Разом – ми сильні

// 2 //

Matthew Hall – Home

* Нікому не нав‘язую свій смак у музиці, але для повноти атмосфери раджу ввімкнути і заглибитися в лірику.

Повертаючись в пусту квартиру, зйомне житло без душі, Євген почав швидко знімати з себе речі, кидаючи, куди очі бачать. Зараз його ніхто не сваритиме.

Зайшовши до кухні, він заціпенів від неприємного запаху. Приміщення виглядало, як типова печера холостяка: всюди валялися снеки й напівфабрикати, а погляд завмер на немитому посуді, котрий назбирався за цілий тиждень. Гора жирних пателень стояла на плиті і була успішно проігнорована.

«Ні, так не можна… А якщо Спартак подзвонить по відео?»

Єдине, що мотивувало Яновича прибрати зараз.

Через півгодини роботи, хлопець вморився й вирішив піти в душ, але довольним, як слон, бо нарешті розгріб свою оселю від сміття. Роздумуючи, як він докотився до цього стану, Женя не помітив, що за дверима вже вкотре лунає той самий Імперський марш. Така жахлива мелодія, але така жадана. Серце почало битися швидше, щоки червонющі, легка усмішка, задихання. Симптоми тахікардії. Просто перегрівся у воді, тож треба виповзати.

Женя підняв слухавку, сидячи на ліжку в одному рушнику, що тримався на стегнах. На екрані з‘явилося таке знайоме світле обличчя, що враз осяялося єхидною посмішкою:

– Я стриптиз, вроде, не заказывал.

Жартує щиро, от чортяка!

– Це клуб «Помада», ви помилилися номером, – жартом на жарт.

– Я-то как раз и не ошибся, – сміється у відповідь. Як же ж не вистачало оцієї легкості та розуміння з полуслова.

«Я думал, ты будешь тем, кого я буду давить», – пригадувалося ще в той день знайомства в Аспені. А зараз… вони так любо воркують, ніби та пара синичок на гілці.

Вони спілкувалися мало не годину, цікавлячись, як у кого пройшов день. Женя старанно прикрашав реальність, намагаючись дати другові лише позитивну інформацію про своє життя. Але його задумливий меланхолійний стан проривався поміж речень тяжкими зітханнями.

– Тебя что-то тревожит, я же вижу, – Суббота змінився в обличчі й приняв більш серйозну позу. Він майстерно тонко підмічає настрій співрозмовника.

– Та… це все через війну. Я хочу виговоритись, поговорити, а нема з ким – в мене є лише ти. І я сумую за тобою, безмежно, – Янович відчув холодок, що пройшовся спиною, і продовжив, – Кожен з мого оточення, ніби замкнувся в своїй інформаційній кулі та не прагне планувати життя далі. Я не знаю, що робити…

Стало морозно, руки почали труситися.

– Так, для начала, пойди накинь что-то. Я устал смотреть на тебя, деда, у которого будто третья степень артрита, – суворо, але з гумором відповів Спартак, фірмово зхрещуючи руки на грудній клітині.

Женька послухався, вдягнув, що було поряд, і повернувся до розмови.

– А теперь… Ты не против сейчас эфир в инстаграме провести? Я бы хотел ответить на вопросы, связанные с войной, успокоить и тебя и твою аудиторию, потому что слышу такие запросы каждый день. Не забывай, что я психолог, как-никак.

– Давай, це чудова ідея. Думаю, людям буде дуже корисно, – Янович усміхнувся. Похмурості, як і не було.

Хлопець ще змалку мріяв виступати на публіці, впливати на неї й нести щось просвітницьке в маси. Проте, крім гумору, на жаль, нічого не міг. «Сміх продовжує життя», – таке було його кредо. Численні виступи на сцені, участь у різних шоу, гра в кіно та серіалах дали йому змогу мати власну аудиторію, яка любила і слухала його незважаючи ні на що. Але ніхто не знав, що настануть такі скрутні часи, де сміх буде не зовсім в тему. Треба пояснити людям ситуацію, заспокоїти їх. Зараз не ти дитинча в садочку, а вони – твої діти. Це неабияка відповідальність.

Женя вгамовував думки й намагався приборкати своє хвилювання. Він давно не проводив довгих ефірів, тимпаче з такою важливою людиною, як Спартак.

