новорічна історія у прозі

— Припини стрибати, мене зараз знудить, − простогнав Ейс, ховаючи голову у коробку з іграшковими ведмедями. «О сьомій ранку просто неможливо бути таким бадьорим, це знущання», буркотів про себе парубок, дивлячись, як його аж за край енергійний брат літає поміж покупців та гір нефасованого товару. – Тебе якась гіперактивна муха вкусила, чи що?

Сабо зупинився аж занадто різко, врізавшись у стелаж з характерним звуком удару чогось пустого (голови Сабо) з чимось металевим (власне стелажем). Ейс вже було підскочив, але блондин оговтався швидко і продовжив займатися роботою.

— Та ні, ніяких мух. Просто настрій хороший, от і все. Краще розкажи, як там твоє побачення з Санджі? Що робили? Куди ходили? Він передав тобі рецепт шарлотки з минулого тижня?

На обличчі Ейса з’явилась дурнувата посмішка, як завжди бувало від згадки про блондина, але на цей раз Портгас швидко просік хитру пастку Сабо та не повівся.

— Е-е-е ні, брате, цього разу так просто не викрутишся. Я тобі обов’язково розкажу і про шарлотку, і про все на світі, але спершу кажи, що вчора сталося. Ти завжди мені надсилаєш якийсь мем, коли приходиш додому, а вчора ані мемів, ані навіть дзвінка опівночі. Колись, що вчора сталось!

Блондин почервонів, щоки його надулись, очі ледве не вилітали з орбіт, але ані слова від нього Ейс не почув. Сабо продовжував наполегливо розкладати товар по полицях. Досипав бусин у резервуари, ще раз перевірив, чи є в наявності усі ліхтарики, переглянув каталог з маркуваннями, всівся на стілець та дістав телефон. Покупців все одно було мало, брат сам впорається. Від нового контакту з відучора не було повідомлень, і парубок намагався вигадати, що буде доречним надіслати майже незнайомому баристі (так, він, звісно, стане чоловіком Сабо, але до цього ще дожити треба) – надсилати нюдси поки було небезпечно, до любовних листівок вони ще не дійшли, ділитись фотографіями домашніх кактусів не хотілось, тому парубок вибрав найбезпечніший варіант – вчора він встиг зробити селфі перед порогом будинку, і хто би що не казав, на цій фотографії парубок виглядав краще, ніж зазвичай. Швидко, поки ідея не встигла здатись йому дурною, блондин відкрив чат з Смокером, надіслав фото, коротко спитав чоловіка, як в того справи, і заблокував екран. Від емоцій хотілося кричати, але Сабо набрав у легені побільше повітря, три рази вдарив себе по стегнах обома руками, підвівся та повернувся до роботи. Точніше, намагався: завдань було не так багато, і коли блондин помітив, що вже вп’яте протирає одну й ту ж полицю, сил терпіти більше не було – телефон знову опинився у руках, і хлопець на мить застиг («таке не показують у кіно, це вже точно»), але впоравшись з нервами, все ж відкрив месенджер. Від контакту Смокер (з червоним сердечком) було одне повідомлення – Сабо, не вагаючись, натиснув на слово «переглянути». На екрані з’явилась фотографія великої («блять, наскільки ж великої») долоні, що торкалась голови вдоволеної собаки – пес тримав у зубах якусь рожеву іграшку, і, очевидно, був надзвичайно вдоволений своїм життям.

«Я би теж був вдоволеним, якби мене така рука торкалась», ледве не заплакав Сабо. «Треба було відповісти щось таке, щоб зійти за нормального». Так, в цьому була основна проблема – він не вмів так, щоб було «нормально». Сабо завжди говорив прямо і ніколи не «фільтрував базар», за словами одного з друзів Луффі.

«Чу виглядає дуже щасливим.»

