Сни

Знову… Той самий сон, той самий спортзал, той самий майданчик. Лунають слова тренера: “Каґеямо, готуйся.” Це означає, що Тоору йде на лаву запасних. Знову. Нащо згадувати те, що приносить біль? Він роззирнувся довкола. Люди, що знаходились в спортзалі були просто його плодом уяви, бездушні пустки. Тору сідає на лаву і спостерігає за діями на майданчику.

 

— Ти знову її чекаєш? — лунає знайомий голос. Перед Ойкавою з’являється дівчина. Він намагається сфокусуватися на її образі, але вона пливе перед очима. Нечіткі розмиті риси обличчя, розпливчаста постать. Якого кольору її очі? На їхньому місці були просто темні плями незрозумілого кольору. Дівчина приземлилась поруч і витягнула ноги.

 

— Я вже змирився, — Ойкава повернувся до майданчика. Гра йшла повним ходом. Ось Каґеяма пасує Іва-чану, той у свою чергу забиває блок-аут.

 

— Ти засмучений тому що замість неї прийшла я? — Вона повернула свою голову в сторону хлопця, пронизуючи його вимогливим поглядом. Ойкаву по-справжньому шокувало таке запитання, він повернувся в її  сторону, зається тільки зараз, коли їх обличчя були досить близько, він помітив, що в неї карі очі.

 

— З чого ти це взяла? — поцікавився Тоору.

 

— Не видно, щоб ти радів з моєї присутності.

 

— Пхах, — він на мить посміхнувся, — мені вже набрид цей сон. Кожну ніч одне й те саме.

 

— А ти ніколи не замислювався чому він тобі сниться? Чому саме це місце і цей день?

 

— Та яка вже різниця?

 

— Коли відпустиш минуле тоді й перестануть снитись ці сни, — вона раптом замовкла, знітилась, — а разом зі снами зникну і я… — Не тільки дівчині було боляче від усвідомлення цього факту.

 

Скільки вони вже знають одне одного? Так, якщо вона вперше йому наснилась ранньої весни 2011, а зараз вже 2022… 11 років! 11 років вона була поруч з ним, підтримувала його у найскладніші миті життя, давала поради, особливо щодо стосунків з дівчатами. Досить було тільки заснути і вона з’являлась. Хто вона? Він не знав ні її імені, ні точного опису її зовнішності, ні чи існує вона в реальності. Тору ніколи не вдавалось запам’ятати як вона виглядає. В нього були спроби зобразити її обличчя на папері, але намарно. Для цього він навіть ходив трохи на курси малювання, йому казали, що в нього досить непогано виходить, більше практики і його здібності назвуть справжнім талантом. Але вони не знали справжньої причини його зацікавленості в малюванні. Ойкава просто хотів відшукати її в реальності, але як це зробити, коли навіть не знаєш як та дівчина виглядає? Тому він вирішив зобразити її портрет на папері. Але будь-яке бажання знайти її минуло разом із пубертатним періодом.

 

Коли хлопець виринув із своїх роздумів, навколо нічого не було. Зникло все: спортзал, тренер, лавка, на котрій він сидів, і дівчина… вона також зникла. Порожнеча.

 

Мить і навколо виросло вечірнє місто. Тоору був одягнений у свою шкільну форму приватної школи Аобаджосай, обвішаний сумками з книжками і спортивною формою. Він поспішав додому, щоб встигнути до вечері.

 

— Тоору, — приємний голос з ледь помітним акцентом змусив Тоору привернути увагу до його власниці, дівчини неазіатської зовнішності, високої на зріст з гладкою шкірою молочного кольору, довгим темним волоссям зібраним у високий хвіст.

 

— Що? — Ойкава зупинився, вона також. Дівчина дивилась на свої кросівки.

 

— Нам… нам потрібно розійтись… — вона підвела свій погляд. Обоє мовчали. Хатторі спробувала розігнати тишу, але її голос здригнувся: — Ч-чому ти мовчиш? — Вона нервово стиснула лямку рюкзака.

