Розділ 22

POV Абураме Ріку

Все йшло чудово, поки не почалось розподілення.

Всі, крім одного, підсумкові іспити я здав на «відмінно», і лише з тайджутсу – «добре». Але це не проблема, батько казав, що члени клану Абураме, які використовують тайджутсу це рідкість. Наші тіла більше призначені для переносу жуків, а не для бою.

З раннього дитинства я вчився контролю над жуками, і у мене був до цього талант. Наша гілка клану вирощувала жуків з особливою чутливістю до чакри, що допомагала у відстеженні ніндзя. Батьки обіцяли, що після того, як я стану геніном, вони дозволять мені вирощувати власних жуків. Тому я з нетерпінням чекав розподілення.

Коли в клас зайшов наш вчитель я очікував будь-чого, крім того, що сталось.

– Добрий день. Зараз я оголошу, хто в яку команду потрапив. Коли я назву ваше ім’я – піднімайте руку. Ваш джонін-наставник забере вас після оголошення складу вашої команди.

Я, як і всі інші, уважно слухав вчителя, намагаючись не пропустити своє ім’я.

– Команда 17. Абураме Ріку.

Після розподілення половини класу нарешті назвали моє ім’я. Оглянувши тих хто залишився, я думав хто міг би бути зі мною в одній команді. Наприклад, склад Абураме-Інузука-Х’юґа був найвірогіднішим. Членів наших кланів досить часто об’єднують в команди для створення розвідувальних груп. Адже між жуками Абураме, нінкеном Інузука, та б’якуґаном Х’юґа, ворогу буде просто нікуди ховатись. Тим більше в нашому класі було якраз по одному члену з кожного з цих кланів, і нікого з нас ще не розподілили, тому я був повністю впевнений, що ми будемо в одній команді.

Х’юґа Куро займав друге місце, в нашому класі, по тайджутсу, після Учіхи Сецуко. Але ніхто з учнів академії, незалежно від класу і віку, не могли зрівнятись з цією дурною Учіхою ні в тай-, ні в нінджутсу. Тому її можна не враховувати. Інузука Аяка, зі своїм нінкеном Хару, також були відмінниками у багатьох предметах. Тому, я був впевнений, разом ми станемо досить успішною командою. Але мої надії були зруйновані наступними словами вчителя:

– Ватанабе Нао.

Я скривився. Мало того, що це зруйнувало будь-які мої мрії про хорошу команду, та ще й цей незграба буде зі мною.

Нао Ватанабе – безклановий сирота, і цим все сказано. Як би безкланові не старались, правда була в тому, що майже всі вони – марні. Особливо сироти. Зазвичай батьки хоча б купують якесь спорядження або сувої з техніками, а в сиріт і цього немає. Їм пощастить, якщо джонін-наставник не відмовиться від них, а вирішить чогось навчити, бо вчителі в Академії рідко звертають на них увагу. З одної сторони це жахливо, ось так ігнорувати когось. Інколи я думав про це. Якби у мене не було батьків, які мене навчили, якби мене ніхто не підтримував… Навіть комусь з сильного клану було б тяжко. Але коли від цієї ненавченої людини залежить моє життя, краще відкинути в сторону жалість і зразу відмовитись від когось безнадійного.

Таким безнадійним був Ватанабе. Він був непоганим в теорії та в нінджутсу, середнім в тайджутсу, нічим не виділявся, і був дуже незграбним. Не було ні дня щоб він на щось не налетів, або не спіткнувся.

Я знову звернув увагу на вчителя чекаючи на наступне ім’я.

– Учіха Сецуко.

О, будь ласка, тільки не вона. Я подивився на Учіху. Вона дивилась кудись в стіну за спиною вчителя і ніяк не реагувала. Ну, як завжди. Дурна, зарозуміла Учіха. Завжди такою була. Ніколи нікого не слухає, ні з ким не спілкується, і звертає увагу на оточуючих не більше ніж на порожнє місце. Хоча ні. З тим, як вона любить залипати на стіни або за вікно, навіть на порожнє місце вона звертає уваги більше ніж на оточуючих.

