до Еоли на хату?

 

Розарія: @kaeya го

 

Джинн додав (ла) Сяо

Сяо додав (ла) Труна зі знижкою

Амбер: @truna о, Тао, привіт. Читай вище, го з нами?

 

Труна зі знижкою: Го. Але як доїхати…?.?!

 

Сяо: @truna на крилах смерті.

 

Труна зі знижкою: @adept дуже смішно, Сяо. Доречі, можу покликати ще парочку друзів.?.?!

 

Еола: @truna кличте, кого захочете. Чим більше людей, тим веселіше

 

Розарія: Доречі про веселощі. Головну хвойду звемо?

 

Кая: @rosa ти вже тут 🤨

 

Розарія: @kaeya вмираю зі сміху -_- В когось є його номер? Здається, він зник одразу, як його відрахували з універу.

Кая: Зник, але наврядчи змінився. Згадай останню вечірку, я ледь зо сміху не помер, воно явно хворе

 

Альбедо: @kaeya шкода, що не помер.

 

Кая: @albedo ще ображаєшься на мене? Смішно.

 

Альбедо: @kaeya це замість мозку в тебе «смішно». І я не ображаюсь, на хворих не ображаються.

 

Розарія: Досить тут сімейні драми розводити. То є в когось номер Швенті?

 

Альбедо додав (ла) Венті

 

Амбер: @bardboi Вен, читай закріплене повідомлення, якщо є бажання, го зустрічати Новий рік разом.

 

Венті: Дякую, я гляну.

 

Кая: @bardboi хело, давно не бачились, Швенті. Здається, десь півроку? То як воно? Продовжуєш лягати під кожного?

 

Венті: @kaeya так, звичайно.

 

Кая: @bardboi сьогодні не в гуморі?

 

Розарія: Чайових мало залишили?

 

Кая: Роза, ти про що? Він же задарма, ні?

 

Розарія: А я казала, досить вже за «дякую», треба гроші брати.

 

Венті: @rosa тоді до тебе клієнти вже банкротами приходити будуть. Якось незручно в дівчини єдиний заробіток відбирати.

 

Кая: @bardboi ти диви які ми стали сміливі

 

Розарія: @kaeya на його роботі інакше ніяк

 

Венті: @rosa добре розбираєшся? Досвід не проп’єш, виходить.

 

Розарія: @bardboi ага, ось і подивимось, чи ти не пропив, аха

Кая набирає повідомлення…

 

На годиннику — перша ночі. Венті прибирає телефон під подушку та закриває очі. Вже завтра його мають виписати, буде недобре, якщо його спіймають за безсонням в останній день. Хлопець повертається, з головою накрившись ковдрою. Чутливий слух вловлює чужі кроки. Двері до палати відчиняються, і на порозі з‘являється молодий лікар: середній зріст, темне волосся із зеленими пасмами, велики та пухнасті лисячі вуха та темно-зелений м’який хвіст. Хлопець одягнений у синю форму лікаря та білий халат зверху. На шиї бейдж із ім’ям — Тігнарі.

— Я бачив, що ти не спиш, — одразу проговорює лис, підходячи до ліжка пацієнта.

— Вибачте, — винувато відповідає Венті, невпевнено виглядаючи із-під ковдри. — Тепер мені пропишуть щось для сну?

— Не думаю, — лікар слабо посміхається, та сідає на край ліжка. — Ти не проти, якщо я посиджу тут?

— Ні, що Ви…

— Ти переживаєш щодо повернення до минулого життя, тож зрозуміло, що не можеш спати. Сьогодні твоя остання ніч у лікарні, далі тобі потрібно знову втягуватися в життя, пропрацьовувати травми і все інше. Нормально, що ти нервуєш та думаєш про все, що трапилось.

— То Ви не виписуватимете мені ліки для сну?

— Хех, того «букету», що в тебе вже є, вистачить. Я зроблю вигляд, що нічого не бачив.

— Дякую… — Венті видихає та слабо посміхається. Цей лікар із самого початку відносився до нього із обережністю та розумінням, що заставляє відчувати себе спокійно та комфортно поряд із ним.

— Тебе щось турбує? — однією із особливостей Тігнарі є дуже тонке відчуття людей. Іноді навіть здається, що лис бачить пацієнтів наскрізь.

— Мої колишні друзі організовують вечірку… і я не знаю, чи потрібно їхати.

— Чого сумніваєшся?

— Там… — хлопець опускає погляд на білосніжну ковдру та свої тремтячі руки, що стискають її. — Там… можливо… там можуть бути люди, яких я бачити не хочу.

— А ті, яких хочеш, там теж будуть?

«Сяо…? — перша думка, що проноситься в голові Венті. — Цікаво, чи поїде він…?»

