Mon Prince. Частина 4

Почніть писати…

Дочекавшись, поки принц засне, я обережно встав, намагаючись не шуміти, вдягнувся і вислизнув з кімнати. Повернувшись до спальні, я, не роздягаючись, впав на ліжко і нарешті дозволив своїй свідомості уплисти в темряву. Відкривши очі ледве не з першими променями сонця, я викликав слугу і звелів приготувати мені ванну. В теплій воді я лежав довго, поки вона не охолола остаточно, намагаючись змити залишки відчуттів від минулої ночі. Потім повернувся до ліжка. Звісно, варто було б спуститися до сніданку, привітати гостей, згадати, що ще заплановано на день, але сил не було. Здається, я знову заснув.

Прокинувся я, почувши, як двері до моєї спальні розчинилися. На порозі стояв Джентрі. Здається, він намагався надати своєму обличчю привітливий вираз, але виходило погано. Проте, коли він заговорив, тон його був спокійний. Що не завадило мені судомно вчепитись в ковдру, намагаючись приховати хвилювання.

— Серце моє, чи не міг би ти мені пояснити, чому я, розраховуючи прокинутись у компанії свого прегарного чоловіка, вранці виявив, що залишився в повній самотності?

Я не ховав очі, дивився прямо в обличчя принцові, але мовчав. Наступної секунди відбулося щось дивне. Джентрі в декілька кроків подолав відстань, що нас розділяла, опустився на одне коліно біля мого ліжка, гарячково схопив мене за руку, поцілував її та заговорив:

— Пробач мені! Вчора я поводив себе негідно, я… Не хотів, щоб наша перша ніч пройшла так, не хотів зробити тобі боляче. Я просто не зміг стриматись… Ти такий гарний! Я всього лише хотів, щоб ти належав мені… Пробач!

Він ще кілька разів поцілував мою руку. Я відвів очі, продовжуючи мовчати.

— Скажи хоч щось!

Я глибоко вдихнув, намагаючись віднайти рівновагу, і сказав:

— Ваша Високість, вчорашнє святкування мене дуже втомило. Мені треба відпочити. Чи не могли б ви залишити мене?

Проганяти принца, тим паче — власного чоловіка — крайня грубість.На мить я завмер, очікуючи, що ж він зробить. Але декілька секунд потому Джентрі встав і направився до виходу. Вже стоячи у дверях, він обернувся:

— Я розумію, наскільки урочистості можуть бути виснажливими, але ми не можемо зневажати наших гостей. Я розраховую на те, що ти принаймні спустишся до вечері.

Двері закрилися. Я знесилено впав на подушки.

****

Цей вечірній бенкет був, здається, навіть обтяжливішим, ніж попередній. Не хотілося їсти, пити вино, говорити з гостями. До того ж, зі зрозумілої причини, половину вечора я просидів як на голках. Причина сиділа праворуч від мене. Принц Джентрі посміхався, підтримував бесіду і блищав шармом за нас обох. До того, він встигав з незмінною галантністю дбати про мене, раз у раз брати мене за руку і засипати компліментами. А я здригався від кожного його дотику.

Сьогодні жодна моя спроба виспатись не  мала жодного успіху. Переважно я крутився у ліжку, м’яв простирадла і ледве не скидав на підлогу подушки. Минула ніч не виходила у мене з голови, свідомість знай та пірнало у вир задушливих, пекучих, болісних образів. Цікаво, так буде завжди? Я неодноразово чув, що відмовляти старшому чоловікові у близькості не можна.Чому ніхто ніколи не казав, що робити, якщо від самої тільки думки про близькість трусить?

Гості продовжували пити, веселитися і бажати нам довгих і щасливих років. Через декілька пекельних годин мені нарешті вдалося обрати момент, коли принц повністю відвернув свою увагу на застільну бесіду, і ненадовго забув про мою присутність. Я піднявся з-за столу і вийшов на балкон, вдихнув прохолодне нічне повітря. За кілька хвилин я був вже не один.

— Тебе обтяжує вище суспільство? — з усмішкою спитав принц.

Я схилив голову.

— Дозвольте мені піти до себе.

Він мовчав, з пів хвилини пильно мене роздивлявся.

— Схоже, що розраховувати на твою компанію сьогодні вночі немає сенсу?

Я мовчав. А якщо він мені накаже? Джентрі зітхнув.

— Іди, відпочивай.

Коли я вже виходив з балкона, вслід мені донеслося:

— Сьогодні вранці ти мене вже прогнав. Ти не зможеш робити це постійно.

Мені здавалося, що мої нутрощі скрутились у тугий холодний вузол. Я і сам прекрасно знав, що він правий.

