Імпровізація

Велична будівля театру дуже гарно світиться вночі. ХНАТОБ*1, звісно, не порівняти з архітектурою Київського національного театру- перебуваючи під совєтською владою, багато будівель у Харкові, включаючи театр, виглядали сірими і аж надто нагадували епоху комунізму в Україні. Проте яким би це місце не було зовні – всередині воно просякнуте теплом та одночасно трагедією. Театр пройшов і крізь заборону совєтів творити українське мистецтво, і через неймовірну пропаганду, і через “шароварщину”*2 – та сцена витерпить все. 

Уявіть лише, як приємно заходити взимку в будівлю, де завжди тепло, і де зібрались найкращі артисти Харкова, щоб творити і створювати. Ось ви йдете коридором, ось бачите приміщення для репетицій, де частенько панує безлад.
Ви йдете далі, і бачите відчинені двері до танцкласу. Станки достатньо старі, проте підлога у чудовому стані – паркет блищить, наче щойно полакований. У дзеркалі легко побачити своє справжнє відображення, роздивитись кожну деталь. Шкода, що ці дзеркала для самокритики, а не для похвали. 

Потихеньку ви дійшли до входу в актовий зал, і відчиняєте двері, виходячи в самий низ, до партеру. Торкаєтесь м’якого світло-зеленого сидіння: воно зроблене з дуже приємного матеріалу. 

Амфітеатр не так і далеко, а балкони наче грізно нависають над маленькою постаттю. Вздовж рядів ходити приємно, наче увесь цей величезний зал – твій, і ти можеш влаштувати тут повну анархію: кричати, бігати, палити, ламати, танцювати. Проте лише спробуєш запалити сірника, як совість мимовільно згасить його. Відчуття вини гризтиме за саму лише спробу зруйнувати цю велич, спробу стерти історію, що створювалась тут півстоліття. 

Обережними кроками ви піднімаєтесь на сцену і відчуваєте, як напружились ноги, як тремтять руки. Це місце дозволено відвідувати лише артистам, а тут ви, звичайна людина, заходите на нього, і ніхто вас не спиняє. Гляньте спочатку вниз: там знаходиться оркестрова яма, щоб музиканти не заважали глядачам споглядати дійство на сцені. Тепер підійміть очі на глядацькі сидіння: що ви відчуваєте? Страх, владу, спокій? 

Можливо, ви боїтесь, що це зараз тут пусто, а за декілька хвилин зал наповниться людьми, що пожиратимуть вас поглядом? Та не переживайте: сюди точно ніхто не зайде.
Зверніть увагу, скільки пилюки на стійці для диригента. Думаю, це пояснить вам багато чого і ви зрозумієте, чому у залу ніхто не зайде.

Балерина Ада Василенко не вперше прийшла на репетицію сольної ролі, проте вперше брала участь у подібному балеті: до цього танцювала лише класику, а ось їй пощастило стати солісткою у чомусь новітньому – “Лист посмертно”. Коли жінка вперше почула цю назву, то вирішила, що це звичайна соплива трагедія, типу як “Ромео та Джульєтта”, де емоції зашкалюють і ллються через край, а смерть надто романтизована. Вона ненавиділа цей твір у школі через нереалістичність і надмірну романтизацію фальшивого кохання, заснованого на тваринній похоті. Враховуючи, що між Ромео та Джульєттою була суттєва різниця у віці, і вони були дітьми, ця трагедія дратувала ще більше. 

Із поганими очікуваннями відкрила Ада першу сторінку роздрукованого сценарію. На титульній була вказана назва та автор балету. Точніше сказати, авторка. Оскільки це перший модерністський балет, жінка зацікавлено глянула, хто ж придумав це? 

“Таїсія Віденська”. Абсолютно незнайоме ім’я, хто вона?  Навряд чи це працівниця театру, оскільки тоді б вони були знайомі хоч непрямо. “Гарне ім’я…” – мелькнуло в голові.