 

— Я… я… — все, що Ойкава був спроможний видавити з себе. Стара рана знов відкрилась, наново почала боліти. Серце так само стиснулось як і в той злощастивий день в кінці березня. Стільки років минуло, а йому все ще боляче. Можливо це тому що вона була єдиною кого він по-справжньому кохав? Чи кохає? Знову дурня. Як можна так довго кохати одну людину? І чи це кохання взагалі? Нісенітниці. Це просто сон… Але ж чому тоді болить?

 

***

 

— Містере, ееей, містере, прокиньтесь, — хтось його тормошив, Ойкава почав прокидатись.

 

Він різко підхопився, але влетів назад у крісло. Тільки зараз Тоору зміг згадати, що знаходиться у літаку.

 

— Містере, все в порядку? — білява стюардеса надто сильно нахилилась над ним, мало грудьми не торкаючись його обличчя. Невже вона впізнала хто він?

 

— А так, — Тоору забрав свій рюкзак і попрямував до виходу.

 

Пройшовши всі процедури аеропорту, Тоору шукав в залі очікування вільну місцину. Запримітивши таку в непримітній частині зали, він побіг туди. Тепер він міг спокійно спробувати відтворити портрет дівчини. Пройшло небагато часу він його прокидання, але занадто багато, щоб згадати як вона виглядала. Якого кольору її очі? Карі чи темно-зелені? Якої форми її ніс? В неї були синці під очима чи то такі тіні? Занадто багато неточностей… В пориві агресії Тоору почав зачеркувати її портрет. На папері тепер виднілась грубезна каракуля посеред обличчя дівчини. Єдине чого не торкнувся безжалісний грифель олівця були пухкі вуста. Вони всміхались до нього. Чортівня якась. Тоору запхав малюнок до свого рюкзака. Цю кривульку чекала доля, що й десятки попередніх, вона відправиться на стіну до інших невдалих спроб намалювати дівчину з його снів.

 

На дворі було вітряно. Все таки Японія вам не Аргентина, в Токіо набагато холодніше було ніж в Буенос-Айресі. Довгенький шлях довелось подолати, летів з декількома пересадками. О 9 годині ранку в аеропорту було вже багатенько людей. Тоору поквапився на станцію, щоб швидше доїхати додому. Сівши у вагон він спробував заснути, щоб знову зустрітись з тією дівчиною. Нічого не вдалось. Сон не йшов.

 

Щоб дібратись додому Тоору потрібно було проїхати  на потязі до кінцевої зупинки і ще  півгодини пройти пішки. Прогулянка не була виснажливою, навпаки вона дала Тоору можливість поринути в роздуми про дівчину зі снів.

 

Коли вони вперше зустрілись? Мабуть це було в той самий день, коли Каґеяма вперше замінив його на майданчику? Так, це було в той день, коли він зрозумів, що його важка праця не може і поруч стояти поряд з талантом Тобіо. Вона наснилась Тоору вночі. Її образ був примарним і нечітким; вона заспокоювала його, підтримувала. Так було майже кожну ніч, за винятком тих хвилюючих безсонних ночей, котрих йому немало довелось пережити. Вона вже стала невід’ємною частиною його життя. Ойкава вже встиг до неї прив’язатись як до реальної людини. Він навіть не міг собі уявити, що в одну мить вона може зникнути.

 

Через деякий час на горизонті з’явилась старша школа Аобаджосай. Скільки спогадів з нею пов’язано… Тут минали найкращі роки його життя. Уроки, друзі, волейбольний клуб. З його пам’яті долинув скрип кроссівок о дерев’яну підлогу спортзалу.

 

***

 

— Ну, що, хлопці, до якої старшої школи вступатимете ? — Ран Накаджіма неочікувано з’явилась перед очима хлопців, що ті аж одночасно здригнулись. Невисока на зріст з короткими ногами і маленькими ручками, круглолиця з нетиповим золотавим колольором волосся; дівчина своїми, на диво темними, очима врізалася поглядом в хлопців. Тоору з Іваізумі перевели погляди на зв’язуючу жіночого волейбольного клубу, що ледве бігла позаду з двома бенто у руках.

 

— Ран, постривай! Нащо так швидко бігти? — Дівчина намагалась віддихатися.

 

— Вже березень на дворі, хіба тобі не цікаво куди вступатимуть третьокласники? — В її очах був ледь помітний вогник цікавості.

