Зустріч на мокрій бруківці

У кареті пахло спокусливими парфумами невідомих раніше Жені дівчат, яких він віднайшов у черговому генделику в центрі міста декілька годин тому. Його обмацували тендітні руки з різних, і він уже не розрізняв, де рука брюнетки, а де блондинки: випиті шипучі вина шуміли у голові, не впускаючи свіжі думки у голову. Нутро крутило, його нудило, йому хотілося просто впасти на свою постіль, проте місцеві пані, яких він поманив з собою, думали про інший розвиток подій. Сам винний, картав себе він: дав примарну надію. Одна із дівчат мала пишний бюст, червону приталену сукенку і горіхові очі, якими розстрілювала Женю весь вечір, поїдаючи консервовані вишні зі скляної піали. Інша була невелика на зріст, тендітніша за свою подругу і мала глибокі сині очі, проте в них не сяяли іскри хоча б якось інтелекту. Вона була дурненькою і юною. Що він взагалі забув у компанії цих двох?

Карета раптом нервово сіпнулася. Кучер заволав:

– Стій, скотина! Пр-р-у-у! Кому кажу, стій, шкапа ти стара!

Транспорт зупинився. Дівчата подивилися одна на одну, відлипнувши від червоного і спітнілого чоловіка. Женя нервово обсмикнув свій ошатний одяг і, відкривши двері, вискочив на вологу, туманну вулицю Києва. Йому стало від чогось лячно.

– Що сталося?

– Ледь людину не вбив через цю шкапу, прости господи!

Кучер стояв біля своєї білявої старої кобили, взявшись руками за голову, тримаючи під пахвовою свій чорний циліндр. Він важко дихав, борода у нього неначе стала білішою, ніж тоді, коли Женю запхнули в цю карету. Проте Женя звернув увагу не на це. Біля ніг кучера звивалося щось чорне. Він труснув головою, подумавши, що вживати алкоголю треба все-таки менше і подумавши, що це все йому здається, проте те чорне подало хриплий голос, видихнуло таким же хрипінням і притихло. У грудях похололо. Він упав на мокру бруківку прямо на коліна перед цим невідомим чорним шматком тканини, що був в деяких місцях пошматованим.

– Ви цілі? – невпевненим голосом сказав Женя. На фоні бубонів кучер, що він не винний, що клятий туман все винен, що він казав, що давно пора пустити цю шкапу на ковбасу, але чоловік його не чув, прислуховуючись до звуків життя на бруківці.

Невідомий простогнав щось, подивився якимось пустим поглядом очей невідомого відтінку із-під чорного капюшона і відключився, відкинувшись повністю на землю.

– Допоможіть! – крикнув чоловік у сторону кучера.

– Що?

– Допоможіть його до карети затягнути, – Женя взявся за ноги незнайомця, киваючи на його руки кучеру.

– Але…

– Що «але»? Ви хочете, щоб він тут помер через вас? Швидше!

У таких ситуаціях Женя, на диво, реагував швидко, знав що робити й сказати, проте це, все ж таки, була не пересічна ситуація. Той наче отямився, закивав, взяв білі руки у дивних малюнках, що стирчали із-під довгих рукавів чорної одежі. Дівчата з карети давно повискакували й спостерігали за всім цим, проте Женя безпардонно зачинив перед ними маленькі двері, залишивши їх на вологій центральній вулиці. Чомусь у той момент йому було не до ввічливості та манер, бо вперше за двадцять п’ять років він міг врятувати комусь життя. Ця думка неабияк його нервувала і, чомусь, радувала?

Карета рушила. Незнайомець застогнав щось невідомою мовою. Жені здалося, що то була російська, і знову замовк аж до самого дому свого рятівника.

***

Нервово сіпаючи рукава білої сорочки під жилеткою, Женя чекав. Після вчорашнього інциденту він так і не заснув, а все спостерігав за тим, кого сам притяг до свого дому. Виявилося, що це був молодий чоловік з аристократичними рисами обличчя. Виглядав він не як Аполлон, але однозначно в ньому щось було від цього грецького бога. Високі вилиці, тонкі вуста і рівний ніс, руки у тих дивних малюнках, яких раніше ні у кого Женя не бачив. Все це було привабливим, безумовно, проте що такий привабливий чоловік забув у такому стані на вулицях Києва? Чому він був сам? Де його дружина? Друзі? Женя видихнув, опираючись на підвіконня обома руками. На вулиці сьогодні було сонячно, проте незнайомець все ще спав, хоч проміння уже обціловувало його обличчя. На щастя, спав спокійно. Женя подумав про те, що він міг би й сам бути один серед вулиць міста, бувши п’яним, загубленим у мареннях. Зараз цей чоловік прокинеться, скаже, що перебрав у шинку на околицях і більше вони ніколи не побачаться. Так! Саме так і буде… Але внутрішня тривога і щирий подив підказували: ні, так не буде, все не так просто.

