Колядники

Хуртелиця хазяйнує за вікном від самого ранку, щедро осипаючи все довколо сніжною ковдрою, що захищала від її сестриці-морозу. В одній із незліченної кількості старих п’ятиповерхівок, які щільно заполонили вулиці міста два хлопці готувалися до Різдва. Бажання й сил іти у гості до друзів або ж навпаки приймати гостей не було. «Цей вечір мав бути проведений лише з найріднішими»– коротко і ясно відрізав Микола, на усі пропозиції Федора. Незвичайно серйозний блондин провів майже увесь день на кухні, залучаючи до справи і свого хлопця. Хоча брюнет був дуже далекий від свят і любові до них, іншого вибору той просто не мав. Занадто гарно виглядав Микола, коли самовпевнено задерши носа поставав його перед фактом того, що аметистовоокий буде допомагати. Справді, будь-яка справа не була варта того, щоб жертвувати різнооким заради неї.
— Саме тому, треба обов’язково куштувати кутю на самому початку вечері,— завершив розповідь дзвінким голосом українець.
— Дуже цікава традиція, за весь час проживання тут тільки про це дізнався.
— Так, на жаль багато символізму втрачено у наші часи. Люди роблять традиційні речі по інерції, не усвідомлюючи усієї сакральності кожнох дії. Оттак “павутинку”, що висить над твоєю головою я зустрічав лише три рази за життя у інших хатах. А по них я люблю лазити, ти як ніхто знаєш.— залився сміхом хлопець пригадуючи першу зустріч із Федором. Довгі пальці, що до цього бережно завертали вишню у вареники збились із звичайного ритму, перетворюючи вишню з тістом в один великий згусток.

***
Поки що тепла осінь стрімко наводила порядок на вулицях, змінюючи зелені шати дерев на багряні. Студент, без копійчини за душею легко відімкнув двері чужої квартири, тихо ступаючи у середину. Не сказав би Микола, що “робота” йому до вподоби, але й інших варіантів він поки не мав. Точніше мав тільки два: вбитися або віддати борг батька, який той взяв коли став алкоголіком у місцевого “решалави”. «Тут живе студент, що торгує наркотиками серед школярів і його сусід. До сусіда питань не має, треба лише знайти правильну кімнату..»– розмірковував світловолосий вибираючи між двох дверей в яку зайти. «Цо, яка відкрита буде ту в перевірю». Перша ж кімната була відкрита, але в ній була проблема. Темно-фіолетові очі здивовано уставились на різноокі.
— Переплутав кімнати, вибачаюсь.— зніяковіло посміхнувся Микола і зачинивши кімнату відімкнув іншу. «Будемо сподіватись, що цей хлопець подумає, що я один з “клієнтів” його сусіда..»
Вже знайшовши потрібні речі хлопець хотів покинути квартиру, але на плече лягла холодна рука.
— Ти ж його обікрав?— спокійно запитав темноволосий.
— Взяв у депозит в режимі інкоґніто.— в жартівливій манері відповів Микола. Чомусь, страху зовсім не було. Та й що йому міг зробити худий, нижчий на пів голови хлопець? Битись так битись. А за те, що його знайдуть можна не переживати, адже який барига піде сам у поліцію? Хіба що якийсь фрік, у якого там хлопець працює.
— Ти ж теж студент? Я бачив твоє фото на стіні “найкращих”.
— О, хочеш запитати як “найкращі” студенти грабують?
— Ні, хочу репетитора. З латинської та грецької. В обмін на мовчання.
— Пф, згоден але тільки через те, що ти у моєму смаку. Давай напишу номер.
***

Так, той Федір ще не знав до чого призведе “репетиторство”, але теперішній міг впевнено заявити, що результат перевершив себе у багато разів. “Результат” саме зараз нарешті перестав сміятися, схопившись за живіт і змахнув сльози від сміху рукою, що була у борошні.
— І за що ти мені такий дістався..— протираючи вилиці встав аметистовоокий і протер забруднене лице свого ідіота рушником, бо той самий ідіот почав сміятися з новою силою. Раптово, усю квартиру заповнила мелодія дверного дзвінка, Гоголь швидко замовк.
— Ой, сусіди напевне не жартували, коли погрожували поліцією.
— Ти дурник? Вони викликали її коли чули…не сміх, а думали що ми тут б’ємось.

