❤️‍🔥

Дерев’яні балки згорають частинами, чується гуркіт опалого фундаменту. З будинку доносяться крики про допомогу, голосний плач та скиглення від болю.

Так боляче. Врятуй. Допоможи. Благаю. 

Фасад із темного дуба горить неймовірно швидко, обвуглені дошки розсипаються немов пісок на вітру. В очах стоїть дикий страх. Тіло паралізоване, а очі навіть не кліпають. Він усе бачить наживо. В будинку горять люди, згорає його сім’я. Вона кричить, рветься, виє від болю.

На безкрайньому полі спішно сиплеться сніг. Тіло промерзає до кісток. Його худорляве тіло мерзне зовні, а душа гниє всередині. Він єдиний живий на величезному полі. Сам серед білосніжного поля, позаду ліс, спереду дім. Минулий рідний дім. Очі наповнюються сльозами. Руки мерзенно тремтять.

Будь сильним. Ти зможеш. 

Ні.
Він не зможе.

Йому всього десять, він сам, один серед пустого лісу, сам на сам з чудовиськами у пітьмі, віч-на-віч з деревом у полум’ї.

По тілу біжать мурахи, нарешті душа повертається у тіло. Відчувається фізичний біль, тіло мерзне, саднить, опіки болять. Але серце болить нестерпніше.

– Мамо
Тихесенько просить, благає, скиглить.

Мамо, мамо, мамо… 

Сподівається на відповідь.

Його голос охрип, ще на початку пожежі. Він один, назавжди один у безкрайньому полі сидить. Навколо галасливо кричать ворони, оповіщують кістлявій про роботу.

Рука здіймається вверх, перед очима темрява. Лиш видні чудернацькі малюнки від фар автівок.

Перша. 

Друга. 

Третя. 

Темрява.

Очі заплющуються, долоня нависає близь обличчя. Він відкриває віки аби розгледіти долоню ближче, зрозуміти, розгадати усі загадки цього світу через криві лінії на долоні. Подушка намокає від солених крапель, вони лоскочуть скроні й течуть кудись туди, в мозок напевно.

Для дитини усе здається нереальним. Він сам ніби нереальний. Думки пливуть мов кораблі над океаном, парять мов риби з крилами по нічному небу. Постіль під ним шелестить, тріск схожий на вогонь, на шелест листя у вогні світила.

До вух доноситься гуркіт, десь там, на страшній вулиці гримить. Б’ється, тріскається. Щось там ляскає, бризкає. Щось там його лякає, але цікавлять його дерева. Густі, зелені немов пухнасті коти котрих він бачив у батька, той обожнював котів. Їх було багато, вісім, а може всього два… Він тоді рахувати не вмів, мама йому завжди підказувала їх імена, але він знов забув.

Старший брат буде злитися, напевно. Буде. Він завжди злий. 

На стіні тікає годинник.

Тік-так, тік-так.

Жовтогарячі промені сонця торкається ніжно жовтих стін, один прямокутничок освітлюється ним. Все інше – темрява.

Він більше її не боїться. Бо мама навчила не боятися. Тягне свою долоньку до смішних тіней. Колихаються росточки рослин, так смішно гойдаються зі сторони у сторону. Він їх мацає, але схопити не може, вони холодні. Смішно губи надуває, обурюється, що взяти у руки колоски не може, бо пальці вже забули дотик теплої трави на ґанку, запах квітів та про страшних бджіл він теж забув.

Стук.

Ще один. За ним ще, ще.

– Гей!! Ти! – гучний писклявий голос роздається десь позаду хлопчика. Він розгублено мотиля головою в боки. Знайти галас намагається.

– Я тут!!

Хлопчик розвертається на сто вісімдесят й нікого знов не бачить. Стискає губи у лінію й переборює свій страх, ступає до вікна ближче. Його стопи йдуть по холодному дереву, за чорними шторами видніється світло. Пальці тремтять. Обережно задирає на себе цупку тканину й дивиться на увесь горизонт зі схованки. Йому страшно.

– Бу!

