Щоденники Винниченка: невидане

ав, де українці в 1917 році таки вибороли свою незалежність. Другий універсал проголосив повний відхід від р*сійьскої імперії, світ побачив незалежну Україну, комуністи не прийшли до влади і росія розпалась на малі республіки. Симону 28, Володі 27, вони закінчили журфак Шеви і приєдналися до УСДРП, конфліктність поглядів, взаємна критика робіт і показова неприязнь залишаються канонним минулим. Грушевський написав універсали, а хлопці були рядовими членами партії, а надалі УЦР.

Події відбуваються восени 1917 року після зовсім нещодавнього оголошення незалежності. Вони молоді, смішні, але водночас серйозні, уже не вороги, але ще й не друзі. Те, що їх точно об’єднує, – тепло від усвідомлення перемоги.

***

– Та як вам це в біса вдається?! – розлючено плювався Володя, щиро не розумівши, як правильно робити ті кляті затяжки.

Симон із посмішкою поглядав на хлопця, що так по-наївному себе поводив. Немовби нетерпляча дитина хмурив свої густі брови та нервово закусував губу. О так, чергова сутичка з цигарками мала ознаменуватися його фатальною поразкою. Взагалі-то, як і всі 10 марних спроб до цього.

Попри бажання залишатися єдиним переможцем, Петлюра вирішив допомогти другу, тому дістав собі нову порцію та м`яко штовхнув його плечем.

– Будь ласка, доклади зусиль та спробуй своїм проспиртованим мозком втямити, що і як я роблю, – пирскаючи від сміху проказав журналіст.

Хлопець взяв до своїх тонких витончених пальців дешеву, але таку бажану цигарку, підпалив її чорною запальничкою. Володя в цей момент повернувся та хотів кинути звичну нахабну репліку, але закляк на місці. Задивляючись на вогник, що так органічно колихався між чоловічих долонь, він зовсім загубив потік часу. Це був далеко не перший випадок замилування його приятелем. Чи лякав цей факт? Ох, безперечно. Письменник ніколи не міркував у такому руслі про чоловіків, хоча й славився репутацією непересічного спокусника. Ніколи, доки не побачив у рідному корпусі цього старшокурсника. Ніколи, поки не побачив як той щиро сміється з його безглуздих жартів після декількох ковтків пива. Ніколи, доки не почав задивлявся на Симона, коли той зачаровано дивився на зорі, видихаючи цигарковий дим посеред безлюдної вулиці.

Вони ж нібито… Друзі? Приятелі? Вороги? Їхні стосунки завжди були наповнені неоднозначністю, та це лише більше розпалювало вогонь у молодих серцях (чи тільки у Володі?). Єдине, що Винниченко був у змозі сказати точно: Петлюра був до болю особливим. Ось такі банальні слова, як для майбутнього майстра слова. Зазвичай, Володя не втрачав жодної можливості, аби похизуватися талантом та вилити на папір усі високі поривання й почуття, як і гоже письменнику. Однак, у випадку з Симоном, він ніби німів. Слова плуталися, а думки крутилися немов вирій бджіл над пахучими квітками. Володя соромився зізнаватися навіть самому собі скільки марних спроб він пережив, намагаючись відвертого листа Петлюрі. Правду кажучи, він навіть і не розумів до кінця, як до нього підступитися.

«Любий друже, я, здається, не на жарт закоханий у Вас»? Маячня. Симон би просто посміявся чи розповів про це на вечірці, коли б Винниченко його знову роздратував черговою палкою дискусією. А письменник насправді тільки того й жадав – дивитися, як горить пристрасне вогнище у цих рідних очах було найбільшою із відомих йому насолод. Як у друга нервово ходила щелепа, як він намагався стримувати злість і не стискати руки в кулаки.

Володя щоденно часто намагався привернути увагу хлопця: то прийде п’яним до нього додому та ненароком завалиться на стіну, з усмішкою благаючи про допомогу, то залишиться на ночівлю й всю ніч буде голосно базікати по телефону з черговою дівчиною, то як завжди роздратує черговою безуспішною спробою закурити. Цікаво, що Симон так і не викрив друга. Чи так здавалося лише самому Володі? Але якби Петлюра здогадувався, то розізлився б і вигнав його куди подалі, чи не так?

– Тільки не кажи, що ти знову не дивився, – з неприхованим розпачем процидів русявий, стиснувши свої тонкі губи й зиркнувши у бік Винниченка.