Хоча вона не одна така, всі Учіхи дивні. Он взяти хоча б її старшого брата. Поводив себе так наче всі навколо діти, а його залишили за ними доглядати. А Ітачі? Ходить, як заморожена риба, ще й вихваляється постійно. Він вчився в іншому класі, але хлопці завжди жалілись, як він хизується своїми навичками, і ніколи ні з ким не спілкується, крім одного, такого ж дивного хлопця з клану Яманака. Або Торуко Учіха, один із однокласників, навпаки до всіх лізе, наче всі навколо його друзі. І, як на зло, саме на цих дивакуватих Учіх завжди дивляться дівчата. Наче крім них навколо нікого немає.

Всі Учіхи – диваки. Батько казав, що це через їхні «прокляті очі». Я навіть десь чув, що, щоб стати сильнішими вони вбивають своїх родичів. Але я не дуже цьому вірю. Хто б взагалі став вбивати дорогих людей заради сили? Я бачив, як взаємодіяли Шисуі та Сецуко. Це були єдині рази, крім спарингів, коли вона не була схожа на беземоційну колоду. Вони дивились один на одного наче дорожчого в світі не існує. Як хтось може вбити людину на яку так дивиться?

На щастя, зараз, поруч з дурною Учіхою сидів єдиний, хто хоч трохи міг привернути її увагу – Х’юґа Куро. Він ткнув її ліктем під ребра.

– Учіха Сецуко! – повторив учитель.

– Так, я, – вона нарешті підняла руку.

– Ти знову спиш? Ти в команді номер 17.

В цей момент в клас зазирнув джонін.

– Команда номер 17. За мною.

∞

Чудово. Одна крім як битись більше нічого не знає, а інший просто нічого не може. Найкраща команда в світі.

За що це мені?

Іспит джоніна не задався з самого початку. Дурна Учіха втрутилась в мій бій з сенсеєм, і мені довелось спішно відступати, щоб мої жуки не потрапили під її вогняну кулю.

Після моєї невдалої спроби напасти, я знайшов цих двох сидячих серед дерев в лісі на полігоні.

– Ти! Якби ти не втрутилась! Я б!..

Але вона мене перебила.

– Ганебно програв, і ми всі б відправились назад в Академію ще на рік. Дякую, але я пас.

– Що ти!..

– Не кричи. Ти вже забув, що сказав сенсей? Ми повинні показати йому нашу командну роботу.

Та яка командна робота з цими недоумками? Як взагалі я можу працювати в команді з кимось настільки тупим?! Якби вони мене підтримали, ми могли б вже перемогти, а замість цього лише заважають! Але я вирішив не починати скандал посеред іспиту джоніна.

Тц! От довела мене ця дурна Учіха. Я зовсім забув сховати чакру. Видихнувши я зосередився, не можна було щоб сенсей мене відчув.

– Д-давайте не будемо сваритись, – сказав Ватанабе. – Якщо ми хочемо пройти іспит, треба скласти план і працювати разом, хіба ні?

Тц, ще й цей. Чи треба мені нагадати їм, щоб вони замаскували чакру? Ні не буду. Самі нехай думають.

– Так, давайте подивимось, що можна зробити, – і чого вона вирячилась на мене своїм Шарінґаном? – Ти, серед нас, найменш придатний до бою.

Що вона тільки що сказала? Найменш придатний до бою? Як вона сміє?! Теж мені великий боєць! Спочатку виграй сенсея, а потім домахуйся! Тільки й вміє, що кулаками махати! Хоч би трохи ще думати вміла! Критикує вона мене! Не може навіть елементарні задачі з хімії вирішити, а все одно вважає себе краще за інших! Найменш придатний до бою тут Ватанабе! Він взагалі нічого не вміє! Ні клану, ні знань, ні навичок!

– Я в бою найефективніша. Буде краще, якщо ви залишите бій мені, і будете прикривати мене здалеку. Ріку, нехай твої жуки знайдуть сенсея і розвідають місцевість. Нападати відкрито – безглуздо. Засідка спрацює краще.

Я відкрив рота, щоб висказати їй все, що я думаю про неї і її розумові здібності. Але вона мене знову перебила.

– Ти хочеш повернутись в Академію?

Тц. Ось чого я не хотів так це повертатись в Академію. Навіть, якщо мені доведеться співпрацювати з цими двома невдахами.