Зненацька вистрибує хлопчак й корчить дурну пику на обличчі. Очі закочує так, що вони здаються повністю білими. Губи розтягує до максимуму і язика витягує. Чутно крик. Хлопець падає на сідниці й ридаючи кричить, при цьому намагаючись відповзти якомога далі від об’єкта страху дикого. Захлинається істерикою та ще гучніше кричить. Двері з гуркотом відчиняються й на порозі з’являється декілька людей в білих халатах, хлопчина якось порівняв їх з ангелами, але після ряду уколів твердо заявив що вони ті ще демони.

Голоси мішаються одне з одним, чужих рук багато на малому тілі. Він відчуває занадто багато, закриває вуха ще сильніше та кричить гучніше, аби його усі залишили. Очей настигає темрява. Темні масивні штори були закриті повністю. Дихання з допомогою приходить до норми.

Кінцівки смішно поколюють. Він ніби гладить їжака, з такою радістю торкається його голок й не забирає пальці допоки ці ігли не проштрикнуть його фаланги. Тіло без сил, він втомився.

– Я хочу спати. – тихо каже сам собі й посміхається, закидає ноги на стіну та смішно дриґає ними.

– Юнґі – я, перестань стукати по стіні.

В кімнату заглядає жінка, на вигляд їй років тридцять. Хлопчик дивиться на неї ніби вперше, посміхається мило, жіночка завжди пахла випічкою і тому для нього вона була вишенькою.

– Вишенька, вишенька! – різко вскакує з ліжка мале дитя й падає спиною на підлогу. Його думки літають десь у космосі разом з собаками, бо ті на зірках живуть. Мама так казала.

Жінка зітхає тихесенько, присідає поруч й гладить Юнґі по чорнявій голові, пухнасте волосся вмить стає ніби придавленим й долонями хлопчик знову розпушує їх. Бо мамі подобається коли він схожий на їх Бекі. Велику собаку в їх величезному будинку. Чорна така, весела, але іноді зла. Обожнює крекери, особливо з рук Юнґі.

Сьогодні на вулиці був дощ. Краплі стукали по карнизу. Сьогодні страхіття не приходили до нього у сні, а сам він слухає з насолодою музику природи.

Краплі мов оркестер, грає неприпинне, ще трохи й вийде оперна співачка, закричить так, що всі фужери розіб’ються у домі. Хлопчик руками розмахує, уявляє себе диригентом. З вуст лунають звуки схожі на мелодію.

Та та та. Ту ту ту. То то то. Бах бах.

Маленький квадратик блимає, за ним розносить грім.

– Бабах! – руки розлітаються в різні боки, він захопливо сміється від мерехтіння.

Блимає. Тиша.

– Бабах! – хлопчисько що сили сміється, більш істерично. Йому боязно, неймовірно сильно. Але брат вчив не боятися, а сміятися.Він сміється зі сльозами на очах.

За вікном чутно спів пташок. Юнґі любив птахів. Вони такі смішні, усі різноколірні, голосні й маленькі, немов квіточки. Летючі квіти в небі, що вміють співати. На дворі знову ранок, сонячні промені худою лінією тягнуться по стіні. Хлопчик знов не спить, сьогодні його дістав кошмар.

Він дивиться за плямами світла. По стіні біжить зайчик, перетворюється у собачку, а потім з ним зустрічається півник. Юнґі уважно спостерігає за спектаклем, його захоплює дивні фігурки тінню. Вмить смішні тіні пропадають, заставляють сумувати.

Птах. Чорний немов ворон, летить по стіні, акуратно розмахуючи крилами. Граціозно кружляє зі сторони у сторону. Змахує крилами й летить далі.

– Хосок! Не майся дурницями!

Чутно за вікном. Галасливі крики голосів. Хлопці. Ворон зупиняється на декілька секунд, завмирає наче мертвий, а потім перетворюється у долонь, що махає так ніжно й швидко. Силует щезає залишаючи хлопчика зі сльозами на очах. Він знов один.

– Ні! Не буду! Не буду, припиніть!

Він кричить так голосно, що усі білосніжні коридори лунають ехом його голосу. Його руки тягнуть вперед, а ноги без духу причіплені до кахельної підлоги, що по кольору нагадує брудний океан з дохлою рибою.

– Не буду!

– Юнґі! Треба, мерщій! – рявкіт головної медсестри над головою лякає, але його стопи все ще міцно тримаються на воді.

– Я сказав, що не буду! – гучніше ніж до цього кричить, виривається, кусається. Йому не треба, йому не хочеться, йому…

– Юнґі, тобі треба випити ці ліки! – чоловік по ліву руку тягне сильніше. Вони вдвох програють дитині до снаги.

