День 1

19 грудня 1979 року.

 

— Ця робота, — викладач розмахував екзамінаційним листом, ніби ганчіркою для пилу. Дрібний, трохи необережний почерк Рампо на поверхні паперу та його зміст, який учень достовірно пам’ятав, очевидно не вписувались в атмосферу кабінету. — Повний абсурд.

“Дідько, як же я хочу пряників”.

Юний Едоґава не сумнівався у власних здібностях ані на мить. Його попереджали про те, що професор Морріс — найнеприємніша особа, яка тільки може трапитись у списку викладачів на цей семестр, особливо коли мова заходить за класицизм у літературі. Його однолітки, налякавшись страшних легенд про цього старого привида коледжу, під кінець семестру старанно обмінювались конспектами та билися за доступ до наукових робіт в архіві бібліотеці, що були у списку для літератури на іспит. 

Конспектами! З літератури класицизму! Ну що за абсурд!

Рампо не переживав. Він ніколи не переживав за іспити. Не сидів за підручниками та не вчитувався у матеріали уважно: його здатність запам’ятовувати матеріал з нудних лекцій та віднаходити потрібні слова для відповіді були закарбовані у майстерно розвинутій навичці дедукції. Головний секрет — це знати, що від тебе хочуть почути. Іноді йому здавалося, що цей рецепт успіху очевидний, занадто очевидний, однак чомусь для більшості не був доступний, і це, мабуть, одна з небагатьох речей на світі, яку Рампо щиро не розумів та не усвідомлював.

Наразі він стояв рівно та впевнено. Через дві години в нього був поїзд, яким він дістанеться міста, придбає улюблені пряники та приємно здивує дядька Юкічі, повернувшись на різдвяні канікули вперше за півтора роки навчання.

Треба просто перетерпіти виговір цього старого зануди. Зараз він щось скаже за структуру екзаменаційної відповіді, якої юнак не бажав дотримуватись…

— Ваша доповідь не має чіткої структури за виключенням вступу та висновку, — лист з роботою нарешті залишили в спокої, поклавши на поверхню широкого столу з червоного дерева. Яка показуха! — Я провів цілих дві години у спробі віднайти у Вашому основному викладі чіткі аргументи.

…А потім поставить мінімальний бал, який, однак, Едоґаву більше ніж влаштовуватиме.

Крім того, ніяких дві години він не проводив. Він прочитав його роботу два рази: перший раз глянув вступ та висновок, вдруге перечитав усю роботу. 

Юнак не дивився на зморщене обличчя викладача, що нагадувало за формою та кольором ненависну йому курагу. Він дивився на лист з власною роботою, час від часу перебігав поглядом до інших речей на столі у спробі віднайти правильний підхід до старого, щоб він скоріше відчепився. В кабінеті було так душно, так мало повітря, що старий Морріс, здається, вже давно увібрав у себе весь кисень, аби душити своїми тирадами кожного учня, що переступив поріг кабінету, та не залишати й шансу на виправдання.

Рампо завжди знав, як казати та писати так, щоб ніхто не знайшов проти нього аргументів. 

І все ж, мабуть, з класицизмом трошки не задалось.

— На звичайних заняттях я також не спостерігав Вашої активності, а, отже, можу зробити висновок, що Ви зовсім не обізнані в темі. Це видно і з Вашої роботи, — він знову взяв бідолашний лист у руки, який від одного дотику жаб’ячих пальців починав зістарюватись. Здається, той хотів щось зачитати, навіть потягнувся за окулярами, але в останній момент передумав, тяжко зітхнувши. Футляр впав назад у нагрудний карман піджака. — Вашим основним питанням було розкриття історико-літературного контексту створення трагедії Корнеля, а замість цього Ви мені цілих  півтори сторінки розписуєте тяжку долю героїв та проблематику твору. І жодного слова про кардинала Рішельє. 

Юнак поправив окуляри. Середнім пальцем.

— Що ви, сер, я просто сфокусував свою увагу на змістовній частині твору, яка мала набагато більше значення для розкриття теми патріотизму, ніж посвята.

А як можна було розписати пояснення посвяти на кілька сторінок? На таке здатні тільки французи. Чому сам старий цього не розуміє, він же американець!

Десь у глибині душі Рампо подумав, що, можливо, для відповіді на це питання треба було слухати лекції, але… Сон після цікавого детективного роману (який був захоплюючим навіть попри те, що вбивство вдалося розкрити приблизно на п’ятдесятій сторінці, коли воно і сталося — з Рампо це траплялось занадто часто) був важливішим, ніж лекція про Корнеля, в кінці кінців. 

