Взаємозалежність

Що може бути краще, ніж мерзнути на горі в хурделицю з жахливим похміллям? «Та всё, что угодно… всё, что угодно», – виникає мем з Тіктоку в голові. І нащо взагалі він попхався на цей клятий Синяк? Він і сам зараз один суцільний синяк – цього було б досить.

Але весь романтизм і кайф у тому, що Женя, хоч і був зараз не в формі, дуже любив такого роду активності. Вони давали змогу прочистити мізки, відпочити фізично й ментально, перемкнути увагу з життєвих проблем на локальну: як зараз підвестися після чергового падіння в снігову кучугуру. На учбовій трасі сьогодні було безліч щасливих сімей і діток, які незважаючи на погоду, проводили час разом. Один раз в нього навіть попала сніжка, кинута маленьким розбишакою, схожим на самого Яновича. Вони влаштували міні-бій, хіхікаючи і наздоганяючи один одного. З носа текло, щоки червоні, в очах мерехтять вогники дитячого запалу – і всі болі, як рукою зняло. 

Природа-чарівниця ніби щось нашептала – й умить зробилося так, що весь снігопад щез, залишаючи поодинокі крижинки у повітрі. Свіже повітря витверезвлювало мозок, сонце засліплювало очі. Якийсь бунтарський дух всередині підказував, що треба рухатися вперед. 

Женька не помітив, як устиг сам навчитися хоча б твердо стояти на сноуборді, не те що кататися. Але зараз, відчувши якусь неприборкану нову силу всередині, він зрушив з місця і чкурнув за межі траси. Жодної людини поряд, лише стукіт дятлів по стовбурах дерев у лісі та миготіння сонячних зайчиків. Відчуття блаженства, свободи, незалежності запалювало хлопця. Він уже й забувся, що «то не радість, то лише андреналін, норадреналін та дофамін». Трясця, навіть тут, серед самобутної гірської тиші, подумки лунає цей сталевий голос. 

Катаючись полонинами й крутими звивистими тропами, він задумався, що як би там не хотілося продовжити діяльність – шлунку не накажеш перестати відчувати голод. Анальгін та дві ложки баноша зранку давали про себе знати гучним бурчанням всередині. Треба щось закинути і потім, по можливості, продовжити. 

Вертаючись до траси зі спорядженням під рукою, Женя усвідомив, що нехай гроші і шелестіли в кишені, але телефона він все ніяк не міг нащупати. Видно, залишив у джинсах, які Спартак, очевидно, зняв учора. Зараз на ньому був той самий чорний кардиган його товариша, від якого приємним шлейфом пахло солоденьким одеколоном. Так, саме солоденькими цукерками – уявляєте? І цупкі зимні штани, котрі вільно висіли на тазових кісточках. Не те щоб Янович був худорлявим, це все міцна статура Субботи з його накачаним… задом. «Досить. Геть ці думки!».

Він дійшов до підніжжя гори, коли раптом почало темніти. П‘ята вечора, як-ніяк. А телефону при собі нема, щоб подивитися, де тут поряд є хороші заклади. Ставши на роздоріжжі, він забув, яка саме дорога веде до курортного містечка. Пішов наліво… В усіх сенсах. 

Після того було ще безліч поворотів, про які вже й думати забувся – в далечі виднілося якесь селище з натяком на цивілізацію. Вогники в сутінках та сизій димці породжували надію, що десь там має бути харчівня чи хоча б продуктова крамничка. Пальці вже геть задубли, губи потріскалися й посиніли, а на повіках утворилися крижані візеруночки – точно захворіє. От і погуляв собі.

Хутко йдучи селом, він звертав увагу на кожен будиночок в пошуках хоч якогось закладу. Першим, що кинулося в очі, була якась богом забута таверна. Хлопець кинувся до неї, як гієна на здобич, потираючи руки й цокочучи зубами. Всередині, виявилося, більш-менш затишно й тепло: приміщення маленьке, проте нагадувало стару глиняну хатину з дерев’яними фіртками, піччю та образами в кутках. Усюди майоріли кольорові вишивані рушники, підлога скрипіла – видно, що дерево клали самостійно, з любов‘ю. 