– Чудово, але не думай, що після іспиту відвертишся від добрячого прочухана.

– Якщо тобі не шкода своїх жуків, будь ласка.

Тц. Як не прикро, але мої жуки були уразливими до вогню. Одна з гілок клану вирощувала вогнестійких бойових жуків, але нажаль у мене не було до них доступу.

Я наказав жукам відстежити сенсея. Це не зайняло багато часу. Він був в кам’яній зоні, про що я і повідомив Учіху.

– Тож засідки не вийде. Тоді зробимо так: я атакую, ви прикриваєте.

– Га?

Що це за план такий?! Хто так планує? А запасні плани?! І хто взагалі вибрав її лідером?!

– Що незрозуміло?

Вона ще й сміє запитувати «що незрозуміло»?!

– Що це за план такий?! Якщо вже хочеш бути лідером то давай трохи детальніше!

– Хаа… Слухай, ми в команді лише годину, я не знаю ваших здібностей, ви – не знаєте моїх. С точністю я можу сказати лише те, що я сильніша за вас, і, якщо ви помилитесь і кинете кунай, або техніку, в мене, я зможу ухилитись, а от чи зможете ви битись поруч зі мною і не заважати мені, я не знаю. Тому і пропоную найпростіший варіант. Я нападаю, ви прикриваєте, здалеку, щоб вас не було видно.

Тц. В її словах був сенс. Ми жодного разу не працювали разом. І я навіть не уявляю всіх здібностей Учіхи, я лише знаю що вона сильніша за будь-якого студента Академії, але не знаю наскільки. Мені залишалося лише погодитись.

∞

Ця дурна Учіха дійсно сильна. Від її ударів каміння розліталось в сторони. Скільки б сенсей не ховався під землю, або за кам’яними стінами вона завжди їх розбивала. Нам з Ватанабе залишалось лише кидати кунаї в сенсея.

Так пройшов наш перший тренувальний бій із сенсеєм Танакою. На наступний день, ми знову зустрілись на тому ж полігоні, і він сказав:

– Спочатку розімнемось, потім я дам вам час на обговорення стратегії, а потім влаштуємо тренувальний бій. Сьогодні я буду оцінювати виключно вашу командну роботу, тому постарайтесь.

Далі були пів години нудних вправ для розігріву, ще пів години спорів з дурною Учіхою про тактику і командну роботу, і нарешті – бій проти сенсея. А потім дурні місії рангу D, які зазвичай складались з прополки бур’янів або прибирання річок/ставків/парків. Хоча навіть на таких простих місіях ставалися казуси. Наприклад Ватанабе часто відволікався в лісі або на річці. А дурна Учіха перші рази використовувала занадто багато своєї сили, і виривала більше ніж треба було, або навіть щось ламала.

З тих пір ми щодня приходили на той самий полігон і тренувались. Потім бились із сенсеєм, та йшли виконувати місії.

Це стало рутиною.

Через тиждень, сенсей приніс нам папір, за допомогою якого ми визначили яка у нас стихія. У мене була стихія землі, а у Ватанабе – вітру. Учіха продемонструвала володіння всіма стихіями. Тьфу. Знову хизується.

Потроху ми звикали один до одного. Ватанабе виявився не таким безнадійним, як здавалось спочатку. Його техніка зцілення була дуже корисною. Він заліковував будь-які наші рани після тренувань і спарингів. Сенсей Танака знайшов йому декілька технік вітряного типу, тож тепер в бою він також використовував нінджутсу. А ще він любив співати, що було досить мило і допомагало впоратись з нудністю місій рангу D.

Як не дивно частіше за все я спілкувався саме з Нао. Він був досить товариським, хоча і сором’язливим хлопцем. На відміну від Учіхи, він хоча б затримувався після тренувань довше ніж на попрощатись. До того ж Нао добре розбирався в медицині, і він допоміг мені створити проект жуків-цілителів, яких я планував виростити, шкода, що на це може піти декілька років.

Учіха, після першого нашого спарингу із сенсеєм, відмовилась бути ініціатором будь-яких планів і стратегій, сказала: «ти сам казав, що я тупа, так вперед, нехай лідером буде хтось розумний». Теж мені. То я для неї слабкий, то вона лідером не хоче бути. Але все одно кожного разу сперечалась про доцільність тієї чи іншої тактики. Я так і не міг до кінця зрозуміти, що від неї чекати.