 

— Хіба не Аобаджосай? — Хатторі перевела погляд на Ойкаву та Іваізумі, що й слова не вимовили.

 

— Так, — з кривоватою посмішкою вимовив Тоору. — Звідки ти знаєш? — Ця її особливість, знати все про всіх і багато чого іншого, дивували хлопця. Невже представники її нації всі такі?

 

— Та так, здогадалася, — вона неоднозначно сіпнула плечима.

 

— Сідайте, — Ойкава поплескав на лавці поряд з собою. Четверо друзів завжди обідали разом; цей звичай тривав не так вже і довго, але що саме їх єднало? Волейбол?

 

— Навіщо тобі знати де ми будемо далі вчитись? — Запитав Хаджиме жуюючи своє онігірі.

 

— Ми друзі і я повинна знати, де ви навчатиметесь далі! — Вона була надзвичайно емоційною. Її веселість і жвавість дивували оточуючих.

 

***

 

Ойкава зупинився. Чому він згадав це? Гарні тоді були часи. Вони були всього-навсього підлітками, дружили і грали у волейбол. А зараз всі пороїзжались, він у Аргентину, Хаджиме зараз в Америці, Накаджима на другому році старшої школи переїхала до іншої префектури, а Хатторі… вона зникла, так само раптово як і з’явилась в їхніх життях.

 

Ойкава тихо зачинив парадні двері, щоб його ніхто не почув. Обережно поклав дорожню сумку на підлогу, поряд з нею приземлився рюкзак. Тоору не встиг навіть роззутись, як з середини будинку вилетів його племінник.

 

— Гей, ти ж казав, що тільки завтра ввечері маєш прилетіти. — Підліток, ображений на свого дядька, схрестив руки на грудях і чекав пояснень.

 

— Ні тобі привіт, ні здраствуй, любий дядьку, — дорікнув Тоору в сторону Такеру.

 

— Взагалі, я хотів тебе привітати з твоїм старінням, — буркнув підліток. Вони з Такеру ніколи не мали близьких стосунків.

 

Привітати? Невже 20 липня так швидко настало? Ойкава не вірив, що можна забути про власний день народження, але цей день настав. Тоору повільно зайшов до кухні, приємно пахло молочним хлібом. Мати, яка готувала святкову вечерю, запримітивши сина, одразу кинулась обіймати й цілувати його.

 

— Ой, Тоору, ти вже приїхав? Я так рада тебе бачити. Вітаю, синку, з днем народження! Ти в мене вже такий дорослий, — вона сильніше стиснула свої обійми. Щоб обійняти свою матір, Тоору доводилось навпіл зігнутись. Ейко після довгої розлуки з сином простояла б так в обіймах ще цілу вічність, але запахом горілим.

 

— Ой, в мене ж хліб печеться, —  низенька жінка побігла діставати хліб, який полюбляв її молодший син. І як їй вдавалось бути такою енергійною в уже не молодому віці? Не зважаючи на зморшки, що пронизували її обличчя Ейко виглядала досить молодо, навіть сивина ледве-ледве торкнутись її каштанового волосся. — Він трохи пригорів, але думаю, що це нічого страшного, — сказала Ейко, поклавши форму для запіканя з пригорілим хлібом на дерев’яну дощечку.

 

Шлунок Тоору забурчав, хлопець останній раз їв годин 13 тому. Він схопив гарячий хлібець, і, відриваючи, шматочки почав їсти його.

 

— Не так ж одразу. Він ще гарячий! — в знак протесту Тоору продовжив його їсти. — Може б ти чого іншого з’їв.

 

Тоору лиш мотнув головою. Він любив молочний хліб, настільки, що міг просто з’їсти цілий хлібець за раз без нічого. Це дивувало інших. Перекусивши, Тоору пішов до своєї старої кімнати, в якій ще був допотопний ремонт. Старі меблі, дверцята і шухляди яких скрипіли, гола дерев’яна підлога, блідо-жовтого кольору шпалери, що в деяких місцях встигли повідклеюватися, прості запрані фіранки на вікнах, стареньке скрипуче ліжко, що підпирало протилежну від дверей стіну. Ойкава кинув сумки біля дверей, щоб якось скоротати час до вечора він вирішив подрімати. Чи то старість , чи то втома від перельоту, навалилась на Тоору, тому впавши обличчям у подушку, хлопець одразу заснув.