Читання сценарію розпочалось з подиву, що події відбуваються у 2000-х роках теперішнього століття. “Це й справді сучасний балет” – подумала Ада. А далі сюжет і манера подачі повністю захопили її. Вона читала, та вираз її обличчя постійно змінювався залежно від тексту, таких емоцій балерина не відчувала вже давно, читаючи чиюсь працю. Під кінець комок в горлі не давав сказати жодного слова. Хотілось плакати від трагічності історії, хоча сопливим балет не назвеш. Неймовірно дивно, сильно боляче і пробирає ледь не до кісток, проте Ада стримала сльози. Вона гратиме найжахливішу роль у своєму житті. 

Сценарій (коротко):

Дівчина 15 років живе у невеликому місті Прісне. З раннього дитинства цікавилась книгами і дуже багато читала: у 5 років вже прочитала Полліанну, Тома Сойєра, і навіть “Різдвяну історію” Діккенса. Коли їй було 10 – вона вступила в літературний клуб, який вела вчителька української літератури у її школі (на той момент їй було 26). Дівчина відчувала велику прихильність до вчительки, оскільки та, здавалось, розуміла її з півслова. Вони часто затримувались після клубу, щоб поговорити, і вона відчувала себе комфортно поряд з нею, навідміну від дому, де її постійно принижував батько. 

Коли дівчині 15 вона розуміє, що, ймовірно, закохалась у цю людину, і, хоч це є неправильним, та відповідає їй взаємністю.

Гарним моментом є той, коли дівчина стоїть та обіймає свою кохану ззаду, і говорить, наскільки їй пощастило зустріти саме цю людину. 

Кульмінаційний момент: виявляється, що у вчительки був колишній, який ненавидів її за те, що вона його кинула. Він вбиває вчительку. 

Дівчина дізнається про це і присутня на похоронах своєї коханої. Там їй віддає лист хороша знайома померлої. Вона його читає

Пройшло декілька років, і дівчина берегла лист увесь цей час, проте потім не витримує і перечитує його, переживаючи ті самі жахливі почуття втрати. Згодом помирає від своїх же рук – перерізала вени. 

Ада сиділа в шоці, тримаючи в руках роздруківку. Годинник вже показував дев’яту вечора, проте вона не могла відійти від прочитаного вже 10 хвилин. Це все було неправильно, дико, що це взагалі за почуття до старшої людини? Наскільки збоченим і водночас прекрасним здавався їй сценарій. Він зовсім трішки нагадував ненависний твір Шекспіра, але суттєво відрізнявся ідеєю та подачею. Ада повернулась до титулки: “Таїсія Віденська”. Чорт побери, та хто ж ти така оце? 

І ось Ада стоїть на сцені, готова пробувати репетирувати деякі частини виступу під оркестр: музика трохи ще була не досконала, оскільки деякі композиції класичні, а деякі – сучасні пісні, зіграні на класичних інструментах. Зокрема, відомий трек із турецького серіалу “Чорна любов”. Скрипка задівала серце, скрипка викликала емоції, сльози. Вчителькою була Анастасія, що чудово підходила на цю роль: спокійна, беземоційна, з хорошою технікою.

Балетмейстер Гришерський стоїть в очікуванні, в оркестровій ямі вже зібрались всі наче: он сивий дирижер, ось той чорнявий чоловік, що зазвичай грає сольні партії на скрипці – Артем. Ада підійшла до краю сцени і привіталась.

– Вітаю! Ви як завжди соло гратимете? – жодної іронії не було у її голосі.

– І вас вітаю. Боюсь, тепер я вже ніколи не гратиму соло, – чоловік нервово пригладив волосся. – Вона повернулась. 

– Хто “вона”? – спитала Ада, але почула хлопки балетмейстера, отже пора починати роботу.

 Ставши на позицію другого акту (а це після маленької солістки, коли головній героїні вже 15), краєм ока побачила дівчину з коричневим каре, що впевнено прямувала до сцени. За спиною та несла інструмент: бандура, гітара? Ні, це скрипка. “Не бачила її раніше…” – прошепотіла балерина і глянула на балетмейстера Гришерського. Той зацікавлено слідкував за тим, як незнайомка йшла до сцени. Вона вже збиралась зайти в оркестрову яму, як тут Гришевський виголосив:

– Прошу вас привітати нашу нову солістку-скрипачку, а також авторку балету – Таїсію Віденську! Завдяки ній ми маємо цей чудовий і достатньо неординарний сценарій, який покажемо людям. 

