Вам збрехати?

Дурний альтернативний всесвіт, де Спартак – Спартак, тобто психіатр, який працює із серійними вбивцями, який мав справу з відомим Київським Опівнічником. Євген Янович – засуджений за рішенням суду за одинадцять епізодів. Суббота дає свідчення на захист обвинуваченого і стає єдиною людиною, яка вірить Жені, що він не вбивця. Після тривалих розслідувань та судових процесів його виправдовують та відновлюють розслідування. Психіатр Спартак Суббота поки не знає, що він випустив на волю.

Найгірша брехня – це брехня самому собі. (с)

Людина – єдина істота, яка вбиває заради вбивства. (с)

Ніхто не може досконало знати людину, не будучи хіба що в неї закоханим. Завдяки цьому коханню ми бачимо потенціал у своїх коханих. Завдяки цьому коханню дозволяємо своїм коханим побачити у собі цей потенціал. У виразі цього кохання потенціал наших коханих і реалізується. (с)

Після судової резолюції Женя поїхав до своєї квартири. Щоправда ненадовго, журналісти, що чергують як вартові, не давали вийти за молоком із хлібом, або за цигарками – він став частіше курити в слідчому ізоляторі. Він не міг виглядати в вікна, хотілося кинутися на тих папараці, що надто багато домофонили, на тих неврівноважених, що тарабанили у двері. І де тільки знаходять адреса? Спартак довго зважував рішення запросити його до себе, поки галас не вщухне. Сам був гостинним. Він переживав чи погодиться Женя, а потім у розмові ляпнув випадково, необачно, мовляв, канонаду краще пересидіти, де спокійніше, але Женя погодився, і зробив це так по-людськи легко, що до вечора його сумки вже впали на чужу підлогу.

Женя перепхнувся жартом, щоб скрасити вдячну паузу з його боку, збентежену з чужого, і пішов кип’ятити чайник на кухню.

Він не злочинець і навіть не схожий на злочинця, Спартак знає це як ніхто інший. Женя чарівний: він часто дратується, сердиться на дрібниці, дметься, сумує і радіє, він усміхається, коли вони зустрічаються, навіть якщо обличчя його розполовинює залізний прут металевої грядки його клітини, коли ця стіна поділяє ті короткі метри між ними. Його пропаскудила в’язниця, але він все ще жива людина, живіша за свого психотерапевта точно.

Спартакові так більше подобається, коли Женя не в робі. Але роба нагадує про більш серйозні речі. Про розслідування: він гіпнотизує глибиною погляду чай у чорній кружці з виглядом, щонайменше, Нострадамуса; з таким виразом обличчя, ніби перебуває у масонській ложі, а не випадково потрапив на психопат-вечірку поліцейських та детективів. Він може посперечатися хто справжні божевільні в місті – жорстокий вбивця чи він сам, привівши додому колишнього головного підозрюваного.

– Мені здається, дванадцяте вбивство було на наслідувачі, – раптово каже Женя, ніби читає думки, не відводячи погляду від екрана ноута. Він голосно ковтає. Так, його щось бентежило. Але те, що він досі думає про темні часи, коли в нього ні про що забрали волю – це було цікаво.

– Я думав, ти не хочеш говорити про це, – Спартак не думав, він був певен. Певен, що Янович достатньо травмовоний, щоб психіка його рочків через п’ять цю главу його життя витіснила.

– Так, але, – Женя зволікає, трохи хмурячись, – слухай, я про “себе” стільки почув за ці півроку, що це ніби моя власна відповідальність знайти Опівнічника. Я чув такі подробиці справи, що- він не домовляє.

– Які тільки можуть бути у справи, знаю, – доповнює Спартак замість нього, – Я не говоритиму про дурості альтруїзму і непотрібність гіпервідповідальності у цьому кейсі. Ти, мабуть, вже дорослий. В тебе гіперфіксація?

– Так, ага, “не говоритиму”, але щойно сказав, – закочує очі.

– Мені більше цікаво, чому ти думаєш, що це наслідувач, – каже він, ігноруючи попереднє. Він сперся об стіл.

Знову повисає пауза, в ході якої в одного з двох починає смикатися нога від напруги, і це точно не Спартак, бо він стоїть. Він ставить кружку на поверхню і нахиляється, щоб рука лягла на колінку. Женя сьорбає чаєм, дуже голосно, ще голосніше ковтає і навіть голосніше ставить свою кружку назад на стіл. То, може, здається через вбивчу тишу.

– Усі злочини були скоєні за однаковим сценарієм, – починає він якось серйозно, – Жертви зникали у вихідний день із громадських заходів. Бєлова вийшла на телефонний дзвінок під час зустрічі однокласників у ресторані, Янов вийшов на перекур після того, як приніс нову роботу у видавництво, Селезень вийшов із дому, в якому перебували його друзі, не важливо. Головне, що всі з них кудись чомусь виходять між ділом. Туди, де немає свідків. Жодних криків, лайки чи бійки, вони всі знають злочинця і йдуть за ним самостійно, вони впевнені, що це буде ненадовго, бо не йшли б, правильно?

