2

Музика:

Silent Poets – Asylum For The Feelin

Женя прокинувся від холоду, що безжально кусав за босі стопи. Він піднявся і пішов до кухні, де було відчинене вікно. У роті наче кішки нагадили, а живіт скрутило від двох діб голодування. Це було паршиво. Не знаючи коли він заснув та котра година на разі, хлопець нарешті увімкнув телефон.

«22 листопада, вівторок, 00:07»

«Сьогодні вівторок. Треба подзвонити батькові вечері.» – подумав юнак. Це була звичка спричинена страхом. Батько Євгена був хворою на голову людиною, що постійно стежила за своєю сім’єю. Часто бив за незначні помилки та не терпів дитячих сліз. Настільки не терпів, що закривав свою дитину в коморі, поки та заходилась в істериці. Це було важко забути, а ще важче прийняти та пробачити. Фраза «дзвони мені кожен вівторок» викарбувалася в пам’яті маленького хлопчика тоді та стала наче ритуалом для юнака зараз.

Від неприємних спогадів на очі навернулися сльози. Маленькі солоні краплі зривалися з пишних вій і падали на щоки. Руками не можливо було їх стерти – постійно з’являлися нові. Це почуття пташки, що вирвалася, не покидає його вже довго, з часів переїзду. Все було сплановано так, щоб батько не знав у якому він місті та де проживає. Єдиний зв’язок з ним – Богом прокляті дзвінки по вівторкам.

Женя так і не ліг спати. Він думав над вчинком Спартака. Згадавши про продукти, охайно розставлені на столику у вітальні, захотілося перекусити. Звісно він розумів, що одразу їсти щось важке або жирне в його випадку неможна, тому його холодні руки  поставили чайник на газ. Чай з шипшиною та медом – звучить як затишок. Коли вода закипіла, в окремий старий чайничок залив окріп та засипав плоди шипшини. Закривши кришечкою треба було зачекати хвилин 5, щоб настоялося. Поки чай набирався смаку, Женя додав у чашку дві ложечки меду і трохи кориці. Коли він уже заливав чай, запах теплими поривами огортав кухню. Пахло пізнім літом і сонцем. Сльози на обличчі висохли, замість них розквітла ніжна усмішка.

Тривожні думки кудись випарувалися після першого ковтка терпко-солодкого напою. Людина, що була тут вчора, знов заполонила думки.

«А якщо він прийде знову?» – пролетіло десь у швидкоплинному монолозі в голові. Допивши чай, Женя швиденько сполоснув чашку і побіг у ліжко. Це було дивне відчуття, дитяче. Наче малюк чекав, що завтра прийде Святий Миколай і щось йому принесе. Спершу він ледве йому не відкриває душу, а зараз намагається відіспатися, щоб наступна зустріч була кращою. Що це з ним? Може Спартак випадково викликав своєю появою викид гормонів радості у хлопця, і тому він так чекав наступної зустрічі. Можливо, але ця думка вже поплила далі, непомітно переходячи в сон…

«22 листопада, вівторок, 9:25»

Женя прокинувся, мляво відкривши очі, він витріщався в стелю деякий час. В його голові прокручувалися моменти вчорашнього вечора та сьогоднішньої ранньої ночі. Це якесь божевілля.

– Та як ти можеш думати про друзів і гостей у ці дні? Як ти в біса смієш. – вирвалося з уст тихе шипіння.

Оманлива пелена зникла, залишились лише спогади. Вперше за три дні хлопець відновив побутову рутину і навіть замовив їжу.  Десь далеко в свідомості, та сама дитина чекала друга на порозі, зі смаколиками і таким приємним запахом вулиці та кави. Як би це не було, Жені хотілося це заперечити, думаючи про те, що це «одноразова акція» і на більше розраховують лише дурні.

День минав, все потроху втрачало барви. Янович сидів в коридорі, біля дверей у ванну. Це знов була істерика. Тіло огортало відчуття розслабленості але руки досі не хотіли слухатися, вони чомусь несамовито тряслись. Таке бувало іноді: раптова панічна атака. Ніби от-от в двері почне гамселити батько, кричати погрози, виб’є до біса їх зі ржавих завіс. Фантомні руки вже на його шиї, дихати стає важче. Коли хлопець приходить до тями, відчуває як його серце відбиває ритм дикого танцю. В такі моменти було б добре, якщо б хтось був поруч.

