Вперше і востаннє

Мінхо стояв у черзі на касі, тримаючи в руках пачку цигарок. Хлопець страшенно втомився після роботи. Він нормально не спав уже кілька днів, через що під скельцями окулярів навколо очей виднілися синуваті півкола. Йому дуже хотілося піти додому, проте він не міг. Він знав, що сьогодні день народження в людини, що тримає його на цьому світі, в людини, заради якої він прокидається кожного ранку і бореться з безпросвітною темрявою, що огортає його.

І саме ця людина сьогодні, в свій день, не відповідала на його дзвінки та повідомлення. Мінхо хвилюється.

Вийшовши з магазину і закуривши цигарку, він попрямував знайомими напів темними вуличками до сірої п’ятиповерхівки, де в таку пору горіло лише одне вікно. Холодний вітер дряпав шкіру, а Мінхо все перебирав варіянти, що могло трапитися з його хлопцем саме сьогодні. Насправді, багато речей можуть вивести його зі звичайної колії життя. Через них він може не явитися в університет, може не прийти на роботу і навіть відмовитися від побачення. Але ще не було такого, про що він би не розказав Мінхо, ще не було такого, через що він ігнорував би свого хлопця весь день.

В таку пору в усіх сусідніх будинках світло не горить. Вже третя ночі, як-не-як. Проте Мінхо знав, що на п’ятому поверсі третє вікно зліва горіло завжди. Однак не сьогодні. Мінхо побіг.

Після стуку в двері відчинили не одразу. За дверима стояла його мама, пані Хан.

— Перепрошую, а де ваш син?

— Його нема вдома.

Через кілька секунд:

— Я його прогнала.

— Але чому? Що він зробив?

— Це не ваша справа.

Двері з гучним сплеском зачинилися перед носом Мінхо.

У вухах дзвеніло одне слово: “прогнала” — і ехом відбивалося від стін його свідомості, яка наче замерзала, кам’яніла.

Коли Мінхо прийшов до себе він вже вибігав із дверей під’їзду і тепер єдиною думкою було: “Куди він міг подітися? Куди міг піти?”

Хлопець побіг перевіряти всі кав’ярні, які так любив Джісон. Вони всі вже були зачинені, проте він не міг проминути жодну. А раптом десь там стоятиме до болю в кістках знайома фігура, нижча за Мінхо буквально на один сантиметр, в теплому шарфі і в зимній куртці з капюшоном.

Проте хлопця ніде не було. Мінхо побіг у парк, де вони часто гуляли, обходив усі стежки тричі, але і там не було ні душі.

Хлопець сів на лавочку. Важке дихання виривалося з уст клубками пари і розчинялося в морозному повітрі. Вітер все так само дряпав шкіру обличчя і рук, але Мінхо було однаково. В очах уже збиралися сльози від однієї жахливої думки.

Ні! Він не міг! Він не такий! Він хоча б прощальне повідомлення написав! Подав би якийсь сигнал, що він на межі! Він би не став просто так кидати Мінхо, залишати його сам на сам з темрявою цього світу. Адже ж так?

Сльози пекли очі, в горлі збирався клубок відчайдушного крику, але він не збирався здаватися, поки не знатиме напевне.

Хлопець підвівся. Його не покидало відчуття, ніби він щось упустив, щось загубив.

Точно! І як Мінхо міг забути! Хлопець зірвався бігти що є сил, він повинен встигнути до п’ятої, повинен…

•••

Холодний вітер тоді не вщухав весь день. Молодий випускник університету в круглих окулярах прямував тротуаром. Всі його одногрупники були сповнені надій та сподівань, адже вони скоро остаточно подорослішають, а Мінхо знову не спалося. Хлопець ішов куди ноги вели. Сам того не помітивши, він дійшов до головної будівлі університету, де навчався.

Нічого дивного, проте вогник цигарки, що то підіймався, то опускався привертає увагу Мінхо. Потім вгору підіймається хмарка їдкого диму в суміші із гарячим диханням.

Повний місяць вихоплює акуратні, плавні риси профілю обличчя, тонкі пальці, теплу зимню куртку з капюшоном і шарф.

Невідомо скільки б ще отак Мінхо стояв і розглядав чарівного парубка, якби він не повернувся і не прошепотів:

— Привіт?

— Привіт, — прошепотів у відповідь Мінхо.