Так, цього поки досить. «Типу, я хвилююсь за емоційний стан його собаки, це ж добре, напевно?», запитував сам в себе хлопець. Дуже кортіло спитати у когось поради, але він знав лише одну пару, яка не розлучилась після двох місяців відносин, і одною зі складових цієї пари був його надокучливий брат, а іншою − Санджі, в якого немає таємниць від того ж надокучливого брата. Перекотившись з п’яток на носочки і навпаки, Сабо вирішив, що у цій справі буде керуватись лише власними здогадками на почуттями – все ж, такі відносини будуються двома людьми, і вже точно не братами однієї з осіб.

Телефон повідомив про надходження нового повідомлення вібрацією – парубок ненавидів гучні та набридливі звуки повідомлень.

«Не хочеш сьогодні зустрітись? Ти наче казав, що в тебе вихідний.»

Блондин тріснув себе по лобу – дійсно, він так і сказав, абсолютно пропустивши той факт, що у передріздвяний період роботи було більше, а вільного часу, власне, менше.

Закусивши губу майже до крові, Сабо швидко надрукував:

«вибач, я трохи загубився. в мене сьогодні робочий день ☹».

Сумний смайлик не міг передати усю глибину почуттів парубка стосовно цієї ситуації, але записувати п’ятихвилинне голосове повідомлення зі сльозами було поки зарано. Сабо витріщився на екран, геть забувши про те, де він і хто він – ну от, зараз цей six feet tall and super strong піде з його життя, вони розійдуться, як у морі кораблі, і…

Нове повідомлення від Смокера.

«Нічого страшного. Підійти після роботи? До котрої ти на зміні?».

Бажання стукнути себе по голові маркувальником було сильним, але Сабо був сильнішим. Він видихнув та почав друкувати.

«до п’ятої».

У цей раз повідомлення з відповіддю надійшло швидше.

«Я гулятиму з Чу о шостій. Якщо хочеш, можемо погуляти разом.»

Чи хоче він?! Та якби Смокер зараз запропонував йому пішки дійти з Контрактової до Пущі (у такий мороз, знаєте) він би не те що пішов, а полетів би.

«звісно. може, мені взяти пива? ти яке любиш?»

Сабо дістав гаманець з Почітою (на таке було не шкода витратити п’ятсот гривень). У сумці лежало у сумі тридцять. Так, не густо, звісно, але на пляшку Різдвяного вистачить.

«Люблю гірке, але зараз Львівське Різдвяне продають».

Ні, ну реально ідеальний мужчина.

«тоді домовилисб. о шостій зустрінемось біля магазину ♥».

Сердечко, напевно, було зайвим, але щось виправляти вже було запізно.

Відповіді не було майже хвилину. Врешті-решт, чоловік відповів простим «Добре» та зник з мережі.

Сабо гадав, що все складається досить непогано – шрам нив, але хлопець вирішив не звертати на це уваги.

— Не стій під вікном, не дивись засмучено! Не стій під вікном, я вже заручена! Не жди, не ходи, разом не стояти нам! Не жди, не ходи – я вже засватана!

Блондин підстрибнув – поки він переживав душевну трагедію та драму, Ейс підключив колонку у магазині до свого телефону, і тепер замість різдвяних пісень в магазині грали його пісні.

Сабо махнув рукою та відкрив гру в телефоні – нудьга на роботі була така, що хоч на стіну лізь, але настрій йому зараз не зіпсує ніхто. Гача не вимагала повної концентрації, тому погляд хлопця постійно повертався у бік настінного годинника, стрілки якого, наче навмисне, рухались зі швидкістю черепахи при смерті. Блондин вже ледве не лежав на прилавку, зітхаючи та бовтаючи ногами. Час був густим, наче кисіль, і Сабо майже фізично відчував, як він у ньому в’язне.

— Може досить вже зітхати?! Я тут працювати намагаюсь!

Парубок ліниво подивився у бік Ейса – брат теж не знав, чим себе зайняти, і по сотому колу протирав прилавок. Сабо з натяком глянув на ганчірку у руках хлопця, і той миттєво почервонів. Почухавши потилицю, він змінив гнів на милість та трохи винувато відповів:

— Так, згоден, весь день воду у ступі товчемо. Може, сьогодні трохи, той, раньше закриємося? Від цієї нудьги втомлюєшся більше, ніж від роботи. Все одно воно все, − Ейс потицяв у бік маркувальника, − оце сьогодні нікому не здалося.