І взагалі, треба бути вдячним, що Рампо не став розписувати сюжет того твору, який вони вчили у минулому семестрі. Там героя теж звали Сід, і там все розгорталось куди цікавіше!

— Було вкрай важко оцінити Вашу екзаменаційну роботу по моїм звичним критеріям, — а той навіть не слухав! Старий дивився зверхньо абсолютно на все, навіть на смачний пудинг у їдальні, Рампо сам бачив, тому цей погляд не мав його зламати, ні в якому разі. — Розумієте, мої учні зазвичай наводять прямі цитати з наукових робіт, які вони аналізували впродовж року, або ж у їх головах зберігається їх основна, але дещо перефразована думка. А ось це, — бідний лист знову перетворився на ганчірку для розмахування. — Тягне максимум на контрольну роботу учня середньої школи.

І так, його валять. Ніби це не було очевидним з самого початку, але тепер стовідсоткова впевненість посилилась ще кількома десятками відсотків.

Ну скажіть йому, хто у здоровому глузді стане читати наукові роботи по французам доби класицизму?

Його покликали у цей кабінет виключно для того, щоб почесати власне еґо, ніяк інакше. Всередині палало бажання скривитись у таку міну, щоб викликати у Морріса блювотний рефлекс. Більше за все Рампо дратували викладачі, які бажали, щоб в них почали просити, молити про мінімальний бал або додаткове завдання, яке витягне бідного учня на допуск до наступного семестру.

Юнак не сумнівався у власних здібностях абсолютно ніколи. Здебільшого він був правий. А цей старий, судячи з усього, не бажав ставити залік за повноцінну роботу, яка, в кінці кінців, не була вже такою вже й поганою! 

— То в мене мінімальний бал? 

Зараз обличчя-курага хитро, злобно посміхнеться та підтвердить це, будучи впевненим, що учню потрібно щось більше, однак одразу після цього Едоґава вийде на сцену та продемонструє всю свою байдужість до літературної епохи цього семестру і погодиться на ці умови, остаточно розстрощивши цього старого у прах.

— У Вас незалік, юначе.

А він… Міцний горішок.

Едоґава схилив голову набік. Його серцебиття, попри спокійний вираз обличчя, пришвидшувалось, а у вузькому вирізі очей спалахнув бунтівний смарагдовий. 

Пряників вже не хотілося.

— Ви дуже здібний юнак, — авжеж, Рампо аж звідси бачить це лицемірство, професоре! — Я читав інші Ваші наукові роботи, в тому числі оповідання на численні конкурси з літератури. Мене, однак, своєю пишномовністю перехитрити не вдасться. 

Едоґава відвів погляд у куток кімнати. Стиснув долоні одна в одній, що весь цей час були схрещені за спиною. Нетерпляче зітхнув.

І так, в профессора Морріса був справжній талант псувати різдвяний настрій. Всі інші викладачі вже були думками у бажаних вихідних, а цей досі просиджував своє кістляве тіло за цим столом та перебирав роботами! 

— Це питання можна вирішити до початку наступного семестру?

— Авжеж, я зроблю для Вас виключення, бо бачу у Вас потенціал, — оце так подарунок! —  Який Ви, однак, з якоїсь причини відмовились проявляти на моєму предметі.

Нарешті старий задовольнився відчаєм, що вже починав проявлятися на обличчі учня. Вирішивши, що цього проблиску бажаної емоції буде достатньо з чергової жертви, професор тріумфально дістав ще один екзаменаційний лист, на якому Рампо вже здалеку бачив підготовлену печатку. — До початку наступного семестру принесіть мені переписану екзаменаційну роботу. Тему я підібрав іншу, і я б дуже хотів, щоб Ви підійшли до її вивчення краще, ніж до попередньої. Я буду у своєму кабінеті рівно наступної п’ятниці. 

Едоґава зробив невпевнений крок вперед:

— Стривайте, то в мене тиждень?

Професор Морріс ситився розгубленим вираженням обличчя навпроти, Рампо бачив це. Старий переміг, він святкував власну перемогу та живився ненавистю до себе, з якою жоден учень не міг нічого зробити, окрім як обговорити з однолітками або скласти страшні легенди. 

— Це набагато більше, ніж дві години іспиту, що скажете?

 

***

 

З коробки цукерок, що покоїлась на верхній полиці сусіднього ліжка, пропали всі, крім тих, що з чорного шоколаду.

— Хіба це не твоя провина? Ти дійсно забив на літературу у цьому семестрі, — нарешті ґудзик на рукаві рубашки піддався, і юнак з полегшенням зітхнув. — навіть не від кого це не приховував.

Огурі крутився у дзеркала, намагався укласти зачіску лаком. З одного смердючого приміщення Рампо потрапив в інше. Однак він був занадто втомлений вранішньою подією, щоб встати та прочинити вікно, а погода на вулиці була настільки погана, що і провітрювати кімнату не було бажання. 

