Фанфіки українською мовою
    Фандом: Політика
    Попередження щодо вмісту: Ч/Ч

    Зустріч з Зеленським, звичайно, хвилювала його. Андрій багато про нього чув і ще більше додумав. Він не обманювався на його рахунок, не вигадував собі бог зна що, але збрехав би, якби назвався байдужим.

    Володимир Зеленський був винятковим, його історія не могла не надихати. Бустер він мав чи не менший, ніж будь-хто інший з Андрієвих знайомих: Кривий Ріг і вагон амбіцій за спиною. Але от на дворі 2010 і «Студія «Квартал 95» найуспішніший проект країни і тисячі хлопців і дівчат готові на чималі жертви, щоб мати можливість працювати з цим криворізьким хлопчаком, щоб торкнутися його, бути причетним до його справи.

    Тут хоч-не-хоч, а протиставляєш себе цій казковій історії.
    Авторське право – це не зовсім те, про що Єрмак мріяв. Як і юриспруденція загалом.

    Денис, з притаманною йому насмішкуватістю і легковажністю жартував, що йому, Андрієві, з його відлюдькуватістю і мовчазністю радше б личило працювати паталогоанатомом, гробарем або щонайменше нотаріусом. Чомусь людям, які мало пов’язані з правом здавалося, що нотаріат це лише про завірені папірці, хоча сам Андрій ще за час проходження практики надивився на сотню ридаючих вдів з мнутими заповітами в руках. Але ці недолугі жарти можна було пробачити молодшому братові. Молодшим братам взагалі багато можна пробачити.

    Життя не підкидувало Андрієві лимонів. Він народився в Києві, батьки змогли забезпечити його якісною освітою і добряче допомогли на перших порах. Він був класично радий і побутово вдячний. Однак все здавалося якимось пустим і недостатнім. Він наче тримав свою птаху щастя бувши в рукавицях і все ніяк не міг відчути її по-справжньому; не вдавалося схопити її за хвоста і отримати від неї все, чого так кортіло. Робота ж в «Кварталі» була золотою кліткою: варто наблизитись і випустити птаха і тоді…

    – Сьогодні Зеленський приїде, то ж дивись, шеф, щоб всі документи були в порядку.

    – Дякую, що нагадуєш, Дашо, але мої документи завжди в порядку.

    – Ага, знаю. Іноді в робочих питаннях ти буваєш такий тошнотік, що аж несила, – засміялась помічниця і постукала ложкою по облямівці чашки. – Просто вирішила нагадати, щоб ти дістав свої найбільш парадні папки. Може в тебе якісь урочисті є. З наліпками.

    Андрій сів поруч з нею на дивані і взяв до рук свій еспресо. Дивно, вони наче використовували один сервіз, але в його руці чашка виглядала ляльково-маленькою. Він зазирнув в каву і хмикнув.

    – Чого «тошнотік»?

    – Бо скрупульозний дуже. Я готова тебе задушити, коли ти ганяєш мене за одруки у внутрішніх документах. От здавалось би: хто їх бути бачити? Ти, да я, да ми з тобою. Але ж ні! Мій бос, демон-тошнотік, відправить переробляти.

    Ну звичайно відправить. Хіба якісна робота це не нормальна вимога? Денис з цього приводу сміється теж: він сам може ходити у заплямованій футболці вдома; Андрій же ніколи собі такого не дозволить. Він не ділив речі на «для себе» і «для людей», «собі» і «начальнику». Якість – базова потреба. Прагнення досконалості – основоположне прагнення.

    – Так, а демон чого?

    – Ти хіба не знаєш? Тебе весь відділ боїться. Ходиш весь такий здоровий і загадковий, дивишся з-під лоба. От і виходить, що ти всім демон, а мені – тошнотік. В підсумку – демон-тошнотік.

    – “Демон-тошнотік” звучить як прізвисько для нечистого, який змушує з вікна борщем ригати, а не позивний для твого улюбленого шефа.

    – Чому борщем? І чому через вікно? – приснула Даша в чашку.

    – Та є історія… – відповідь перервав сигнал вхідного повідомлення.

    Телефон помічниці завібрував на журнальному столику і Андрій ненароком помітив іконку внутрішнього чату відділу. Цей горіх на картинці міг означати лише одне.

    – Зеленський тут, – прочитала дівчина і перехилила чашку, допиваючи свою каву двома великими ковтками. Єрмак знову здивувався чого його власна кружка така маленька, там напою – лиш губи змочити. – Як думаєш, я встигну вислизнути і не пересіктись з ним? А то в мене голова не помита…

    Зарівна підвелась і покрутилась в кабінеті, визираючи чи нічого не забула. Кинувши в сумку телефон та хапаючи ключі зі столу, вона попрямувала в сторону виходу. Єрмак не встиг відповісти на її різке «Удачі, шеф» як вже з відкритих дверей почув її несміле «Добрий день, Володимир Олександрович».

    Ха!

    Він появився в його кабінеті неочікувано і не поводив себе так, як зазвичай поводять директори. Все в приміщенні належало цьому маленькому чоловічку, а він зовсім не проявляв начальницької зверхності. Навпаки: такий юний і по-дитячому світлий, він зацікавлено озирався довкола як маля, яке вперше прийшло в гості. Андрій чекав хоч крихти офіціозу, але чоловік в джинсах і чорній футболці сказав просте «Привіт».

    Оце «привіт» змусило почуватись ніяково. Андрій – це сорочка і «Добрий день». Володимир Олександрович – це трохи мнута футболка і «Привіт».

