24 лютого. День 1

4:20

Давно я не робив записи в особистому щоденнику, але сьогодні є привід. Прямо зараз я прокинувся від звуків вибухів. мені страшно і я не знаю чи виживу. Я відчував, що треба їхати з Маріуполя.. вже пізно. “Спеціальна ваєнна аперация”. Так смішно звучить. Ненавиджу росню. Я буду вмовляти батьків поїхати звідси. Страшно, що я можу не встигнути. Ми зовсім поряд до расєї. Я хвилююсь за родичів, тому зараз буду телефонувати і просити спуститися у підвал. Нас навіть не готували до цього 🙁 …

***

Весь день Марк з родичами і друзями просиділи в підвалі. Весь день вони чули звуки вибухів, сигналізації машин, вони чули як будівлі падають..

Лише під вечір стало більш-менш тихо. Мати і батько мати навіть піднялися у квартиру. Вони жили на другому поверсі, тому Марк не дуже сильно за них хвилювався. З самого ранку вони сиділи без світла і зв’язку. Вода поки що була, тому першим ділом батьки набирали воду. Дітей з підвалу випускати поки що боялися, оскільки загроза обстрілу все ще була…

(з усіх, хто був у підвалі, україномовною була лише родина Марка)

– Я сподіваюсь батьки швидко повернуться,- сказала російською дівчинка, яка сиділа поряд з Марком.

– Ліза, не хвилюйся, наврядчи росня знову буде нас обстрілювати, все буде добре. Ми скоро теж повернемось в квартири,- Марк намагався її заспокоїти.

– А якщо ми тут надовго?

– Не думай про це, краще роби уроки. Нам скоро їсти принесуть.

– Мені здається, ми тут спати залишимось,- сказав рудий хлопець.

– Саш, не нагнітай, тут діти є.

– А ти не дитина ніби. Сам розумієш, що все не так просто.

– Зараз взагалі не час сваритися,- сказала Марійка, яка була сестрою Сашка.

В цей момент пролунав звук, схожий вибух і всі лягли на підлогу. На щастя, це всього лише захлопнулись двері підвалу, коли зайшли перші батьки. Це були батьки Лізи і батьки Марка. Вони принесли дітям поїсти, а також почали заносити бутлі з водою. Потрохи почали заходити і інші батьки. Вже було не так страшно, але, знову почувши вибухи, надія на спокійну ніч почала їх покидати…

***

Всю ніч люди провели під вибухами. Діти через страх не спали, а батьки вже шукали як виїхати з міста. І тільки батьки Марка не хотіли нікуди їхати.

– Скоро все закінчиться,- казала мати Марка.- Немає сенсу їхати на запад. Нас там не люблять.

– Та яка різниця чи люблять?!- Марк цього не розумів і був злий,- Ми можемо..

– Не кричи!- зупинив його батько.- Ти тут не один.

– Я хочу виїхати звідси.

– Ти без нас нікуди не поїдеш. Нічого страшного більше не буде. У росії не буде стільки ракет, наші скоро переможуть…