— Я написав йому повноцінну відповідь на іспиті, не бачу причини ставити мені за неї незалік.

Рампо відчув на собі засуджуючий погляд, тому розвернувся у кріслі обличчям до сусіда по кімнаті. Огурі розглядав того з голови до ніг, ніби цим осудом намагався самоствердитись та нарешті припинити вкладати волосся.

Це був погляд, який змушував Рампо почати сумніватись.

— Як на мене, він дійсно зробив тобі поблажку. Дав цілий тиждень на те, щоб переписати роботу, в кінці кінців.

Поблажку! Повний абсурд. Він просто причепився на рівному місці, чи це не те, за що його ненавидять старшокурсники?

— Він зробив це тільки через закоханість у власний предмет, і він буде почуватись неповноцінно, якщо не заб’є цим сміттям абсолютно всі голови потоку, а не тільки свою, — відчеканив Рампо без долі сумнівів, і звучав він дійсно переконливо, адже змусив юнака навпроти задумливо хмикнути та повернутись до дзеркала. З цим фактом було важко не погодитись.

Рампо відчував зобов’язаність демонізувати викладача навіть попри той факт, що той не скористався своєю репутацією безжалісного та погодився піти назустріч. Крім того, він відчув, як його впевненість у власній правоті почала давати тріщину та вивільняти щирі емоції.

“Морріс це просто Рампо у старості” – цей висновок дуже сподобався Огурі. Він впевнено схрестив руки на грудях. Його струнка, тонка постать ідеально вписувалась у витягнуте дзеркало, що покоїлось у кутку кімнати та ніким крім нього вже років двадцять не використовувалось.

Едоґава оцінив зовнішній вигляд сусіда.

— В тебе краватка нерівно сидить.

Він знав, що нестерпний.

— Ти так кажеш, тому що я отримав найвищий бал від нього, чи не так?

Це невдоволення було викликано не краваткою, очевидно. Огурі зазначав, що його приваблювала впевненість Рампо, однак не коли та перетворювалась на дитячу впертість. 

— Слухай, а напишеш це есе за мене? 

— Ще чого вигадав! 

Здається, наполегливий погляд Едоґави змусив юнака почувати себе незручно. Рампо подобалось викликати саме цю реакцію. Здається, тепер в нього трішки піднявся настрій.

— Хоча б конспекти позич!

— Я віддав їх Гончарову, вони з першокурсниками ходили минулого вечора в ліс їх палити. 

— Чорт би тебе побрав! — Рампо знову розвернвся у кріслі, витягнувши ноги та влаштувавши на валізі з власними речами. А настрій тільки-но почав покращуватись! — Навіщо ти це зробив?

— Я був впевнений, що ти ходив з ними. 

— Я не пишу конспекти, — юнак постукав по голові. — Вони всі ось тут.

— Ну а чого ти тоді дістаєш мене всілякими питаннями стосовно того, чи є вони в мене?

Тиша. Огурі востаннє поправив краватку на шиї. Зітхнув. Не треба залишати сусіда в такому жахливому настрої, інакше він за вечір поїсть всі цукерки та доведеться знов позичати свій крем від прищів.

– Можеш запитати в Едгара, викладач дуже хвалив його роботу, – нарешті відгукнувся юнак, коли впевнився у тому, що виглядає блискавично і роздивлятись у дзеркалі вже було нічого. – Я впевнений, в нього збереглись записи, бо він від похвали просіяв так, що я вже, подумав, Морріс став його улюбленим викладачем.

– Едгар, який Алан, який По? — Едоґава нахмурився. — Ми не так давно перетнулись у їдальні, він виглядав глибоко ображеним на мене, — стеля була улюбленою поверхнею Рампо в цій кімнаті до роздумів, до якої той і вирішив звернутись. — Хоча я, взагалі-то, похвалив його збірник віршів, який вийшов не так давно.

– Можливо, це через той літературний конкурс на першому курсі?

– А за що там ображатись?

Якби Огурі не знав, наскільки поганий Едоґава в аналізі банальних людських почуттів, то подумав би, що він просто самозакоханий егоїст. 

– Ти поводився занадто зверхньо, – юнак прикусив губу, подумавши, що підібрав не зовсім правильне слово, тому уточнив: – Здається, ти остаточно опустив його самооцінку.

Щира розгубленість у смарагдових очах.

– Не пам’ятаю, щоб казав щось окрім правди… Але ж він був дуже гідним супротивником!

– А останнє ти колись йому озвучував?

– А хіба це не було очевидним?