— М-можливо, — невпевнено відповідає. — Раптом щось трапиться…? Мені навіть немає із ким зв’язатись, а поїздка у Монд…

— Здається, ти любиш Мондштадт, ні?

— Так, дуже! Але мені страшно, що… що в мене нікого немає… і я буду так далеко від дому… і взагалі якось дивно себе відчуваю.

— Я, звичайно, не батько тобі або щось таке, але за ці півроку, що ти пролежав у нас, я вже зрозумів який ти, то ж впевненно можу сказати, що щоб ти зараз не вирішив, ти все одно поїдеш. Те шило в твоїй дупі не дасть тобі спокійно відлежатися вдома.

— Тц… дякую, лікарю.

— Не бачу сенсу переживати, бо ти все одно поїдеш, — лис знизує плечима та посміхається. — Це не є погано, Венті. Просто ти такий. Особисто я вважаю таких людей надзвичайними: ось так зірватися з місця та поїхати, втрапити в халепу, але знову и знову продовжувати жити, у щось вляпуватись, кудись бігти… Такий темп життя явно не для мене, але такі люди вражають.

— … — не знаючи, що відповісти, Венті повертає голову у сторону вікна: вже вранці він покине стіни лікарні та повернеться до своєї квартири, де його не було близько півроку.

«Скоріше б Сонце зійшло…»

— Спати зовсім не хочеш? — із тихим зітханням, повним розчарування, питає лікар.

— Вибачте…

— Тобі немає за що вибачатись. Колись у дитинстві я також лежав у лікарні декілька місяців… пам’ятаю, як останньої ночі я не міг заснути, мій лікар побачив це, та залишив мене ще на тиждень… принциповий був дядько. І як гадаєш, що було через тиждень?

— Ви теж не могли спати останньої ночі?

— Так, звичайно. Але я вже знав, що маю прикидатись. Здається, тоді я навчився брехати дорослим.

— Лікарю, а Ви б поїхали на вечірку…?

— Я завжди був дуже тихою за одинокою особою, тож подібні заходи мене не цікавили. Знаєш, інколи, коли я не можу вирішити, то я кидаю монетку… — він дістає із карману білого халату невелику монету та протягує її Венті. — І знаєш, якщо випадає не те, що я хочу, то я кидаю ще раз, — підморгнувши, лис встає. — Мені час. На добраніч, Венті.

— На добраніч, лікарю, — хлопець слабо усміхається, прокручуючи між пальцями монетку.

«Орел — поїду, решка — не поїду», — загадавши, він підкидає монетку. Лише зараз, коли монета зі дзвоном падає на підлогу, повертаючись решкою до гори, Венті розуміє, до чого лікар сказав, що іноді кидає монету декілька разів. Насправді — неважливо, що випало, він все для себе вирішив.

 

«Новий рік»

 

Венті: Я поїду на своєму авто. Можу взяти із собою ще чотирьох людей. Якщо хтось хоче — відпишіть. Виїжджаємо 24 грудня. Вранці 25-го як раз приїдемо.

 

Труна зі знижкою: @bardboi можна нам? Мене і Сяо ти знаєш, та ще двоє буде, з якими ти, мабудь, не знайомий.

 

Венті: @truna домовились. Чекатиму о десятій 24 грудня на північній автостанції. Білий позашляховик з номерами «вітер».

 

Розарія: @bardboi нічого собі ти «заробив». В тебе протяг скрізь тіло не проходить?

 

Кая: @rosa *звуки заздрощів*

 

Розарія: @kaeya ще чого не вистачало! Має бути хоч якась гордість. Доречі @truna не забудь взяти антисептик, раптом воно заразне… не хочу втратити подругу.

 

Венті знов ховає телефон під подушку та тихо зітхає. Він звик до подібних розмов, та вони вже зовсім не зачіпають його, особливо після того, як хлопця відхарували з університету.

«Тож Сяо теж їде…» — з легкою посмішкою він перевертається на спину та закриває очі. Потрібно змусити себе заснути, щоб скоріше повернутись додому.

Сьогоднішній сон був як ніколи спокійний та затишний. Хлопець жодного разу не прокинувся, майже не перевертався з боку на бік, і, більш того, не зім’яв ковдру десь у ногах, як робить це зазвичай.

Венті прокинувся о пів на восьму, він швидко сходив до вбиральні, привів себе до ладу, перевдягнувся із лікарняної білої одежі до своєї — сині штани, м‘ятного кольору светр та м’яка зелена куртка. Хлопець поспішає на вихід, проте, перед тим, як спуститись на перший поверх, він забігає до кабінету лікаря, який, як здається Венті, розумів його як ніхто і ніколи:

— Лікарю Тігрнарі, Ви тут?

— Так, заходь.

