Щось нове в житті Ділюка

Перший навчальний день дав болючого ляпаса усім студентам. Осінні канікули закінчились, натомість повернулись нудні лекції вчителів. По всій школі можна було спостерігати лише насуплені мармизи учнів. Хоча деякі вчителі були навіть смурніші через абсолютно непідготованих учнів.

– Дорогенька, я хочу кави. Нумо купимо.

Ліза попорпавшись трохи в сумці нарешті витягнула інгалятор і глибоко вдихнула. Повітря в класах та внутрішніх коридорах завжди було третьосортним для неї. Єдиною радістю був ліс через всього лише одну стіну і неймовірно насичене повітря.

– Я теж хочу кави, пригостите? Всю ніч малювати роботу на іспит було поганою ідеєю.

Кая ніби в підтвердження цих слів був вдягнений абияк. Зазвичай він задає модні тенденції всій школі, але сьогодні він зовсім змішався з натовпом. На ньому мішком висіла якась біла сорочка з підкатаними руками на яких проглядали яскраві плями фарби. Лише на ногах виднілися розмальовані звичайним маркером конверси та різні шкарпетки, які хоч якось виділяли Каю. Довге волосся ж було зібране в максимально неохайний пучок з котрого вже вибилось більше половини синього волосся. Хоча навіть маючи такий неохайний вигляд він був стильнішим за багатьох. І він був одним з декількох десятків учнів, які повністю підготувались до уроків. 

– Ти і сам собі купити можеш. Ти ж не прекрасна дама, як Джин.

– Яка ти зла сьогодні, Лізо.

– Годі. Давайте усі вип’ємо кави!  – Венті звичайно біг попереду всіх в їдальню. 

Компанія друзів зайшла в їдальню і, набравши собі обід і такої жаданої кави, усілись за сусідній від Рози з Барб столик. Тільки поглянувши на сестру, Джин насупилась. Нещодавня суперечка так і залишилась висіти між сестрами перепоною. Знову вони не вирішили конфлікт, а втекли від нього. 

– Знову вони разом… Розарія погано на неї впливає.

– А мені Барбара каже, що це я погано на Розарію впливаю. То, може, свята Барбара перевчить Розу? – Венті пожирав поглядом яблуко, що дали разом з обідом. Проте він розумів, що найсмачніше варто залишити на кінець. Особливо якщо найсмачніше не відберуть, як раніше.

– Джин, в Барб є мізки в голові. Її моральні принципи сильніші за бажання взяти цигарку з рук Рози. Повір мені, якщо вона і захоче стати поганою дівчинкою, то зробить це і без неї. Вона вже не мала дитина.

– Кая правий, люба. Ти надто її опікуєш.

– Може і так…

Джин неохоче перебирала рагу виделкою. З того часу як померла їхня матір, Джин собі місця не знаходила через хвилювання за сестру. Ні, насправді хвилюватись за Барб вона почала коли познайомилась з Розарією. Вона й досі повірити не може, що її побожна та завжди правильна сестра водиться з цією хуліганкою, вона й досі не могла повірити що її праведна матір з усіх сирот вдочерила саме цю забіяку.  

“Барб так віддалилась від мене за останній рік… Я зовсім нічого про неї не знаю. І скільки б я не намагалась вона не підпускає мене!”

– Подивіться хто прийшов. Готовий посперечатися, що не пройде і 10 хвилин як новенький сяде за столик, а Тарталья вже причепиться до нього.  – Слова Венті звучали доволі незрозуміло через пів тарілки рагу що помістилось за його щоками. 

– Менше п’яти хвилин даю. 

Ліза знову повільно ділила шматок вареної куриної грудинки на маленькі шматочки за допомогою ножа. Здавалось, ніби вона зараз обличчям впаде в свою тарілку і засне, та попри таке враження вона далеко не остання виходила з їдальні.

– Менше хвилини. Він вже дивиться на нього.

Обравши першу ліпшу їжу, Ділюк сів за пустий столик і вже хтів почати трапезу. Однак не встиг. Його відволік рудий, високий хлопець з ясно-блакитними очима. Він здавався справжнім янголом. Поки не розтулив свій писок.

– Ти новенький?

Ділюк не хотів відповідати. Зовсім. Йому лише хотілось тиші. Якщо ігнорувати проблему, вона ж може сама зникнути, правда?

– Відповідай, коли до тебе звертаються, сміття!