    А ще Андрій – це дві брудні чашки перед носом і стоси паперів по всьому кабінету.

    Він підвівся і протягнув Зеленському спітнілу долоню.

    – Якщо чесно, то в мене стрілки на брюках чешуться.

    Володимир глипнув на нього нетямуще, потис протягнуту руку і перепитав:

    – Га?

    – Ну штани, знаєте. Ви такий звичайний, а я в брюках.

    – Було б дивно, якби ти був без брюк…

    Зеленський подарував йому посмішку і Андрій несвідомо віддзеркалив її.

    – Не так я собі уявляв нашу першу зустріч…

    – Ти фантазував про нашу першу зустріч? – запитав Володимир, проходячи до робочого столу. Він всівся на Андрієве місце і зацікавлено почав розглядати листки на столі.

    Як і у випадку з Дашою, предмети біля Володимира виглядали більшими ніж біля Єрмака. У своєму кабінеті він почувався Гулівером, тоді як Зеленський так по-господарськи хазяйнував у приміщенні, наче працював тут сотню років.

    – Вам розказати про щось конкретне? – запитав Андрій, наближаючись до столу. Він став за спиною Володимира і спробував визначити, що саме викликало його інтерес.

    – Ні, я не за цим прийшов.

    –  А за чим же? – Єрмак чесно старався дивитись на власний стіл, але не помічав нічого окрім темної маківки.

    – Я багато чув про тебе, – відповів Володимир схиляючи голову до плеча.

    Андрій подумав, що, мабуть, не ввічливо отак нависати над своїм начальником. З точки зору якоїсь філософії-психології він займав «гнітючу» позицію, демонстрував силу. Але бачить Бог, що він не хотів цього. Свій величезний розмір він вважав незграбним недоліком, а не перевагою. Знову стало ніяково.

    А ще він відчув дискомфорт стосовно чуток, які міг чути про нього Зеленський.

    – Сподіваюсь не про те, що я «демон-тошнотік».

    Володимир хмикнув і підвівся, але не став відходити далеко. Натомість сперся стегном на стіл, наче збирався на нього сісти і передумав в останній момент.

    Між ними не було й метра. Вони стояли так близько, що Андрій міг почути його парфум і розгледіти обличчя в найменших деталях.

    Ластовиння на носі і щоках додавало Зеленському такої школярської невинності, що Андрієві стало самому із себе дивно від того, що він думав і говорив про нього досі. Між ними різниця шість років, але Володимир такий оманливо малий і енергійний, що в його стрибучій ході вбачався хтось не старший дев’ятикласника.

    «Ти задивляєшся на дитину, Андрію?» – прозвучав в голові голос Дениса. Навіть в його голові він по-тупому жартував.

    – Не буду брехати: це я також чув, – відповів Зеленський, схрещуючи руки на грудях.

    – Але?

    – Але це не те, що мене цікавить насправді.

    Звичайно Єрмак і не сподівався, що цей візит безцільний. Дуже часто великі начальники навіть не підозрюють хто працює внизу, а тому ця зустріч мала якесь інше обґрунтування. Однак хвилювання не дозволяло адекватно міркувати. Він лиш і міг, що розгублено кліпати.

    – Вас не цікавить, що співробітники жаліються на мене?

    – Вони жаліються на те, що ти надто вимогливий, – сказав Зеленський з усмішкою. – Гіршого я не чув.

    – Можливо я їх залякав.

    – Може бути, але тоді б я чекав компліментарності.

    – Не додумався.

    Розмова складалась не так, як він собі уявляв і плила наче інерційно. Язик обганяв його думки і власні репліки секундної давності доводилось згадувати як щось давнє. Діалог не був складним. Володимир вмів подобатись і відразу сприяв схильності, однак щось тривожне бриніло на фоні.

    – Андрію, я хочу перевести тебе ближче до себе, – сказав Зеленський серйозно. – До кістяка, маю на увазі.

    – Чому? Я погано справляюся на місці?

    – Навпаки. Не сприймай це як встановлення контролю. Це підвищення.

    – На основі чого? Ми ж вперше бачимось.

    – Так, але я довго слідкую за твоєю роботою. А крім того чую відгуки персоналу. Не кажучи вже про те, що і сам юрист за освітою, то ж трохи тямлю в тому, що ти робиш і можу судити про якість.

    – Дякую, мені це лестить, але.. – він готувався до всього, але не до цього. Єрмак ніколи не чув випадків, щоб перша зустріч з директором закінчувалася підвищенням і не хотів, щоб все було так неправильно. Ні перед собою, ні перед людьми він не хотів тримати за це відповідь.

    – Без «але», Андрію. Я прошу тебе, – Зеленський різко відійшов від нього і почав рухатись в сторону виходу. – Звичайно ж силувати не повноважний. Якщо ти хочеш залишитись тут, то я не стану гнати тебе залізними кулаками до щастя. Однак я був би дуже радий, якби ти все ж пішов зі мною. Це ж природно, що полководець збирає біля себе кращих генералів.

    Це була найдивніша зустріч з усіх, на яких Єрмакові доводилось бувати і кількість питань зростала в геометричній прогресії.

    – Ми збираємося воювати?

    – Хто знає, може колись доведеться, – відповів Володимир, хапаючись за дверну ручку. – І якщо цей день колись трапиться, я хочу, щоб ти був поруч.

    Зеленський ще не вийшов з кабінету, коли Андрій вже прийняв рішення йти за ним.

    Хоч і сподівався, що такого дня не трапиться.

     

    0 Коментарів