— Я хотів попрощатися, — зі слабою посмішкою говорить Венті, проходячи до світлого та невеликого кабінету.

— О, бачу, ти повний сил за енергії? — лис виходить із-за свого столу та підходить до колишнього пацієнта. — Радий бачити.

— Дякуючи Вам…

Венті опускає погляд в підлогу, він дуже хоче обійняти цю людину в знак вдячності, але сміливості не вистачає.

— Що вирішив із вечіркою?

— Поїду!

— Так і думав, — посміхається. — Щож, також я думав над твоїми словами про те, що в тебе нікого немає. Хочу, аби ти зрозумів мене правильно: ти завжди можеш звернутися за допомогою до мене. Неважливо, чи це стосовно психотерапії, чи по роботі, чи з навчанням… я буду радий допомогти.

— Л-лікарю… можна мені… мм… — він повертає голову в бік та опускає погляд.

— Хочеш обійнятися на прощання? — Тігнарі протягує руки вперед, ніби запрошуючи Венті до обіймів.

Згоряючи від сорому та власної невпевненості, хлопець лише киває головою, а потім мовчки підходить та обіймає лікаря, зминаючи його білий халат на спині. Венті опускає голову на плече лиса, так спокійно та рівно видихає, слабо посміхається сам із себе, а потім зітхає.

— Все добре? — перепитує лікар.

— Так… не вірю просто, що все закінчилось.

— Що ж, — Тігнарі відходить від хлопця на крок, — нас можуть неправильно зрозуміти, якщо хтось побачить. Іди, Венті, впевнений, що в тебе все буде добре.

— Дякую!

Окрилений довгоочікуваною свободою, хлопець швидко летить до виходу. Йому хочеться якнайшвидше покинути це прокляте місце. Задумавшись про щось своє, він з усього маху врізається в людину, що входить до приміщення лікарні. Венті намагається зробити крок назад, але зрозуміє, що втрачає рівновагу і падає. Вже передчуваючи біль від зустрічі з холодним кахлем, він жмуриться. Але зустріч не відбулася. Хлопець, на якого він налетів, встиг підхопити Венті, завівши йому руку за спину.

— В-вибачте… — невпевнено проговорює колишній пацієнт, дивлячись у янтарні очі того, хто «зірвав» його «побачення» із підлогою.

Пронизливий погляд, велики насичені жовті очі, темно-зелене волосся з фарбованими пасмами, чорна куртка та чорні штани — хлопец все ще тримає Венті, явно замислившись про щось своє.

— Венті!!! — на весь перший поверх роздається жіночий голос.

Почувши своє ім’я, хлопець помітно здригнувся. Лише зараз до нього приходить розуміння, що Сяо тримає його за пояс, трохи притуляючи до себе. Такі думки змушують зніяковіти: Венті відводить погляд у бік, та сором’язливо упирається руками в груди колишнього одногрупника, намагаючись відсторонитися від нього.

— Ой, вибач, замислився, — Сяо опускає руку та відходить від Венті, — я піду.

Але не встигає він відійти хоч на крок, як до нього підбігає жінка в білому халаті. Сяо звертає увагу на бейдж на її шиї, на якому написано ім’я «Кокомі».

— Вибачте, що турбую, — жінка протягує Сяо ключі від авто. — Я так розумію, Ви — хлопець або друг Венті, так? Чи могли б Ви відвезти його додому? Дивлячись на те, що він загубив ключі в палаті, та і взагалі на його стан, сідати зараз за кермо дуже ризиковано. Будь ласка, проведи його додому.

— Але я не… — намагається щось сказати, але лікар вже не слухає, вона переключила увагу на Венті.

— Мені дзвонив слідчий. Венті, чому ти забрав заяву з поліції? Ці покидьки мають понести відповідальність за те, що зробили, ти розумієш?

— … — хлопець лише опускає голову, його щоки вже горять від сорому, а руки починають тремтіти.

— Я сказала слідчому, що ти був у стані афекту, під препаратами і не міг мислити раціонально, коли сказав, що забираєш заяву. Слідчий нікуди інформацію не передавав. Поки що справа висить, будь ласка, обміркуй все добре… Подумай про це, — жінка посміхнулася і попрямувала до сходів нагору.

Венті стоїть, не рухаючись. Сяо бачить, як тремтять його руки, як мокріють його глибокі зелені очі і як ледве видно здригаються плечі. Йому хочеться щось сказати, але він не знає, що. Він продовжує просто стояти з ключами в руках і дивитися на хлопця поряд, який щосили намагається взяти себе в руки.

— Зберися. — Венті прошепотів сам собі і потряс головою, немов позбавляючись поганих думок та спогадів. — Вибач, що тобі довелося стати свідком цього, Сяо, — звернувся він до колишнього знайомого, — Чи не міг би ти повернути ключі?

