•

Десятки, сотні років тому наш світ втратив свою магію. Що крилась в таємничому голосі і чарівній пісні природи, у вірі один в одного та в себе, невинному здивуванні, блиску в очах, радості та любові. Світ прогнив до самої мантії, продірявив кору, покрився іржою та пліснявою. Він загубився в синяві байдужості і топиться в вічно киплячій сірці – ненажерливості. Залишки магії ховаються в довжелезних печерах, стовбурах могутніх секвой, на вершинах гір, товщі океанічного дна, в атомах. В забутій пам’яті і в найвіддаленішій частині душі.
Лише тисячам вдається її відшукати та розбудити, і сотням – зберегти.

Нам не вдалось її втримати. Нам не вдалось нас.

Ми так хотіли бути назавжди.

Ніколи поодинці, тільки разом. Будь-коли і будь-де. Танцювати до упаду сил, просто так, для себе. До мокрих доріжок, розчервонілих зацілованих щік, невагомих, зовсім ненавмисних доторків, таких любимих рук, заплутування ніг. Розкинувшись лежати на холодному паркеті, важко дихаючи, від втоми і близькості. Найсвітлішого світила, мого. Слухати музику, співати. Голосно, тихо, правильно чи криво, але разом. І сміятись так щиро, до болю в животі і до сліз. А потім підбирати їх сухими потрісканими губами в тишині. Тільки серця стук. Їсти тортики, шукаючи в них втіхи, так, ніби вони солодші за тебе. І годувати один одного. Соромлячись, дивлячись в очі і наїдатись вогняним хтивим поглядом. Лисиці. Радіти першому снігу, який летить великими пухнастими клубками і осідає на розтріпаному волосі. Павутинками. Бігати в тонких курточках не відчуваючи холоду, гріти червоні руки в таких же червоних і холодних долонях. Святкувати всі свята та значущі події разом, нехай і по відеозв’язку, близько. Через сотні кілометрів, тисячі, в 30 сантиметрах від екрану – танути, від твого поцілунку.

Ми так хотіли бути чистими.

Думками, виглядом та поведінкою, а стали грязними. Бруднішими за стічні води мегаполіса. Перебуваючи в тісних душних кабінках, таємних підземних клубів – переможців цього світу. Чи безнадійно, завжди, програвших в грі з самим собою? Костюми кольору ночі, липкі рубашки, різкі колючі рухи, алкогольні ріки. Губитись в твоїх галактичних зіницях, мигаючих розових лампочках, музиці, що глушить. Відлітати. Коли, настільки, добре, що аж до райдуги, до Андромеди, до безкінечного потоку твого голосу, вібрації і я в тумані. В диму твоєї сигарети, вдихати на повні груди, до головокружіння та повної втрати фокусу. Давитись твоїм напором і притискати м’яке тіло об раковину. Жати до розквітаючих червоно-фіолетових троянд, вони такі ж як колись. Зжимати щелепу до хрусту, до скреготу зубів, врізатись поглядом і кричати. В темноту твоєї душі. Задихатись, втрачатись в тобі і твоїх парфумах, в губах, п’яних словах. Літати. Плавно підніматись високо над тріснутою плиткою, цим смердючим приміщенням, Землею, твоїми гострими ребрами. І розбиватись об протяжний стогін. Нас двоє, троє, четверо, тебе нема. А рівно через 5 годин сидіти, пом’ятим в розкинутому ліжку, серед чорних стін, серед сонячних зайчиків і вагатись: “Випити одну, щоб обезболити чи..?”.

Ми хотіли бути вічністю, а стали різними. Танцювали, співали, гуляли, їли та сміялись.

Але з іншими.