Мовчання. Одна з тогких бров Огурі підскочила вгору. Як Едоґава може бути одночасно найрозумнішою та найдурнішою людиною, що доводилось зустрічати?

– Слухай, якщо тобі так потрібні конспекти, сходи та поговори з ним!

– Точно! Піду і поговорю, — це рішення надихнуло Едоґаву опустити погляд від стелі, спуститись з небес на землю. Однак коли той зустрівся очами з Огурі, то знов розгубився. — Хоча не маю жодного поняття про те, що робити.

– Спробуй вибачитись? — чому настільки очевидні речі треба взагалі озвучувати? — Знаю, в тебе погано з тим, щоб визнавати власну провину, але покладатись виключно на себе в коледжі – найдурніша помилка, якої я тільки міг від тебе очікувати.

– Навіщо мені покладатись на когось, якщо я спокійно пораюсь самостійно?

Темні тонкі брови зійшлись на переніссі. Едоґава обожнював спостерігати за гострими рисами сусіда по кімнаті: в них можна було побачити тисячі відтінків засудження. Але ось цей йому не подобався. Бо Огурі був правий.

– І як? Впорався?

Рампо облизав губи. На них лишився солодкий присмак шоколаду. Повернувся до стіни, ніби це допоможе йому втекти від ряду труднощів, що намалювались лишень за останні шістдесят хвилин.

— Щасти тобі погуляти з тією дівчиною з першого курсу. Як її там звати?..

Здатність Едоґави переводити тему розмови — один з його головних талантів, якими він дуже пишався, але особисто його вражало те, наскільки легко сусід по кімнаті кожного разу попадався на цю наживу.

— А ти звідки знаєш, з ким я йду на побачення?

Рампо усміхався у стіну. Огурі вдивлявся у його потилицю. Рампо завжди все знав, а тепер тільки впевнився у тому, що це все ж побачення, а не спроба вразити цю дівчину у великій компанії.

— Просто здогадався. Хіба це і так не зрозуміло?

— Чомусь складні речі завжди такі зрозумілі для тебе, а очевидні ніяк не доходять.

— Ти що, образився? — під кінець кинув Рампо, коли юнак впевненими кроками перетнув кімнату, вправно обійшовши незграбно роставлені валізи у проході, та відкрив вхідні двері.

— Нічого подібного. 

— Добре, ти просто нервуєшся, я розумію.

Огурі роздратовано цокнув язиком. Він завжди так робив, коли Едоґава щось знав про нього, чого не потрібно знати, а Едоґава завжди щось, але таки знав. 

— Сходи для початку у бібліотеку, заради Бога. Я не хочу, щоб тебе відрахували.

Двері закрилися, і тупіт ніг змішався з ще багатьма парами інших, що вже поспішали на залізничну станцію з валізами у зубах.

Рампо зітхнув. В нього є ще час подумати над цим. 

У хід пішли цукерки з чорного шоколаду.

 

***

 

Огурі дуже добре порався з тим, щоб давати поради абсолютно всім, і вони, на здивування, завжди були влучними. Рампо усвідомив, що слід дослухатись до пропозиції все ж ознайомитись з твором для есе, тому вже через десять хвилин, витративши п’ять з них на те, щоб зібрати в собі сили, Едоґава переступив поріг бібліотеки. 

Книга, що опинилась в руках, як і будь-яка інша в цій бібліотеці, досить стара, понівечена замітками студентів минулих поколінь. Однак попри те, що вона встигла пройти через не один десяток рук, всі сторінки були на місці, так само як і шматки тексту. 

Рампо завжди цікавився нотатками у книжках більше, ніж самим твором: це була одна з причин, чому він взагалі відвідував бібліотеку. Розкидані на сторінках тисячі підкреслених рядків, виділених слів, різною товщиною, кольорами, інструментами. Більше за все юнака дивували знахідки відбитків нафарбованих губ, однак вони залишались виключно у творах Шекспіра чи Уайльда, адже у тих, хто лишав ці сліди, розуму вистачало на ознайомлення лише з цими авторами, відомі ще із середньої школи.

Перед ним — маленьке місце злочину, яке треба розслідувати впродовж подорожі змістом твору. Собі за мету Рампо поставив не тільки аналіз самої комедії Мольєра, а й визначення приблизних характерів та персоналій тих, хто залишав всі ці підкреслення, жирні плями від ще свіжих булочок або ж кави. Так хоча б читання цього твору не стане схожим на тортури нудьгою. 

Одна особа, яку юний детектив вже встиг виділити серед колишніх власників, вирішила особливо яскраво-червоним олівцем повиділяти рядки, що аналізу твору не стосувались, однак вразливого читача чимось дуже захопили. 