Вся їдальня завмерла від удару рудого по столу. Навіть стіни затремтіли, виказуючи свій страх перед неконтрольованим хлопцем. Проте посеред цілковитої тиші почулись кроки Каї. Він взяв свій піднос з їжею і пройшовши за стіл Ділюка сів навпроти нього.

– Іди гуляй, Аяксе.

– Пробач, Альберіху, але я перший його побачив.

– Не переходь мені дорогу, бо не подужаєш. 

Блакитні очі Аякса вмить почервоніли. Він ніяк не міг звикнути, що тепер йому доведеться стелитися під якогось там Каю! І все через що? Через те що він вдало замаскував своє минуле життя! А ще його неймовірно харило, що ці двоє навіть не дивляться на нього, зовсім не звертають уваги. 

“І коли Кая встиг виховати його подібним до себе?”

– Запхай своє сумління собі в зад. Вся школа пам’ятає ким ти був. 

– Звісно. Не займай нас. 

Рудий добряче розсердився, але пішов. Він знав, що не йому тягатись з Каєю і це його неймовірно дратувало. Адже колись Альберіх був подібний йому і навіть гірше. І все одно дупу лижуть саме Каї, саме Кая герой і увесь такий чудовий, а що він, Аякс? А він завжди в тіні Каї. Завжди. 

– Нащо?

Ділюк не підвів очі і лише продовжив байдуже колупатись в рагу. Ніби це не його щойно врятували від якогось рудого навіженого.

– Хіба я не можу просто бажати тобі добра?

– Я не мала дитина, щоб мене захищати.

– Захист потрібен і дорослим. Захист не означає, що людина недієздатна.

Далі їх обід проходив у тиші. Ділюка знову мучили дивні почуття. Хотілось скоріше втекти від компанії Каї, але разом з тим хотілось дочекатись якихось слів від парубка навпроти. Однак обідня перерва минала, рагу в тарілках меншало, а розмови і в помині не було. Ділюк вже повернув лямку своєї сумки собі на плече і хотів підвестися, щоб попрямувати на наступний урок. 

– Зачекай. Куди тільки так квапитися? Ще цілих 5 хвилин перерви.

Така легковажність дратувала Ділюка, проте вона доволі гармонійно вписувалась в композицію Альберіха. Не дивлячись на цю легковажність Кая однаково випромінював відчуття надійності. Синьоволосий же дістав зі свого рюкзака перший ліпший зошит і олівець, швидко та необережно вирвав маленький клаптик паперу й заходився щось писати.

– Ось, – він простягнув новенькому папірець. – дзвони, якщо проблеми тебе знову знайдуть… І якщо раптом захочеш чогось нового в своєму житті, то приходь сьогодні о третій на старий міст. Тепер можеш йти.

Кая мило усміхнувся, що послугувало Раґнвіндру сигналом для подорожі на наступний урок. Ця посмішка не йшла з голови хлопця.

“Як Кая може бути настільки… різним? Як в ньому поміщається стільки емоцій?”

Та подібні думки швидко звільнили місце для нових та старих знань. Вчителі тут дійсно були кращі і предмет подавати вміли, якщо порівнювати зі школою в притулку. Це навіть дещо втомлювало. 

– Ділюче, затримайся.

Це був крайній урок у Ділюка, котрий проводив містер Варка. День вже ризикував стати жахливим. Як тільки всі інші учні покинули кабінет, Варка заговорив.

– Ти ж пам’ятаєш про профілі навчання? Так довго зволікати із цим не можна. 

Ділюк раптом згадав про анкету яку він носив із собою. Він повинен був здати її до початку занять, але щоразу як він намагався її заповнити розумів, що це марно і знову її відкладав. Йому було неймовірно соромно. 

– Я поки думаю. Я здам анкету завтра. 

Вчитель історії не встиг попрощатися, як хлопець вже вибіг до шкільного коридору. І зупинився він лише біля дверей шкільного психолога. Він пам’ятав, що при отриманні печатки від психолога час занять можуть зменшити. Чомусь згадалась його минула психотерапевтка, котра була неймовірно доброю та комфортною. Хлопець тільки заніс кулак аби постукати у двері, але ті раптово відкрились. Здалось, Кая, який вибіг з кабінету психолога нічого перед собою не бачив. Він штурхнув плечем червоноволосого і швидко згубився серед інших учнів. Навіть очей не підвів. Він був якимось на диво наляканим.

– Ти до мене? Ну ж бо, заходь.

