будь моїм сенсом

Річард підходить до будки-кав’ярні на площі, тому що Френсіс ниє, що якщо його організм не отримає зараз хоч крихітний обсяг кофеїну, то він ляже прямо на бруківку і тихо помре, а Річард, як завжди, переймається співчуттям до цієї нещасної королеви драми, і поки вона сама сидить у позі лебедя, що вмирає, в тіні на лавці, відмахуючись від голубів, купує їй американо без молока, а собі — гарячий шоколад із збитими вершками. сідає поруч і всовує маленьку склянку в чужу руку. руда морда щось вдячно бурмоче, випиває каву залпом і оживає.

— а що це в тебе за нічне жахіття діабетика? – цікаво нахиляється над склянкою Річарда після того, як той робить перший ковток. – дай спробувати!

— а ну киш! — він відводить руку з шоколадом убік і піднімає її над головою, щоб загребущі руки Френсіса до нього не дісталися.

— ну, мені ж тільки спробувати, — Френсіс усміхається, намагаючись дотягнутися до склянки, не встаючи з лави.

— сам казав, що не любиш таке, от і давися своєю кавою. — Річард продовжує увертатися, сміючись.

— та заради всього святого, — Френсіс втомлюється від цієї сцени, різко бере Річарда за підборіддя, розвертає його обличчя до себе і цілує. ніжно, довго, а коли відривається, по-котячому облизує губи навпроти і глибокодумно зауважує: — дуже навіть непогано, — оглядає Річарда і самовдоволено всміхається, — у тебе рука в шоколаді.

Річард, який розгубився і випадково занурив пальці у склянку під час поцілунку, тихо лається під ніс, поки Френсіс заходиться дзвінким сміхом.

***

Френсіс іде парковою доріжкою, штурхаючи гострим носком туфлі якийсь камінчик. з дуже зосередженим виразом обличчя, старанно намагаючись запульнути його якнайдалі, але так, щоб той не злетів дороги. з гілочкою ніжно-лілових квітів в одній руці і кошиком в іншій, він виглядає так смішно, що Річард, який чекає на березі озера, не може стримати посмішки. помітивши його, Френсіс оживає, залишає в спокої свій камінь і біжить на зустріч, розмахуючи кошиком. через кошик та квіти незграбно обіймає на знак вітання та падає поряд на покривало.

— тримай, — простягає гілочку Річарду, — ти казав, що тобі подобається гліцинія.

— дякую, — Річард здивовано, вдячно бере квіти, нюхає і бережно кладе біля себе.

Френсіс у цей час дістає з кошика термос із чаєм, тости з джемом, загорнуті в папір, яблука та шоколад, а Річард одразу тягнеться до їжі.

— куди! давай сюди руки, — Френсіс бризкає на слухняно простягнуті долоні антисептиком і вкладає в них пакунок з тостом. – розумничка.

жартівливо гладить по голові, на що Річард закочує очі і починає їсти, дивлячись на водну гладь. до них повільно підпливають сірі качки, постійні мешканці парку. Френсіс, помічаючи їх, встає, підходить до самої води, сідає навпочіпки і, відриваючи шматочки свого тосту, кидає їх у воду.

— ти чув, що їх не можна годувати хлібом?

— правда? — на обличчі Френсіса відбивається таке здивування і страх, що Річарду здається, що йдеться не про качок, а про його родичів.

— ну, я щось таке читав.

— стривай, треба перевірити, — Френсіс схоплюється, підбігає до покривала, хапає телефон і з серйозним виглядом щось клацає. – що ти так на мене дивишся? це важливо!

Річард ховає у комірі посмішку і намагається зробити стурбоване лице. виходить погано.

– ось! орнітолог каже: – тут він прокашлюється і продовжує грубим, діловим голосом, – “білий хліб для них – це приблизно те саме, що для нас тістечка: вони його люблять, він для них смачний, але у великій кількості призводить до ожиріння і не дуже корисний”. бачиш, значить трохи можна!