Юнак затримав дихання. Гучно захлопнув книгу. Не час поринати у цю подорож.

Він зосередився на прямій коридору гуртожитку. Повернувшись до реальності за межами пожовклих сторінок, він, однак, дещо сповільнив темп.

Може, дійсно спитати в Едгара? 

Він ще раз окинув поглядом обкладинку книги, а після її товщину.

Якщо на руках в нього з’являться конспекти, то це, очевидно, дещо спростить задачу. Едоґава не збирався витрачати всі свої канікули на переписування своєї відповіді на іспит.

Який там номер кімнати був у Аллана По?

 

***

 

Дуже пощастить, якщо після короткого, дещо обережного та ввічливого стуку, перед Рампо виросте висока та вічно схвильована фігура Едгара, а не носія прізвища, що вписано біля дверей як сусіда молодого літературного генія. Едоґава ніколи не розмовляв особисто з Говардом Лавкрафтом, однак зміг зрозуміти достатньо про нього для того, щоб обходити стороною виключно для власної ж безпеки. 

Едоґава не боявся Лавкрафта, ні. Він боявся того, що може про нього дізнатись.

Іноді юнак усвідомлював, що найбільше його лякала власна здібність читати фігуру перед собою. Це відбувалось проти його волі, і усвідомлення цього іноді не давало заснути. Мистецтво жити полягало в тому, щоб розгадувати пазли, робити десятки спроб, смакувати. Але не віднаходити відповідь за кілька секунд.

Двері скрипнули. І так, цей день обіцяв бути поганим до самого кінця. 

Обидва жителі кімнати нарощували синці під очима, однак Лавкрафт, на відміну від По, мав погляд не втомлений, а вічно нажаханий, збуджений, нібито по ночах той блукає у власних страхітливих снах та бачить щось, чого не бачать інші. 

В цьому Рампо відчув певну спорідненість із самим собою. Це було перше та єдине, в чому він віднайшов спільне, але сумнівався, що сам Лавкрафт також прийшов до цього висновку.

Едоґаві не було властиве пліткування, однак очевидні висновки, засновані на стилі життя та відверто моторошному вигляді Лавкрафта напрошувались самі по собі навіть без зайвих перешіптувань. 

— Чим можу допомогти? — вітання звучало майже зневажливо. 

Рампо оглянув фігуру перед собою та зробив висновок, що перед ним істота, що живиться виключно завдяки тому, що висмоктує життя з інших. І широко посміхнувся, ніби це якось допоможе.

— В мене розмова до Едгара! Він тут?

Едоґава зробив спробу заглянути в кімнату, однак постать Говарда, попри свою витонченість, не дала проаналізувати приміщення позаду. Додатковою проблемою була темрява, що панувала за порогом попри яскравий день за вікном, ніби за багряними шторами жителі кімнати на постійній основі проводили якісь таємні ритуали. 

— Його немає.

— В бібліотеці його теж немає! — а це єдине місце поза кімнатою, де коли-небудь бував похмурий письменник. — Можеш підказати, де він може бути? 

Лавкрафт кліпнув очима. Дуже повільно, стримавши у цьому жесті всю можливу відразу, яка тільки могла зосередитись в ньому за ці кілька секунд. Здається, сонячне світло дуже втомлювало юнака, бо вираження обличчя було таке, ніби йому довелося з’їсти цілий лимон зі шкіркою. Рампо вирішив, що краще буде думати, що в таку емоцію обличчя навпроти склалося не через нього самого.

— Він поїхав додому.

А це вже було достатньо неочікувано. Адже разом з Едгаром з кімнати пропали всі речі. В тому числі всі його конспекти за цей семестр. Звичайні люди забирають їх для того, щоб нагодувати ними камін, однак По, скоріш за все, складав купу зошитів у себе на поличках величезної кімнати сімейного маєтку (на пам’ять).

Треба викручуватись.

— А куди додому? Де він живе?

Голова Говарда схилилась під дещо неприроднім кутом. Таким чином він, здається, висловлював своє обурення.

— До чого всі ці запитання, Едоґава? — він зробив невелику паузу. Гострі риси обличчя напружились. — Тобі ніколи до цього не було діла. 

Рампо прикрив очі, обдумуючи відповідь. Треба бути обережнішим, щоб не роздратувати юнака ще більше.

Едоґава підняв голову і глянув прямісінько у безодні, що мали б бути очима. 

— Мені треба вибачитись перед ним! Це дуже важливо, ти сам розумієш.

Огурі порадив вибачення, тому, мабуть, все ж слід цим зайнятись. Принаймні Рампо все ще міг відчувати себе ведучим у цій грі: Говард, без сумнівів, не був байдужим до справ Едгара, бо знайти такого самого відлюдника та любителя темряви ще треба вміти.