Атмосфера здавалася такою таємничою і автентичною: пахло розмаїттям усіляких трав, за стойкою, де приймали гостей, нікого не було – лише дерев’яна фігурка у вигляді домівничка (так званого, домового), а що найцікавіше: тут не сиділо майже жодної душі. Не було схоже на звичайне кафе. За лавкою подалі причаїлася лише якась бабуся, схожа на типову ворожку, що читала кишеньковий молитовник, а за ближнім столиком – вродлива ненафарбована дівчина-селянка. Вона попивала всім відомий карпатський чай з коржиком і стріляла оченятами, заманюючи до себе. Більше тут не було нікого, кого можна було б запитати про цей заклад. Тимпаче, гуцулка так п‘янко посміхалася йому…

«А чого б і ні, дійсно?» – Женька дав собі дозвіл сьогодні жити власним життям, у якому симпатичні дівчата – одна з головних складових. Він зняв шапку, розбурхуючи рукою кучері й посміхнувся тій молодичці у відповідь. 

– Як вас звати, прекрасна панночко? – Оце він! Янович повернувся: палкий і пристрасний до нових знайомств. 

– Зося Марківна, – на що він здивовано припідняв брови, – я шуткую! Для вас просто Софія. 

Вона посміялася з серйозності хлопця і заправила пасмочко рудого волосся за вухо. З гумором, значить, все в порядку. 

– Дуже приємно, а мене Євген! І що така файна дівчина Софія робить тут одна ввечері? 

– Я власниця цілебниці. Хочете, запропоную чаю? – Вона підвелася, накидуючи хутряний жилет на плечі і пальчиком дала знати, що треба трохи зачекати. Пішла кудись ген за стійку і зараз повернеться.

Цілебниці? Тобто? Янович йшов набити живіт варениками, а потрапив до усім відомих мольфарів? Він знав, що на Гуцульщині існують специфічні вірування та місцева «магія», проте ніколи не думав, що натрапить на молодих людей, які це практикують. Дівчина повернулася так швидко, як і зникла. Вона обережно винесла в руках глиняне горнятко, від якого клубками відходив пар з запахом невідомих міксів трави. До чаю вона приставила свічку і блюдце з медом замість цукру. А свічка нащо?… «Будемо виганяти з мене гейських почвар?» – Подумав він.

– Я бачу, що ви чимось стурбовані. Відпийте трохи – це допоможе зняти напругу, – лагідним голосом промовила Соня. Видно, що вона зналася на людях і вже не вперше пропонувала свої методи зцілення. Така собі психологиня по-гуцульски. 

Чай був і без меду дуже приємним на смак – те, що потрібно після холоднечі. Свіжий, з нотками м’яти і чебрецю, танучий у горлі, ніби роса ранкової трави – таким смачним він був. У процесі Женя відчув, як мозок потроху злітав у повітря, а язик в розмові з дівчиною почав розв’язуватися, стираючи межі та кордони, які вранці хлопець сам собі вибудував. Це не було схоже на дію алкоголю, скоріше навпаки. Ти не забував про всі проблеми, а починав знаходити рішення, усвідомлювати чого саме хочеш. Легкість і врівноваженість – ось ті почуття. Він дуже хотів поговорити про те, що його так хвилювало останнім часом, але не знав, з чого почати.

Бабця ззаду, що споглядала за парочкою, вирішила тактовно залишити їх наодинці й пішла надвір. 

– Знаєш, я заплутався… – почав Янович. – Я людина дуже комунікабельна, але ще ніколи мені не було так складно будувати дружні стосунки з усіма. Ніби всі від мене відвернулися, розумієш? 

Софія не загравала з ним і лише розуміюче хитала головою. Скільки разів до неї приходили парубки з подібними проблемами: сім‘я, друзі, невзаємне кохання. Мабуть, цей хлопець – не виключення. Він не її пара, його думки зайняті кимось іншим… Вона ще знайде свою пару, точно знайде, але то буде не Євген. 

– Повністю. Скажи, а чи є в тебе хоча б одна людина, яка тобі ніколи не зраджувала? Ніколи не нехтувала твоїми почуттями, завжди йшла на контакт і підтримувала у всьому… 

Метелики в животі. Чи-то від мелодичного жіночого голосу, чи-то від згадки про приємне. Так, на думку одразу спадає образ одного чорного дияволятка, який всюди слідував за Женькою на плечі і нашіптував на вухо поради… поки що, тільки слушні. 

– Так, є. 