Сабо активно закивав – зазвичай, до роботи він відносився дуже серйозно, і закривав зміну лише за визначеним часом, але сьогодні навіть йому здавалось, що декілька зайвих годин лише зроблять його на ще один крок ближче до нервового зриву.

За півгодини всі справи було зроблено, зміну закрито, магазин зачинено, і Сабо опинився біля вже знайомої пекарні – він знав, що в Смокера мав бути вихідний (інакше той би ні в якому разі не погодився на побачення, точно), але на цей раз у хлопця не було якогось подвійного, прихованого мотиву − випічка у закладі дійсно смачна, а він дуже голодний.

Діставши з гаманця гроші, Сабо вказав продавцеві на еклер з цукровою пудрою, розрахувався, забрав замовлення та озирнувся у пошуках вільного столику – час був ще досить ранній, але людей у закладі було доволі багато: Робін, як зазвичай, сиділа з ноутбуком за одним із столиків, але на цей раз не одна. Блондин протер очі та ще раз подивився у бік власниці пекарні – так, від неї дійсно повільно відходив Смокер. Сьогодні на ньому було чорне пальто, яке він, напевно, забув зняти на вході до приміщення; волосся причесане, але трохи скуйовджене («готувався, напевно»), чорні рукавиці та важкі чоботи, що неголосно відстукували у такт крокам чоловіка. Рухався пекар невпевнено – наче намагався не потрапити у чиєсь поле зору.

— Ти ж казав, що в тебе зміна має бути?!

Від неочікуваного крику Смокер підстрибнув та озирнувся, але побачивши Сабо, заспокоївся. Невпевнено посміхнувшись, той промовив:

— А в тебе, наче, вихідний.

Сабо зашарівся. Дійсно, робота – штука непередбачувана.

Смокер підійшов до столика, відсунув стільчик та всівся навпроти блондина. Ситуація нагадувала їхню першу зустріч, і від цього на душі чомусь було тепло. Сабо завис у власних думках, тому не одразу почув тихий голос чоловіка навпроти:

— Ці булочки випікав не я, але вони все одно дуже смачні. Хоча пудри можна було покласти поменше. Губиться смак тіста та начинки.

Сабо недовірливо поглянув на випічку – пудри було багато, але вона походила на сніг і взагалі радувала око.

— Це в тебе, напевно, профдеформація. Смачно все, та й пудри якраз в самий раз. Я би, напевно, поклав більше начинки, але у вас тут стандарти є, і все таке.

Хлопець швидко доїв булочку та облизував пальці – пудра, хоч і була смачною, зліпила його руки, і ледве не довела до сказу. Смокер посміхнувся та чомусь почервонів. «Напевно, у светрі жарко», подумав Сабо.

— Ну то, погуляємо, може? – невпевнено запропонував Смокер. – Я заскочу додому, заберу Чу, і можемо йти. Тобі потім додому не так далеко доведеться їхати.

— Та я тут живу, недалеко, декілька зупинок пройти.

— А.

«Важко будувати діалог, як у вас обох язики в сраці. Але він красивий, йому можна», Сабо намагався швидко знайти можливі варіанти продовження розмови. Ні, зазвичай він міг патякати не гірше за Луффі, але новизна ситуації та (перше за дуже багато років) бажання сподобатись та не осоромитись зараз створювали крихкий, але все ж бар’єр між мозком та язиком хлопця. Смокерові, вочевидь, подібні розмови давались ще складніше – з зони комфорту він вийшов, а інструкцій щодо дій у зоні «помірного, майже приємного, але все ж дискомфорту» він не отримав.

— Тоді, може, підемо? Я хотів би побалакати з тобою трохи більше та довше, якщо вже в нас такий шанс з’явився.

