давай кохатися по-спартачому

Його руки сильні і ніжні водночас. Тобі не потрібно світло, щоб віднайти те саме татуювання на них, бо ти вивчив ці сильні руки напам’ять. Це карта твоїх днів, проведених разом з ним в одному ліжку, за одним столом і на одному подкасті. Тебе охоплює хвиля збудження, коли він притискає твоє тіло до стола, за яким ще вчора ви говорили про аб’юзивні стосунки. Він тебе не аб’юзить, але серце палає так, наче знову гойдаєшься на емоційних гойдалках, як у перших стосунках. Його холодні очі розпалюють в тобі бажання, пронизуючи серце тонкими льодяними шипами, зароджуючи там нові, сильніші за просту симпатію, почуття. Завжди так. Завжди до мокрих кучерів, до рум’янця на щоках, до невимовних прохань. Він видихає якось трохи розпачливо, знімає свої окуляри, відкладає їх кудись позаду тебе, а ти сидиш на столі і бачиш у темряві оці світлі очі і дереалізуєшься, як сказав би сам Спартак. Серце пропускає удар. Інтимно близько. “Поцілуй мене”, – думаєш ти, а сам благаєш дотиками, проте знову не просиш словами. Ні. Це все зруйнує. Оцей ваш тонкий зв’язок у цю мить безслівний. На цій кухні, складеній з елементів холодного, як його характер, хайтеку, жодного звуку просто зараз не повинно бути. Кладеш одну руку на плече, що теж покрито татуюваннями, але прихованими під темною тканиною, і пронизливо дивишся очі. Він знає цю пристрасну мову. Розуміє її. Чує навіть тоді, коли мовчиш і отак-от благаєш без слів. І тут же милостиво виконує твоє мовчазне прохання. Вуста його теплі і сухі спочатку, але ти цілуєшся мокро і глибоко, як завжди, і вони стають знову знайомо вологими. Можливо, колись йому це не подобалося, можливо, колись він дивився на тебе і не розумів як таке може подобатися такому, як ти, але зараз своїми покусаними устами ти відчуваєш його усмішку. Таку, яку він дарує тільки тобі, тільки в такі пристрастні моменти. Рука його спокійно поринає під шари грубої джинсової тканини, а ти тривожно стискаєшся весь, наче тебе язики полум’я облизують.  Стіл жалібно скрипить, щоб хоч трохи розбавити цю майже тишу з приглушеними звуками ваших збуджених дихань.

Шкіра до шкіри. Твоя гаряча плоть опиняється у нього в руці, і ти нарешті дозволяєш собі низький, вібруючий стогін. Знову ця усмішка і декілька неспішних рухів вверх-вниз. “Женя, розслабся просто тут і зараз”, – читаєш у спокійних, океанічних очах. У такі моменти все здається неважливим, але ти помічаєш, що за вікном починає палати захід сонця, проте не фокусуєшься на цьому, бо найважливіше зараз просто перед тобою, у тебе між ніг і дивиться вірно тобі в очі.

Під білим гольфом волого, серце калатає. Його чорна футболка з кістками, здається, теж оживає від поштовхів льодяного серця. Ти схлипуєш, коли він зненацька стає різкішим у своїх рухах. Різкий у рухах, але м’який у дотиках. Завжди так. Від контрастів вас обох розриває, але тільки так може бути і ніяк інакше між вами двома. Грудна клітина палає, кров шумить в вухах, а він все такий же холодний і обпікаючий в своєму замкові на восьмому поверсі стоїть перед тобою, весь твій, весь у покорі. Ти видихаєш, він ловить твої покусані губи і тебе заносить ще далі звідси, з цієї кухні, з цього стола, за яким завтра будете писати подкаст, де ти будеш кидати однозначні жарти, а він буде підтримувати. За вікном осінній пейзаж поступово змінюється зимовим, а у нього в серці все навпаки. Взимку він, як автономна піч для тебе, і ти хочеш потонути у цьому теплі, але зараз вихоплюєш жовтогарячий спалах сонця і сам займаєшся за одну секунду, розливаючись теплом в його твердій, але такій м’якій у цей момент, руці. Він втикається носом тобі в густі кучері, дозволяючи вам глибоко дихати, ловлячи останні секунди насолоди.

Valerika