– Ну то вхопися за неї обома руками. Тобі не потрібні десятки інших, котрі навіть в скрутну хвилину готові будуть полишити тебе. Душ у світі безліч – цілих вісім мільярдів. Якщо одна з них обрала саме тебе, а ти обрав її – тоді ви споріднені. Бути прив‘язаним один до одного – це добре, доки ніхто нікого не обмежує. Просто дай можливість цій людині піклуватися про себе і не думай про інших…

Софія розповідала так, наче читала добре прописану дитячу казку. Про всесвіт, де існує магія, карма, добро і кохання. Її слова мали рацію, але ж, у реальності все не так працювало. Світ набагато жорстокіший, ніж на папері кольорової книги. 

Спартак знецінив би дівчину з першої ж фрази. Такий він холоднокровний стосовно інших. Але, якщо так подумати, саме його він ніколи не засуджував. Бувало, Женя ляпне якусь маячню чи почне розказувати про свої сімейні традиції й вірування – Спартак ніколи не засуджував. Він до всього ставився з розумінням, повагою і толерантністю. Не нав‘язував здоровий спосіб життя, лише підштовхував до цього, залишаючи остаточний вибір за товаришем. Ніколи не переконував у своїх поглядах, лише ділився ними і щось рекомендував. 

Всі погані думки про Субботу були нав‘язані не менш поганими «друзями» ззовні. Ось ці докучливі намагання зачепити, підколоти почуття Яновича, згадуючи «його бойфренда». Але ж, дійсно вірним другом був один єдиний з-поміж сотні, готовий у будь-який час прийняти свого хлопчика. 

– Дякую, Соню. Справді! – Він підхопився з місця, ніби в прозрінні. Обійняв збентежену дівчину і кинувся до виходу, махаючи рукою. – Ви мені дуже допомогли, бувайте!

Зося лише тепло посміхнулася, ховаючи під столом сноуборда, здогадуючись, що правильно вчиняє. Послуга за послугу. 

… 

Дійшовши Буковелю темними чигирями, Женя ледь не помер. Так нічого і не поївши, витративши цілий день на спорт і ментальне зцілення, промерзши до кісток, вдарившись безліч разів, чалапав туди, звідки зранку тікав. Усвідомлення цінності Спартака коштувало і гулі на потилиці, і мало не зламаного носу, і збитих колін від катання на сноуборді… До речі, а де це він? «Трясця, зараз не час думати про спортивне знаряддя, хай йому грець». 

Задублі сині пальці втисли кнопку дзвінка по самі гайки. Двері відчинилися настільки швидко, ніби під ними хтось стояв і чекав нагоди відкрити. 

Наполоханий Суббота в окулярах, з замученим виразом обличчя і розхристаним волоссям, став, як вкопаний. Він зняв окуляри, потер очі і ще раз придивився: живий (ну майже) Янович! Власною персоною! 

– Заходь. Швидко. 

М‘язиста рука захопила його додому, наче котика за шкірку. У вітальні було темно: тільки тепле жовтогаряче світло блимало близько вогнища. Знову такий рідний тріскіт, запах вечері та свіжої ялинки у кутку. На столі було недавно накрито: це видно по свіжому соковитому м‘ясу, яке парувало. Шашлики, вареники, тушковані овочі та різні закуски… Кудись на підлогу крапнула слюнка одного зголоднілого бідолаги. Спартак кивнув йому сідати, а сам пішов сходами кудись на другий поверх. Женя довго не вагався – одразу налетів на їжу, смачно чавкаючи, ніби сто років м‘яса не бачив. 

Товариш швидко повернувся, поклавши на стіл телефон. То був Яновича, судячи з кількості пропущених повідомлень та дзвінків на екрані. Ну, трохи винний…

– Ти поясниш, чому мені сьогодні цілий день дзвонить персонал і каже, що чоловік з нашого будинку вкрав сноуборда? – Настільки серйозним тоном таку маячню може казати тільки Спартак.

Женька жував-жував, а потім так розгиготався від почутого, наче стендапів надивився. Шматки їжі необережно випадали з рота, як завжди. Вкрав сноуборда? Так, це він. Як він докотився до життя такого? Все просто… 

– Ех, і вбіса ти мені такий на голову звалився? – Сів навпроти, заразившись цим сміхом і сам трохи відтанувши. 

– Ти вибач мене, Спартачку, справді, – вдосхочу насміявшись, вже серйозно почав Євген. 

– Та… до дупи мені твої вибачення. Уявляєш, як я переживав сьогодні? Ти голий-босий з похміллям взяв і кудись пропав. Я навіть ходив отуди… до тих… ай, коротше. Питався за тебе, дурне бородатий. 

