Метро-квартира-ліжко

Глава 4

Він стояв.

І вона стояла.

І дивились вони один на одного секунд п’ять. Вона його згадала. А він… не згадував. До цього моменту. Першою заговорила дівчина:

-Я не помилилась?

-Помилились.

-Не думаю.

Воно у нього саме з язика зірвалось. Певне мозок хотів, щоб вона розвіялась як сон. І бажано так швидко, як і появилась. Але вона продовжила:

-Я до Жені. – на цих словах вона пройшла повз Спартака, і зайшла до квартири. Чоловік зачинив двері. Поки вона роззувалася, Суббота вийшов на банкон.

Женя почув дзвінок в двері. Але ще хвилину залишався в пустій кімнаті.

Вийшовши до гостей, він одразу помітив, що людей побільшало.

Темноволоса дівчина перейшла до вітальні та привітань зі всіма. Звісно окрім Спартака, бо його як вітром здуло. Янович швидко глянув у дзеркало та підійшовши до дівчини, обійняв та поцілував в щоку:

-Привіт.

-Привіт. – посміхнулась вона, явно будучи радою від появи свого хлопця.

-Хлопці, – звернувся він до них, вони підійшли до пари, – познайомтесь, це – Соня.

-Добрий вечір, Соня. – привітався першим Тоха та пожав їй руку. Що зробив і Коля, представившись вслід за товаришем.

-Приємно познайомитись з такою красунею.

-Так, Антон, іди сідай за стіл. – засміявся Янович, взявши Соню за руку та запросивши до святкової вечері.  – А де Спартак?

-На балконі. – відповів Тоха.

-Якого? – посупився Женя, і повернувшись до Соні, промовив: – Я зараз повернусь.

***

«Охх як тут добре»

Свіже, та навіть морозне повітря трохи привело Субботу в свідомість. Він сперся на холодні поручні та дивився в нічну тишу.

«І що змінилось?» – внутрішній спокійний діалог прояснив дещо. – «Просто так співпало. Світ тісний. Це нічого не означає. Але про кого я думаю більше? Про цю дівчину? Чи про Женю? Чи про, що вона саме ЙОГО дівчина?»

Охх як не добре.

Початок знайомства так собі.

«Це не повпливає на наші відносини з Яновичем.» – заспокоїв себе чоловік. – «Тим більше… Вона тут ненадовго»

Блондин усміхнувся на останній фразі своєї свідомості. Та швидко зняв емоцію з обличчя, коли почув як хтось вийшов на банкон.

-Ти тут?

-Дивлячись, кого ти шукаєш.

-Що ти тут робиш? Господи який дубарь. – Женя скуйовдився, стоячи в одній тоненькій рубашці.

-Повітрям дихаю. – Суббота сховав руки в кишені на штанах та повернувся до Яновича. – Як там обстановка?

-Ти Соні так злякався? – посміхнувся Женя.

-Соні?

-Соня. Дівчина моя. Вона вже тут.

-Я знаю. – відвів погляд блондин. Вікна сусідньої багатоповерхівки зараз здавалися дуже цікавими.

-Щось не так?

-Все добре.

-Познайомились?

-Ще ні.

-Ходімо. Не бійся. Вона не кусається. Холодно тут стояти. – Женя взяв його під лікоть і потягнув до входу в квартиру.

«Ти б краще за неї переживав» – встиг підмітити Суббота і додав у голос:

-Я не боюсь, з чого ти взяв …

***

-Ти, здається, оператор, так? – Соня задавала питання хлопцям. Не було похоже що дівчина була занадто сором‘язливою. Навіть більше – почувалась як в себе вдома. Та й звісно, вона вже не вперше в цій квартирі. Але Антона та Колю бачила вперше. Наживо звісно. А того дивного чувака з тонелями? Можна вважати, що вперше? Пока Соня слухала чим займаються хлопці, вона прийняла рішення, що має сенс обнулити їхнє мимовільне знайомство з блондином у метро.

А тому, коли двері балкону розпахнулись, запустивши морозець до вітальні, вона підняла «вільний» погляд на Субботу, бо він показався першим, а за ним вже і Янович, закриваючи балкон.

«Вільний». Це той, з яким людина дивиться на незнайомця вперше. Без упереджень та висновків. «Вільний». Ще не уражений першим враженням та словами співбесідника.

-Спартак, це Соня. – сказав коротко Женька, підходячи до столу разом з другом. Соня підвелася та з легкою посмішкою потягла «дивному чуваку з тонелями» руку зі словами:

-Рада знайомству.

«Без упереджень, Софіє!» – нагадала свідомість дівчині.

Блондин поглянув на руку та швидко перевів погляд на її очі.

-Спартак. – він пожав їй руку і зразу відпустив.

-Сідайте за стіл. – позвав Женя.

Сказати, що була напруга в повітрі… та не то щоби була напруга, але інколи погляд Субботи таки падав на Соню.

«Ти тут ненадовго» – кожен раз подумки промовляв він.

«І я цьому посприяю»

продовження буде.