Пам’ятати
від село асфальтованеКажуть, страх великі очі має. Ще б пак! Ви колись опинялися вночі сам-один посеред лісових хащів? А Юнгі от опинився!
Уночі Ліс німий, і тиша ця аж занадто зловіща. Хоч би тобі листочок шелестнув чи цвіркуни застрекотали – ніц нічого! Тільки місячне сяйво крізь гілля пробивається та Юнгі якоюсь трухлявою гілочкою хрусне. Тиша страшенно тривожить. Нерви й так настренчені, як струни, а тут ще вслухайся, вдивляйся, чи це правда просто кущ папороті.
Крім того Юнгі заморився. Ледве ноги волочить, а тому шумить куди більше, ніж хотілося. Йому б не завадило перепочити, але страх за Чонгука і недовіра до Лісу підганяють рухатися вперед. Поки нога не чіпляється за якесь коріння, і хлопець пластом гепається в якісь квіти. Падіння – чисто як в анекдоті, в рот навіть трохи моху потрапило. Ну, це вже сама доля підказує, що на цьому місці й буде привал. Он і дерево підходяще є – моцне, коренасте. Залишається тільки щільніше закутатися в плащ і можна годинку-другу покимарити.
І коли вже сон майже зморив його, Юнгі чує щось схоже на довгий хриплуватий видих – ніби старий граб побажав йому на добраніч, обіцяючи відганяти усе погане.
***
Чімін будить Чонгука вельми рано. Ласкаво гладить волосся, холоднимим пальцями робить “біп” по носі й сміється, коли хлопчик пірнає з головою під ковдру. Снідає напівсонний, навіть Аркан без особливого ентузіазму облизує вручену кісточку. Розмовляти теж якось ліньки, Чімін лише перепитує, із якого поселення Чонгук, а почувшу, що із Забір’я, радісно агакає: пощастило, це не такий вже й далекий світ – за пів дня дійдуть.
Ранковий Ліс швидко приводить до тями. Ноги трохи мокрі від роси, плечі мерзнуть, зате в голові розпогодилося. Чонгук згадує вчорашню казку про Кришталеву Квітку Життя – цікава історія. Тільки от кінцівку все ніяк не згадає – чи то заснув, чи то Чімін так і не доказав. Хьон взагалі якийсь сам не свій – тихий, задуманий. Хоча, може, просто сонний, як Чонгук, складно спозаранку байки травити. Це хіба що Аркан може ганяти туди-сюди, радісно виваливши язика і тикаючись носом в кожен кущ. Людям треба більше часу, щоб прийти до тями після раннього підйому.
Чонгука, якщо чесно, турбує розгубленість хьона, не зрозуміло, чи слідкує той за дорогою чи ні. А ще ця мовчанка ображає. Вони ж учора нібито обітницю дружби дали, Чонгук сподівався побазікати з хьоном дорогою, бо хто зна, коли ще така можливість перепаде.
– Чіміні-хьон?
Чонгук і сам лякається, коли Чімін підстрибує від несподіванки – наче зовсім забув, що поруч хтось є.
– Святі безсмертні, Гукі! Нащо так лякати?! – притис руку до грудей, вгамовуючи розшаліле серце.
– Пробач, хьон, я не навмисне! Це ти як десь далеко. Щось трапилося? – раптом у голову стріляє здогадка: – Тільки не кажи, що ми заблукали!
– Гей, хлопче, не верзи дурниць! Я добре знаю Ліс. Тай хіба ж я не обіцяв, що приведу тебе до мами живого-здорового?
Чімін пригорнув хлопчика за плечі, підштовхуючи йти далі пліч-о-пліч.
– Але щось же тебе турбує, хьон, я ж бачу. Тобі сумно? Боїшся знов залишитися сам у тій хатинці? Я міг би пожити з тобою, тільки треба попередити маму з татом. Вони мене відпустять. Ти їм обов’язково сподобаєшся і вони дозволять мені пожити в тебе. О! А ще краще – залишайся в нас! Удома місця вистачить, у тебе навіть буде власна кімната. А ще я познайомлю тебе з Юнгі-хьоном – він тобі сподобається, він дуже хороший, чесно-чесно!
Чонгук так захоплено розписував усі принади свого плану, що забував дивитися під ноги і раз за разом спотикався – Чіміну доводилося його ловити його за шкірку, як непосидюче кошеня. Не перебивав, бо гріло душу це наївне і щире дитяче бажання поділитися з ним найдорожчим – родиною.
– Погоджуйся, Чіміні-хьон! Нам буде так весело разом!
– Дякую, Гукі, для мене щастя мати такого друга, як ти. Але я не можу жити в тебе, мені треба працювати.
Умітивши, що хлопчик засмучено похнюпився, Чімін додав:
– Але я можу провідувати тебе час від часу, будемо гратися, прогулюватися Лісом. Я покажу тобі найкрасивіші місцини!
– А чому ти не можеш чаклувати у нас вдома? – Чонгуку все не йнялося.
– Бо про магію не можна говорити нікому. Тільки особливі знають про неї.
Чімін сказав це пошепки, як і годиться розповідати про велику таємницю, і з усмішкою спостергіав, якими великими враз стали очі хлопчика. Для щастя дитині іноді треба так мало – всього навсього одна чарівна таємниця.
– Це значить, я – особливий?..
– Ти найособливіший. Мій особливий маленький друг.
– Дякую, хьон! – Чонгук кинувся на Чіміна з обіймами, сьорбаючи носом йому в живіт і щось нерозбірливо бурмочучи. Серце стислося в горошину і гупотіло, як навіжене, попереджало: це небезпечно, так швидко прив’язуватися до людей.
– Хьон! Он, он де мій дім! Біжімо швидше! – Чонгук тягнув його за руку, щоб разом кинутися за Арканом, що вирвавс вперед, гавкаючи на всі боки.
– Почекай, почекай, Гукі, – Чімін зупинив хлопчика, присідаючи перед ним навпочіпки, – Далі я не можу піти, не можна, щоб хтось мене побачив.
Секунду-дві хлопчик супився, поки не дійшло:
– Тільки особливі…
– Саме так, Гукі, тільки особливі накшталт тебе, – Чімін потріпав хлопчикові чуба, – Тому нікому, чуєш, нікому не розказуй про мене, згода?
Чонгук закивав, піджавши губи, і наостанок обійняв хьона.
– До зустрічі, мій найособливіший Гукі!
– Тільки ж ти не забудь мене, Чіміні-хьон! – у хлопчика очі на мокрому місці, та й Чімін сам ледве стримується, щоб не заплакати, цілуючи малечу в чоло:
– Ніколи й ні за що!
Чонгук іде повільно, озираючись через крок – Чімін стоїть, махаючи рукою на прощання, хоче бути певен, що його маленький особливий друг без пригод подобає ті кілька десятків метрів до брами поселення і нарешті опиниться вдома.
Озирнувшись востаннє у воротях, Чонгук вже не бачить свого нового хьона. А переступивши через поріг домівки, вже навіть і не згадує, що такий у нього взагалі був.
0 Коментарів