Це так мило і ніяково прозвучало. Хто б міг собі уявити, що хлопець хвилюватиметься за нього й піде до Левів його шукати, переборюючи власні принципи і ненависть до тих покидьків. Він жертвує власним комфортом і часом, приділяючи всю увагу Жені. Якщо раніше останнього це дратувало, то зараз, дослухаючись до порад Соні, він прийматиме все хороше. Він хоче дати Спартаку можливість піклуватися про себе. А той, у свою чергу, таким чином висловлює глибинні почуття,  пристрасть, зацікавленість чи, навіть, любов. Взаємозалежність, любі друзі. 

Янович, як талановитий актор, підіграє йому, постарається також дослухатися до своїх почуттів, що підказує серце і чого прагне так звана «душа». 

Найменований бородатий дурень зараз щиро посміхався, милуючись своїм почервонілим товаришем поряд. А що буде, якщо застосувати трішки маніпуляцій? Женя пчихнув і подумки дав собі ляпаса, ніби збираючи себе докупи. Він зробив вигляд кволого підбитого песика з сумним поглядом і потер болючу частину потилиці. 

– Ти часом, не захворів? – Спартак знову приклав руку до чужого лоба, як і вранці. 

– Все можливо! Я сьогодні і голову травмував, і носом землю рив, і колінами гірські рельєфи рівняв, а потім ще й тулив у сусіднє село, уявляєш… А там мене чимось таким напоїли, на алкоголь не схожим, що тепер втричі загострилося самопочуття, – Євген так розслаблено се мовив, що до кінця історії Субботі вже кортіло прилягти. Видно, чифіру такого налили, що аж навички будувати речення відмерли. 

Він вирішив промовчати, беручи руку Жені в свою, переплітаючи пальці і забираючи його кудись нагору. Спартак знову вів його до ванної. Але наразі для того, щоб трохи підлатати це чудо в пір‘ях. Їм ще разом подкасти писати. 

Вони стали навпроти дзеркала, розглядаючи відображення одне одного. «Заріс», – подумав Янович про свою зачухану гриву. «Яке воно гарне», – подумав про нього хлопець поряд. 

Спартак обережно всадив товариша на край великої ванної. Йому завдавало неймовірного кайфу бути вищим і сильнішим за цього бовдура. Він дістав зі своєї аптечки «саме для таких випадків» якусь мазь, нашвидкуруч розтер її так гаряче, ніби то була зовсім не мазь… і приклав палаючі пальці до потилиці Жені. Той сидів зачарований процесом. Невже всі люди, які закінчували медичний, такі привабливі? 

Суббота вкладав якусь нотку сексуальності в кожен свій рух, або ж це хвора голова постраждалого так інтерпретувала те, що зараз коїться. Перед очима пливло: безкінечні тату і набухлі вени з‘являлися один за одним, іноді змінюючись міцною спиною, яку облягала чорна тканина. З ним тільки що щось робили, але той уже нічого не пам‘ятає. Спартак наглядно демонструє, як можна сп‘яніти й відчути ті емоції без краплі шкоди організмові. Він маніпулює, знає, що саме зараз у думках «його хлопчика», тому спеціально дражнить, роблячи вигляд, що справді лікує тіло Жені. А натомість, лише збуджує і змушує голову крутитися від почуттів. Повернутися до реальності дало тільки холодне:

– Знімай штани. 

*відсилка на сторі в інстаграмі, коли вони в Буковелі обідали й Спартак єхидно сказав знімати штани <3

«Що? Які штани?» – Розгубився. Невже він зрозумів, чого хоче Женя тут і зараз? Але ж, він намагався не видавати себе. 

– Господи, просто зніми штани. – Вже з більшою роздратованістю повторив Спартак. 

«Точно. Коліна…»

Він плутався, можливо, не до кінця зігрівшись чи знову встигнувши задубнути. Пальці не слухалися, котрі не могли розв‘язати вузол на чужих штанях, які зараз були на ньому самому. Зверху почувся знесилений видих, а потім на руки Яновича лягли інші, зігріваючи своїм теплом. Спартак присів на коліна, ніби падший янгол, подивився в очі, шукаючи там якусь відповідь на німе запитання і вправними пальчиками розв‘язав вузлика. Це було його вибачення за вчорашнє: сьогодні він ставатиме на коліна перед іншим.