— А що, хіба..— ще один дзвінок перебив.
Хлопці синхронно повернулись на двері і тримаючись під руку пішли відчиняти. На порозі стояли зовсім не правоохороннці. Четверо дівчат у гарних хустках трохи боязко визирнули із-за двері.
— Добрий вечір, можна поколядувати?— запитала найвища.
— О-ва, звісно!— захлопав у долоні Микола.
— Добрий вечір то-о-обі, пане господа-а-арю,
раду-уйся, ой радуйся зе-е-емле,
Син Бо-ожий народився!
Застілайте сто-о-ли, та все килима-а-ами,
раду-уйся, ой радуйся зе-е-емле,
Син Бо-ожий народився!— у хор почали співати дітки. Було видно, що до цього вони репетували, бо кожна строка була чутко поділена поміж дівчат. Задоволений блондин не міг намилуватись співом задоволено хитаючи головою у різні боки. Федір, здається пішов у свої думки після другого куплету, бо зімкнувши пальці із чужими у замок перестав реагувати на оточуючих. Роздавши солодощі та гроші колядникам Микола закрив двері, із виразом обличчя задоволеного кота.
— Хіба не любо, серденько?
—…
— Гей, Федоре, ти що їх прослухав?— смкнув руку хлопця блондин.
— Є? Можливо, трохи.
— Що сталось, серденько?
— Нічого такого, намагався пригадати як я колядував у дитинстві.
— О, ти тоді вже жив у нас?
— Так, то було у років шість-сім, але не встиг я обійти в декілька хат, як на мене налетіли якісь підлітки і збили з ніг. Гроші і солодощі також забрали..
— Хто взагалі міг таке вчинити з дитиною?! І після цього ти більше не колядував?— відповіддю послужив негативний кивок,— І не посівав?!—знову така-ж відповідь,— Одягайся.
— Навіщо?
— Ми йдемо колядувати!— все ще тримаючи брюнета за руку Микола пішов до їх кімнати.
— Але ж..
— Ні-ні-ні, ніяких але! Збирйся!
— Я не знаю колядок.— натягуючи чорний гольф на мармурову шкіру заперечив Федір.
— Нова радість стала, яка не бува-ала, над вертепом звізда ясна у весь світ засія-ала!— голосно зарепетував блондин.— Або ж: коляд, коляд, колядниця добра з медом паляниця, а без меду не така! Дайте, тітко, п’ятака. А п’ятак не такий, дайте гривню золоту, а у гривні ще дві дирочки– налийте горілочки. А горілку я не п’ю, дайте ще щось та піду!
—…Ти їх скільки знаєш?
— Багато… я любив і колядувати в посівати, іноді навіть з дівчатами щедрувати ходив, мало хто різницю бачив.— розповідав різноокий посміхаючись спогадам. Його дитинство було майже безбідне, до смерті матері. Але й то був досить дорослий вік– 17. У Федора-ж батьків не було з народження, вимушені тікати з рідного краю він та його бабуся знайшли притулок в Україні, але й тут їх спіткала тяжка доля. Хіба можна змиритись з тим, що у коханої людини немає спогадів про якісь банальні дитячі речі? Звісно ні, тому Микола усіляко заохочував ту бідну дитину, що сиділа у Федора. І по трохи, але це приносило результати.
На дворі вчухла хуртелиця. Їй на зміну прийшло чисте, зоряне небо, що допомагало прокласти шлях у найблищий під’їзд поряд. Два хлопці залишивши недоготовлені вареники вдома йшли колядувати.
— Ба? Навіть погода хоче почути від тебе колядку! Давай поколядуємо місяцю!
— А так можна?
— Чому ні? Давай попросимо в нього багато сумісних років життя! Ні, це ітак буде, тоді гроші? Ні, занадто легко… Що-ж можна попросити у місяця?
—…«Щоб усмішка ніколи не сходила з твоїх вуст»— подумки відповів Федір.
— О, придумав! Щоб ти ніколи не хворів!— серйозно заявив Микола, на що отримав смішок.— Ти чого смієшся? Таке слабке здоров’я, а він сміється!
— Пхахах, нічого-нічого. Хоча є дещо. Підійди,— вмить посерйознішав аметистовоокий. Коли нічого не підозрюючий хлопець підійшов, то отримав поцілунок у щочку і коротке: «Я тебе кохаю, ти знав?»

      Все-ж святкувати Різдво тепер точно буде маленькою традицією пари.