Шляхи додому

По завершенню репетиції Ада зібрала речі, розпрощалась із командою і вже стояла в дверях, коли вирішила зробити якусь дивну річ. На мить ноги заклякли, як тоді, коли “Чорна любов” заграла вперше. Думки крутились у голові, напосідали одна на одну і шептали: “Запитай її, чого ти боїшся?”; “Скажи їй те, що на душі після незабутнього танцю”; “Йди цілуй їй ноги. Вона геніальна”; “Торкнись її обличчя, підійди, торкнись!!”.

Який мороз. Сцена знову темніє, і образ з листом мерехтить перед очима. 

“Зникни, кляте видіння” – шепче Ада і силою примушує себе перестати думати. Останній погляд на оркестрову яму. Її вже немає, проте стоїть Артем, колишній соло-скрипач. На його обличчі видно сум, і яким же мерзенним здалось воно балерині. Як зіпсоване молоко, кисле і гірке – отаким було те лице, і, на жаль, окрім огиди не відчувалось нічого. Ну і трясця з ним. 

Затрималась трішки в метро, роздивлялась хустки у якоїсь бабці в переході. Їй сподобалась одна, картата така, проте в останню мить вирішила, що не потрібно. Спустилась до платформи якраз вчасно: потяг прибував.

По дорозі додому Ада зайшла в продуктовий магазин, оскільки їсти уже майже не було що: у холодильнику, як то кажуть, миша повісилась. Не довго думавши, взяла колу без цукру, декілька огірків, салат, помідори, знежирений кисломолочний сир. Глянула на касу, чи велика черга. Зазвичай ні, бо це маленький продуктовий на кутку вулиці. І побачила її. Таю. Повернула голову в іншу сторону, сподіваючись, що та її не помітить. “Як ми взагалі могли зустрітися у богом забутому індустріальному районі? В одному магазині? Вона ж ще й раніше вийшла”. Вирішила почекати пару хвилин перед тим, як підійти до каси.  Вже на касі згадала, що сигарет залишилось хіба на сьогоднішній вечір. 

• Можна ще, будь ласка… Ах, та неважливо. Не зважайте.

Таки не взяла жодної пачки. Ймовірно, це чергова спроба кинути курити, така ж безуспішна, як і двадцять попередніх. Якби у театрі хоч хтось знав, що солістка балерина курить, як паротяг, її б не просто звільнили з роботи, а ще й би зіпсували репутацію, розгорівся б скандал, а так недалеко і до банкрутства. Вона ж танцюристка, потрібно берегти легені та серце, інакше кар’єра довго не протримається. “Слідкуйте за собою вже зараз. Не хотілось би, щоб у дорослому віці вас треба було привчати їсти по мінімуму і не пити алкоголь”. Від згадки про слова вчительки у танцшколі звело судомою щоки, а  тіло здригнулось, згадуючи питні дієти і голод на 14 днів. Бо, як виявилось, щоб стати хорошою танцюристкою не достатньо вміти танцювати – треба вміти мучати свій організм. 

Дорога додому йшла повільно: втома давала про себе знати. В одному навушнику грала пісня “Michelle”, і Ада відчувала себе погано. Сцена з листом, сьогоднішні події та почуття не давали спокою, і мозок мільярд, здавалось, разів прокручував варіанти можливого розвитку подій. Як же вона хотіла поговорити з Таїсією Віденською! У голові балерини було сформовано так багато питань! Цікаво, скільки б з них вона справді осмілилась озвучити? І, що головне, чому ця жінка та її (?) історія так сильно чіпляли? Навіть випадкова зустріч у магазині здавалась провісником долі. 

Складно знайти пояснення тому, що відчуваєш вперше. Примара героїні балету періодично марила перед очима, все ще перечитуючи лист, або, у гіршому випадку, плачучи. Тільки тепер Ада не могла дотягнутись до дівчини – щось тримає її далеко від цього. Вона є глядачем з партеру: все чудово видно, тільки до сцени все ще не дотягнутись. 

