Чарівний ліс

Знов по хащах щось там бродить.
Чоловік вкотре бідкався на те кляте село, а тут ще й в ліс він зайшов, на пошуки хоч чогось їстівного. Може й фортуна була на його боці, та його непокоїло те, що біга щось таке незрозуміле. Наче й не тварина, вух нема, хвоста нема, а погляд звіриний з-за листя колючого. Аж тут вискочив він на свою здобич, зваливши блондина на траву.

– Трясця! Аби тебе вовки драли! – закричала жертва, намагаючись розгледіти лице нападника. Він виглядав якось дивно, та був схожий на людину. Це лиш порадувало Ітана, можливо той просто переплутав його з кимось.

– Ааа… Чоловіче, так ти не мавка? – здивовано прижмурилося створіння, але поки не спішило злізати.

– Авжеж не мавка! Хто я, як ти думаєш? – бурчав той і намагався вирватися.

– Я се думав, що ти мавка, гарнюній такий, з’їсти вже хотів. – басисто розсміявся Карл й сильніше взявся за руки чоловіка.

Від такого в Ітана лиш виникло ще більше питань і що за бісові мавки тут водяться, і що то таке те створіння.
Він приїхав сюди на пошуки своєї жінки, всі сліди вели сюди, до цього пустого села, де все вже поросло бур’янами та мохом. Ітану тут однозначно не подобалося, але й зробити він нічого не міг, треба було шукати свою жінку, поки з нею нічого не сталося. Та цей бородань його справді зацікавив.

– Хто ти вбіса такий?! Хто ці мавки, що взагалі тут у вас сталося?!

– А, так ти не звідси… Так тільки цікавіше. Я тут за чугайстра, я всяку там ото мавку їм, тільки дай. Вони гарні, та вони підступні. Маю надію, ти до них ще не потрапляв, інакше був би давно вже мертвим.

– А мавки це хто? – поцікавився той й нахмурився. В будь-якому випадку їсти дівчат не добре, тому Ітану все дивнішим здавався цей дід.

– А мавки… А це дівчата такі, зелененькі, сидять в воді і ото топлять таких красунчиків як ти. А ти тут звідки взявся? – Карл все ж вирішив нарешті відпустити хлопця, той все одно не втіче, навіть якщо сильно захоче.

– Та, довга історія. Все, що я пам’ятаю, це лиш те, що мою жінку вкрали. А я прокинувся поряд з тим занедбаним селом. – поскаржився той й сів на траву перед чудним створінням.

А й дійсно. Він не пам’ятав як сюди дібрався, лиш пам’ятав, що вкрали жінку і те, як він відбивався від вовкулак по дорозі до лісу. Все було в зеленому бур’яні, а ближче до лісу навіть була хатина, яку Вінтерс називав жартома трав’яною хатиною через її вигляд. Вона вся обросла чи то плющом, чи то іншою травою, та самих стін вже не було помітно, лиш одна смарагдова трава.

– То ти ще й без жінки тепер? Ось це мені щастить! – пожартував дід й насунув свого старого солом’яного капелюха знов. На це Ітан лиш пробурчав й став оглядатися. Їсти хотілося, в животі бурчало, а думки були лиш про те, як не стати здобиччю тварюк, всіляких там чугайстрів і мавок. Йому не дуже хотілося вірити, що містика справді існує, але цей дід з зеленою щетиною змушував задуматися про існування потойбічного. Очі його так і не вдавалося розгледіти через те, що в лісі хлопчина опинився ввечері, але він міг сказати лиш одне: очі його були таємничими, вони не були ані звіриними, ані людськими. Ця тварюка його потягнула через гілки в наступну мить, і тут чоловік зрозумів, що цей дядько ще й сильний дуже, аж дивно стало.

– Куди ти мене тягнеш, дурню?!- почав горланити Вінтерс, всіляко опираючись.

– Та не лякайся, красунчику, я тебе грітися тягну. Я не буду тебе їсти, я тобі не мавка! – хрипло засміявся чугайстер й поглянув на хлопця, який стогнав через гілки, які дряпали йому лице. – Ой, не стогни, хлопче, ми майже прийшли! – радісно повідомив той.