– Не треба!

Руки тягнуть з різною силою, відчуття ніби зараз одна розтягнеться сильніше другої, або їх взагалі відірвуть. Сльози падають у прісний океан. Йому здається що усі моря створив він у лікарні. Люди повинні дякувати йому.

– Мійон! Допоможи, не стій! – кричить чоловік, а третя дівчина неохоче підходить до цієї анархії. Вона тягне хлопця за тулуб аби підняти над підлогою, а той щосили б’ється ногами. Попадає у живіт чоловіку, бо той надто злий.

– Відпустіть, відпустіть!!! Мій океан! – кричить гучніше, дриґається сильніше, виривається усіма силами.

– Що ви робите?! – лунає п’ятий голос у напівпустому коридорі. Лікарі повертаються у сторону звуку та бачать ще одного хлопчика. – Відпустіть його! Він не хоче!

– О боже, ще одна проблема намалювалась.

Хлопець вже заходиться істерикою за Юнґі, а старші лише поспішно зітхають та ставлять хлопчисько на кахель. Він розвертається аби подивитися на свого рятівника.

– Ти! – скрикує надто голосно, від чого лякається увесь персонал разом з хлопчиком. Юнґі заходиться в істериці та починає кричати осідаючи у свій океан, знов наповнюючи його солоною водою. Хлопчик лякається реакції Юнґі й теж починає ридати. Старші зітхають тяжко.

Усі наступні години пройшли в дикому риданні. Хлопчик плакав згадуючи обличчя свого страху. Таблетки в той день ніхто так і не випив.

– Ґі? – тихий шепіт розносить по світлій палаті. Йому не дозволили піти у свою кімнату, а наказали сидіти тут. Білосніжне місце сліпило очі, хоч й вікно закривали кватирки охрового відтінку. Він підіймає свої набряклі оченята на гостя й завмирає знов зі страхом в очах. Сльози знов підступають. Ковток, його голос сів від криків, він лиш хрипить щось невзяте.

– Не бійся! Благаю. – ніби писк лунає від хлопця. Він виставляє руки у жесті примирення. Юнґі все ще хрипить щось нерозбірливе та тримає руки біля грудей, захищається.

– Я Хосок! Мене звати Чон Хосок. Мені десять з половиною. Я люблю жовтий колір, він нагадує сонце й пташок. – хлопчик починає розповідати інформацію аби заспокоїти налякане цуценя. – Я також люблю танцювати, а ще тіні. Танці тіней. Чув? Вони мають смішний вигляд, тобі так не здається? Я тобі показував їх, пам’ятаєш?

Очі розширюються з подивом, а за ним легкий кивок.

Посмішка Хосока розтягується сильніше, він видає смішний писк.

– Я радий, що ти пам’ятаєш! Вибач, що тоді налякав тебе. Мені дуже прикро, я не хотів цього!! Лише підняти тобі настрій, але ти так кричав, що я подумав що зробив щось погане. Старша медсестра тоді злилася й надавала мені тумаків за це. Вибач!!

Юнґі дивиться все ще боязно, вивчає звички дивного страхіття минулого. У того на волоссі кмітливі заколочки- зірочки, яскраво зелена футболка з принтом динозавра на увесь живіт й коричневі шорти які вже давно замизкані барвистими кольорами землі та трави, а ще на ногах крокси. Теж зелені з динозаврами.

Він усміхається малюнку червоного динозавра й забуває що Хосок йому щось до цього казав. Він пробачить йому усе на світі за зіроньку, а може просто за те що той тут. З горла знов виривається хрип.

– Ти не можеш говорити? Ти так кричав в коридорі. Вибач!! – хлопчисько на секунду замислюється, кидає: я на секунду та вибігає з білосніжної кульки. Вмить стає сумно, хоча й до цього Юнґі відчував лише сум. Пальці глядять по власному коліну та закусує нижню губу.

Двері з гуркотом відчиняються, на порозі стоїть хлопчик й тяжко дихає, а в руках у нього блокнот з динозаврами та синя ручка.

– Познайомимось ближче, Юнґі! 