Смокер кивнув та підвівся з місця. Трохи потоптавшись, і, напевно, наважившись на щось, чоловік глянув Сабо у вічі та майже не пошепки пробелькотів:

— Ти мене пробач, якщо я поводжусь занадто дивно. Я давно не спілкувався ні з ким, окрім колег, подруги і собаки, тому зараз воно все трохи… Незвично, напевно.

Сабо був готовий розтанути прямо там, де стояв. «Боже, то це він для мене так старається, а я!… Чорт, Сабо, от вмієш ти все зіпсувати!»

Замахавши руками, хлопець затараторив:

— Та ні, ні! Ти не подумай, все добре! Я дуже, е-е-е, радий, що ти погодився зі мною зустрітись! І, до того ж, ми поки просто спілкуємось, дізнаємось одне про одного більше, ніяких проблем! Мені просто хочеться стільки всього у тебе спитати, розпитати, а я не знаю, з чого почати!

Складка між бровами Смокера розгладилась і чоловік знову посміхався. Руки полізли до кишень, з яких пекар за секунду витягнув запальничку та цигарки. Сабо задивився на його руки – у великих долонях невелика запальничка та упаковка цигарок виглядали би, напевно, комічно, якби не впевнені дії курця зі стажем: Смокер дістав цигарку, затиснув її між зубами, прокрутив колесо червоної запальнички та закурив. Глянувши на Сабо, чоловік без слів запропонував смалити і йому – хлопець погодився, лише секундою пізніше згадавши, що він, взагалі-то, ніколи не курив, навіть коли Ейс з Луффі пробували.

Від нервів руки та губи трусились, і блондин ледве не виплюнув білу цибарку – товсті, його брати курили лише сліми. Смокер підпалив кінчик його сигарети, Сабо вдихнув і з усіх сил намагався не закашлятися. Цигарки були міцні, аж занадто – голова закружилась і в очах почало трохи темніти. Але парубок не здавався і зробив другу затяжку – все ж, впертість та туподумство у їх родині переходили у спадок. По голові наче прилетів баскетбольний м’яч, ноги перетворились на спагеті і хлопець спіткнувся. Його обличчя точно зустрілося б з тротуаром, якби не сильні руки, що вхопили Сабо та повели у напрямку лавки.

В голові все ще паморочилось. «Так і померти не шкода», гадав блондин, поки поряд з ним Смокер діставав пляшку. Змочивши хустинку холодною водою, чоловік приклав її до скроні Сабо. Блондин кивнув, забрав пляшку та одним ковтком допив до дна.

Смокер уважно слідкував за зміною виразу обличчя хлопця. Коли той вже був більше схожий на себе, аніж на розморожену курку, чоловік забрав пусту пляшку та протягнув руку Сабо, допомагаючи тому підвестись.

— Міг би і сказати, що ти зовсім не куриш. Я ж не змушую.

Парубок почервонів. Дійсно, після цього показового концерту зі спецефектами сумнівів не лишалось – курити він абсолютно не вмів, та й не дуже хотів. До цього моменту.

— Мої брати курять. Думав, в мене теж вийде. Виглядає просто, а на ділі щось зовсім незрозуміле. Не розумію, як цим можна насолоджуватись, бридота!

Тільки після сказаної у емоційному пориві фрази Сабо збагнув, що поруч з ним стоїть той чоловік, якого він намагався вразити, і який, за збігом обставин, був досвідченим курцем. Почервонівши ще більше (якщо це взагалі було можливо), блондин знітився та почав шукати виправдання:

— Ні, вибач, я не це мав на увазі. Тобто, це твоє право, і все таке, але я просто не розумію, як…

— Хочеш навчу?

Сабо поглянув на Смокера: той виглядав спокійним, наче щойно просто прокоментував хорошу погоду за вікном. На важкому пальто подекуди виблискували сніжинки – на вулиці знову йшов сніг.