Ділюку далися тяжко кроки до стільця навпроти психолога. Ще важче було сісти, сказати нащо він прийшов взагалі було неможливо. Проте психолог зрозумів його і без слів. Крок за кроком, питання за питанням і ось чоловік перед закутим хлопцем вже знав із чим працювати. Він надав графік та поставив необхідну печать на анкету профілів. Залишилося лише обрати профіль. Директорка казала, що тут є історичний, біологічний, математичний, художній, музичний, філологічний та спортивний профілі…

“Раніше я грав на фортепіано, але сумніваюсь, що зараз зможу. Малювати я ненавидів? Біологія, математика і спорт… Все це таке нудне і неважливе. Отже… історія, філологія чи музика. В мене є ще десяток годин аби обрати щось одне з цих трьох варіантів. Та я вже навідкладав цю справу”.

Неспішно хлопець дійшов до своєї кімнати. Тільки-но він відчинив двері прекрасна гра на флейті припинилась і зелені очі Венті спрямувались на нього.

– То ти живий все-таки! Як тобі зустріч з Тартальєю?

– З… ким?

Венті прибрав інструмент, а Ділюк прийнявся розбирати сумку.

– А, Кая ж називає його Аяксом! Того рудого насправді звуть Аякс, але він ненавидить таке звертання і вся школа кличе його Тартальєю. Щось на кшталт титулу.

– Вся школа, окрім Каї, звісно ж.

– Саме так! Кая… Він особливий з багатіїв. В більшості випадків керівництво школи повірить саме Каї і він цим користується. І про що ви говорили? 

Венті не відступав від сусіда ані на крок. Блиск в його очах здавалося був яскравішим за сонце. Проте Ділюк навіть уваги не звертав на це. Йому хотілось лише швидше зробити домашнє завдання та обрати профіль.

– Я не хочу брати участі в ваших кланових війнах.  – Він сподівався, що така відповідь відштовхне Венті. Щиро в це вірив. 

– Не вийде. Тут кожен обирає сторону. Або ти за терор Тартальї або ти проти нього.

Його харив цей постійний вибір сторін. Хіба це справді так важливо? Яка різниця між Каєю та цим Аяксом? Що той, що той типові багатії. 

“Це лише ілюзія вибору, то який сенс на неї вестися?”

– Мені байдуже.

– Добре, давай по–іншому. Ти хочеш бути рабом Тартальї?

– Ні. 

– Ну от і все! Значить ти проти нього. Вставай! 

Венті вчепився в руку свого сусіда намагаючись його підняти з стільця. Сили в ньому було більше, ніж Ділюк очікував. Венті переміг в цьому маленькому двобої, адже Ділюк врешті підвівся на ноги. Та він і не пручався, йому набридло пручатись. 

– Пішли, нумо!

Венті не відпускав свого нового друга. Спочатку він витягнув його з кімнати, а потім потягнув в невідомому напрямку.

– Може відпустиш?

– Ні, ні і ні. Ти до речі вже обрав профіль?

– Ти надто швидко йдеш.

Венті все ж вирішив відпустити Ділюка і той, на великий подив обох, не втік і продовжив слідувати за сусідом.

– Це можна пояснити двома причинами. По–перше, Кая ще той бігун, за котрим важко угнатися зважаючи на довжину його ніг і тому я привчився швидко ходити, аби встигати. По–друге, існує думка, що самотні люди швидко ходять… Я звісно не самотній, але наразі відірваний від свого кола спілкування. То що ти обрав? Сподіваюся не спорт.

– Нічого.

– От і прекрасно. Зараз допоможемо тобі обрати.

Тільки зачувши річку Ділюк зрозумів куди його ведуть. Вже третя година дня. Йому різко закортіло повернутися в свою кімнату і сісти за завдання.

– Ось тут обережно, не звалися в воду.

Венті притко пройшов небезпечне місце, на котре вказав Ділюкові, а після цього зачулися веселі голоси.

– Та нащо ж так лякати, Венті?

– А я сподівалась, що це Кая. В мене цигарки вже майже закінчились.

Першим, що побачив Ділюк коли спустився під міст це низенька білявка, що лежала на колінах в Рози.

“Вони настільки близькі?”

Барбара, проте, не лежала просто так, а вистукувала пальцями по уявним клавішам в повітрі. Ділюк швидко зрозумів, що вона також грає на фортепіано. 