– Я не розумію, до чого ти ведеш, – майже чесно відповідає Спартак. Все він розуміє.

– Зараз-зараз. Дивись. Другий момент. Усіх жертв знаходять із ознаками насильницької смерті. Вбивця може душити, бити, різати, не важливо. Все, щоб жертва не мала змоги чинити опір. А потім ріже їм горло. Ще: у всіх справах сама смерть настає у іншому місці, тобто не там, де знаходять тіла.

Тепер давай дивитись на справу Бережного. Він виходить гуляти з собакою, прямує до найближчої від будинку лісопосадки, а це взагалі не схоже на громадський захід, як раніше. Тіло знаходять, так, с раною від вуха до вуха, але душать його руками! Чи відчуваєш щось не то? – Женя махає руками. Він взагалі сам собою любить ними жестикулювати, але зараз це так тривожно, начебто від цього залежить його життя. Спартак просить його видихнути, Янович навіть не чує, – До цього вбивця працював в рукавичках. Плюс, ми бачимо, що вбивство сталося на тому ж місці, де знайшли тіло. Це не опівнічник. Помилки в процесі – обставини, деталі способу та місце злочину – це ті моменти, які не висвітлювалися у ЗМІ. Єдині. А решта, все, що журналісти описали – під кальку.

Спартак довго дивиться на нього, доки Женя не обм’якшує. Чекає, продавлює, поки його терпимість до іншої думки не з’явиться.

– Після того, як справи пов’язали та розпочали активне розслідування, серійник затих. Потім зловили тебе. Ти просидів у СІЗО  чотири місяці, перш ніж сталося дванадцяте вбивство. Маньяки, особливо такі показушні, дуже не люблять, коли їхні “заслуги” приписують іншим, але він чекав досить довго, щоб про нього забули, як про страшний сон. Тепер і ти забудь.

Женя дивиться кудись повз нього, і очі його наливаються такою думою, яку Спартак ніколи ні в кого не бачив – такою тяжкою і розумною, ніби то це він дурак. Скриплять ніжки стільця об підлогу і Женькіне підборіддя важко валиться на чуже плече. Його голова важкка, а кучері теплі, проте його погляд і руки холодні, як сталь. Спартак думає, що сердце повинно бути гарячим, і кладе руки на спину.

– Ти не віриш, бо це може означати, що я знов опинюся за ґратами, – констатує він. Суббота киває.

Наступний раз вони тільки дивляться зовсім по-цуценячому злякано один на одного, коли кімнатне світло з вітальні, що спадає на їхні обличчя, закривається дверима до спальні; коли чужі губи в темряві сліпо намагаються доторкнутися до власних, спершу цмокнувши кудись у ніс, потім у куток губ, а потім залучають у м’який і тягучий поцілунок, який здається ще п’янішим від прийняття факту, що це не кохатися через чорні грати, поки часовий пішов, поки камери вимкнено.

Женя цілується жадібно, кожен другий дотик губ довгий і тягучий, таке вимогливе, що Суббота сам плавиться під чужою наполегливістю і падає на ліжко. Інший влаштовується зверху, розставляючи коліна з обох боків від стегон, не сідає, знає – розчавить до бісової матері, не хлопчик, а мужик, пальцями береться за чужий ремінь і смикає на себе. Спартак бачив цю людину на фотографіях до ув’язнення, з гарненького кота він став удвічі твердішим і на десять кіло меншим. Його грубі руки проходяться по чужих стегнах, що зміцніли в тренажерному залі слідчого ізолятора.

Нехай його обберуть до останньої нитки цигани-злодюжки, якщо він не визнає, як йому це подобається. У Жені він теж намагається розглянути такого жебрака, інакше хто інший би так добре пришпорив його коня? Він посміхається своїй думці і клацає один із торшерів.

Женіна рука справляється з ременем на вузьких штанях, навіть зі сталевою заклепкою в петличці, майже закінчує з ширинкою, охоплюючи гарячий член, напівстоячий, ніби свій власний. Це так раптово, що можна підстрибнути на місці. Спартак тягнеться зняти окуляри і подивитися на Женю так, що той майже поперхується. За товстим склом – незоркі очі, проїдають дірку і змушують підкоритися, жахнувшись владній холоднокровності, не стати навколішки перед чужими розведеними ногами, а встати, вибачитися за поведінку, і втекти. І по тілу проноситься тремтіння коли Суббота бачить, як Яновичу хочеться та що зовсім не він тут головний, бо деякі речі неможливо зупинити.