 

***

 

Шум прибою. Хвилі на великій швидкості вдарялись о скелястий берег і розлітилась. Яскраве сонце сліпило очі. Тоору зрозумів, що стоїть посеред якогось мосту. Було порожньо, чайки не кричали, не було чутно і автомобілів, жодної людини, за винятком його. По один бік моста знаходився Сендай, а з іншого — Буенос-Айрес. Виходила якась дивна метафора, чи то порівняння? Ойкава роззирнувся навколо. “Де я? Що за чортівня?” — ці питання автоматично виникли в його думках.

 

— За твоєю спиною, — спиною до моря на товстих кам’яних перилах сиділа, розгойдуючи ногами в повітрі і дивилась в сторону Сендаю, вона — одна з головних дійових осіб снів Тоору. Дівчина була одягнена в довгу спідницю з квітчатим візерунком і синьо-сіру футболку, на голові в неї був білий капелюх. Хоч і сонце било Тоору в очі, через що він не міг розгледіти її повністю, але в цей раз образ дівчини був чіткіше, ніж зазвичай. Вона мала безтурботний вигляд, ніби зібралась на звичайну прогулянку. – Ми скоро зустрінемось, — останнє, що Тоору почув з її вуст.

 

***

 

Хлопець різко сів в ліжку, його голова відізвалась гострим болем на знак протесту, Тоору все ж таки 28 років, і він вже застарий для таких підйомів.

 

Ойкава почав терти долонями очі, щоб повністю прокинутись. Останнім часом він почав багато спати. Це через те що старість на порозі чи це якось пов’язано зі снами? Сни. Тоору ментувся до свого рюкзака, де був папір і олівець. Дівчина. Поки він не забув як вона виглядає, має спробувати зобразити її портрет. На цей раз вже виходило краще. Чітка форма обличчя, пропорції збігались, маленький вузький носик, пухкі вуста, вузький розріз очей.

 

Він настільки захопився, що навіть не помітив як йшов час. Нарешті повне зображення було готове. Йому було далеко до ідеального, адже малюнок був більше схожим на ескіз. Жодних тіней, волосся схематично зображене декількома кривими лініями, шия і плечі грубими штрихами намічені, з вухами взагалі суцільна біда. Але це було її обличчя. Тепер Тоору хоч яке-небудь уявлення мав, як вона виглядає, і було вже на що орієнтуватись, якщо він волітиме її знайти.

 

В двері делікатно постукали. Тоору інстинктивно перевернув листок чистою стороною догори.

 

— Увійдіть, — відповів хлопець.

 

– Гей, імениннику, — двері відчинились і в утвореному проході плечем спершись на одвірок стояла Аризу Фудзі, старша сестра Тоору, — з днем народження тебе, стандартні побажання і все таке. О, і щоб ти вже нарешті знайшов собі дівчину. — З кожним прийдешнім днем народження її вітання ставали все сухіші і скудніші.

 

— Ем… дякую, — повітря перенаситилось  відчуттям ніяковості.

 

— Ну, що там? Як ти? — Чисто питання для проформи. Вони взагалі і не відчували себе братом і сестрою. Можливо через велику різницю у віці і різні інтереси. Тоору був ще дитиною, коли Аризу почала жити окремо від родини, а згодом вишла заміж і народила Такеру. Але навіть ту кількість часу, що вони прожили під одним дахом, вони не відчували ніякої особливої брато-сестринської любові один до одного.

 

— Та, наче нормально.

 

— Ну, тоді добре. Пішли краще торт поїмо, — Азума вийшла не зачинивши за собою двері.

 

На кухні зібралась вся родина: мама, тато, Аризу, її чоловік і Такеру. Мама метушилась, бігала по кухні і накривала на стіл святкову вечерю.

 

— Привіт, синку. З днем народження тебе. Ми ж з тобою ще не бачились сьогодні, — батько відсторонено приобійняв Тоору. — А це невеличкий подарунок від усієї родини, — він вручив конверт. Тоору почав відкривати його. — Чесно, ми не знали, що тобі подарувати, тому, вирішили ось, — всередині знаходилась сімсот доларів стодоларовими купюрами, вітальна листівка і два квитки на виставу “Отелло, венеціанський мавр” місцевого театру. — Сходи з ким-небудь на цю виставу. Тобі вже давно треба обзавестись власною родиною, — він по-батьківськи поклав руку Ойкаві на плече. Той у свою відповідь лише ривідкрив рота в німому протесті, але ні слова так і не вимовив.

