“Тиша і темрява”

[Робота була написана під враженням від пісні Скрябіна – “Мовчати” ]

Шкіра починала неприємно холонути, але грітись в обіймах було краще, ніж брати ковдру, що купою збилась у ногах.

Чужа рука міцно притискала до себе, ніжно проводячи пальцями по холодній і мокрій від поту спині, вимальовуючи лише тій долоні відомі візерунки.

Десь за вікном знову загула сирена.

Не було взагалі ніякого бажання рухатись, а говорити хотілось менш за все, та і сенсу не було у тих словах, все було зрозуміло заздалегідь. Це повинно було статися.

Мовчання. Воно не було проблемою, воно було доповненням до темряви й гулу за вікном. У цій тиші була правда. Також вона була у дотиках, у диханні, у поцілунках, що навіть через деякий час відчувалися на холодній шкірі. Здавалося, кохання, про яке не було сенсу говорити, марило у повітрі. Вони ним дихали й повільно задихалися. Темрява і тиша поєднувались у цій кімнаті. І порушити цю ідилію, поки за вікном кричить повітряна тривога, було б злочином.

Десь пролунав далекий вибух. Схоже ППО.

Але все одно страшно, він все одно лине ще ближче до міцного тіла, ховаючи обличчя у нататуйованій шиї. Рука тяжко лежала на чужих грудях, пальцями виводила, досліджені цієї ночі, темні візерунки.

Вони мовчали. Знову і знову.

Знову.

 І знову…

Хотілося залишитися у цьому моменті, у цій темній кімнаті, поки чужі руки міцно притискали до себе! Було страшно рухатись і говорити – руйнувати цей казковий момент.

Вони, наче створили власний світ, де не існує ні війни, що все гучніше лунала за вікном, ні слів, ні болю. Лише кохання і надія, які вони знайшли цієї ночі: у дотиках, поцілунках, поглядах і диханні одне одного.

Він подавив у чужій шиї тихий схлип. Чогось душили сльози… Хоча, чому це “чогось“, уся магічність цього моменту розсіється тільки зійде світло. Доведеться знову жити: посміхатися, працювати, з тремтінням в руках дивитися новини та постійно перейматися за близьких. А ці години, наче видалили існування усього поганого: існування болю і самотності у повсякденному житті.

Чужа рука ще міцніше притисла до себе. Здавалося, ще трохи й забракне повітря, але то була гідна жертва заради спокійного і надійного перебування у міцних обіймах, хоча б у цю хвилину.

Над головою, у волосся, линуло тяжке дихання – йому було теж складно, також боляче розлучатись з цим моментом.

***

Кімната все холоднішала, як і шкіра.

Скрізь тонкі штори почало пробиватися світло ранку.

Вони пролежали усю ніч без сну, у мовчанні.

Чуже тіло заворушилось, опускаючи обійми.

Ні, він заплющить очі сильніше, він хоче залишитись у тій магічній темряві й тиші. Він не хоче бачити, як його спокій піде, як йде від нього ніч.

Рука, що до цього обіймала, схопила збиту у ногах ковдру і потягнула нагору.

– Женька, іди сюди, – міцні руки знову обійняли холодні плечі, притиснувши до грудей та накинули зверху трохи прохолодну ковдру, – спи, ще рано. 

Ні, він не піде. Їх мовчання триватиме далі. Просто тепер, ще й при світлі дня.

P.s Вітаю, пані і панове.

Це моя перша робота українською, і взагалі перша робота якою я наважилась поділитися після довгої паузи 🫀

Буду рада почитати ваші думки щодо цієї роботи 🤗❤️

(Дуже вдячна беті яка погодилась мені допомогти! Дякую, пані)

Бережіть себе! 💙💛