Сецуко приходила щодня на тренування з командою, приносила з собою щось смачненьке та пригощала нас, виконувала все, що казав сенсей, а після завершення місій зникала, і ніхто її більше не бачив, аж до наступного ранку. Ми з Нао декілька разі запрошували її поїсти і погуляти всією командою, «підняти командний дух», як порадила мені мама, але вона просто вибачалась, казала, що не може, у неї важливі справи, а вдома її було не знайти. Як сказав її брат, вона з початку наших тренувань повертається додому лише рано вранці, і весь час десь пропадає. Але кожного разу коли я її бачу, вона стає трохи сильнішою ніж була. Ніби Сецуко тільки і робить, що 24 години на добу тренується.

∞

Пройшло десь пів року такої рутини, перш ніж нам нарешті дали місію рангу C. Вона була не складна, просто провести декількох торговців до одного села за товарами, а потім назад в Коноху. Завдання не повинно було зайняти навіть тижня, а серед потенційних ворогів могли бути лише дикі звірі та розбійники, тому ми не переймались.

Звісно все вийшло не так просто, як здавалось.

До села, куди прямували торговці, ми дійшли спокійно, звірі не наважувались наближатись, а розбійники не з’являлись навіть на горизонті. У нас були дві ночі та день, на відпочинок, поки торговці вирішують свої справи, перед відправкою назад. Село було невелике, якихось розваг не було, тому більшу частину часу ми втрьох (Я, Нао і Сецуко) перевіряли периметр навколо, або тренувались. Сецуко весь час бухтіла, що все занадто тихо і їй це не подобається, але я був радий цьому. Перспектива зустріти якусь небезпеку мене не радувала.

На наступний день, ми, разом із торговцями і караваном запряжених кіньми критих возів з продуктами, відправились в Коноху. Як і на початку місії я розіслав своїх жуків так далеко, як міг, на розвідку. І десь на півдорозі до Конохи, я відчув, як жуки повідомляють про небезпеку.

– Сенсей, нас оточують. П’ять чоловіків, одна жінка, всі ніндзя.

– Зрозумів. Сецуко, наскільки вони сильні?

– Не знаю, вони приховали свою чакру, я їх не відчуваю.

Дідько. Якщо так, то це проблема. Мої жуки набагато чутливіші до чакри, тому можуть знайти будь-кого, навіть, якщо вони приховуватимуть чакру. З іншого боку вони не можуть визначити рівень чакри, лише відрізнити шинобі від людини, яка лише має на собі сліди чакри. Сецуко, навпаки, могла визначити їх силу, але не могла відчути когось хто достатньо добре приховує чакру.

– Погано. Але якщо вони можуть від тебе сховатись, то нам слід очікувати когось сильного. Готуйтесь.

Я, Нао і Сецуко кивнули. Це був наш перший реальний бій. До цього були лише спаринги з Танакою-сенсеєм, та іншими командами, коли у нас були спільні тренування. Я стиснув кулаки. Руки тремтіли від нервів. Мене переповнювали нетерпіння і страх одночасно. Я подивився в сторону Нао. Він також тремтів, але більше від страху ніж від нетерпіння. Сенсей подав знак торговцям, щоб вони сховались у возах, а ми готувались до бою. Я повернув голову в іншу сторону і побачив Сецуко із закритими очима, вона була дуже зосереджена, мабуть намагалась відчути ворогів. Раптом вона смикнула головою, відкрила очі, і сказала:

– Сильні. Будьте обережні.

Цього було достатньо. Якщо вона вважала ворогів сильними, значить вони точно були сильніші за нас із Нао. У неї була певна шкала вимірювання: «слабкі» – це ті кого і ми з Нао можемо перемогти, «сильні» означало, що ворог сильніший за нас із Нао; «дуже сильні» – сильніші за Сецуко; «страшенно сильні» – сильніші за сенсея Танаку; і нарешті «біжіть» – значило, що ні в кого з нас немає жодних шансів на перемогу, і втекти – це єдиний шанс для виживання. Система проста і корисна, принаймні ми тепер знали, що нам достатньо протриматись, поки Сецуко та сенсей не розберуться зі своїми противниками.