 

***

 

Тоору стояв посеред ванної кімнати і дивився на власне відображення у дзеркалі. Що-що, а волейбольна форма більше йому личила, ніж смокінг. Тоору був високим на зріст, широким у плечах, а смокінг лиш сковував його рухи, але офіційний стиль потребував того та й у театр його б у спортивних штанях не впустили.

 

“І на що я взагалі погодився на це?” — ця думка вже третій день крутилась в голові Тоору. Оскільки йому не було з ким піти, Ойкава вирішив сходити сам на цю виставу, і йому не завадило б розвіятись та культурно просвітитись.

 

В плани Тоору входило на декілька днів залишитись у Японії, але ось це взагалі вибилось із його рук. За законом Мерфі: “Anything that can go wrong will go wrong.” — так все і трапилося. Зараз Тоору має йти на виставу, де не сильно воліє бути, але має там бути. І якщо він зараз туди не поквапиться, то запізниться.

 

Тоору вилетів з будинку з притаманною йому блискавичною швидкістю. Добре, що хоч нічого не забув. Ейко, єдина особа крім Тоору, що була в будинку, навіть не встигла зрозуміти, що трапилось. Ойкава встиг на потяг, але сидячих місць вже не лишилось. Йому довелось всю дорогу простояти, тримаючись за поручень і терпіти презирливий погляд літньої дами, яка своїми старечими очима засуджувала його ніби бідного студента, що спішить до коханої на побачення. Добре, що від його будинку до центру було недалеко і йому не довелось терпіти ту жіночку. На станції Тоору на око прикинув, де знаходиться той театр, наостанок глянув Google Maps і побіг, щоб встигнути на виставу.

 

Хлопець встиг. Прибіг за п’ять хвилин до початоку. Пройшов повз охорону, на вході перевірили його квиток і впустили до зали. Типова зала будь-якого театру, неважливо якого: сцена, дерев’яна підлога, висока стеля з дорогою люстрою, яка трималась на ланцюгу і божому слові, оздоблена золотом і дорогими камінцями, партер, амфітеатр і балкони з сидіннями оббитими бордовим оксамитом. У Тоору було два місця в сьомому ряді партеру.

 

Тільки-но Тоору сів на своє місце, як в залі погасло основне світло. В світлі прожекторів на сцену вийшло двоє чоловіків у середньовічному одязі.

 

— Мовчи! Мені це дуже прикро, Яго,

Що, хазяйнуючи в моїй кишені,

Як у своїй,— ти гроші брав і змовчав. — І вже з цієї репліки Ойкава зрозумів, що вистава буде нудною. Але перше враження завжди оманливе.

 

— О, чорт! Та ви ж не хочете мене

І слухати! Коли б хоч раз подумав

Таке,— гидуйте мною! — перша репліка другого актора і Тоору важко було стримати позіхання.

 

“Отелло” або ж “Отелло, венеціанський мавр” трагедія Вільяма Шекспіра про венеціанського мавра Отелло, що закохався в дочку сенатора, Дездемону, і таємно з нею вінчається. Потім він отримує призначення прийняти командування віддаленим гарнізоном і їде туди з молодою дружиною. Яго, хорунжий Отелло, готує разом з Родріго, дворянином, що закоханий в Дездемону, змову проти Отелло. Яго переконує мавра в тому, що дружина йому зраджує з Кассіо, його молодим підлеглим. Оттело, не дивлячись на спроби Емілії, дружини Яго, переконати мавра в тому, що Дездемона — безневинний янгол, вбиває кохану. Потім входять охоронці, Яго, дружина Яго, Кассіо та інші люди. Емілія говорить правду всім, розкриваючи плани чоловіка, і розлючений Яго заколює її. А Отелло, не в силах винести звістки про те, що він своїми руками вбив свою дружину, виносить сам собі смертний вирок і заколюється.