Лікарня залишилася в спогадах як кулька, яка всередині мерехтить темрявою з променями сонця, та єдиним сонцем – Хосоком. Навкруги ця кулька оточена залізними голками які намагаються проштрикнути крихке скло.

Пензлик ковзає по полотну, вимащує біле синім кольором. Вода на картині не солона, вона на смак гидка.

Мазок, мазок, хруст.

Дерев’яний пензлик хрустить в долоні, ламається на два шматки. Маленькі дерев’янки впиваються у фаланги. Брови насуплені, губи складені у рівну лінію, а очі сяють злістю.

Хлопець викидає з рук палітру та розвалений непотріб. В руки попадає ніж. Замах, удар. Натягнутий папір рветься з різкими хрустінням, пальці обмазані фарбою, а в носі запах розчинника для олії. Сльози знов застеляють очі.

– Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу! – кричить щосили та захлинається болем. – Ненавиджу тебе, Чон Хосок!

Маленька двокімнатна квартира покрита темрявою, вона завжди переслідує його, ходить по п’ятах й шепоче на вухо так тихо-тихо. Він сидить сутулившись повністю, його тіло тремтить в істериці, на кінцівках знову відчувається поколювання. Він сміється, так істерично та голосно. У повну силу, регоче з самого себе. Зі свого нікчемного існування у цій малій квартирі, де усе заставлено картинами.

Він малює небо, виходить посмішка Хосока. Він малює захід сонця кольори збігаються з очами Хосока. Він малює море, а виходить Хосок. Щоб він не малював, виходить завжди Хосок.

Його посмішка, очі, губи, тіло. Його фігура, танці, стиль. Його фрази, музика, книжки.

Усе здається Хосоком. Він дивиться у дзеркало й ридає безбожно, бо подивившись назад там нема Хосока. В розбитому дзеркалі він є! Він же всюди, його аромат парфуму, його щира любов до динозаврів, його дотики, його сміх. Він є там, де його насправді нема.

Юнґі осідає на холодну дерев’яну підлогу, як він ненавидить дерево. Як він ненавидить себе, світ, всесвіт в цілому. Його знову покинули. Він знову дитина на холодному безкрайньому полі, де навпроти нього горить серце. Палає, чорніє, згорає.

Всі його думки зайняті хлопцем. Його серце зайняте ним. Душа, тіло, натхнення, руки усе зайняте ним.

Хриплі ридання на підлозі, оббиті руки, садні вуста. Його нігті впиваються у дерево, він скиглить.

Братику, бачиш? Я сміюся. Як ти й сказав. 

Тіло мерзне, тремтить від недостачі сил й кисню. Він захлинається вже тихою істерикою, сльози давно висохли та скінчилися. Йому лиш залишається лежати ось так до кінця своїх днів. Померти тут, серед сотні розрізаних картин із зображенням Хосока. Очі нестримно заплющуються.

– Юнґі! Мін Юнґі, чорт тебе дери! Що ти тут влаштував, придурок. – гучний, трохи хрипкий голос роздається десь зверху. Його неприпинне трясуть зі сторони в сторону, кричать, просять.

Він розплющує очі, повіки тяжкі, ніби свинцеві. Тіло неприємно ниє, тягне болем по спині. Хрип виходить з горлянки раніше ніж слово.

– Не кричи.

– Не кричати?! Ти, ідіота шматок! Три доби. Три доби, щоб тебе не відповідав. Я так злякався, подумав що сталося ж, не відповідає, може що погане. А ти… – очі навпроти вогняні, в зіницях мерехтять вогні. З рота вилітає лайка, проте руки ніжно торкаються тіла. Допомагає встати, сісти, пройтися. Потім попити, вмитися, просто стояти. Хосок рятує.

Юнґі дивиться на безлад в кімнатах, його картини пошматовані вщент, побиті усі рамки. Пензлики та фарби валяються казна-де, виглядають вони так само казна-як… Він сам виглядає та й відчуває себе не краще. Сидить на м’якому ліжку та дивиться за Хосоком. Той бігає по маленькій квартирі, збирає все сміття, відкриває вікна на провітрювання, попередньо не чіпає штори й летить на кухню робити щось поїсти. Голосує постійно про те який Юнґі дурень.

– Хобі, вибач… Я не хотів пропадати з радарів на такий проміжок часу. – долонями розтирає очі та зітхає.