Першу атаку прийняла на себе Сецуко. Вона відбила декілька сенбонів своїм мечем, і кинула в ту сторону пару куніїв із вибуховими тегами. Зразу після вибуху зі всіх сторін вистрибнули ніндзя. Всі шість. Їх зовсім не цікавили ні вози, ні торговці, вони розділилися між нами. Два до сенсея, два до Сецуко і по одному на нас з Нао.

Ми з Нао зразу ж об’єднались. Вже пів року ми тренувались разом, щоб наздогнати Сецуко. А оскільки ми не могли швидко досягти її рівня сили ми тренувались працювати в парі. Ми стали пліч-о-пліч і прийняли бій.

∞

POV Учіха Сецуко

Це були одночасно найпродуктивніші та найнудніші пів року мого життя.

Щодня я ходила на тренування команди. Виконувала одні й ті самі вправи, намагалась довести Абураме, що чим менше деталей в плані, тим менше шанс, що інші облажаються і щось піде не так, виконувала місії D-рангу, а потім йшла в підземелля.

З того першого бою із сенсеєм я відчувала, що весь той час, який я витратила на прокачку рівня був марним. Тому я в найкоротші строки закінчила нову Вежу і відправилась туди.

Щодня після місій я, разом із Кіном, відправлялась у Вежу, і залишалась там місяцями (по часу підземелля, і годинами по часу реального світу), весь час вбиваючи монстрів і збираючи ресурси. На щастя в новій Вежі були НПС, навіть невеликі поселення НПС, в яких видавали завдання. Тому рутина із завдань Системи «вбити стільки-то монстрів» і «піднятись на такий-то поверх» розбавились ще завданнями із серії «піди на якесь дуже особливе поле/печеру/ліс і принеси мені звідти стільки-то трави/руди/дерева/хто-зна-чого (які обов’язково треба було збирати не поруч із селищем, а на іншій стороні поверху, інколи навіть на інших поверхах)». Поверталась додому я ближче до ранку, і тільки для того щоб помитись, перевдягнутись, поїсти і почати весь цикл спочатку. Я навіть спала у підземеллі.

Я майже не відчувала втоми, бо була одержима підняттям рівнів. Шисуі щоранку проводжав мене стурбованими поглядами, а інколи повідомляв, що мене шукали друзі. Коли я вперше почула, як він називає Абураме Ріку і Ватанабе Нао моїми друзями я завмерла з паличками в руках і розкритим ротом. Я ніколи не думала про них, як про друзів. Я б не довірила їм прикривати мою спину, але не тому що не довіряю їм, а тому що порівняно зі мною вони були значно слабкішими. Але з ними приємно було проводити час, я відволікалась від нав’язливих думок і просто відпочивала, навіть, коли ми тренувались. Тож весь наступний день я переосмислювала сенс слова «друзі» і своє відношення до Нао і Ріку. Ранком я, все-таки, вирішила, що треба поводити себе якось дружньо. Але я постійно відхиляла їх запрошення погуляти. І, якщо чесно, то у виборі між погуляти і підняти рівень, я виберу друге. Так вже вийшло, що в нашій команді, основна бойова сила це ми з сенсеєм, і якщо трапиться щось небезпечне, а сенсей буде зайнятий, то саме я буду відповідальна за захист своїх (вже) друзів. Тому я почала годувати їх різноманітними стравами з бафами. В них немає системи, щоб в повній мірі оцінити всі бонуси, але постійне годування високоякісною їжею все одно покращить їхні показники, хоч і не на багато, але назавжди.

Коли ми відправились на нашу першу місію C-рангу, моя інтуїція завила сиреною. Коли ми дістались села, куди прямували торговці, відчуття лише погіршилось. Я не могла знайти собі місця, постійно кружляла навколо домівок, торговців, фермерів і полів, намагаючись або знайти загрозу або заспокоїти параною.

– Слухай, Сецуко, нащо ми тут круги намотуємо? У нас є час відпочити перед дорогою назад, так чого б нам не повернутись в нашу кімнату і не розслабитись?