 

Ойкава навіть не відсидів першої сцени, як вже внутрішньо помирав від нудьги. Ті пів години, що відбувались дії на сцені для Тоору видались годинами каторги. На сцені в цей час дії розгорталися в залі сенату, де Брабанціо, батько Дездемони жалівся дожу Венеції на триклятого мавра, що чарами закохав у себе його доньку.

 

Входять Дездемона, Яго та слуги. Тоору зачепився поглядом за Дездемону. Вона здавалось йому знайомою. Як кажуть люди: “Ніби вже десь бачились…” Але такого просто бути не могло, можливо вона когось нагадувала Тоору… Дія йшла далі.

 

—Тату любий,

Моя повинність ділиться надвоє:

Від вас — моє життя і виховання;

Життя і виховання вчать мене

Коритись вам, адже ви мій господар,

А я донині вам дочка; та ось

Стоїть мій чоловік; і, як колись

Пішла від батька матінка моя,

Скорившись вам, отак і я повинна

Скоритись чоловікові моєму,

Господарю моєму — мавру! — пролунали слова Дездемони. Голос. Її голос був знайомим для Ойкави. Але де він міг його чути… Мить. Думка. Сумніви. Усвідомлення… Тоору  був готовий руку дати на відсіч, що він ідентичний з голосом дівчини з його снів.

 

На сцені в образі Дездемони стояла дівчина з його снів. Навіть не дивлячись на її грим, костюм і перуку, Тоору був на сто відсотків певен, що то вона. Він не міг достатньо добре її роздивитись, вона була надто далеко. В той момент Тоору проявив цікавість до вистави, до трупи, особливо до акторки, що грала роль Дездемони, до власних снів і їх таємничого значення. Тоді він зрозумів, що та дівчина зі снів мала на увазі під фразою “Ми скоро зустрінемось.”

 

Тепер же Ойкава всю виставу просидів, як на голках. Його розривало від цікавості і хвилювання, від сумнівів і думок. Тисячі думок і питань вирували в його голові. Йому не терпілось дізнатись хто вона така, чому сниться йому, як таке взагалі вийшло? Але був і страх. Що вона скаже, як сприйме це, якою буде її перша реакція на це, її перша фраза? А що, якщо вона подивиться на нього як на ненормального? А якщо то взагалі не вона? Поряд із страхом у його серці була радість від того, що він має можливість зустрітись із такою важливою для нього людиною, яка протягом довгих років була поряд із ним увісні, на чиє існування марно було й сподіватись.

 

Квитки на цю виставу були тепер найкращим подарунком для Тоору. Синьо-жовтий волейбольний м’яч, перший у його житті, що йому батьки подарували на шостий чи сьомий день народження, і в порівнянні не міг йти з квитками.

 

Всередині Тоору був шторм з емоцій, але ззовні він був спокійним, що створювало фальшифу картинку для оточуючих.

 

Але ж як їм зустрітись і поговорити? Тоору придумав геніальний на його думку план, а насправді ідея – лайно.  План заключався в тому, щоб після вистави розшукати, ту акторку і розпитати про все. Все ж таки краще це, ніж почати сталкерити за нею. Де шукати, що питати, і якою може бути її реакція на те і чи знає вона про те, що сниться якійсь персоні, яка не має до неї жодного прямого стосунку, Тоору не знав.

 

Дочекавшись закінчення вистави, Ойкава разом з усіма покинув зал. Під час антракту Тоору вдав, що шукає туалет, а сам подався на пошуки гримерок. Пошуки закінчились невдало, коли під час своїх вештань театром, Тоору натрапив на одного з його працівників і той люб’язно показав хлопцеві, де знаходиться туалет. Глядачі йшли додому, це була остання вистава на сьогодні, тому весь театр також закруглявся. Тоору пішов до задньої частини будівлі, щоб вже розшукати ті кляті гримерки. “Боже-боже, чим я займаюсь? Ніколи б не подумав, що неначе якийсь злодюжка прокрадатимусь до гримерок”, — але зараз не час  думати, про те, якими дурницями він займається. Дякувати богам, Тоору пощастило проминути охорону непоміченим. Він прокрадався довгим вузьким коридором, доки на одних з багатьох дверей не побачив напис “Гримерка”. Зібравшись із духом він постукав. Ніхто не відповів.