Штани впали долі, бо були надто великими для Жені. Останній дуже ніяково почувався, вбачаючи психотерапевта навприсідки поміж власних голих ніг. Ледь утримуючись від хтивих думок, він згадував обличчя Левів, сповнені осуду та насмішок. А скільки ще людей не приймуть такий розвиток дій…

Спартак усе бачив. Він розумів кожну емоцію й тремтливий нерв у обличчі навпроти. Ніби той хижак, що терпляче полював за своєю здобиччю. Саме через це він увімкнув свою зміїну сторону і почав пальцями водити трохи вище колін свого товариша. Шумні видихи і нервове ковтання слини були для його вух насолодою і рушієм до дій. Ці вагання, сором і придушене бажання в очах навпроти тільки підсилювали його жагу. Міцні руки сповзли трохи нижче і торкнулися ранки на коліні, наносячи трохи лікувального засобу. Женя перші декілька секунд терпів, жмурячись і прикусуючи губи, а згодом вирвалося болісне:

– Ах!

Спартаку зірвало дах. Яка гарна рима для такого поганого дійства. Грішного, так би мовити. 

Він кинувся цілувати потерпаючі вуста бідного хлопця. Пухкі губи і без того були вкрай скусаними та червоними від болю, ніби колючі троянди. Вони кололи один одного, душили у вирії емоцій так, що на язику відчувався легенький присмак металу, точнісінько, як учора. Тільки не від дії наркотику. Сьогодні друг був його наркотиком. 

Цілувалися палко і пристрасно, наче цілий рік терпіли, в чомусь себе активно переконуючи. Доріжка слини, перемішаної з крапельками крові, пробіглася підборіддям Жені. Його губи зараз ґвалтували, наказували за погану поведінку. Довгі пальці лягли на шию, обиваючи її, наче трикляті гадюки.

Хлопець наполегливо відтягнув голову, ледь не видираючи кучері. Вони дивилися один одному в очі, шумно вдихаючи повітря носом і далі примагнічувались невідомою силою. 

Було зрозуміло, що гарному ставленню, розумінню і контролю Спартака покладено кінець. Він увесь час рятував товариша, допомагав йому, задобрював і зараз готовий був отримати своє. Йому потрібна вона, покора Яновича. 

Суббота враз зробився вищим, навис над хлопцем і першим розірвав поцілунок. Він хотів бачити Женьку всього, перехоплювати кожен видих і силком вжимати того в якусь поверхню. Керуючи процесом, він спокусливо облизнув нижню губу й посміхнувся. Треба рухатися до спальні, хоч той і заборонив заходити туди після сьогоднішнього ранку. 

Слово диявола – закон. 

Тому Спартак потягнув його за футболку до іншої кімнати, туди, де стояла одинока валізка. 

Залітаючи вдвох до приміщення, де тусклим вогником горів нічник на підвіконні, вони кинулися роздягатися. Обпікаючі руки торкалися холодного торсу Євгена, який залишився в одній спідній білизні. Йому так гаряче всередині, але так холодно назовні. Хочеться ближче, жарче, яскравіше. Трохи оговтуючись від шквалу почуттів, він зрозумів, що знаходиться зараз у незнайомій кімнаті…

– Де ми? Це моя спальня? – Задихаючись, прохрипів Женя.

Спартак силою кинув його на ліжко, всідаючись зверху й знімаючи непотрібний одяг, як у тих самих фільмах. 

– Це – наша спальня. А до моєї тобі заходити заборонено. 

Знову цей сталевий, проте такий збуджуючий монотонний голос. 

Програма «Залишитись в живих» розпочала свій кастинг! І першим актором було обрано Євгена Яновича, котрий вже ледь тримався в здоровому ґлузді. Такий насичений день, а перед тим не менш насичена ніч – і як він все ще здавався притомним? Його шия поступово цвіла червоними мітками, голос зривався, тремтячі руки впивалися в шовкове простирадло. Друг (точно?) виціловував кожен сантиметрик шкіри, поступово переходячи до тваринної поведінки, вмикаючи в собі хижака і впиваючись зубами в м‘язи. У голові в Жені червоним рядком загорялося: «Рівень дофаміну й окситоцину перевищує норму». 