— А. так. — тихо відповідає Сяо, віддаючи ключі Венті. — Знаєш, я пообіцяв твоєму лікареві, що проведу тебе. Якщо ти не проти. Вона дуже переживає за тебе, і, відверто кажучи, ти виглядаєш погано.

— Хех, — посміхнувся Венті, — що правда, то правда. Ну, ходімо, — сказав він і попрямував до виходу.

«Погодився? Як легковажно», — подумав Сяо, але в слух вирішив цього не казати.

— Поїдемо машиною, — сказав Венті, заходячи на стоянку близько лікарні.

— У такому стані ти за кермо зібрався сісти? — обурюється Сяо.

— Я в порядку, — трохи посміхнувшись відповідає Венті. — Це була хвилинна слабкість. Щодо водіння, я дуже відповідальний. Особливо, якщо їжджу не один, не хвилюйся, все буде ок.

— Я теж вмію водити, можу повести за тебе, якщо що… — запропонував Сяо.

— Дякую, але я правда в порядку. Просто інколи лікар Кокомі не підбирає слів, чим може збити мене з пантелику, але то таке, — відмахнувся, вже сідаючи на місце водія. — Доречі, навряд ти прийшов до лікарні просто прогулятись.

— Нічого такого, мені буде спокійніше, якщо я проведу тебе додому, а свої справи можу вирішити і завтра.

— Яка турбота, — Венті слабо посміхається сам із себе. — Що ж, поїхали.

Сяо займає місце біля водія. В салоні приємно пахне освіжувачем, світлі м’які сидіння, до ідеалу вимита бортова панель, маленька іграшка на дзеркалі — все це створює відчуття затишку та спокою. Очевидно, Венті полюбляє своє авто.

Через те, що Сяо навчався за індивідуальним графіком, він не мав багато друзів серед одногрупників, але в якийсь період свого життя, вони з Венті неочікувано зблизились, коли їх поставили у пару робити проект. Ненадовго їм обом навіть здавалось, що з цієї дружби може щось вийти, але ні. Той образ життя, що вів Венті, Сяо вважає недопустимим, а сам хлопець здається занадто легковажним.

— Приїхали, — Венті зупиняє авто біля невеликого триповерхового будинку. — Моя квартира на другому поверсі. Зайдеш на чай? Хочу віддячити за те, що супроводив додому.

Якесь відчуття ностальгії змушує Сяо прийняти пропозицію колишнього одногрупника. Пройшло близько року з того часу, як вони із Венті спілкувалися востаннє. Це була звичайна розвмова, але щось із нею було не так. Сяо вже не пам’ятає, чим саме цей хлопець образив його, і чи образив взагалі, але спілкування зійшло нанівець, а півроку тому Венті кинув університет та зовсім зник. Зустріти його у лікарні було крайнє несподівано, а слова лікарки про слідчого взагалі поставили Сяо в глухий кут.

— Проходь.

За своїми думками Сяо не помітив, як вже переступив поріг чужої квартири: вузький коридор, світлі стіни, темна підлога. Нічого незвичайного, окрім шару пилу. Здається, ніби в цій квартирі ніхто не жив декілька місяців.

— Чай будеш? — Венті скидає взуття і направляється до кухні. — Здається, ти полюбляв зелений…? Десь у мене є…

— Так… дякую.

Крок за кроком Сяо опиняється в його кухні — маленька та доволі тісна. Раніше він бував вдома у Венті, але це було точно не в цьому будинку.

— Давно ти переїхав? — починає розмову хлопець, знімаючи чорну куртку.

— Гадаю, так… близько року… а ти? Маю на увазі, як твої справи? — Венті вмикає чайник, дістає та промиває дві чашки та повертається до Сяо обличчям. — Здається, останній раз ми бачились до мого переїзду. Або до відрахування… не пам’ятаю.

— Минулої осені… одинадцятого листопада.

— Оу… давно, виходить… то… ем… як твої справи? Ти ще на індивідуальному? Як твоє здоров’я? Як батько?

— Батька звільнили, тож він переїхав… а я в порядку. Живу там же, навчають як і навчався.

— Вибач, ти не проти, якщо я залишу тебе на двадцять хвилин? Від мене смердить лікарнею, не можу вже.

— Так, звичайно.

— Дякую… почувай себе як удома.

Венті швидко залишає Сяо в кімнаті самого. Той зітхає та, провівши друга поглядом, опускає голову. Серце у грудях б’ється швидше, він дуже добре відчуває це, але не розуміє, чому: так, колись давно він ледь не закохався у Венті, але це в минулому, між ними нічого не може і не має бути. Сяо — не із тих, хто вірить чуткам, але того, що він бачив на власні очі, вистачить аби зрозуміти, що Венті — не той, у кого слід закохуватись.