Вони вийшли прямо до величезного багаття, де було завалено пару старих дубів поряд і, власне, сам чугайстер наполегливо запрошував Ітана присісти туди і погрітися. Ще ніколи Вінтерс не бачив, щоб у когось так горіли очі, тому він спочатку подумав над цією пропозицією, а потім всівся на сухий дуб. Весело пританцьовуючи, звідкілясь взявся кусень м’яса в руках у діда, а сам дід неначе робив якийсь ритуал, щось промовляв, поки смажив свою здобич. Коли Ітану остогидло на то дивитися, він вирішив запитати про цей незвичайний танок.

– Що ти робиш? – з цікавістю поглянув хлопчина на чугайстра.

– А? Це ось? – він вказав на м’ясо. – Ну, знаєш, це заговорена їжа… Щоб не втравитися. Доречі, будеш? – бородань посміхнувся мов хижак.

– Я б не відмовився. А що за м’ясо?

– Мавка лишень. – з посмішкою проговорив мисливець. Він був гордий тим, на кого він полює.

– Тоді ніт, дякую. Я відмовлюся. – відповів хлопчина й скривив пику. Йому аж не по собі стало, коли він почув, що це те створіння, що потенційно могло його з’їсти.

– Ну, як хочеш! Від такої смакоти відмовляєшся. Я думав, що голод питати не буде коли тобі їсти, а ні, питає. Ти, видно, не слабкий, раз пішов за мною. Я думаю, ти чув, що я можу робити. – прижмурився той й відкусив кусень напівсирого м’яса. – Але тобі то не страшно, я не їм людей. А особливо таких гарненьких і сильних духом.

– А мавки ті де?
–

Тобто ти хочеш проміняти мене на мою здобич? Чого там, давай я тебе краще віддам вовкулакам, хоч побігаєш. – посміхнувся знов той, вже вже більш єхидно, а в очах так і читалися погрози.

– Насправді я б ризикнув. Але я голодний і втомлений. Тому це буде пізніше. Шось окрім мавок, чи як їх там, є?

– Рибина є. Але готувати будеш її сам, я зайнятий.

Від такого Ітан, звісно, здивувався, але й зрозуміти чугайстра теж можна. Він голодний і коли він поїсть, то не буде настільки страшним. Риба тліла на вогні, а Ітан все дивився на неї, та й думав про те, що з ним сталося і же він взагалі зараз. Хлопець хотів нормально провести той вечір, планував повернутися до настання темряви в чийсь будинок, але не вийшло. Всі плани порушило це створіння. Але воно могло стати у нагоді. Жуючи рибу, він вже думав про те, як правильно запитати про те, чи не бачив він тут його жінку, проте побачивши як розморило того діда, він почав оглядатися по сторонам в пошуках стежки, та не знайшов жодної. Тепер йому навіть стало не по собі, та продовжували пошуки треба було.

– Ми так і не познайомилися.

– Ага.

– То ти так і будеш сидіти, краса ходяча? Навіть імені свого мені не скажеш?

– Точно. Вибач, вибач, я закрутився з цією всячиною, забувся. Мене Ітаном звати. А тебе мені просто чугайстром називати?- ледь посміхнувся юнак.

– Можеш Карлом мене звати, можеш чугайстром. Як тобі тільки захочеться, пан золоті коси. – посміявся чоловік й почесав свою заплутану бороду. – Ти, доречі, не спи, Ітане, тут мавки вночі, стережи свою сраку, красуня.

– Тобто мене можуть з’їсти вночі?

– Можуть. Але якщо вони навіть і підлізуть, мені прийдеться тебе налякати. Я потанцюю з тобою так, що навіть черевики не зловиш.

– Навіть так? – іронічно посміхнувся той. – А я б ризикнув.

– Повір мені, малий, ти б не захотів.

Так і минула вечеря, і став стелитися Ітан близ вогнища на власній кофті. Але його непокоїло тільки те, який на дотик той чугайстер. Чи то він як людина, чи то як метрвячина. Він підійшов до нього й почав дивитися на відкриті руки, а потім став тягнутися до створіння, поки те його не почало кликати.

– Що ти робиш? Я, звісно, знав, що сучасні люди швидкі, але не настільки. Ти б сказав, я хоч там якось до тебе б загравав.

– Ти неправильно зрозумів…

– Ні, все правильно. А тепер іди спати, поки нявки не прийшли! – зкомандувало лісове створіння й почало гнати хлопця спати.