Квіти, значить?

Женя нервувався. Навіть дуже. Вічно пунктуальний, чіткий і взагалі «Я-містер-грьобана-ідеальність-Спартак Суббота» запізнювався. Це було, як мінімум, дивно, адже вбільшості ця прерогатива віддавалася Жені. Але саме зараз Янович сидіти в їхньому звичному ресторані сам вже хвилин тридцять, крутячи в руках келих вже надто теплого, як на його витончений смак, вина.

«Ну от серйозно, де його чорти носять?»

Женя починав справді хвилюватися.

«Може, щось сталося? Консультація перенеслася, чи лекція затрималася?»

«Ну не міг ж Суботта просто забути?»

«Так, варто дихати глибоко» – подумав хлопець. Ну серйозно, йому що, 15? Веде себе як… як дівчина, до якої хлопець на побачення не прийшов, та й годі!

«Тьху, що за дурнуваті порівняння в голову лізуть» – почав плюватися Женя, хоча щоки ледь помітно порожевіли.

«Впевнений, є причина. І на те що не відписує теж. Ось, ще трохи, і він зайде, вибачиться, скаже що мав серйозні справи і…»

Потік думок раптово зупинився. На емоціях, Женя заліз у інсту та почав скролити її, щоб хоч трохи відволіктися і раптом потрапив на щойно виставлену сторіс Спартака – його фотка з інформацією про якусь нову лекцію. На дворі. А на фоні – квітковий салон. Пафосний, стильний і точно дорогий – в таких букети завжди від тисячі гривень, він знав – все таки часом випадало ходити на побачення.

Ось і відповідь – Суботта просто спішить до якоїсь жінки. Ну справді, квіти, ігнорування повідомлень – що ще це може бути?

Певно, забігався, поки обирав букет і не побачив. Або вирішив, що відпише потім.

Звісно, дурнуваті квіти для якоїсь пасії Спартака ж набагато важливіші за їхню дружбу. Чи, точніше, товаришиство.

Чомусь було боляче. Реально боляче.

Женя подумки старався заспокоїтися, чи там, до десяти порахувати. Заземлення, квадрати, про що там ще говорив Спартак? Але щось не працювало.

Думки всеодно зліталися до того, що його кинули. Що зараз він тут сам.

І що, може, саме зараз якась дурнувата блондинка приймає від Спартака великий букет (а в тому, що він буде великим, вичурним і точно дуже дорогим, Женя не сумнівався), мило всміхається, дякує та цілує його губи…

Саме ті, вічно викривлені ледь помітною посмішкою, акуратні і точно м’які.

«Що? Так, Янович, які м’які? Про що ти думаєш??»

Дурнуватий Спартак. Зі своїм ігнором, букетами, блондинками, обіймами, усмішкою, тунелями, чорними костюмами, які сидять надто ідеально, сильними руками, глибокими очима і…

Блять. От знову.

Двері до ресторану прочинилися.

Женя б навіть не повернувся, але почув до болю знайомий голос, який казав, що його чекають.

Офіціантка привітно посміхнулася, кивнула та пропустила до зали Спартака Суботту власною персоною.

З величезним букетом ромашок в руці. Маленьких польових ромашок. В крафті.

• Жень? Єй, ти мене чуєш?

Янович трохи вилетів. Що в біса відбувається? Якщо цей ідіот ще й притяг сюди свою пасію після ігнору, то зараз Женя пояснить йому все що він про це все думає, бо…

• Земля викликає Женьку! Ау! Ти чого? Вибач, я затримався, і навіть не відписав. Знаю, це безвідповідально з мого боку, але я просто справді не мав змоги і мав критично важливі справи, тож…

Отут Яновича і зірвало.

• Критично важливі? Ти бляха годину ігнорував мене, поки я сидів і чекав тебе тут і…
• Знаю. Це тобі.

Женя розгублено закліпав. Він тіки збирався кричати, що Спартак ідіот, але його ще й перебили. І впхали в руки злощасний букет. Він навіть забув про нього.

• Мені? Ти що, з глузду з’їхав?
• Ні, ти ж сам казав, що я не дарую тобі квітів. Я почув і вирішив виправити це.

Женька мовчки витріщився на згорток. А Спартак спокійно дивився на хлопця, м’яко усміхаючись, і, на диво, виглядав так, ніби все окей.

• Але… це… я ж не серйозно…і взагалі, це було в контексті, що ми типу пара, а ти фіговий хлопець, бо квіти не даруєш, і взагалі, це був жарт, дурнуватий…

Янович відчував себе дивно. Він тримав у руках букет польових ромашок, які йому приніс Спартак. Його товариш, колега і, як сказав би сам Женя, друг. Це було явно нетипово і якось…двозначно. Особливо в контексті ситуації.

І чомусь від цього м’яко кололо пальці.

• Так. Тож я вирішив, що не хотів би бути поганим хлопцем, особливо до того, як офіційно затверджу це з тобою, тому витратив три години, аби таки знайти, купити і привезти ці ромашки тобі. В Києві з голандськими квітами в січні важко, тому я сподіваюся, тобі сподобається. Вони схожі на тебе. Такі ж… затишні.

Що? Йому почулося?

Спартак опустив очі і стиснув губи. О господи, він хвилювався. Сам Спартак Суббота хвилювався! Женя повинен не забути і стібатися з нього все життя, точно…

• Стоп. Що ти сказав?
• Те, що ти почув)

Він дивився прямо в очі. Оцими двома холодними, аж крижаними очима. Такими синіми, що Яновича аж сліпило. І чомусь ставало жарко.

• Тобто ти? Хочеш? Хочеш зі мною?

Жені перебило подих. Якого милого, що взагалі діється, так не має бути, це ж Спартачок, його друг, товариш і…

• Так. Я хочу. З тобою.

А до чорта. До чорта поняття, Женіні переконання і навіть ідіотські коменти в тік тоці. Спартак всеодно давно вївся в його мозку, і це не витягнеш вже ніяким кпт чи гештальт терапією. Воно нікуди не дінеться.

• Наступного разу я хочу гладіолуси.

• Чому?

• Не питай дурного, Спартачок. Бо гладіолуси. Голубі. Поставлю в вазу. В нас в кухні.

• В нас?
• Ага.