Володя здригнувся, почувши холодний тон друга. Почуватися безпорадним безнадійним дитям йому не подобалося. Особливо, в очах друзів. Особливо, якщо це Симон. «Знав би ти, як важко концентруватися, коли поруч стоїш такий бажаний ти», – подумало молодшому, та він не подав виду. Закотивши очі він рішуче вихопив цигарку Петлюри, переможно усміхнувшись. Той, у свою чергу, невдоволено скривився від таких вибриків, адже негоже друзям одну сигарету курити – занадто інтимний процес.

– Ну ж бо, – поквапив він Винниченка, спершись на металеву балконну огорожу, – це остання цигарка, навіть не думай її проїбати – побіжиш у магазин тринькати власну зарплату.

Володя завис на хвильку, вбираючи кожне слово приємного баритону. До магазину йти не хотілося, розчаровувати Петлюру не хотілося, втрачати ці нечасті теплі й навіть інтимні моменти на балконі не хотілося взагалі. Зосередившись на завданні, він таки затягнувся їдким димом, пускаючи його до своїх незайманих отрутою легеней. Хлопець так відчайдушно намагався не закашлятися, що не зважав на майже дотлілу цигарку, яка норовила залишити опік на пальцях митця. Студент не відразу второпав, чому обличчя Симона зі зверхнього перетворилося на схвильоване. Винниченко перехопив стривожений погляд, після чого відчув дотик чужої руки до власних пальців.

– Ну ти й телепень, ти ж міг її впустити та підпалити тут усе! Де б я в лиха по-твоєму брав гроші на ремонт?! – прошипів Петлюра, не зважаючи на біль від цигарки, яка обпікала долонь.

– Тебе серйозно хвилювала лише ця коробка з меблями, а не цілісність моїх рук? Кого ти намагаєшся обманути, ти ж сам чогось постійно на них кидаєш дивні погляди.

Відповіді не було. Винниченко підвів із подивом очі, оскілки відсутність колючої репліки від Симона була в новинку. «Невже я його образив? Дрантя, не варто було казати про очі, мені певно просто примарилося».

– Я не… – намагався розпочати русявий, та, неочікувано для Володі потупивши погляд і прикусивши щоку. Останній через таку неоднозначну відповідь лише здивовано закліпав очима.

«Горить сарай – гори і хата», – подумалося письменнику. Він стрімко наблизився до співрозмовника, вибив із його рук цю трикляту цигарку й підніс до обличчя теплу, трохи почервонілу долонь. Несміливо, з усією ніжністю, на яку він узагалі був здатен, притулився сухими губами до пальців.

Здавалося, ніхто не дихав. Проте, грохіт одного було все одно чітко чутно – то ламався невидимий рубіж їхньої дружби. Секунди видавалися вічністю, в той час як прохолодний вечірній вітерець гуляв серед хлопчачого волосся.

Винниченко хотів уже відсторонитися й побігти з цього балкону, на ранок перепросивши за п’яні дурощі. Він зробив крок до дверей, але враз відчув обережний дотик до плеча. Не довіряючи самому собі, він збентежено переводив погляд із долоні Симона на його очі. На жалісливе поглажування це не було схоже, на дружній жест тим паче… Невже він?.. Невже?

Забувши про все, Володя потягнувся до таких бажаних губ. Симон не відсторонивася. Не тікав. Не кричав на друга. Лише міцно стиснув його плечі та ближче притиснувся. Поцілунок вийшов гірким через присмак нікотину, та ніхто на такі дрібниці не зважав. Опісля першого шоку Винниченко згадав, що він узагалі-то досвідчений коханець, а тому прижав Петлюру до балконної стінки, вибиваючи у того подих від неочікуваності. Скориставшись заминкою, він провів язиком по губі друга (чи вже не друга?), натякаючи на продовження. Симон, втративши розуміння ситуації, не второпав таких жестів, тому лише важко дихав і плутався пальцями в чужому волоссі. Трохи прикусивши губу хлопця та почувши тихий зойк, Володя посміхнувся й відсторонився, споглядаючи незвичайну картину: завжди блідий та впевнений у собі приятель весь почервонів і відводив погляд.

– Тільки не кажи, що я забрав твій перший поцілунок, принцесо, – м’яко прошепотів Винниченко у вухо Симона, заправляючи його неслухняне пасмо.