*

Весільні урочистості закінчилися. Я попрощався з рідними та сподівався, що зможу нарешті зробити те, чого мені так хочеться — забитися у норку, наче миша, і не вилізати до наступного року. Та де ж там. Принц Джентрі, здається, намірився не відпускати мене від себе ні на крок. Він вимагав, щоб я супроводжував його за кожною трапезою, на прогулянках, під час візитів і в години відпочинку. Те, що за весь цей час я ледве видавив з себе десяток слів, його абсолютно не бентежило. Принц говорив за двох, дозволяючи мені не брати участь в бесіді.

Нервовий тремор, що охоплював мене в присутності принца в перші дні після весілля, потроху відступав. І я навіть починав вірити, що якщо така ситуація, як тієї ночі, більше не повториться, ми цілком зможемо нормально спілкуватися. Принц ввічливо попрощався зі мною після вечері, і більше не вимагав моєї присутності. Тривожний дзвін для мене задзвенів лише на другий тиждень після весілля, коли Джентрі заявив: 

— Я б хотів, щоб ти сьогодні провів ніч в моїх покоях.

У мене всередині все охололо. Я пошукав пристойний привід, щоб відмовитися. Такого не знайшлося.

— Звісно, Ваша Високосте.

Це було ввечері. В останні дні я взяв собі за правило залишати обідню залу трохи раніше, ніж принц встане з-за столу. В цей момент я зазвичай ховався у своїх покоях і не висовував носа до ранку. Сьогодні плани доведеться змінювати.

Я дочекався принца — поки він закінчив з вечерею і направився до себе, галантно взявши мене під руку. П’ять хвилин потому ми розмістилися з келихами вина на просторому, заповненому квітами балконі, що примикав до однієї з кімнат Джентрі.

— Тобі некомфортно в моїй компанії? — спитав принц без усякого вступу. Я завагався. Його прямолінійність іноді спантеличувала.

— Ні, Ваша Високосте. Ваша компанія мені дуже приємна.

Я майже не кривив душею. Мій чоловік дійсно був приємною людиною. Він міг підтримати будь-яку розмову, з усіма був бездоганно ввічливим, до мене ставився з незмінним теплом. Він міг би, мабуть, мені навіть подобатися, якби не обставини, що склалися. 

— Тоді чому ти такий напружений з того моменту, як переступив поріг?

Я вже відкрив рота, щоб сказати, що він помиляється, але Джентрі жестом зупинив мене.

— Тільки відповідай чесно, добре?

Його прямота обеззброювала.

— Навіщо ви покликали мене сюди? — тільки й спитав я.

Замість відповіді, принц раптом спитав:

— Ти вмієш грати в шахи?

Я сторопів.

— Так, але… Ви що, покликали мене до себе, щоб зіграти в шахи?

— Хіба люблячий чоловік не має розділяти зі мною відпочинок? — принц посміхався. — Проте, якщо в тебе є інші пропозиції, я з задоволенням вислухаю.

Пропозицій у мене не було. Ми дійсно грали в шахи декілька годин, встигли допити вино і з’їсти цілий таріль солодощів. Пробив годинник.

— Вже так пізно? Мабуть, час лягати, — Джентрі позіхнув.

А от з мене сон злетів моментально. Напруга, що ледве мене облишила, знову повернулась. Що ще мені треба буде сьогодні розділити з принцом?

Я забрався в ліжко, влаштувавшись ледве не на самому краєчку. Маневр не пройшов. Джентрі притягнув мене до себе, обхопив рукою мою талію, провів кінчиками пальців по щоці. Я напружився. Принц нахилився до мене ближче і поцілував. Цей поцілунок знову не був схожим на попередні. Він був обережним, наче я був кришталевим келихом, який легко розбити, або полохливим звірятком, що може втекти. Але я — не звірятко. Мені нема куди тікати.

Нервовий жмут, що стиснувся у мене в грудях, щойно я зайшов в цю спальню, ніяк не хотів розпускатися. Що зараз буде? Він знову вимагатиме від мене подружніх обов’язків?

Джентрі відсторонився від мене,  пильно подивився мені в очі та зітхнув. Останнім часом він чомусь часто так робив.

— Нумо спати.

Від неочікуваності я не одразу його зрозумів.

— Просто… спати? — тупо повторив я?

Принц посміхнувся і зручніше влаштувався на подушках.

— Повір, радість моя, я б хотів ще багато чого, але чого я точно не хочу — так це бачити тебе таким, як в день після нашого весілля. Тож — спати.

Я притих. Мені вже майже вдалося налаштувати себе на те, що вечір завершиться не найкращим чином, і принцу вдалося мене здивувати. Джентрі обвив рукою мою талію. Я здригнувся, але переконав себе розслабитися. За кілька хвилин до мене вже донеслося мірне дихання людини, що спить.

В ті пару тижнів, що слідували за весіллям, я майже не відпочивав — погано і неспокійно спав, подовгу крутився в ліжку. А зараз, знаходячись в одному ліжку з головним джерелом всіх моїх тривог, чомусь заспокоївся. П’ять хвилин потому я вже бачив сон.