Гіацинт

Тут змішувались запахи найрізноманітніших квітів. Світло було не яскраве, довкола розміщувались клумби, переповнені цвітіннями. Оранжерея була оформлена зі смаком, тут органічно поєднувалися десятки видів і сортів екзотичних рослин. Спартак знаходивсь у найвіддаленішому кутку свого особистого раю. Повернутий спиною до незліченних багатств у вигляді суцільного запашного букету, він втупивсь очима в маленьку квіточку гіацинта. Ледве розквітлий бутон виглядав таким вразливим і незахищеним, кволим порівняно з іншими квітами, що гордо цвіли поряд, неначе вони були з райського саду. Навряд чи можна було б знайти друге таке місце в усьому світі, тут було прекрасне все абсолютно.

Женя стояв позаду Спартака, тому той не бачив його. Він зайшов нечутно, трохи ніяково, зумисне закашляв. Спартак різко обернувся й завмер. Він був здивований, але радий несподіваній зустрічі.

-Як ти знайшов мене тут?

-Я всюди тебе знайду, – улесливо протягнув Женя.

-Справді?

– Не сумнівайся, – Женя був в доброму гуморі сьогодні й широко посміхався,- я не знав, що ти любиш квіти, якби знав – приносив би тобі букетики щоразу, коли ми зустрічались.

-Не переймайся, я не ображатимусь, якщо не приноситимеш.

– Проведеш мені екскурс своєю галереєю квітів?, – посміхався брюнет.

– Якщо ти попросиш…

– Прошу.

-Нууу, як скажеш, – Спартак трохи зніяковів.-Навіть не знаю з чого почати, – напевно вперше в житті він не міг підібрати слів, думки треба було зібрати докупи, проте це ніяк не вдавалось йому.

– Ти нервуєш?, – Женя те відчув і переймався за товариша.

– Тож, першим я хотів би тобі показати це чудо,- Спартак перевів погляд на той самий гіацинт, який розглядав до цього з пів години і задумливо всміхнувся, і тривога наче розвіялась сама по собі, як її й не було.

– А я знаю, що це гіацинт, – гордовито задер носа Женька.

– Хочеш почути легенду про нього?,- Спартак не зважав на блазнювання Жені й продовжував розповідь.

– Ну звичайно, ти ще й питаєш, – здивовано звів брови Женя.

Якщо коротко, то син спартанського царя, Гіакінт, той ще красень, був улюбленцем і фаворитом бога Аполона. Вони були разом, але заздрісний бог вітрів Борей був …просто заздрісним богом. Одного разу, — так починається кожна банальна оповідь для маленьких діточок — коли Аполон із Гіакінтом метали диск, а точніше, бог вчив юнака цьому ремеслу і той був надзвичайно здібним— все скоро перетворилось в чергову забаву,  не схожу на ті забави, в які зазвичай полюбляють грати безсмертні боги з людьми, ось тоді й втрутився Борей. Із заздрощів, бо він теж був не байдужим до юнака, він спрямував диск, що його метнув Аполон, прямісінько в Гіакінта. Той, стікаючи кров’ю, помер в муках, а Аполон гірко плачучи над тілом загиблого хлопця, створив із крові, що пролилась квітку. Цю квітку люди дотепер звуть гіацинтом.

Женя замислився, хотів щось запитати, але не зміг. Думки безладно роїлись в голові, бо почуте справило на нього враження, проте намагався змусити себе зрозуміти, що це лише міф, безглузда легенда. Тепер його черга збирати думки докупи. Нарешті він зумів вичавити з себе жалюгідне:

– Цікавий міф, але це ж просто казка. До того ж, скажу це знову, але я ніколи не помічав за тобою особливої пристрасті до квітів чи, взагалі, до чогось живого, окрім мене, звісно, – Женя намагався пожартувати, але виходило якось не дуже.

-Я відкриватимусь  тобі поступово, й іще багато чого здивує тебе, але се згодом,- пообіцяв психотерапевт.

—То ти любиш квіти,- не вгавав Женя.

-Люблю, доки вони цвітуть.

-А потім?

– Потім мені не цікаво, набридає. Яка з них користь, якщо вони більше не радують мене—вони стають непотрібними.

– Може вся суть в тому, що ти маєш доглядати за ними і любити, щоб вони розцвіли згодом знову?