 

З віддаленої частини коридору почувся скрип дверей і жіночі голоси. Ойкава, зрозумівши, що єдиний шанс залишитись непоміченим — сховатись за дверима, проскочив у приміщення. Сперся спиною на двері, тепер він міг спокійно видихнути. Гримерка виявилась пустою, останній, хто знаходився у ній, забув вимкнути світло. На вішаках була купа усяких костюмів і перук, стояв стіл з величезним дзеркалом і пара стільців.

 

— Я би краще зіграла роль Дездемони, — пролунав надмірно писклявий голос з-за дверей.

 

— Взагалі-то ця роль належить Меземі, і якби не нещасний випадок вона б грала Дездемону. — Це вже був голос іншої дівчини. Вірогіднішим за все було те, що вони працювали акторками.

 

— Я чула, зо вона має повернутися за декілька днів.

 

— Так, я їй телефонувала сьогодні вранці і вона казала, що завтра повернеться до роботи.

 

— Ну от і добре, а те блідолице стерво повернеться на своє місце за лаштунки, пхахах, — її мерзенний сміх змусив Тоору поморщитись.

 

“Ні, так результату не доб’єшся, краще почекати її біля службового виходу”, — черговий геніальний (ні) план зародився в думках Ойкави. Тих двох вже не було видно на обрії, і Тоору подався до виходу. На дворі вже сутеніло, дзижчали комарі. Пройшла година, друга, вона все ще не показалась. Здається, вже всі працівники театру бачили його, але тільки не вона. Надворі стемніло. Театр зачинився. Всі надії і сподівання Тоору розвіялись з вітром. Вона так і не з’явилась. В той момент віра у щось і надія мали зламатись, проте ні. Цього не сталось. Ойкава лишень вкотре впевнився, що нічого в цьому житті йому так просто не дістанеться. Він не мав таланту, все, що Тоору вмів, діставалось йому важкими тренуваннями. Навіть зараз, хочеш зустрітись — доклади зусиль.

 

Тоору розвернувся спиною до театру і пішов до найближчої станції, щоб дістатись додому. Сьогодні він вже точно не зможе нічого зробити.

 

В шкільні часи пізні повернення додому після тренувань були звичкою. Тоору підвів погляд до нічного неба. От би знову повернутись до школи хоч на день. Але ця мрія назавжди залишиться нездійсненною, бо ж ніхто не зміг підкорити собі час і примусити його плинути в іншу сторону.

 

Ранок вечора мудріший. Вранці у голові виспавшогося Тоору майнула геніальна, але ненавмисно позбавлена Нобелівської премії, ідея. Він подумав, що раз вчора йому не вдалось її зустріти, то можливо наступного разу більше поталанить. Наступні дві спроби виявились невдалими: дівчина зі снів Тоору взагалі не показувалась. На сцені замість неї Дездемону грала геть інша акторка, а принаймні найменшого натяку на існування дівчини не було. Пошуки пошуками, а час йшов. Тоору був вже час повертатись назад до Аргентини, він не міг просто так покинути волейбол.

 

— Синку, ти впевнений, що хочеш вже повертатись? — Ейко, що проводжала свого сина, вкотре задала те саме питання. Кожного разу, коли Тоору приїздив додому, і вже наставав час його від’їзду вона ставила це питання, в надії, що її молодший син залишиться ще на трішки.

 

— Мамо, мені вже справді час. Тим паче я не можу просто так залишити волейбол.

 

— Тоору, — мама була однією з тих небагатьох, хто називав Ойкаву на ім’я, — пообіцяй мені.

 

— Що, мамо?

 

— Що ти подумаєш над тим, щоб завести власну родину. Ти вже дорослий, не встигнеш обернутись, і тобі буде шістдесят.

 

— Добре, мамо, — Тоору ласкаво посміхнувся, мати силкувато всміхнулась у відповідь.

 

Ойкава сидів в залі очікуванні, він заплющив очі і підставив обличчя сонячному промінню. Знову довгий політ, знову пересадки. Як же його все це піддістало. Проте Тоору знав напевне, що повернеться сюди, щоб розшукати ту акторку. Рано чи пізно він її знайде. Але що він їй скаже? Зараз ще не час про це думати…