– Ми весь цей час тренувались не для того, щоб ти нив після одного дня спокійної ходьби, Ріку. І ми не «круги намотуємо», а патрулюємо. І взагалі, якщо вам обом так хочеться відпочити, то чого ви за мною ув’язались?

– Хіба ж можна патрулювати одній? Ми не можемо залишити тебе, а раптом щось станеться? Раптом тобі буде потрібна наша допомога, а нас не буде?

Я лише похитала головою на слова Нао. Важко уявити, що мені знадобиться їхня допомога, хіба що, якщо мене змусять розв’язувати задачі.

Нічого не сталось, ні в першу ніч, ні вдень, ні в другу ніч. І звісно, по дорозі назад, на нас напали.

Я відбила сенбон мечем, і кинула в ту сторону, звідки він прилетів, кунай з вибуховою печаткою. Разом з вибухом напроти мене приземлились двоє: чоловік і жінка в чорному одязі, білих масках, і без розпізнавальних знаків.

Вони дістали звичайні танто і жінка кинулась в бій. Взагалі, я сподівалась подивитись, як там справи у хлопців, але мені не дали шансу. Я активувала Шарінґан і відсахнулась в сторону, лезо пройшло в сантиметрі від моєї щоки. Хто б це не був вони добре навчені, і послані сюди для вбивства, а не пограбування. Я зробила сальто назад в стрибку і поки була в повітрі оглянула ситуацію у інших членів команди. Сенсей Танака стояв навпроти двох чоловіків в тій же уніформі, що і мої супротивники. Нао і Ріку об’єднались і були два на два.

Після приземлення мені зразу ж довелось відкотитись вправо, бо зліва нападав чоловік. Я вдарила долонею по землі викликаючи Земляні шипи, і чоловік відстрибнув назад. Але жінка його замінила. Я не стала ухилятись від цього удару, а заблокувала її танто своїм мечем. Скориставшись нашою схрещеною зброєю і близькою відстанню я випустила невелику ударну хвилю електричної чакри. Від жінки почувся скрик і вона відсахнулась від мене, але чоловік знову напав.

На цей раз удар був націлений в груди, і посилений стихією вітру. Замість того щоб ухилятись, я провалилась під землю. Цю техніку я вивчила за рекомендацією сенсея. Я б сказала, що саме він мене навчив, але насправді, він просто продемонстрував, я подивилась на її виконання Шарінґаном, купила її у Системи, а далі просто качала її закопуючи монстрів в підземеллі в землю.

Звісно закопати в землю когось на зразок моїх нинішніх супротивників було нереально, тому я і не намагалась це зробити, просто винирнула за спиною жінки і вдарила її сильним ударом в спину. Я все ще не наважувалась убити людину, тому била рукою, а не мечем. Але, якщо я, випадково, зламаю їй хребет, я не буду сильно засмучуватись. Врешті-решт, саме ця жіночка першою на мене напала і намагається мене вбити. Вона відлетіла вперед, майже врізавшись в чоловіка, а я нарешті помітила системне повідомлення.

Ви нанесли критичний удар – 940 163 HP

Пошкодження були знижені на 16%

Ха. А різниця не така вже і велика. Поки я була в підземеллі, я нарешті зрозуміла, як працює відсоткове зменшення або збільшення пошкоджень, які я наношу. З самого початку Система попередила мене, що якщо рівень монстрів підземеллі нижчий за мій на 15 рівнів, нагорода за них видаватись не буде. Крім того, якщо рівень ворога буде нижчий на 15, і більше, рівнів за мій, йому також буде наноситись бонусні пошкодження. Наприклад, мій ворог 52 рівня, а я – 98, тоді він отримає всі пошкодження, які пропустить його захист, і ще плюс 31% від пошкоджень, які він отримав. Проста математика: 98 – 15 (мій рівень мінус діапазон в якому не накладаються штрафи) – 52 (рівень ворога) = 31 (відсоток бонусних пошкоджень). Майже так само це працює з ворогами в яких рівень вищій за мій. 132 (рівень ворога) – (98 + 15) (мій рівень плюс діапазон в якому не накладаються штрафи) = 19%; тобто, пошкодження, які отримає мій супротивник 132 рівня, будуть зменшені на 19%.

І, так, за ці пів року одержимого прокачування, я піднялась до 98 рівня. Ура!