Небо нахмарилось, певне скоро почнеться справжній снігопад, якщо не завірюха. Кожного разу зима заморожувала залишки душі, що ще, на жаль, тліли, іноді спалахуючи яскравим полум’ям. Проте таки замерзало все. Мороз відчувався не лише зовнішньою оболонкою, але й внутрішньою. І все б нічого, якби спогади справді просто не завдавали болю. Але вони гризли ще сильніше, і як знати, чи переживе Тая цю зиму зі своїми надірваними шматками серця.

Вона не встигла дійти до метро, як сніг вже почав падати великими лапатими пластівцями, швидко покриваючи підмерзлий асфальт. Швидко вечоріло у грудні, місяць вже трохи виднівся із-за сірих хмар, починались сутінки. Натовпи людей виходили зі станції “Університет”, бо погода то гарна, як раз для прогулянки парком Шевченка чи просто центром. Зовсім небагато людей заходило в метро, більшість –  похилого віку та середнього, повертались з роботи до теплих домівок. 

На неї чекала також тепла квартира у старому будинку на Масельського. Довгенько їхати доведеться, але додому справді хотілося. Тая думала за балерину, що відчула, чи прочитала, чи чорт його знає, її почуття. Звідки їй знайоме почуття втрати? Чи розуміє вона насправді, наскільки сильним є цей біль?

– Мені противно від неї… – пробурмотіла вона сама собі. 

Вже стоячи перед платформою та чекаючи на потяг, Таїсія відчула вібрацію телефона у кишені. Чхати було, хто то дзвонить, проте таки дістала його і глянула на екран. Це телефонує прибиральниця театру. Хм, нащо?

– Вітаю! Таїсія? Ви загубили шаль свою в оркестровій ямі, Артем знайшов і..

Страх тьохнув всередині, коли Таїсія торкнулась шиї, і не відчула на ній нічого.

– Я зараз буду!!! – кинула трубку.

Уже через пару хвилин вона захекана стояла у холі, нервово трясла ногою. Підійшла не прибиральниця з шарфом, а він. Той самий колишній соло-скрипач, який зараз не грав жодної пристойної партії. У його руках звисав картатий шарф, у його руках їй огидно було його бачити. Цю рідну річ тримав цей осоромлений дядько, ще й дивився, як на зло, спокійно. 

– Як ти можеш… – вона різко вирвала шаль з рук і побігла до виходу. Сльози стояли на очах, цей Артем точно дивився їй в спину. Побачив її слабкою. Бо це і є її слабкість – картатий шарф. 

Тепер Тая бігла до метро, її байдужість до всього як рукою зняло, вона летіла на шаленій швидкості  і мріяла про одне: скоріше випити. Не хотілось їй нічого, окрім випити, обійняти шарф, згадати…

Потяг прибув, і невелика кількість люду залізла у старі вагони. Ще декілька станцій – і пересадка на заводську лінію, а потім ще буквально дві.  

На диво, у вагон вона зайшла сама. Навколо не було нікого. Міцніше прижала шарф до себе, Хоча не було жодного шансу, що хтось забере собі, викраде. Аби лише знову не забути, щоб жоден чужий не торкався до святої речі. Піднесла до носа – запаху того ідіота немає, отже все в порядку. 

На пересадці людей було більше, все таки житлові квартали не лише на Салтівці. Натовп впевнено рухався до краю платформи, а у голові Таї вони падали під потяг, і їхні рештки розмазувались по стінах з рекламою. Звідки така ненависть? Як знати. Всі люди – гниди, бо інакше чому вона нещаслива?

Раптом погляд її зачепився за біляве волосся, яке сьогодні вона вже бачила зібраним в пучок. Балерина. Ада. Куди їде? Додому? 

Абсолютно все одно, але бачити її не хотілось, сьогодні вона була хуманізацією розчарування. Тож Тая відійшла до початку платформи, не кинувши більше жодного погляду направо. 