– Як ти себе почуваєш? – серйозно запитує парубок і Юнґі відчуває погляд збоку, такий пронизливий та важкий. Зітхає протяжно та валиться на ліжко.

Як йому відповісти на це питання?

Хосок, у мене все гаразд, не хвилюйся, я просто як ідіот закохався в тебе. Ха-ха! 

Або ж

О ні, що ти, зі мною все ок. Дивись, гопака станцювати можу. 

Як йому можна про це сказати. Як про це взагалі можна сказати так просто. Ідіот, ти ідіот Мін Юнґі.

– Ґі? – лунає між думками занепокоєний голос.

– Думаю все окей. Я багато не спав, знову нічні кошмари снилися. Тому й так вимкнувся. Вибач.

Бреше. Як же він вміло бреше йому… Йому. 

Долонею накриває очі, аби не бачити нічого більше. Він слухає як ударяється посуд між собою, як тихо лається Хосок, як кипить вода. Він відчуває тілом спокій, а душа його тхне разом із тим океаном в лікарні.

– Ти надто схуднув. Я тобі казав, щоб ти краще їв! А ти… Ти мене ніколи не слухаєш, Юнґі. Ніколи. – тихо каже хлопець та накриває кришкою каструлю. Відходить від плити та йде у сторону юнака. – Ніколи не піклуєшся про себе! Ніколи не говориш що тобі погано! Ти поганець, Ґі.

– Знаю. Я такий жахливий, Хобі. – зовсім тихо видає парубок, стискає пальці сильніше й стримується аби не заридати. Так хочеться. Хочеться плакати, ридати, кричати, істерити про те що ти! Ти, Чон Хосок, винен у моїм болі. Але ж ні… Винен зовсім не Хосок.

Матрац прогинається під вагою та хлопець відчуває на своїй голові теплі долоні. М’які дотики окутують тіло приємною насолодою.

– Ти не жахливий. Тобі просто погано, милий. – голос тихий, Юнґі слухає та насолодитися не може, він ніби знову їсть мамин пиріг з яблуками, настільки смачний, що хочеться ще й ще.

– Що тебе турбує? Невже щось настільки жахливе, що ти не можеш про це розповісти?

Ох. Чон Хосок. Якби ти знав яке моє життя жахливе, ти знав би, що ти єдине моє щастя… 

Вони були знайомі вже десять повних років. Прожили усі роки до повноліття в лікарні, проводили разом дні та ночі. Але про своє дитинство обмовилися лише де кільками реченнями, які було складно зв’язати аби отримати повну історію.

Вони були у лікарні, означає на це були свої причини. Причини, аби потрапити у відділення психологічної допомоги.

– Моє серце палає… Знаєш, я завжди думав, що це нормально. Воно гаряче, бо воно всередині. Але воно горить. Ще трохи й воно згорить. – після затяжної тиші роздається шепотом з вуст Юнґі.

Кивок у відповідь.

– Мені здається, що воно от-от розплавиться як віск, або ж ні, стане чорним як вуглець. А якщо після цього я втрачу почуття? Що якщо воно згорить і я помру… Невже я згорю як сірник.

Хосок підносить долоню до серця Юнґі. Той розплющує очі в здивуванні.

Стук, стук, стук.

– Твоє серце горить?

– Палає.

Стук, стук, стук, стук.

Серцебиття пришвидшується з кожною секундою сильніше. Серце б’ється в шаленому ритмі. Очі дивляться на чарівний профіль обличчя, Хосок задумавшись дивиться на власну долоньку.

– Як думаєш, ми помремо разом? – тихо питає хлопець та переводить погляд на розплющені очі Юнґі. Серце починає битися ще дужче.

– Твоє серце… – майже як риба промовляє хлопець.

– Усе тіло, уся душа… Усе палає від тебе. – Хосок поспішно відвертається та заплющує очі, але долонь все так само лежить на грудній клітині. Він чує здивоване зітхання.

– Я теж… Теж увесь палаю як тільки думаю про тебе, згадую тебе. Я радий… – посміхається так щиро, вдячно навіть. Його очі наповнені сльозами, а сам він тихо сміється. Щиро. Бо йому весело.

– Дурень.

Хосок посміхається яскраво, навалюється на хлопця, що лежить та обіймає щосили. Він такий радий чути хриплий сміх Юнґі. Він такий радий бачити його радісного.