•••

— Джісон! — гукає Мінхо, вже на 4 роки старший за того хлопця, що зустрів тут своє кохання вперше.

Обривчасте дихання схоже навіть не збирається нормалізуватися, бо і тут нікого не видно. Тихо, і тільки луна його крику ще котиться в’язким повітрям.

Хлопець не стримується. Гарячі сльози котяться по щокам. Це був останній варіянт. Більше він не знає де шукати своє кохання, свою душу. Він може бути будь-де на цьому світі. А, може, його вже і немає тут. Він його залишив.

Покинув і не попередив. Навіть не попрощався. Мінхо б точно зробив усе можливе, аби залишити своє кохання поруч, а якщо не вийшло б, то кинувся б у прірву за ним. Хіба він зможе жити без своєї душі? Хіба без душі живуть?

Простий плач перетворюється на тихе ридання. Чому цей світ так любить розбивати сподівання людей? Хіба вищі сили не бачать, що роблять люди, коли у відчаї? Навіщо було давати той відчай Джісону? Нащо було губити його душу, якою він поділився із Мінхо?

— Мінхо? — промовляє до старшого його душа.

Хлопець обертається на звук і бачить його. В теплій зимній куртці і картатому шарфі.

— Все гаразд? Ти виглядаєш стурбованим.

Голос звучить так мертвотно тихо, так не схоже на голос його хлопця.

Мінхо повільно підходить по нього, бере його обличчя в свої долоні — воно мокре від сліз.

— Якщо ти коли-небудь захочеш зробити що-небудь зі своїм життям, пообіцяй, що повідомиш мене, пообіцяй, що скажеш, де ти, що з тобою, і що ти задумав. Я так хвилювався. Що б я робив, якщо б я тебе тут не знайшов? — голос тремтить, по щокам знову котяться сльози.

Джісон мовчить. Звісно він не знає, що відповісти. Проте Мінхо не гнівається, він просто хоче бути певним, що з його чудом буде все гаразд, що він ніколи не зробить те, що, можливо, думав зробити сьогодні.

— Мене мама прогнала, — лише відказує він тремтячим голосом і одразу падає в обійми старшого, утикаючись носом в його плече, трусячись від схлипів. Мінхо відчуває, як його хлопець м’якне, наче без сил, і вони обоє осідають на холодний тротуар.

Мати була не милостива до Джісона, свого єдиного сина, проте він любив її, особливо після того, як батько їх кинув.

— Вона зробила це після того, як я сказав, що в мене є хлопець. Я не хотів від неї це приховувати, я думав вона мене зрозуміє, — між схлипами говорив Джісон.

— Я знаю, я знаю… все буде добре, я поруч, я не дам тебе ображати, чуєш? — Мінхо горнув хлопця до себе і погладжував голову, намагаючись, якщо не заспокоїти, то принаймні створити відчуття безпеки.

— Вона сказала, що я її не гідний, що я неправильний, огидний їй, і що краще б мене не було на цьому світі. Тоді б вони з татом не розлучилися.

Мінхо трохи помовчав.

— Джісоні, ти… ти найпрекрасніше, найчудовіше, що траплялося зі мною за все моє життя. Якби не ти, я б напевно вже був у могилі. І я не можу обіцяти, що все буде добре завжди. Але я впевнений, що колись все обов’язково налагодиться. І я можу обіцяти тобі, що я завжди буду поруч, чуєш? Завжди.

Схлипи не припинялися ще якийсь час. Це розривало Мінхо серце — бачити своє кохання таким. Він хотів, щоб у Джісона ніколи більше не було ні єдиного приводу для смутку, але він розуміє, що тепер їх стане більше. Проте старший готовий зробити все, згоріти до тла, аби тільки його чудо було щасливе, аби тільки його душа сяяла.

Джісон підняв голову і поглянув на Мінхо. Старшому здалося, що в його очах цілий всесвіт із зірками, галактиками, і що йому страшенно пощастило тоді вночі прийти саме до будівлі університету і зустріти там дивного хлопця, що не злякався чужих кроків.

— Дякую, — прошепотів Джісон. — Дякую.

І він знову поринув у теплі обійми.

Навколо них віяв вітер, що дряпав обличчя і руки, проте холод не зміг проникнути під куртку чи пальто, і тим більше в їхні серця, які наче знову загорілися.