Вийшовши на своїй зупинці, одразу побігла до магазину на кутку ринку. Швидко знайшла потрібний відділ, і вже за декілька хвилин стояла на касі з пляшкою горілки, пляшкою вина і лимоном. Пити алкоголь з лимоном навчила її мати, типу так смачніше і менше наслідків для організму. Правда чи ні, але звичка залишилась. 

– Пакет? 

– Ні, дякую. Оплата картою.

– Бонусна карта?

– Вона у вас є? – сміх касирки. Хороший видався жарт. 

Краєм ока знову бачить біляве волосся, в руках одні овочі. “Мені ввижається, чи це справді вона? Переслідує?” – ситуація не налазила на голову, такою кумедною і водночас неприємною здавалась. 

Оплативши товар, вона врешті посунула додому, залишилось якихось триста метрів до будинку, не варто думати про всяке погане. Зараз буде добре. Зараз буде так, як було раніше. Її силует зігріє від холоду, захистить від усього, і життя на якусь мить матиме значення.

Він тримає в руках картатий шарф і не розуміє, чому від нього злегка піднуджує. Він зовсім не пахнув скрипачкою. Чимось абсолютно іншим, таким незнайомим і обурливим. 

Артем сам стоїть у концертній залі театру: інші вже давно покинули приміщення, певне йшли додому до рідних, чи до тварин домашніх, а як знати. Ну Гришерський точно до коханки своєї йшов, про це знають і за межами театру. І кожен та кожна дивувались, як у не надто симпатичного балетмейстера, із лисиною у молодому віці та грубим асиметричним обличчям взагалі є якась партнерка.   

Артем нікуди не спішить, йому не потрібно. Вдома його чекають ноти, практика і печаль. Рідко коли домашнім заняттям була не музика. Слабке его після випадку з минулого трималось лише на очікуваннях від самого себе і від похвали інших. 

А тут він знайшов шаль, і думає, чи говорити прибиральниці, чи віддати особисто завтра, чи що робити? Другий варіант здавався кращим, просто бо йому хотілось бути поряд з нею. Несвідомо він вважав, що так хоч трохи перехопить її майстерності, її відчуттів. Може, через цю шаль чи то шарф Артему перейде часточка таланту, і він знову стане соло-музикантом, чи хоча б підніметься на одну ступінь вгору, після грандіозного падіння на десяток вниз. 

Йшовши по коридору він таки натрапив на прибиральницю. Запитально глянула на нього, і він таки вирішив попросити зателефонувати Таїсії, щоб та забрала шарф. Внутрішнє чуття підказувало, що вона за будь-яких обставин по нього повернеться. Після дзвінка прибиральниці спустився в хол і став чекати. 

Двері розчахнулись, і вона зайшла та застигла у нерозумінні, чому шарф у нього. Артем примусив себе стримати тремтіння і мовчки глянути в чорні очі. Бісили вони, але зараз відчували злість, напевне. Не встиг він закінчити в голові останню думку, як вже шалі у руках не було, а Тая швидко побігла геть з ХНАТОБу. 

Артем глянув на руки, що несамовито тряслись. Мить очікування була краща за те, що сталось тільки що. Вона ще й сказала щось, от тільки слова мимо вух пролетіли. Скрипач сьогодні довго не зможе заснути. 

Через хвилин 15 остання людина вийшла з театру, це був охоронник. До початку зміни година, а те, що ХНАТОБ без нагляду, його не хвилювало. Світло погашене в усіх кімнатах, бо робочий день по четвергам короткий. Усі бухгалтери, менеджери, дизайнери вивісок – усі пішли раненько, роботи поки не було, хоч показ нового балету у намічався. Що охороннику той балет? Завдання на посаді  не дивитись на мистецтво, а охороняти його. А як раптом пожежа, терористичний акт, крадіжка? 

Звідки ж знати охоронцю, що не лише зовнішні чинники можуть розвалити мистецтво, завершити цілу історію. Що існує щось набагато гірше за невдалі підпали чи викрадення стільця з коридору. А “це” рухалось і набувало обертів прямо перед очима сторожа, тільки ж він не дивився на нього. А лише охороняв.