– То він живий. Мила, подивись хто до нас завітав.

Ліза обережно штурхнула Джин в плече, а та, відсахнувшись від ноутбуку, підвела очі.

– О Архонте. Венті, як ти його сюди затягнув?

– Він не пручався.  – Венті знизав плечима, розуміючи наскільки дурну відповідь видав.

Площа під мостом була непогано оздоблена. Тут було два велетенські дивани, декілька крісел та доволі широкий стіл. Юнак одразу вмостився в найбільш віддалене від інших крісло, показуючи свій настрій. 

– А ти доволі нахабний. Стаєш цікавішим.

Цими словами Роза відірвала Барбару від репетиції та накликала на себе її злісний погляд.

– Взагалі я привів його, аби ви допомогли обрати йому профіль.

– Тільки не спорт! – ця фраза об’єднала в собі одразу декілька голосів. Ділюка навіть здивувала така спорідненість.

– Голова спортивного профілю від учнів – Тарталья. Там справжнє пекло.

– А я голова філології й завідую бібліотекою. Була б рада бачити тебе поряд... Ох, зовсім забула! Мене звуть Ліза.

В Ділюка склалось враження, ніби Ліза намагалась звабити його цією фразою.

– Я голова музичного профілю! В нас найдобріші вчителі!

– Брешеш, Барбаро. Ти вже забула, як Аліса мене ледь не вбила на минулому уроці?

– Ти сам винен! Якщо не прогулювати і вчасно складати всі іспити, тобі нічого не зроблять.

– Нудярка. Але якщо по правді… На музиці дійсно весело. Аліса хороша, але іноді надто прискіпується.

Ділюк знову почував себе зайвим. Він нічого не знав про цих людей, зовсім нічого. Видно було, що вони всі хороші друзі, а він? Чому він тут? 

– Я і Розарія на історичному.

– А чого ти не хвалишся? Ти ж голова історичного, Джин. 

– А ще я голова історичного, так.  – Юниця вже повернулась до роботи за ноутбуком. Вона справді виглядала неймовірно зайнятою. 

– Взагалі, що тебе цікавить? В тебе є якесь гобі?  – підведені чорною підводкою, зелені очі були звернені до Ділюка.

– Ти, здається, читав. То може філологія?

– То в нас є новий поціновувач літератури. Дуже цікаво.

– А мені здається, що йому підійде історичний. Він такий же нудний, як і деякі лекції Варки.  – Тонкі пальці Розарії тримали цигарку. Каблучки на цих пальцях тьмяно блищали, створюючи неймовірно естетичну картину. 

– Мене не цікавить вивчення мови та літературного процесу. Я читаю, щоб відволіктися і згаяти час.

– Як шкода. Я вже сподівалась на нового помічника.

– А може художній?

Венті неквапливо підійшов до Розарії, аби позичити цигарку та вогник. Барб незадоволено шикнула спочатку на дії низенького парубка, а потім на дії подруги. Венті вже втрачав надії, що Барбара зможе якось повпливати на Розарію. 

– Там голова Кая. Най він і розповідає. Я особисто нічого не тямлю в мистецтві. 

– То може ти знаєш де він, Розо?

– Гадки не маю. Зник після їдальні.

Виявляється Ділюк останній, хто бачив Каю з цього кола. Та заявити при всіх де він його бачив було якось не етично. Якщо вже Кая не сказав свої друзям де він, то хто такий Ділюк щоб втручатися в це? Напевно їм дійсно не варто знати. 

– Я ненавиджу малювання.  – Це єдине, що зміг вичавити із себе Ділюк, звертаючи на себе погляди оточуючих. 

Так, він ненавидів малювання зрання. Всі малювали свою велику сім’ю на уроках малювання, а що робив Ділюк? На його аркушах завжди було всього дві людини  – він і батько. Нікого більше не було поряд. Багато дітей через це сміялись з нього. А ще він неймовірно цурався своїх робіт. Ділюк ніколи не був вправним з фарбами чи олівцями і йому було неймовірно соромно, що він не міг достойно намалювати свого батька. Всі могли, але не він.

– Який збіг! Я теж терпіти його не можу.

Під міст зайшов Кая і, жбурнувши Розарії пачку цигарок, присів на диван поряд з Джин і Лізою.

– Значить ти прийняв моє запрошення, Ділюче?

Кая вчепився поглядом в Раґнвіндра. Всі затихли, очікуючи розв’язки цих витрішків.