Я прогнулась назад, ухиляючись від танто чоловіка. Тц, не треба відволікатись під час бою, навіть на повідомлення про нанесені пошкодження. За моїм бажанням в руці з’явився кунай, і я негайно всоромила його в передпліччя нападнику, наповнивши зброю чакрою блискавки.

– Агх! Стерво!

Судячи по крику йому дійсно боляче. Раптом, я відчула удар в бік. Поки летіла, я встигла зрозуміти, що жінка вже прийшла до тями і скористалась тим, що я зосередилась на її партнері. Я спробувала згрупуватись, але в наступну мить врізалась в дерево. З легень вибило все повітря, я впала на землю під деревом спиною прямо на старчаче коріння. Дякую хоч не на гостре. Я перекотилась на бік, а потім піднялась, обличчям до нападників.

– Сецуко!

Я почула крик Нао і кинула на нього погляд. Він відволікся на мене і його противник спробував напасти, але Ріку вчасно заблокував нападника жуками.

– Не відволікайся, я в порядку. Краще зосередься на бою.

Я зосередилась на своїх супротивниках. З обома разом я буду дуже довго і нудно битись, і тільки отримаю більше поранень. Я поморщилась, ребра боліли, при чому з обох боків. І, якщо ті що з права, я встигла хоч трохи укріпити чакрою перед зіткненням з деревом, то зліва у мене точно хоча б одне ребро зламане.

Хоча, якщо їх двоє, то і я покличу собі напарника. «Меч темної блискавки» випав з моїх рук коли мене вдарили, але в мене була ще купа таких саме (я фармила одного й того ж самого боса сотні разів, в мене є принаймні десяток повних комплектів і вдвічі більше кожного виду зброї з нього), тож дістала з рюкзака новий і порізала собі палець.

– Техніка виклику!

Пуф! І біля мене з’явився Дракон.

Кін підріс за весь цей час. Шість років назад, коли він нещодавно вилупився, він досить часто просто висів у мене на шиї. А зараз в повітрі біля мене висів Дракон метрів п’ять завдовжки.

Кін швидко зрозумів ситуацію. Хоча я завжди викликала його в спокійній обстановці, він досить швидко зосередився, коли зрозумів, що відбувається.

В що ти встряла на цей раз?

Я лише пирхнула на це. Не те щоб я «встрявала» дуже часто, але інколи мені просто нетерпілось, і я кидалась в гущу монстрів, яких мені було важко перемогти самостійно.

Ми можемо обговорити все пізніше. Тобі правого чи ліву?

Ту, що зліва. Але ти винна мені гарне пояснення.

Самій би щось зрозуміти.

Навколо жінки піднялись кам’яні шипи, а між нею і чоловіком виросла стіна. Чудово. Я прискорила себе чакрою блискавки і кинулась до чоловіка.

У мене не було часу на довгі битви один-на-один, чим швидше тим краще. Техніка виклику Дракона коштувала мені занадто багато чакри, в мене залишилось менше третини. Тому я наповнила меч невеликою кількістю чакри вітру та імітувала атаку. Мені потрібно було лише зазирнути в прорізь маски. Були б у мене звичайні очі, це було б неможливо, але з Шарінґаном я легко зловила його погляд. Я не вмію створювати ілюзії, але мені це і не потрібно. Достатньо на пару секунд відволікти його. Для створення ґенджутсу треба маніпулювати потоком чакри в мозку цілі. Я не прагнула створити ґенджутсу, я просто збила його потік чакри. Це грубий але дієвий метод. Поки чоловік був дезорієнтований, я наповнила чакрою блискавки меч і встромила йому в бік, намагаючись не задіти важливі органи. А потім ударом в бік шиї вирубила його.

Тепер жінка. Вона стрибала між шипами та іншими земляними конструкціями, які створював Кін. Поки вона відволікалась на Кіна, я прив’язала волосінь до кунаїв, і дочекавшись слушної миті кинула їх в жінку. Вона не зразу помітила і її ноги потрапили в пастку. Але цього було недостатньо, тому я пустила по лесці чакру блискавки. Але жінка швидко вирвалась.