Женя завбачливо передзвонив у театр, сказавши, що на репетицію п’єси сьогодні не з’явиться. Причин не пояснював, проте керівник театру якось байдуже відреагував на його заяву: угукнув і поклав слухавку. Мабуть, знову половина трупи через осінні холоди хворіє. Від думок про роботу Женю відволік скрип ліжка. Він повернув голову в сторону звуку, незнайомець відкрив очі, поглянувши на стелю. Женя осмикнув одяг у синіх відтінках, посміхнувся, але гість ніяк на це не відреагував, а лиш нервово почав обмацувати своє ліжко, туплячи очима у стелю. Женя здивовано підняв брови, відкрив рота, щоб привітатися, аж тут незнайомець сказав:

– Де я? Хто тут? – рука його стиснулася на кінці білого простирадла, проте голос був спокійним, тихим, з нотками надтріснутості, наче чоловік довго хворів.

– Я… – ніяково видавив чоловік, дивлячись на те, як блищали блакитні очі незнайомця у світлі сонця.

– Хто «я»? – той піднявся, дивлячись наче просто у душу Жені, але погляд у нього не виражав якоїсь зацікавленості.

– Я, – Женя привітно помахав рукою, проте ніякої реакції у гостя це не викликало. Він ще сильніше здивувався. Раптом йому дійшло: чоловік незрячий! – Ви мене не бачите?…

– Не бачу, – спокійно відповів той, втягуючи носом повітря. – Любите троянди, я відчуваю?

– Не дуже, але прихильники після вдалих п’єс люблять мені їх дарувати, – Женя за звичкою, наче говорив зі звичайною людиною, кивнув на відра, в яких стояли троянди, що не помістилися до ваз. Тон у нього був, як завжди, трохи хвалькуватий, але до кінця фрази змінився ніяковістю. Він почесав лоба, на якому ще не встигли проявитися перші зморшки середини молодості.

– Хто ви? Чому я у вас? – незнайомець продовжував дивитися в одну точку, обмацуючи уже себе. Міцні груди, що рівномірно колихалися в такт диханню під сорочкою, міцні руки, що були абсолютно цілими, на щастя. Чоловіку пощастило: він отримав лише декілька синців. Женя перевірив.

– Я Женя, Женя Янович, – сказав чоловік,  підходячи ближче. Протягнув руку, а незнайомець, хоч і не бачив її, протягнув свою у відповідь. Мабуть, якось зрозумів цей жест за звуком, – подумав Женя.

– Я Спартак, – спокійно відповів чоловік, стискуючи ніжну руку. Його спокій у такій ситуації дивував все більше. Він руку прибрав з міцного рукостискання першим, беручись за голову. – Щось голова болить…

– Можливо, вчора ви перебрали? Я… Мій кучер…

– Ваш кучер збив мене, це я пам’ятаю, але що я забув в тому кварталі, де тільки публічні будинки й наливайки знаходяться, якщо я правильно пам’ятаю…

Женя криво усміхнувся. Удає, що його раптово туди занесло, щоб не осоромити себе? Хто він там? Якась важлива особа? Чи місцевий збоченець? Тьфу ти, ну що за думки?!

– Дійсно, що ж ви там могли робити… – лукаво сказав він, спостерігаючи як нервово сіпаються ніздрі Спартака. Мабуть, тільки сам Женя звик до запаху троянд, а інших він дратував.

– О, ви хочете сказати, що я там розважався? Я не прихильник такого відпочинку.

– А я навпаки! Мабуть…

Спартак байдуже кивнув, сів на ліжко і спробував встати. Женя хотів допомогти, але сильна рука його зупинила відкритою долонею, тицьнувши йому цю долоню у груди. Ну і не треба, – подумав Женя. Холод і спокій незнайомця чомусь образив спочатку.

– Може, щось про себе розповісте? – ніяково спитав Женя, ховаючи руки в кишені.

– Я… – цього разу вже Спартак задумався. Застиг, як соляний стовп, тримаючи руки по швах.

Жені здалося, що в нього виправка військового, але він же був незрячий…

Так вони й стояли. Женя – біля ліжка, дивлячись на сильну фігуру нижчого за нього чоловіка, Спартак – теж біля ліжка, дивлячись в нікуди, проте щось нервово обмірковуючи. Час стікав, заповнюючи собою простори у відрах з трояндами й обтікаючи гострі шипи, які, наче навмисно, ніхто не зрізав перед виступом. Нарешті рівним голосом новий знайомий сказав:

– Не пам’ятаю нічого. Вибачте. Мені, мабуть, вже час. Дякую за те, що все-таки залишили мене живим, а не добили.

Він казав це все тим же сухим, прохолодним тоном, але у Жені було відчуття, наче йому дротики в серце кидають з кожним звуком. Ти подиви! Він ще й токсичний такий…

– Куди ви підете з вашою-то… – Женя задумався, клацнув пальцями, згадавши термін: – Амнезією!

Спартак здивовано хмикнув, наче не очікував почути від якогось акторчика такі слова. Женя умів дивувати, але і це, здавалось, не справило якогось особливого враження на гостя.

– Залишайтеся у мене, поки… Ну, не згадаєте, куди вам йти. Я все одно сам живу і, до речі, – Женя проковтнув в’язку слину, що наче замерзала у горлянці під поглядом цих незрячих блакитних очей, – можна на «ти»?

– Можна.