– Добрий день, – коротко привіталась Таїсія і байдуже окинула поглядом присутніх. 

Її погляд на секунду зупинився на Аді, і по балерині пройшовся мороз від того: він був байдужим. Але ж вона солістка тут, чому цій Таї так все одно?

Репетиція почалась. Перша сцена, де героїня танцює про книги. Далі масовка, далі друга сцена, третя. Іноді Аді було видно оркестрову яму, і вона кидала погляд на дівчину, що грала на скрипці. Вона грала кожну сольну партію, яка могла лише бути. І проблема була в тому, що Аді її гра подобалась набагато більше, ніж Артемова: від неї хотілось жити, вона відчувалась тілом не лише під час танцю. 

Репетиція йшла добре, повтори були по мінімуму, але до кульмінації в сюжеті ноги в пуантах вже встигли занити, і просили відпочинку. Таки вони створені для більш класичного танцю. І хоч Ада була шокована сюжетом, на сцені вона не відчувала такої напруги: було відчуття, наче вона танцювала як і завжди, нічого незвичайного. Єдине, що від скрипки колотило трохи, проте на це можна не звертати уваги. 

Репетиція підходить до кульмінаційної частини, і зараз мала б бути сцена з обіймами. Дивно відчула себе Ада, танцюючи її: наче якийсь здогад поселився у її голові, але немає часу про це думати. Ледь не збилась. Нотка ненависті до себе зробила легенький “бриньк”.

– Прошу повторити цю сцену ще раз! – крикнув Гришерський,  і відійшов до іншого краю сцени. 

Репетиція доходила до кінця, вже пройшли смерть вчительки. Єдине, що залишилось  – сцена похоронів, читання листа і смерть головної героїні. 

Проте Ада ще не вивчила цю частину хореографії, тож вона вже думала попрощатись та йти, щоб оркестр репетирував без неї. Анастасія вже зібралась додому і пішла, помахавши на прощання рукою. 

– Завтра о 9:30! – нагадав їй балетмейстер, і раптом звернувся до Ади: 

– Ти навряд чи чула композицію, під яку буде сцена читання листа. Проблема у тому, що я навіть досі не поставив партії під неї, бо для цього мені потрібна твоя допомога. 

Балерина здивовано насупилась, бо взагалі не розуміла, чого Гришерський від неї хоче. Вона балерина: лише виконує досконало те, що їй скажуть, не має права щось змінювати чи робити помилки. Кожна помилка коштує 3 удари по шиї від самої ж себе. Ще ніколи такого прохання до неї не було. Допомогти із постановкою…

– Зніми пуанти, слухай музику, і просто танцюй. Все, чого душа твоя забажає, – наказав балетмейстер і почекав, поки Ада зніме це важке взуття. Дав знак оркестру, і першою полилась скрипка, чаруючи увесь зал. Це була музика з “Чорної любові”. 

Тіло Ади затремтіло, почувши цю мелодію: вона розліталась по театру, лилась знизу оркестрової ями далі на партер, амфітеатр, доходила до вершечків балкону. Далі летіла в коридор, змушуючи стіни мимовільно здригнутись, оповивала собою усе, що було в театрі. Прибиральниця у холі відчула музику, і зачаровано стояла  зі шваброю, дозволяючи скрипці влитись у вуха. Пройшло немало часу, поки вона змогла повернутись до прибирання.

І ХНАТОБ жив, відчував: люди поза його межами не розуміли, яка магія відбувається всередині. Бо на вулиці видно лише сірі квадратні блоки та високі вікна. Прохожий йде у своїх справах, прямує точнісінько до метро Університет, бо хоче купити гарячу каву та слойку у невеликому кіоску. Він проходить мимо театру і, можливо, кидає на нього байдужий погляд. Єдина думка, що може виникнути: от вже ж совєтський бруталізм! Та і то, якщо людина віку більш поважного, ще пам’ятає свої часи молодості. 