Палець натиснув на кнопочку запису відеотрансляції. Серце калатало, як навіжене. З чого почати? А як глядачі сприймуть присутність стороннього чоловіка на його акаунті? Який вайб потрібно нести? На екрані виникло віконце з розслабленим Субботою в навушниках, що шепотів:

– Не переживай, у тебя всё выйдет. Вместе мы всё сможем, – підбадьорив.

Настало полегшення й приємне почуття радощів, котре лоскотало живіт зсередини. За які заслуги йому такий подарунок від всесвіту?

Люди поступово доєднувалися до ефіру, накидуючи привітань і смайликів. Вони чекали Женю. Він їм потрібен. Це найякісніша панацея.

Далі слідували питання, які хвилювали кожну особу в чаті. Спартак познайомився з аудиторією надто швидко, полюбився колективу з перших секунд. Він вправно приймав удар на себе, даючи знати, що на нього повністю можна покластися. Добре формулював речення, захищав свою думку, підхоплював думку товариша і розвивав її в правильному напрямку. Ніби готувався або робив це вже купу разів.

Женя був зачаклований, мов у трансі. Їх тандем так гармонійно виглядав: один закидує історії, різноманітні теми та жарти, а інший розвиває їх і пояснює з боку психології. Глядачі були в захваті:

«А ви точно не сто років товаришуєте?»

«Ви такі талановиті, кожен по-своєму»

«Вам потрібно вести ютуб-канал, це неймовірно»

«Женю, ви так змінилися! В кращу сторону»

«Спартак, ви надзвичайно розумний і начитаний»

Коментарів публіки ставало дедалі більше. Всі цікавилися, коли і де можна буде знову послухати їх дует. На що хлопці сміялися і не давали чіткої відповіді, проте спробувати можна.

Все було, як у тумані. Веселі, задоволені та трохи втомлені розмовами про політику й життя, вони завершили трансляцію і ще деякий час лежали на зв‘язку. Зкуйовджене волосся розніженого Яновича лізло в камеру, доки він умощувався на подушці. Спартак, натомість, лежав на боку при контражурному освітленні теплого ліхтаря позаду. Сонні, емоційно вичавлені, як лимони, проте так не хотіли розлучатися.

– Клади трубку, я вже спати хочу, – промуркав у подушку з закритими очима Євген.

– Нет, ты клади.

– Ні, ти…

Ніби ті вередливі дітки. Не можуть один без одного.

…

Пам‘ятає, як прокинувся одного весняного дня, коли сонце засліплювало очі. І починало гріти крізь скло – нарешті зимовий лід відтанув. Його розбудила вібрація, повідомлення з телеграму:

«Я дома. Мать дала мне з собой двести судков. Сам не справлюсь…»

Від почуттів хотілося верещати, що Женька і зробив, тільки в подушку, стискаючи її. Скільки днів він чекав цієї зустрічі? Десять, двадцять, місяць чи два? Рахував кожну хвилину, а потім і годину, щоб нарешті побачити це повідомлення.

Він мерщій підскочив з ліжка, накидуючи лише куртку, поверх домашньої футболки й спортивок. Все було догори дриґом – нічого не пам‘ятає. Лише те, як підіймався ліфтом до давно знайомої квартири й кидався в обійми міцних татуйованих рук, наче те кошеня. Його притискали до себе однією долонею, а інша заривалася в густу шапку кучерів. Спартак нахилявся до скронь свого товариша й носом вдихав рідний запах. Від такої сили обіймів і втрати координації, обидва впали на підлогу, не дійшовши навіть вітальні. Реготали, як навіжені, давали один одному штурканів і безкінечно обіймалися.

Його особисте сонечко повернулося – світить яскраво та ще й гріє.

Наступні декілька годин вони пробалакали про все на світі, ніби востаннє це було 23 лютого, а не вчора перед сном. Відтепер вони розуміють, що які б не були обставини, треба залишатися разом. Вони – рослина і вода, бджілка й квітка, астматик й інгалятор, словом, вони – кисень один одного. Звучить, як звучить. Нехай романтизовано. Романтизуйте життя, бо, колись, це може вас врятувати.