Розірвавши волосінь вона розвернулась до мене і збиралась стрибнути в мою сторону, але перед нею виросли Земляні шипи Кіна, і їй знову довелось ухилятись. Поки вона бігала від Дракона, я старанно вибудовувала їй пастку. Моїми зусиллями та невелика область де Кін огородив цю жіночку стала схожа на павутину. Врешті-решт вона оступилась і заплуталась в ній. Як тільки це сталось, я вирубила і її теж.

Нарешті коли з моїми супротивниками було покінчено, я подивилась на Нао і Ріку. На щастя, Танака-сенсей був сильним і досвідченим шинобі, він вже закінчив зі своїми і допоміг їм. Він розібрався швидко і ефективно, не витративши навіть третини чакри. В бою тільки я отримала якість серйозні пошкодження. Хлопцям вдалось відволікати і стримувати своїх супротивників, поки сенсей не розібрався зі своїми. Жодних зламаних кісток, лише синці і неглибокі порізи.

Я уважно оглянула поле битви Шарінґаном і нарешті вимкнула його. Зараз навколо був безлад. На дорозі стояло декілька критих возів, а з трьох сторін від них була розруха. Там де бились я і Кін був лабіринт із земляних конструкцій і лески, там де бився вчитель була схожа картина, але без лески і з більшою кількістю ям, а там де бились Нао і Ріку були трупи жуків, кунаї і порізи від вітряних технік.

Сенсей підійшов до мене:

– Ти в порядку, Сецуко? Я бачив, як ти врізалась.

– Так, сенсей. Я в порядку, або скоро буду. Краще скажіть, що будемо робити з цими? – я ткнула пальцем в непритомних нападників.

– Вони точно не прості розбійники. Це досить сильні шинобі, краще віддати їх на допит.

І він достав сувій переносу. У сенсея завжди були такі. Їх видавали переважно АНБУ, які займались полюванням за відступниками, але деякі джоніни також такі мали, як раз для таких випадків, коли треба захопити полоненого і доставити його на допит. Тож тепер він обробив поранення нападників і запечатав їх в сувій.

Нао закінчив обробляти поранення Ріку і підійшов до мене.

– Сецуко, тобі треба лікування. Коли ти врізалась в те дерево, мені здалось, що весь ліс почув тріск.

Я покірно сіла біля нього чекаючи на лікування. Як я і думала два ребра ця жінка мені, все-таки, зламала. Тож, тепер, поки Нао перев’язує мене і лікує я повинна сидіти непорушно, як камінь.

Тож, ти не знаєш хто вони такі?

Ні, не знаю. Але дуже хочу дізнатись. Бо коли я не знаю, зразу починаю підозрювати найгірше.

Я все ще намагалась не рухатись, але хмуритись мені було дозволено. В голову постійно лізли неприємні думки про ворожі селища, Данзо і Акацукі, будувались якісь таємні схеми націлені на будь кого, від всієї Конохи, до особисто мене, або когось із нашої команди.

[Увага! Прийнято сюжетне завдання

Ціль: Ви зустріли таємничих нападників, і Вас цікавлять їх цілі. Дізнайтесь цілі нападників, а також, хто їх відправив.

Можлива нагорода: 10 000 000 000 XP, 10 000 000 Кристалів, нова гілка сюжетних завдань.

Штраф за провал: відкриття нової гілки завдань із рівнем складності «Виживання», інші гілки завдань можуть бути заблоковані, можливі смерті Ваших знайомих персонажів.]

Шо? Що це за штрафи? Ви буквально кажете мені, що я буду робити так, як вам хочеться, або хтось із моїх знайомих помре?! Системо! Шо за фіґня?!

[«Мені шкода, Користувач Сецуко. Але сюжетні завдання створюються і видаються безпосередньо Богом, який впустив Вас в свій світ.

Я б на Вашому місці сприймала штраф, як попередження, а не погрозу».]

Тц. Це не робить ситуацію кращою.

Щось сталось? У тебе і так настрій поганий був, а зараз ще гірше ніж було.

Я хотіла тяжко зітхнути, але поламані ребра і попереджувальний погляд Нао зупинили мене.

Погані новини. Тут точно якась змова. Я просто не знаю чия.

Мені залишитись?

Так, поки ми не прибудем в Коноху, а далі подивимось.