Разом – ми сильні

AJR – World’s smallest violin

* Нікому не нав‘язую свій смак у музиці, але для повноти атмосфери раджу ввімкнути і заглибитися в лірику.

* Нагадую, що, за хронологією, до цієї роботи мають йти «Перша ночівля» та «Горбата гора», які я вам спершу раджу прочитати. 

Як все народилося…

Женька і сам цього не помітив.

Таке щастя вирує всередині, щоки вже тріщать по швах від посмішки – зала аплодує. Він виходить, весь при параді, на рідну сцену Київського Політеху, з якого все і починалося. Лоск чобіт засліплює глядачів у першому ряду, приємний шлейф одеколону заповнює простір, вкладене волосся – шикарний вигляд, що переносить чоловіка ніби в двадцяті роки тогочасся. Такий собі Кілліан Мерфі, тільки кращий, житомирських коренів.

Він дивиться довкола і ніц не розуміє: як життя обернулося так, що ця сцена й зала тепер підкорюються йому? Усмішки симпатичних дівчат й гучні аплодисменти хлопців – усе належить йому. Або їм…

А коли народилися «вони»?

Дивиться в блакитні очі навпроти, наче намагається знайти там відповідь на своє запитання. І знаходить.

Пригадує Аспен. Дерев’яний будиночок у горах, а вони сидять, всі дорослі та самодостатні, ніби діти в дитячому таборі на знайомстві. Така була атмосфера: тепла вітальня й коло доброзичливих людей. Куратори дали завдання за певний час дізнатися про поряд сидячу особу якомога більше і представити її. Яновичу, як і всюди, повезло, бо поряд із ним сиділа його приятелька – Даша Тарасова. Взявши лідерство до своїх рук, він вирішив почати першим і блискуче впорався з завданням. Багато посміхався й сіпав колінкою, ніби той песик, котрого назвали «гарним хлопчиком». Женя був, наче сонечко, до якого тягнуться за теплом і позитивом усі навколо. Черга пересувалася, плавно йдучи до завершення знайомства. І в самому кінці кола, в закутку кімнати…

Сидів він.

Весь у чорному, тіло прикрашали незліченні татуювання у вигляді квітів, черепів, скандинавських богів та рун. М‘язистою рукою він поправив окуляри на переніссі й продовжив активно писати щось у чорному блокноті, так вишукано пасуючому його вигляду. Гарний. Неймовірно гарний.

Не мало значення, що саме він говорив і кого представляв – його речення будувалися чітко і за планом. З непохитною байдужістю та відстороненістю. Блакитні морозні очі оглядали кожну людину, спостерігаючи за реакцією, доки не дійшли до самого Жені. Діаметрально протилежні. Між ними можна було проводити найдовшу хорду серед усього кола. Встановити електричний шнур, бо рівень напруги зараз був приблизно всі двісті двадцять. Тут і без алгебри, геометрії, фізики й метафізики було все зрозуміло. Вони – два лідери, два полюси, які ніколи не зідуться в думках, але до самої глибини наповнюватимуть один одного. Взаємодоповнюючі.

«Стало все ясно»

* Знайомство Спартака і Жені конспектувати я не прагну, тому в кінці роботи додавайтеся до телеграм-каналу, де ви можете знайти посилання на всі джерела та дізнатися більше.

…

16 березня 2022 року.

Попіл дрібними пластівцями повільно опускався на землю. На ту землю, котра зараз потерпає від знущань і насилля…

Тьмяно загорівся екранчик телефону, повідомляючи зеленим значком про відбій повітряної тривоги. Наступило ледь уловиме полегшення, спокій. Розслаблена рука заховала телефон назад до кишені, а інша продовжувала струшувати кінчик цигарки. Суничний ароматизатор табаку заповнив легені. «Деструктивщина», – сказав би всім відомий отой самий. Як же ж хотілося почути зараз ці слова деінде, тільки не у власній голові.

Женя всміхнувся думкам і кинув недопалок долі, задавлюючи черевиком. Сум, якому немає меж, долає серце. Вони не бачилися майже місяць. Для когось – це ніщо. А для них – усе.

Останнім часом у його мізках суцільна плутанина. Клубок з вистромленими в різні боки ниточками, за які сіпають суспільство, держава, родина та власні цінності. З початком повномасштабного вторгнення, світ, який Янович так старанно вибудовував навколо себе, просто рухнув. Коміки й майже всі публічні люди на певний час втратили свою значущість. По телебаченню цілими днями крутили новини, всі розважальні програми було вилучено – на телевізор не потрапити. Новини заполонили весь медіа простір, що, з одного боку і добре. А з іншого… Як же ж тепер заробляти?

З коханою дівчиною роз‘їхалися – кожен до своєї сім‘ї. На ґрунті тривоги і різних поглядів почали виникати сварки. Стосунки повільно, але впевнено руйнувалися. Друзі-коміки з Мамахохотала теж занепали духом без жодних ідей, що робити далі. Як взагалі планувати далі? Коли кожного дня ти радієш, що просто прокинувся сьогодні. Все, що раніше мало для тебе неймовірну цінність – ураз втратило сенс.

А найголовніше… Спартак теж утік, полишивши нову придбану квартиру і новоспеченого товариша, якому обіцяв завжди бути поряд. Він заспокоював Женю, пояснював, що йому теж було б добре поїхати до батьків й убезпечити сім‘ю. Марно. Женя з‘їздив до рідних лише на тиждень, а потім повернувся до Києва, не витримуючи болю разом пережитого горя.