Гострі риси, здається, трішки розм’якшились, ніби необережно вирізьблений глиняний бюст облили водою та виправили ніжною рукою майстра для надання інфантильності. Отже, Едоґава влучив у яблучко.

— Я не пам’ятаю, як називається містечко, — на цей раз звучало як правда, а не спроба загубити юнака з топографічним кретинізмом на залізничних коліях Сполучених Штатів. — Дві зупинки до Бостона. Едгар завжди чомусь акцентував на цьому увагу.

Рампо посміхнувся ширше. З цієї секунди все знову починало вставати на свої місця, і для цього не треба було навіть використовувати свої професійні навички допиту.

— Прекрасно, — чим ширшою ставала посмішка Рампо, тим більш напруженішим ставав Лавкрафт. Його глиняне, навіть мармурове обличчя знов починало набувати звичних гострих рис. Едґар прибрав ногу з порогу кімнати подалі від біди, секунду пізніше він зробив ще пару кроків назад. — Щасти тобі з тим оповіданням про амфібію!

Відсалютувавши, Едоґава поспішив до власної кімнати, і не тільки тому що йому треба було встигнути придбати квиток, а й тому що він не бажав бачити, в яку химерну гримасу перетворилось обличчя Лавкрафта. 

Хіба не очевидним було це припущення, якщо скласти той факт, що Говард боїться води та всією душею ненавидить рибу?

На секунду тривожна думка вколола Рампо за бік, змусивши сповільнити біг: здається, його місія під час маленької подорожі не закінчиться отриманими конспектами. Едоґаві Рампо треба буде зрозуміти причину глибокої образи Едгара Аллана По та вибачитись, і саме це завдання віднині стає на заваді фінальної мети. 

Юнак сміливо побіг на свій поверх, перестрибуючи через одну сходинку. Всі необхідні питання були поставлені. Час шукати на них відповіді.

 

***

 

Рампо не вірив у долю. Це занадто безглуздо. 

Натомість він вірив у те, що нашому мозку просто зручно вигадувати, ніби десь вище було прописано про те, що абсолютно всі події впродовж певного часу мали призвести саме до того, до чого нам захотілося. 

На додачу він не любив, коли власний мозок починав його обманювати, однак зараз, сидячи на залізничній станції та потираючи руки від холоду, він думав про те, що доля зараз робила буквально все для того, щоб привести Рампо Едоґаву на поріг маєтку По.

Квиток у кишені вже встиг пом’ятися. Юнак обожнював ці дві безодні для зберігання фантиків від цукерок, хоча для його долоней вони здавались такими через той факт, що сама куртка була на кілька розмірів більшою. Для невисокого та тонкого японця знайти підходящий одяг було важко, адже чомусь всі американці після шістнадцяти виростали у шафи. На відміну від Рампо, який застряг у своєму рості з п’ятнадцяти років.

Сильний снігопад за вікном станції робив прохолоду приміщення менш помітною. Поїзд затримували на годину через погодні умови. 

Юнак ще не здогадувався, що це був останній потяг до Бостону. Він дізнається про це тільки тоді, коли зійде з вагону за дві станції до міста. Сьогодні відбулося занадто багато речей, які не вдалося передбачити, що, без сумнівів, псувало настрій у геометричній прогресії.

Однак долі досі не існувало для Рампо Едоґави. 

І все ж, перед черговим неприємним відкриттям потрібно було ще проїхати приблизно двадцять хвилин у вагоні. 

Поруч сиділа мила жінка приблизно років сорока. Їхала до коханця на кілька днів до Різдва. Рампо відвів від неї погляд, як тільки почав розуміти, що знову поринає у здогадки. 

Навпроти — юнак років двадцяти з тонною лаку на світлому волоссі. У руках — “Ніч у Лісабоні”. Рампо не любив читати про Другу Світову, однак йому дуже пощастило, що тут, у США, її вже ніхто не пам’ятає. Сторінки гортались повільно, чтиво здавалось хлопцеві важким. 

Знав би він, який нуднющий та важкий твір має прочитати учень навпроти нього!

Едоґава вирішив все ж здатися під тиском привабливих звуків гортання сторінок та почати аналіз “Тартюфа”. Від того факту, що Морріс дав завдання на аналіз найпопулярнішого твору автора, Рампо стало не по собі. Це було ознакою зневаги. “Я дам тобі на аналіз найбільш очевидний твір, про який знає кожен, хто хоч колись намагався пустити в своє життя класику французької літератури!”.

Добре, що це була комедія. Від голосів у голові, що починали вимальовуватись для кожного персонажа за їхніми репліками, Рампо переставав чути власні нав’язливі думки. Наприклад ті, що наполегливо розгортали перед ним історію вирізаної ножем “L” на шкіряному сидінні вагону.