«Він не прийде» – каже внутрішній голос, але це не був тон смутку чи розчарування, скоріше як факт. Під дією імпульсу він бере телефон і вимикає режим «в польоті». Швидко підключившись до мережі, через сотні повідомлень та чатів знаходить той самий чорно-білий акаунт в Instagram. Заходячи в повідомлення не обдумуючи деталі, пише прямо:

Женя:              «Привіт. Прийдеш сьогодні?»                                                        16:15

Спартак:         «Якщо ти будеш радий мене бачити, то можу зайти.»   16:20

Женя:              «О котрій тебе чекати?»                                                                16:20

Спартак:         «Десь о шостій вечора, добре?»                                                   16:27

Женя:              «Ок»                                                                                                         16:28

Заблокувавши телефон, парубок зіскочив з місця. Багато чого потрібно було привести до ладу. Мінливість настрою досягла свого піку. Женя відчував себе навіженим, який усе зробить за для нової дози дофаміну.

О шостій Спартак вже був біля дверей людини, яка спершу не хотіла його бачити, а тепер сама запросила до себе. З’явилась думка про те, що, можливо, Жені корисно бути з кимось в стресові моменти. Він натискає кнопку дзвінка. На диво швидко йому відчиняють і запрошують в середину.

В квартирі було досі зимно, але запах змінився на легкий аромат шипшини та свіжого хліба. Світло було увімкнуте лише в кухні, куди гість покірно пройшов. Хазяїн квартири трохи змінився з вчорашньої зустрічі. Волосся досі було великою копною кучерів, під очами виднілись синці, а губи були бліді та потріскані, але тепер його обличчя стомлено розпливалось в легкій усмішці. Холодні руки наливали чай та розпаковували пакуночок з цукерками. Спартак майже не говорив: вслухався в тихий голос, що іноді переливався радісними смішками, та розглядував товариша. Якось випадково він звернув увагу на старий годинник, у якого працюючою стрілкою була лише секундна.

– Навіщо тобі несправний годинник?

Женя підняв погляд на місце де висів прилад та закусив нижню губу. Через мить вагань каже:

– Це годинник близької мені людини. Знаєш, в моїй сім’ї приватність рідкість, а особисті речі тим паче, але якимось магічним чином в неї вийшло його зберегти. – юнак подивився у низ, хмурячи брови. – Батько зламав його, коли мама втекла та сказав, що знайде її та вб’є. А потім… Потім сказав, що вона скоріше за все вже мертва.

Суббота не рухався, не те щоб якось коментувати. Не хотілося наполохати Женьку в такому стані. А той продовжував:

– Інколи в середині нього щось спершу клацає, а потім часова стрілка обходить одне коло, після чого повертається до свого звичного стану.

– Мені це нагадує тебе. – відізвався Спартак – Ти увесь час голосний і рішучий, але один раз у рік ставиш життя на паузу. Це через маму ти себе так картаєш?

– Вона зникла 1 грудня п’ять років тому і я ненавиджу цей день до сьогодні за те, що вона мене залишила з ним.

В кімнаті повисла тиша. Женя, який на мить зупинився, знов почав хазяйнувати на столі. Коли він нарешті всівся, Спартак сумно дивився йому в очі, безслівно виказуючи своє співчуття. В цей момент в Яновича шкірою пробіглися мурахи. Холодна блакить огортала серце та заспокоювала. Хотілось дивитися в ці очі постійно, щоб забути життєві негаразди.

Вони говорили далі. Спартак змінив тему і почав розповідати цікаві факти про одного серійного вбивцю, про якого писав наукову статтю. Жені хтось намагався додзвонитися, але той просто вимкнув звук на телефоні. Зараз його світ обертався навколо однієї людини і більше ніхто не має сенсу.

Зустріч підходила до кінця. Женя провів хлопця до дверей та зам’явся. Він бажав дещо зробити, але для цього треба було дочекатися особливого моменту. Спартак одягнув туфлі і піднявся, після чого його захопили в теплі обійми.

– Дякую за це, мені справді легше. – прошепотів кудрявий кудись в шию.

Спартак на запах як ліс, як дощ, як осінь. Розуміючи, що обійми трохи затягнулися хлопець відійшов і посміхнувся. «Він не був проти!» – десь в голові пролунала думка. Прекрасна думка.

Обличчя людини в дверях засяяло усмішкою. Він пробурмотів, що радий був допомогти і попрощався. Двері зачинилися. Янович знов сам але його серце не кам’яніє від туги, а голова вже не болить. Він узяв телефон у руки щоб побачити того, хто так сильно хотів його уваги. Дивний усміх одразу змінився на жах.

«Батько       7 пропущених»

Зараз вже дев’ята година і навряд чи цей старий пес підніме слухавку, але він все одно швидко набирає номер і починає судомно дихати. Одразу йому відповідають і не дають сказати ні слова. Він тримає телефон так сильно, що кісточки на руці біліють. Йому прямо у вуху кричать п’яним голосом погрози, тон ще більше здіймається на фразах «як ти смієш», «покидьок» та «закінчиш, як твоя мамка». Напружене тіло обпершись на стінку повільно сповзає у низ. Він так захопився легкою закоханістю, що забувся про свої проблеми.

..