Він почав погано спати, знову повернувся до паління й алкоголю, бо поряд не було того, хто завжди пропонував цього не робити. Засинав сам, міцно обіймаючи подушку, придушуючи власний тактильний голод і періодично давив у собі сльози, ніби та дитина, яка зранку не хоче йти до садочку…

Євген кожної ночі згадував їх палкі обійми, походи до вишуканих ресторанів, галасливі сварки під час відеоігор. А цей заколисуючий голос, що розповідав по телефону якусь наукову інформацію, під яку інший благополучно засинав. І тільки зранку вимикав телефон, бачачи, що їх розмова тривала декілька годин. Вони і зараз так робили, але вже не було тих емоцій, як раніше. Суббота намагався відгородити свого товариша від усіх проблем, вдавати, що все добре і що нічого не змінилося. Віддавав усього себе і весь свій вільний час на відеозв‘язок з ним. Але думки Жені були геть зайняті негативом і поневірянням. Він був переконаний, що Спартак, як найрозумніша людина його оточення, знайде роботу будь-де і зможе про себе попіклуватися. А що Янович? Піде травити жарти в підземках Житомиру, збираючи монетки в капелюх?

У найскрутніший час від нього відвернулися деякі друзі і кохана, в яких чоловік був безмежно впевнений. Тепер він не впевнений ні в чому… Знову, наче та дитина, яку мама залишила у садочку на призволяще.

Чоловік вертається з холоду назад до приміщення, покашлюючи в лікоть. За столом так само принишкли його близькі друзі з Мамахохотала, серед яких Олег Маслюк, котрий єдиний підняв погляд на нього. Вони вирішили зібратися тут на обід, щоб обговорити питання «насущні». Проте вже годину сиділи, мов у воду опущені. Ніхто не давав чітких відповідей, як у кого справи і хто що робитиме далі. Жінки з їх колективу виїхали закордон, а чоловіки картали себе за відсутнісь користі державі. Багато хто поривався на фронт, а деякі мовчазливо залягли на дно. Ніхто нічого не хотів планувати. У всіх свої особисті життя, котрі розійшлися по різні боки барикад. Що ж це за друзі такі, яких не зв‘язує нічого, окрім гумору? Де ота глибина, якої кожен прагне?

Євген поступово почав усвідомлювати, що раніше намагався довести Спартак своїм поняттям «дружба». Друг для нього – подібний релігії. Він найголовніший у житті, він той, заради кого жертвують коханням і родиною. Найближча людина, споріднена душа, одне ціле з самим собою. Ти з ним найщиріший – такий, як є. Ти приходиш до нього сповідуватись, в він прийме твої гріхи й вибачить їх тобі. Друг – це сонце, навколо якого ти обертаєшся, а воно грітиме і даватиме тобі життя у відповідь. Він без тебе існуватиме, а ти без нього – всього лиш космічний пил. Зараз Женя відчуває себе тим пилом. Однією крихтою, яка раніше була цілою Землею, котру перестало гріти Сонце.

Ні, він не змінить свою думку щодо дружби, проте, відтепер, почне дослухатися до слів Спартака. Вони доповнюють один одного своєю різницею.

«Нехай вважає мене ким завгодно, хоч бактерією чи атомом, для мене він – друг».

Всі довкола намагалися жартувати, потупивши погляди в стіл. Заливали свій стан алкоголем, затуманюючи мізки й пом’якшуючи відчуття, проте куди вже більше? Може, досить самим собі брехати? Їх колектив уже давно не мав такого близького зв‘язку й рідної атмосфери. Вона залишилася там, у стінах КПІ, в молодості, в пам‘яті та вічності. Янович почав замислюватись над тим, що старіє з плином часу…

Його думки перервав такий знайомий рінгтон Імперського маршу з Дарт Вейдером. Телефон лежав посеред столу, на якому висвітилась іконка обличчя в чорно-білому фільтрі й привернула увагу хлопців поряд.

Побачивши це, Женя хутко скинув слухавку і заховав телефона до кишені. Проте незаміченим серед інших це не залишилось.

– Капець, наче сам диявол подзвонив! Це що за примара була? – Маслюк награно підбив друга ліктем і підморгнув. Театр по ньому плаче… Мабуть, єдина людина, котра більш-менш залишалася на хвилі позитиву. Чи, принаймні, старалася.

– А, та це Спартак. Я, наче, розповідав.

– Що? Отой страшко з татухами? І відколи це він тобі дзвонить? – Олежка вже зі щирим подивом повів руками, розігруючи якесь німе кіно.

Треба тікати звідси якнайшвидше. Євгену терміново потрібна перерва від цих людей. Він закотив очі, готуючись слухати вже не перші дорікання щодо Спартака. Усі сумніваються в його адекватності, в їх хороших взаєминах, мати теж лагідно натякала, але видно було, що вона проти їх спілкування. Досить вже.

Хлопець ніколи так не занепадав, як цей колектив. Він не хоче залишатися тут і продовжувати нецікаві нікому награні балачки. Він – перший по життю. Треба взяти себе в руки й продовжувати робити те, що в тебе краще виходить. Принаймні намагатися. Навіть якщо для інших твоє діло – найдрібніша та найбезсенсовніша річ у всій Галактиці. Хай буде так. Треба відновити свій втрачений статус і харизму.

Він почав збирати речі, лишаючи кілька купюр на столі, щоб заплатити за себе й накинув куртку, кидаючи наостанок лише:

– Відтоді, відколи він мій друг.

Питання вичерпано.

Женя вийшов з кафе, сварячи себе, що не взяв слухавку одразу – просто засоромився, бо знає, що розмови зі Спартаком – це щось довге, особисте, сакральне. Не для посторонніх очей. Він передзвонить вдома.

Продовження >>>

*Усіх однодумців запрошую до затишного телеграм-каналу https://t.me/sparjenyata (спарженята) <3