Спартак вміло скидав усі ті кляті речі, ніби сто разів уявляв, як буде це робити з ним. Їх тіла – холодне й гаряче, біле й чорне, покірливе й домінуюче, спліталися разом. Спочатку, він намагався відчути ще більше влади, дражнячи хлопця тим, що, ледь торкаючись, водив пальцями по стояку. Насичувався чужою реакцією на свої дії й підпитувався, наче той енергетичний вампір. З новою бурею емоцій, він міцніше хватав орган й так агресивно пришвидшував темп. Щоб вам подрочив Спартак Суббота – будьте Женею Яновичем. Проста схема, тільки й всього! 

Він ні на секунду не вагався, коли вирішив примкнути губами до голівки, м‘яко цілуючи, а згодом і облизуючи член повністю. І де тільки такого набрався? 

– Демон. Надивився своїх аніме… – на останньому слові Женькині стогони між словами змінилися криками. Такими гучними, бо те, що зараз витворяв його друг отам… То було вкрай поза законом. Поза особистим законом натурала Яновича, який ще декілька годин тому хотів заарканити кралю. А зараз його самого арканять по повній програмі. З усіх усюд, якщо уточнювати. 

Щоки набули малинового кольору, сором і, водночас, хіть, з запізненням дійшли мозку. Йому зараз відсмоктує той, з ким ще вчора важко було уявити хоча б обійми чи поцілуночок. Будь-який гейський жарт сприймався гостро, заставляв замикатися у собі та переглядати власні моральні устої. А після розмови з цілительницею все, нібито, прояснилося й стало на свої місця. Давайте просто повіримо, що то завдяки чудодійному чаю, яким його напоїли. Якби ж так можна було кожного разу…

Женя відкинув усі можливі зажими й повірив у свою таємничу маячню і слова Соні, які ніколи не розкаже Субботі, щоб не руйнувати свій ефемерний рожевий всесвіт. Він, відчуваючи безліч метеликів у животі, підхопив обличчя Спартака й поцілував на сей раз ніжно, вкладаючи у кожен рух нові почуття, що десь там зародилися всередині. Сплітав їх язики дуже обережно, ніби питаючи дозволу, вмоляючи бути лагіднішим. «Так ось, чого він хоче», – здивувався хлопець, якого так бережливо зараз обіймали й цілували. 

Спартак трішки отямився, тепер роблячи акцент не на швидкості, а на якості їхнього сексу. Він захотів перетворити це дійство на щось магічне та незабутнє – знову прокинулося бажання попіклуватися про свого хлопчика, порозумітися. 

Підійшов до панорамних вікон, затуляючи їх хоча б фіранками подалі від чужих очей, а на підвіконні запримітив нічник. Трохи покрутив – і увімкнулося ціле зоряне небо на стелі. Синє сяйво заповнило кімнату, в якому так гарно виглядав розніжений щасливий Женька. 

Вони продовжили любощі в сповільненому темпі, вивчаючи один одного й прислухаючись до серцебиття. Спартаку зовсім не хотілося змушувати неготового до проникнень Женю. Покори домагаються з часом. З терпінням і наполегливістю. Це не стосунки працюють на людей, а люди працюють на стосунки. 

Вони торкалися, залишаючи імпульси на шкірі один одного; цілувалися, ніби вперше; вивчали вподобання… Наприклад, Євген дуже вразливий, коли його кусати за вушко, а Спартак просто обожнює, коли чиїсь руки гуляють рельєфами його пресу. Стогнали разом, в одноголосся, коли отримували оргазм, прикладаючи ерекції один до одного. Разом згадували жарти про «голандський штурвал», які вже більше не були жартами. Сміялися в поцілунок, як навіжені. 

Кохалися.  До нестями.

…

А замучений Коля, котрого Спартак ще о восьмій відправив до гори Синяк відшкодовувати гроші за сноуборд, бідкався, чому саме йому цілий вечір доводиться ходити по справах. Після справи зі сноубордом, надходили такі повідомлення:

«Піди замов у ресторані вечерю, бажано шашликів і вареників. Щоб за півгодинки доставили додому»

«Сходи до Левів забери решту Женькиних речей. Здається, він десь загубив труси»

«Погуляй там, коротше…»

Ідучи стомленим після вечірнього насильства від Спартака, Коля задивився у вікна їх будинку. Одне з них, те що Яновича, переливалося синім сяйвом. Його ж, наче, не було вдома. «Знову вечірку влаштували, і без мене?»… 

А щасливе подружжя з білборду проводило поглядами одинокого парубка. 

Вас вітає Буковель.

Кінець.

*Усіх однодумців запрошую до затишного телеграм-каналу https://t.me/sparjenyata (спарженята) <3