– добре-добре, годуй своїх качок на здоров’я, – Річард перестає себе стримувати і сміється.

— ну ось і все, — Френсіс переможно посміхається, повертаючись до води.

а качки просто радісно їдять хліб і зовсім не замислюються, чи можна їм його.

***

ранкове літнє сонце з великого вікна цікавими променями нишпорить по кімнаті і знаходить у купі білих простирадл на величезному ліжку біля однієї зі стін дві фігури. одна з них умиротворено потягується і, солодко позіхаючи, піднімається на ліктях. ніжно проводить рукою по рудому волоссю, розкиданому по сусідній подушці, потім по контуру чужого обличчя, і посміхається, дивлячись на те, як ледь тремтять вії на закритих очах.

— Френсіс, уже ранок, час вставати.

Френсіс щось нерозбірливо бурмоче, морщиться і не розплющує очей. Річард поблажливо посміхається, думає, що, мабуть, ще не час, і встає з ліжка. нахиляється, цілує ластовиння на носу, поправляє ковдру на чужому тілі, накидає халат і спускається на кухню. наспівуючи собі під ніс якусь пісню про вкрадений лексус, він ставить на плиту турку з кавою, стає навшпиньки, щоб дістати борошно з верхньої полиці, бере з холодильника молоко та яйця, а з ящика у столі — цукор та олію. старанно дотримуючись рецепту Френсіса, ретельно змішує інгредієнти у великій скляній мисці та розігріває сковорідку. наливає каву в дві сервізні чашки, ставить їх на стіл і починає смажити млинці. десь третій виходить навіть більш-менш круглим, і Річард радіє своєму досягненню. на тарілці біля плити вже утворюється невелика вежа, коли босі ноги беззвучно стукають по кахлю, і довгі руки обіймають Річарда ззаду. чуже підборіддя опускається йому на плече, а у вухо тихо мурчать:

– доброго ранку.

настінний годинник б’є дванадцяту.

***

Річард сидить у кріслі на терасі, любовно дивлячись на нещодавно зрізану з клумби бордову троянду в своїх руках, і ніяк не наважується поставити ту у вазу. проводить пальцями по пелюстках, ледве торкаючись, підносить до обличчя та вдихає аромат, ледве прикриваючи очі.

Френсіс дивиться на нього і думає, що він чарівний. ще думає, що, можливо, дожити до старості — не така вже й погана ідея. вони цілком могли б переселитися сюди, вирощували б на городі моркву, помідори та полуницю, посадили б у саду вишневі та персикові дерева, завели б овечок, щоб щоранку виводити їх випасатись у поле, і великого собаку, лабрадора, наприклад, щоб він допомагав пасти овечок і охороняв будинок від злодіїв. курей з півнями би не заводили, бо здоровий довгий сон важливіший за свіжі яйця для випічки. варили б варення і закочували б банки щоліта, щоб потім кожну зиму відігріватися біля каміна з цим же варенням і чаєм із зібраних на околицях трав. ходили б купатися на річку, хоча Френсіс би вічно відмовлявся, але їхній собака, шалено радіючи воді, струшував би по команді Річарда всю воду прямо на нього, щоб Френсісу було більше нічого втрачати і він добровільно ліз у воду. влаштовували б генеральне прибирання щонеділі, відшкрябали б увесь маєток від пилу, кидаючись один в одного ганчірками, і так ніколи його не закінчували б. сиділи б отак щовечора на терасі за низьким столиком з вазою з квітами, пили б чай, чи вино, чи коньяк, загорталися б у плед і обіймалися під холодними поривами вітру. і були б щасливі.

Річард піднімає погляд на Френсіса і посміхається. простягає йому троянду, той бере її і обережно опускає у вазу з водою на столі. накидає Річарду на плечі картатий плед і, нахиляючись, обіймає зі спини. думає, що дожити до старості поруч із ним — чудова ідея.