Це була одна з причин, чому Едоґава так любив читати. Книги пишуть здебільшого розумні люди для розумних людей, тому поринути у гору тексту був чи не найкращий спосіб втекти від реальності та самого себе.

Едгар на секунду заплющив очі та перекрив будь-яку можливість власному голосу будувати нові здогадки. Потім з новими силами відкрив повіки та зосередився виключно на надрукованих літерах, пропускаючи в голову репліки Оргона та Тартюфа. Слова останнього викликали дивний кислуватий присмак на язику. Так Рампо почувався, коли брехав.

Він втомився від себе. Але поки що не усвідомлював цього. 

 

***

Як вже було зазначено, ще одна неприємна новина чекала на загубленого студента на станції невеличкого містечка, яке за кількістю освітлення вже сповіщало про те, що люди доволі рідко відвідували цей населений пункт. 

— Тобто як це — останній поїзд? 

Жінка вже закривала касу. Десь надворі гучно лаяли собаки та шкреблися у двері невеличкої будівлі залізничної станції. І попри той факт, що вони чекали на сосиски, які лежали в сумці дівчини, на спині Рампо пробіглися сироти. 

Сонце взимку ліниве, його присутність за горизонтом майже не запам’ятовується, тому з цього моменту постійним супутником Едоґави буде місячне сяйво. Він тільки зараз усвідомив, що знаходиться у темному, абсолютно незнайомому місці.

Юнак стиснув ручку чемодану.

— Не підкажете, де знаходиться маєток По?

Дівчина зупинилась та з цікавістю обернулась до незваного гостя. Вона раптово перестала вдавати з себе смертельно втомену, нібито і так не було очевидним, що в такому місці роботи втомитися ще треба вміти. 

Про багату сім’ю з Бостону тут мав знати кожен. В цьому Рампо виявився правий.

— Він недалеко звідси. Перейди залізничні колії та поверни наліво. Хвилин десять по дорозі, він в самому кінці вулиці. Там кладовище поруч.

Хто б сумнівався, що сусідами Едгара як мінімум з однієї сторони дому будуть неживі. 

— А ти на Різдво? — дівчина з недовірою вдивлялась у азіатську зовнішність незнайомця. Нетерпляче поправила пальто, стоячи біля виходу, і тільки потім Рампо рушив в її бік, до дверей.

— Можна і так сказати. 

Їй все одно не було діла. Пані потрібна була хоч якась цікава новина, яку можна буде обговорити за сімейною вечерею, а таких вона з подібної нудної роботи навряд колись приносила. Хай сама вигадує щось цікаве на шляху додому. Рампо замерз. 

Хотілося пряників. Він би зараз вбив за пряники.

Дорога виявилась викладеною з бетонних плит, до того ж вела вгору. Нав’язливий вітер прагнув знести юнака з ніг та відправити на початок шляху. Рука, що стискала ручку чемодану, оніміла. Рампо не відчував нічого, крім неприємного поколювання на шкірі. Сніг майже припинився, відчувався лише дрібними крихтами, що долітали до оголеної шкіри обличчя. 

Більше не треба пряників. Рампо б вбив за рукавиці. Як швидко змінились його пріоритети!

Маєток важко було сплутати з тими, що маячили довкола: той виділявся своїм бажанням відгородитись від усього району за допомогою високого паркану. Трьохповерхова будівля, хоча за архітектурним стилем і зливалась з іншими, все ж мала особливу атмосферу, яка відчувалась на підсвідомому рівні. Кожен таємничий та підозрілий маєток мав відповідати вимогам та грати роль особини, що бажала вирізнитись серед інших попри той факт, що насправді була невід‘ємною частиною оточення. 

Десь з кладовища почувся крик ворони.

Ворота були гостинно прочинені. У деяких вікнах горіло світло: кухня, вітальня, а також приміщення, що, скоріш за все, було однією зі спалень. Теплі кольори змусили Рампо відчути важкий тягар втоми на плечах, у шлунку різко спорожніло, а серце забилось частіше. 

Рампо дістався місця призначення та гордо струсив сніг з ніг о дерев’яні сходи. 

Він на всяк випадок декілька разів прокрутив у голові потрібні репліки. 

Короткий, дещо обережний та ввічливий стук. Скоріше за все, відкриє хтось зі служниць, або навіть голова сімейства. 

До вух долетів стривожений крик ворони. В голові згадались рядки зі збірки Едгара. Що ж, тепер було зрозуміло, звідки пішло натхнення.

Рампо з новою порцією рішучості схопився за ручку чемодану, коли його засліпило світло. 