– Однорічні квіти ніколи більше не розпустяться ще раз.

– Тоді ти правий,- чомусь Жені вмить стало так гірко, що хотілось кричати, не стримуватись, заплакати, якщо треба,- шкода, що з людьми так само,- але він не міг дати волю почуттям, принаймні тепер.

Спартак не відповідав, запала довга мовчанка.

– Що було б , якби Гіакінт з Аполоном ніколи не зустрічались? Може це вберегло б життя хлопцеві?,- тишу порушив першим Женя.

– Можливо, можливо деякі зустрічі не роблять нас ні щасливіше, ні краще, але вони роблять нас слабкими,  нікчемними повторами перед обличчям долі.

– Проте він помер через кохання, а це саме те, за шо варто вмерти.

– Але ж…,- Спартак передумав говорити і урвав мову так і не закінчивши.

-Що?

– Нічого, просто ця безглузда легенда мене трохи вибила з колії, це хвилює мене чомусь. Я вперше не можу інтерпретувати власні почуття,- Спартак звів очі до неба, його напіввідкриті вуста привертали Женіну увагу, той шаленів, серце починало битись в шаленому темпі танцю, неначе хотіло вистрибнути і потрапити просто в руки до Спартака. В залізні лещата, з яких не вибратись отак просто, хіба що, залишивши те своє серце в них назавжди, віддавши його на поталу чудовиську, в якого власне серце— не з  каменю, а вилите із щирого золота, проте воно надійно сховане під маскою байдужості, манірності та самовпевненості.

– Я можу допомогти тобі,- говорив Женя.

– Ні, просто йди, вже час.

-Ні, це було не запитання, і я щойно прийшов,- на обличчі у Жені застиг вираз здивування та відчаю разом із німим благанням.-Прошу, дозволь мені залишитись.

– Ми зробимо помилку, ти чув легенду— в ній якраз про таких двох бовдурів, як ми, ти страждатимеш,- Спартак був упевненим у тому, що казав.

– Спартак, я буду страждати, лише якщо ти проженеш мене, прошу тебе не роби цього, як ти не розумієш, так ти завдаси мені ще більше болю, я вже благаю тебе, чого тобі ще треба, почуй мене, не відвертайся від мене, від свого єдиного товариша, який кохає тебе,- ці слова були однаково неочікуваними для обох.

-Дуже прикро, але я мушу це зробити, ти зрозумієш згодом, коли сплине час і феромони не дурманитимуть тобі мізки.Просто відволічися на що небудь і невдовзі, найімовірніше, все минеться,- Спартак дбайливо пригладжував волосся Жені на голові, говорив спокійним рівним тоном і майже ніщо не видавало його хвилювання, оглядаючи Женю поглядом, сповненим смутку, ретельно прихованого, з сумішшю гіркоти й чогось нового, невідомому досі навіть Спартаку.

– Пробач,- Женя потупився очима в долівку й боявся знову підвести їх на свого коханого товариша.

Спартак повернувся спиною до Жені, хотів піти, пообіцяв собі більше ніколи не ступати ногою в цю бісову оранжерею, але Женя… Женя притягнув Спартака до себе, тримаючи за талію, розвернув обличчям так, щоб між ними було не більше ніж декілька сантиметрів відстані, яка стрімко скорочувалася,і за мить Женя спрагло припадав губами до губ Спартака, обоє посміхались цілуючись і стоячи отак просто , не боячись, що хтось побачить їх тут вдвох. Спартак був радий, що йому не довелось чинити з ними так, що Женя обрав за них двох і розв’язав тим самим руки Спартаку, звільнив його від відповідальності, що мала лягти в повній мірі на його плечі.

Несподівана зустріч, якій Спартак так зрадів, як і її несподіваний кінець ощасливили обох і вони були дійсно неначе в Райському саду, серед сотень видів квітів, де ніхто їх не потурбує. Женя трохи відсторонився і глянув Спартаку в очі, той погляд не можна описати, в ньому було стільки радості та спокою.

– Це ж не сон?,- Спартак не вірив тому, що відбувається, він був такий щасливий вперше, він широко посміхався і в очах грайливо виблискували вогники.

– Я не відпущу тебе ні на мить більше,- пообіцяв Женя і знову поцілував свого товариша, чи вже , може, друга?