Зайшовши до тієї самої графітово-сірої кухні, Янович відчув, ніби він знову вдома. Торкаючись прохолодної незайманої поверхні, пригадав, як вперше приготував тут сніданок. Тоді був, мабуть, перший і останній раз, коли завдяки цій кухні було щось приготовано. Пам’ятає здивоване обличчя Спартака і здавлений сміх, коли омлет з кавою були занадто шкідливими для його сраки. На поличці, трохи далі холодильника, стояла та сама лампа у вигляді аніме-котика, яку Женя придбав, щоб раділо око. Гірлянда висіла на своєму місці – все залишилося так, як і до всім відомих подій. Сумно і, водночас, спокійно на душі. Домівка ціла та неушкоджена.

Мозку поступово дійшла думка, що ця квартира – ідеальний початок для їх історії.

– Хочешь поговорить? – Ззаду почувся тихий голос, після чого дві широкі долоні лягли Євгену на талію. Дивний жест, але такий умісний.

– Я хочу спробувати записати тут наше перше відео для твого каналу. Пам‘ятаєш? Рубрика з подкастами, яку ми недавно обговорювали з тобою.

Спартак був приголомшений. Донедавна його хлопчик перебував у стані апатії та пригнічення, переживаючи кризу. Він жалівся, що не вбачає своєі мети й цілей на все наступне життя. А тут і зараз, на цій кухні, в його руках, він пропонує створити спільний проєкт. Нехай не буде гарантії, що все вийде успішно, та для них це буде особиста перемога. Треба погоджуватися і дати можливість Жені проявити себе.

– Конечно, без проблем.

Янович розвернувся і зраділо припав до друга в обіймах. Наступні півгодини він у піднесенні почав писати і дзвонити всім товаришам, котрі займаються зйомкою і монтажем відео. Першим відгукнувся Антон Габуш і вирушив на допомогу.

– Заходь, знайомся, це – Спартак Суббота… – Женька повернувся на своє місце, до свого звичного стану і ролі харизматичного лідера. Щось розказував, жестикулював, гиготів, а в кінці додав: – Нам всього годинку познімати, а потім шматком отак все скинеш мені, я віддивлюся!

Хлопці швидко роззнайомилися під впливом жвавого Яновича, який метушився довкола, обираючи гарний ракурс, тягаючи столи й стільці. Він відчутно хвилювався, предмети валилися з рук, що вже починало вибиватися із загальної атмосфери радощів. Спартак, милуючись таким активним й ініціативним товаришем, підійшов і прошепотів на вухо:

– Полегче. Всё будет класно, Женька. Вместе мы сильные. Мы всех порвём.

…

Ці слова крутяться в голові, ніби мантра, вже котрий місяць. Вони надихають, дають надію й сили рухатися уперед.

Хто б знав, що ще навесні вони розпочали таку неймовірну просвітницьку справу, як Подкаст терапія. Виявляється, жартами й психологічними порадами вкупі можна своєрідно лікувати людей і давати їм наснагу в такий нелегкий час. Чорний та білий, сонечко й його місяць – не існували б один без одного. Не існувало б і зараз цього тексту.

Після оплесків зали, ритмічної мелодії, що завжди грала в їх заставці, фото та обіймашок з глядачами, хлопці попрямували за лаштунки викликати таксі.

За традицією, після запису вони збиралися командою-квартетом з Колі, що був концерт-менеджером, Антона-оператора, Спартака та Жені в ресторані. Задоволені днем, із бурхливими емоціями, трішки з ледь вловимою втомою, спілкувалися й сміялися, лякаючи гостей закладу довкола. Женька грав у нарди з Антоном, вкотре програючи й махаючи келихом вина в руці від безпорадності. Поряд сидів обомлілий видовищем Спартак, що знущався із товариша. Він клав руку на колінку Яновича під столом, шепотів неправильні ходи на вушко, після чого вигрібав по потилиці й реготав, як підліток. Це все знімав у сторіз Коля, намагаючись стати суперзіркою, бо показує ексклюзивні кадри поразки в нардах відомого коміка Євгена.

Ось вони, справжні друзі, такий собі «булінгмобіль». Готові порвати один за одного, навіть якщо станеться так, що вони розійдуться…

Женя й досі не тямить, як життя закрутилося так, що він зустрів цих людей? Чотири маленьких таланти, взаємодоповнюючі. Треба цінувати.

Тож, які б не були обставини, залишайтеся разом. Бо разом – ми сильні.

Кінець.

*Усіх однодумців запрошую до затишного телеграм-каналу https://t.me/sparjenyata (спарженята) <3