Той у відповідь лише фиркнув та закотив очі, не бажаючи відповідати. У його голові кружляли десятки думок, на які аж ніяк не хотілося зволікати. Уперше за довгий час він відчував себе правильно. На роздуми не вистачило часу, адже друг почав хазяйнувати на його шиї. Петлюра втрачав голову від гострих емоцій, відчуваючи, як калатає серце в грудях. Володин язик смакував ніжну шкіру, окроплену солоним потом, який виступив від нервів та спекотного вечора. Вирішивши, що такий натиск недостатній, Винниченко просунув коліно між зведеними чоловічими ногами та спостерігав за реакцією, не наважуючись рухатися далі без згоди партнера.

Петлюра зацепенів, не розуміючи, чого ці дії так сильно розпалювали в його нутрі пристрасть. Він був лише з двома жінками до цього, тому й не знав, як саме реагувати на подібні пестощі. До того ж, студент не так уже й часто відчував збудження, тому швидка реакція організму на дотики Володі змусила його нервово сковтнути. Зазвичай, хлопець не приділяв багато часу інтимним стосункам, вважаючи секс лише однією із фізичних активностей. Однак зараз, забувши про всі переконання, він відчайдушно намагався не стогнати через натиск чужої ноги на свою збуджену молоду плоть.

– Володю, ти забагато випив, – прошепотів хлопець, нервово смикаючи приятеля за зім’яту сорочку. Той у відповідь пирскнув, але все ж зробив крок назад.

– Як добре, що попереду в нас ще вся молодість, – задоволено промуркотів Винниченко, заходячи до кімнати.

Симон почув, як причинилися балконні двері й сповз по стіні, взявшись за голову. «Що ми накоїли?» – єдина думка, що лунала в голові, змушуючи серце танцювати на кістках його  гетеросексуальності. Студент усвідомлював і раніше, що друг дивно поводився з ним, але ніколи не здогадувався про можливу… симпатію?.. прихильність?..

«Можливо, він просто напився?..» – відчайдушно питав сам у себе Симон, бажаючи знайти хоч якесь виправдання неочікуваній поведінці. Не міг же він справді закохатися? Не міг?

– Твої думки занадто гучні, – жартівливо промовив Володя, повернувшись на балкон зі склянкою вишневої наливки. Той у відповідь лише неоднозначно подивився йому у вічі й відсунувся вбік, звільняючи трохи місця на холодній плитці. Винниченко вмостився й кашлянув, готуючись до серйозної розмови.

– Слухай, я справді хотів цього. Так, може це й не найкраща ідея для поцілунку з людиною, в яку ти закоханий не один місяць, але я вже втомився жити у притворстві. Ти, напевно, також, бо я помічав твої марні спроби приховати почуття, – закінчив на одному диханні молодий письменник. Він споглядав перші зорі, що з’являлися на небосхилі й боявся перевести погляд на співрозмовника.

Симон зашарівся від такої відвертої промови. Що взагалі відповідати на таку промову? А чи доречно взагалі казати хоч щось?

Вони просиділи мовчки декілька хвилин, думаючи про своє. Аж ось Володя відчув невпевнений дотик до своєї руки, яка переміщалась до плеча. Він навіть перестав дихати, щоб не зіпсувати інтимний момент. Відчувати обережні дотики коханої людини, сидіти ось так, зірвавши всі маски, які доводилося так довго носити.

Винниченко прикрив очі від задоволення й у пориві почуттів притиснув до себе Симона. Не почувши протесту, погладив його через тканину легкої білої майки. Дотик до шиї змусив Петлюру здригнутися та рвучко зітхнути. Збудження знову дало про себе знати. Володі ж така реакція дуже припала до душі, тож він продовжив блукати краями одягу, легко зачіпаючи чутливу шкіру. Хотілося попри все довести до нестями молоде й таке бажане тіло.

– Симоне, я не був сьогодні п’яним до… всього цього. Я таки клятий симулянт, що просто бажав твоєї уваги, – неочікувано зізнався молодший.

– Я так і знав, – засміявся Петлюра, дужче притулившись до чоловічої шиї і неочікувано додав: – Ти підеш зі мною на революцію?

Симон відсторонився та серйозно зазирнув у вічі коханого. Усі вони знали, що вороги довкола залишились і можуть виповзти у найнеочікуваніший момент. Необхідно залишатися мужніми та рішучими, зустріти їх гідно. Чи зможуть вони вистояти разом?

– Так, Симоне Васильовичу, я піду з Вами на революцію, – щиро відказав хлопець, не відводячи погляд.

Залишившись повністю задоволеним відповіддю, Симон відчув полегшення й на хвильку прилинув поцілунком до таких бажаних губ. Затишно вмостившись на грудях Володі, він замріяно поглядав на зоряне небо. Він із подивом усвідомив: бажання на падаючу зірку в нього, здається, немає.