— Рампо? 

У прочинених дверях стояв Едгар. Едоґава різко видихнув повітря клубком пари, потім набрав пронизливо-холодного повні груди.

— Що ти тут ро—

Головне — посміхатися!

— Я прийшов вибачитись! 

Так тримати, Едоґава знову впевнений у своїх діях, хоча взагалі не розумів, якого чорта він робить. Чи дійсно він хотів розібратися в цьому? Чи щиро хотів вибачитись?

З якоїсь причини образа Едгара викликала у Рампо невдоволення. Зазвичай йому було все одно, але у момент, коли тіло огорнув потік тепла з приміщення, юнак усвідомив, що йому чомусь дуже не хотілося, щоб Едгар По думав про нього погано. 

Тому так. Едоґава щиро хотів вибачитись.

Реакцію юного письменника було важко прочитати, бо Рампо все ще був осліплений світлом. Однак власник будинку, все ж усвідомивши, що поводиться дещо неввічливо, зробив крок вбік, відкриваючи прохід у маєток.

— Заходь в дім, — щира стривоженість. Невже Рампо виглядає настільки замерзлим? — Холодно ж. 

 

***

 

Нарешті в його руках опинилися пряники. 

Едгар виглядав більш домашньо, ніж в коридорах навчального закладу, хоча все ще до смерті втомленим з бездонними фіолетовими півмісяцями під очима, розпатланим волоссям, стривоженим вираженням обличчя та різкими жестами. Довгі, бліді пальці стискали чашку чаю ще більш відчайдушно, ніж замерзлі почервонілі Рампо.

На поверхні гарячого жаданого напою плавав лимон. Едоґава топив його горою цукру, доповнивши п’ятою чайною ложкою перед тим, як почати розмішувати.

— Я не зовсім розумію, що відбувається, — Едгар рідко починав розмову, однак на цей раз наважився, мабуть, розтанувши від дещо стривоженого погляду гостя. А дивитися на статуру По без сліз було важко, і Рампо напруги у власному погляді ховати не намагався. В ньому було більше засудження, ніж співчуття. Однак це вже небайдужість, і вона лестила Едгару. 

— Справа в тому, що мені потрібна твоя допомога, — юнак відкинувся на спинку стільця, поклав цілий пряник у рота та певний час жував, запиваючи чаєм, слідкуючи за терплячим поглядом Едгара. Здається, до цього він плідно працював над чимось, тому поки не встиг сфокусувати всю увагу на всьому, що відбувалося зараз. — Але перед цим я б хотів дещо висвітлити з тобою, адже ти, здається, глибоко на мене ображений.

Брови юного письменника насупились, і це дуже не сподобалось гостю. Едгар розтирав скроні пучками пальців, ніби переробляти інформацію було наразі занадто складно для нього.

— Твій візит… Дуже несподіваний.

— Твій від’їзд теж став для мене несподіванкою, чесно зізнатися! Хіба твої батьки не в Бостоні?

По стиснув губи в тонку лінію та опустив погляд.

— Батько в місті.

Едоґава схилив голову набік.

— Тобто мати вдома?

Едгар піднявся зі столу занадто різко. Гість здригнувся, мало не вдавившись смаколиком.

 Кілька крапель чаю, до якого сам По так і не торкнувся, пролились на блюдце.

— Мати померла півроку тому, Рампо.

Едоґава завмер. 

— Мені жа— 

— Все це так несподівано, — від попередньої смертельної втоми письменника, здається, не лишилось і сліду, замінившись тривожним збудженням. — Ти приїхав посеред ночі сюди та заявляєш, що хочеш вибачитись, ніби тебе дуже різко почала турбувати моя образа, про яку ти не здогадувався останній рік так точно, — Едгар схопився однією рукою за край столу, а іншою схопився за голову, вдивляючись у порожнечу поза гостем. 

— Що поганого в тому, що я все ж вирішив в цьому розібратись?

Питання було цілком щирим, і, можливо, ці нотки були спіймані опонентом та трошки вгомонили тривожність у голосі:

— Тому що я знаю тебе. Ти завжди робиш щось заради власної вигоди або ж цікавості.

Кришталики цукру ніби почали кристалізуватись та осідати тяжким осадом у гортані Едоґави. З гіркуватим присмаком. 

Едгар ще деякий час стояв мовчки, здивований тим, що зірвалося з власних вуст.

— Я попрошу служницю постелити тобі у гостьовій кімнаті.

Коли власник будинку вийшов з кухні, гість відчув, що його чавить напруга, що повисла в кімнаті. Едоґава Рампо оглянувся. Сьогодні він буде ночувати в домі, де щось сталося. Щось загадкове.