Безглуздо зараз піддатися цьому швидкоплинному пориву, тому що на те є дуже зрозумілі причини. Женя майже не в своєму розумі, він травмований, як і будь-яка нормальна людина. Особливо із такою тонкою душевною організацією. Спартак зупиняться. Він тут єдиний адекватний дорослий, він подобається йому з однієї причини: бо його психіатр – єдиний йому вірив. Це сюжетно, це швидкоплинно, Женя одужає і піде від нього, тому що Женя красивий і веселий, талановитий, щирий, та й просто душка. Йому не можна скористатися ситуацією. Не можна користуватися Женею тоді, коли це має нове значення для них обох.

Але скільки разів він думав про те, як буде тремтіти під чужими руками, як буде трахати чуже тіло, доки всі пружини не вискочать із матраца, доки є ще станній ковток повітря у глудях. Як він витримував процессій, чекав, чекав, чекав, і віддавав такий цінний час, щоб витягнути його з пекла.

І, звісно, він піддається. Ловить руками чужу голову, м’яко опускаючи долоні на шию Яновича і змушує впертись носом у свій пах, пробуючи чужі рамки, чи не знущається? Чи не встане, не піде? Женя чіпляється пальцями за резинку боксерів однією рукою, а іншою комкає кінець чужої сорочки в кулаку.

– Ти цього хочеш? – Запитує Спартак нарешті, заглядаючи в очі під кучерями. Він знає про що йде мова. Ти хочеш цього на волі, коли у тебе є реальний вибір? У відповідь йому стискають у долоні член і грубо гладять. Очі в нього від цього закочуються, – Дивно, у тебе в руках зараз найдорожча річ у світі, – цедить і обидва трохи посміюються, але невербальну відповідь Спартак приймає. Женька знає, що робить і прямо зараз – зводить його з розуму. Ніжним і інфенально-багрянім огнивом горить його сердце.

А взагалі – менше розмов, більше справи. Плескує резинка білизни і гарячу, важку, налиту кров’ю плоть накривають мокрі губи. Перед очима сиплять іскри. Женя дихає носом, втягує щоки, пропускає в горло. Йому так це подобається, він так хоче, що Спартак раптом відчуває, що якщо не розділить з ним цю жагу, то вона його спалить. Коли вузька гортань стогне, вібрує, то обоє ледь не втрачають відчуття реальності, і все це так приголомшливо, ніби Женя смокче востаннє в житті. Спартак обіцяє собі не питати, де він так навчився вакууму і ледве дихає від задоволення.

Женя голосний, він голосно хлюпає, у нього по підборідді тече слина, хлюпаючи зовсім розпусно, він навіть умудряється стогнати. Тяжка рука падає на його потилицю і змушує пропустити в глотку ще глибше, хоч той і давиться, тисне в собі рефлекс і майже не може дихати. Спартак спускає в чуже горло, стискаючи завитки волосся між пальцями. Янович закінчив би з гучним стоном, що розлякав сусідів, якби очі не закочувалися від легкої асфіксії. Він проводить останній раз між своїх ніг долонею і це достатньо, щоб випасти з реальності.

І він кохає його.

Спартак пропоную зустрітися в парку, по темряві. Він приходить одразу з кавою і парасолькою, у легкій вітровці. Ніхто не дивився прогноз погоди – Суббота знає, що це велика помилка з його боку, бо від землі парить, а повітря таке душне, що болить голова.

Женя приходить сумний. На ньому біла рубашка, та, “яку він купив сам собі”. Спартак посміхається.

Останній раз вони зізнаються під непрацюючим ліхтарем, коли злива стає такою сильною, що нічого не чутно. Сутінки накриваюсь розлитими чорнилами дахи.

Мокре волосся починає приліпати до лоба, коли з рук випадає парасолька.

Виявляється, не тільки руки в Яновича холодна сталь. Не знає Спартак, що там до сердця, бо, виявляється, він ніколи не був до нього близько, але ніж у Жені цілком льодяний, застрягший десь у його гортані. Він не хоче дивитися у теплі горіхові очі вбивці, але піднімає погляд. І він нічого не розуміє. Київський Опівнічник падає в прірву, не буде ніколи пробачений, це все, що бачить Суббота, перш ніж чужі губи цілують його лоба і лезо торкається шиї вдруге. Він стане справжньою північчю на годиннику, коли вода позмиває багряне з асфальту. Він затикає руками пробите горло, Евген піднімає зонт і пропадає у темряві дощу. Руки набирають екстренний виклик.

АХТУНГ! Прим. ав.
Їбала я ту драму конякою, пишу на зворотньому боці колінки, перехрестіться, як прочитаєте, бо я навіть помолилася. Накалякала з одним єдиним задумом – АВ подобається, хотіла писати максі. Поки не спробувала вперше писати українською. Поки потіла – накрутила свої кишки на дриняку, як спагетті на залупу.

Сподіваюся. Сподобалося. Вам. Панове. Дякую.