І ця людина не відчуває ніяк, що всередині здоровенної будівлі звук скрипки розриває мізки, колотить душу, а на сцені стоїть змучена налякана балерина, від якої очікують шоу. Людина пройшла і пішла далі у своїх справах. 

Тремтіння не переставало мучити. Музика була важка, важка тим, що пробирала, і тіло хотіло рухатись, проте боялось. Вирвав з “астралу” крик Гришерського:

– Імпровізуй!!!

Ада шокованими очима глянула на балетмейстера. Яка імпровізація? Вона балерина, і виконує, що їй кажуть та показують, а не “імпровізує”. 

– Ти не чуєш?? – Гришерський ледь не зірвав голос.

Ада ковтнула слину та різко видихнула. Не час боятись. Ця жінка – скрипачка, її твір, її музика – зводили з розуму і змушували проживати сценарій. 

“Вона тримала лист, уже відкритий, перед очима. Очі розбігались по словам, губились серед рядків і наповнювались сльозами. Вони боялись змісту листа, боялись правди”

Ада відчула, як воно. Не мала вона багато емпатії, щоб розуміти інших людей, проте мала достатньо, щоб зрозуміти вигадану людину.

Руки піднялись вгору, кисті вільно ковзали по повітрю, акуратно торкались його, продовжуючи ніжні порухи ліктів. Плечі повели руки в один бік, потім в другий. Грудна клітина вперше відчула себе вільною, і трохи незграбно оберталась, надаючи Аді вигляду тільки-тільки відремонтованої ляльки. Музика набирала обертів, Ада глянула на Гришерського, що спокійно дивився на неї як на репетиції. Заплющила очі. Тепер не так страшно. Тепер дівчина з листом стоїть перед очима нав’язливим і таким болючим образом. 

Ада підходить до дівчини, що чомусь нагадувала цю саму скрипачку, і бере її за руку. Потроху розчиняється, сама стаючи образом, і вже бачить листа власними, себто її, очима. 

Тіло вже не тремтіло, а вільно пливло разом з музикою. Плавні лінії зрідка змінювались різким порухом голови чи кисті, затримкою і мінімальним коротким акцентом. Це виглядало дивно, частково брудно, як на стандарти балету, проте від танцю відчувалось життя. Повільний поворот розповідав про те повільне розуміння реальності, швидка хвиля поясницею – раптову зміну почуттів, модернізований арабеск* – тугу, відчай, страх. 

Оркестр стих. Скрипка затихла останньою. Ада не відкривала очі: під оплески балетмейстера та глядачів – працівників театру вона виходила з образу дівчини. Тепери чорні очі були не її, а стояли дивились прямо, в них блищали сльози. Краї листа міцно стиснуті аж до болю в зап’ястках, і не можуть бути заспокоєні ніяк, ніяк, чорт побери! 

– Ми ще побачимось, – встигнула вимовити Ада, і за мить образ зник, а велична сцена і глядацький зал з’явились натомість. 

Оплески стихли, проте до яскравого світла очі ще не звикли. 

– Це було добре, справді добре… На показі це і буде твоя задача – імпровізувати. Почуття втрати неможливо виразити через придуману наперед хореографію. Та і навряд чи можна взагалі чимось виразити, – слова Гришерського як завжди влучні. 

Ада не сильно слухала балетмейстера. Її очі блукали по оркестровій ямі, у намаганні знайти Таю, глянути на неї. Проте погляд не фокусувався. Балерина не помітила, як багато сліз котились по її щоках. 

Зовсім втративши будь-яку надію, вона востаннє глянула вниз. І тут її погляд нарешті зіткнувся із байдужим поглядом Таї. Секунд вісім, не менше. Байдужість читалась ясно, проте одночасно з цим в очах була вдячність. “Дякую за розуміння” – наче написано білим по білому.