Блондин кивнув, і Смокер забрав у нього з рук цигарку, яку хлопець, сам того не помітивши, міцно затиснув у пальцях. Підпаливши наново кінчик сигарети, чоловік приклав її до губ Сабо (який, якщо чесно, перестав щось розуміти в принципі і просто завис у незрозумілому стані) та показав, як треба вдихати. Блондин вдихнув – гіркий дим знову обпалив горло, але на цей раз, чомусь, відчуття були не бридкими, а навіть приємними, наче всередині у нього сидів дракон, що, хоч і обпікав його, але все ж грів. В голову знову вдарило, але Сабо зміг встояти на ногах і навіть насолодитись відчуттям польоту – наче його накачали гелієм, і він от-от відірветься від землі і полетить.

«Вау. Це завжди так відчувається?»

— Ні. Лише перший раз. І іноді якщо довго не куриш. Але я курю завжди, однак це відчуття пам’ятаю дуже добре. Можеш спробувати ще раз, цього разу вдихнути глибше. Обіцяю, не закашляєшся.

Блондин вдихнув дим ще раз. Дійсно, цього разу він не закашлявся, і краще розумів, що робити з гірким димом. Мозок хлопця повністю сконцентрувався на процесі паління, рухові язика та відчутті порожнечі у голові, тому він ледве не забув про чоловіка, що сидів поруч, і хіба що не підстрибнув, коли той почав говорити.

— Можливо, тобі більше сподобаються сигарети з капсулами. Вони з різними смаками, і, ну, дим смачніший. Солодкий.

Концепт солодких цигарок зацікавив Сабо, тому наступні десять хвилин вони зі Смокером шукали ларьок. Дійшли до АТБ, купили пива (Різдвяного, звісно), дві упаковки цигарок та піцу. Пекар бурчав, що вона непотрібна, бо він сам краще зготує, але сперечатись з Сабо не було сенсу – все одно все зробить по-своєму.

Дорога додому видалась приємною, хоч і мовчазною – цього разу діалог ніхто не розпочинав, сподіваючись на магічну здатність пива та гарячої піци вивести обох на невимушену розмову.

Піднявшись до квартири (по сходах, бо ліфт не працював), Смокер швидко побіг на кухню, головою вказавши Сабо на крісло, що стояло  у вітальні. Хлопець зняв куртку і всівся. Поруч з ним, прямо під батареєю розвалився невеликий білий собака – тварина зовсім не звертала на нього уваги.

— Хочеш випити чаю? Гадаю, спершу можна випити чаю, а потім вже можна пиво відкрити. Якщо хочеш.

— Так, гадаю можна випити чаю.

Смокер налив води з баклажки у чайник, поставив його на плиту та повернув вимикач. Далі дістав з холодильника булочки і поставив їх на стіл. Чашки з пакетиками чаю теж опинились на столі, і чоловік сів поруч з Сабо. Тишу у квартирі порушували лише стукіт годинника та сопіння Чу. Сабо відкашлявся – треба було брати справу у свої руки.

— Можливо, поставиш піцу і подивимось щось? В тебе є ноутбук?

Пекар кивнув. Піца з морозильника швидко перемістилась до духовки, на столикові перед диваном з’явився ноутбук і Сабо заводив у пошукову стрічку назву фільму – «Сам удома» здавався прекрасним варіантом для сумісного перегляду. На екрані з’явились перші кадри, і Сабо відчув, що Смокер сів поряд – чоловік був теплим, і в хлопця з’явилося бажання притиснутися поближче, що він, власне, і зробив. Якщо чоловік і був здивований, він ніяк не прокоментував цю дію – кімната наповнилась голосами та музикою з фільму.

Посередині кінострічки Смокерові захотілося зробити перекур – поставивши фільм на павзу, чоловік пішов до коридору, взяв дві куртки, віддав одну Сабо та відкрив двері на балкон. Блондин швидко натягнув пальто, що належало, до речі, Смокеру – завеликий одяг приємно огорнув його, і хлопець без вагань вискочив у морозне повітря. В руках він тримав напівпорожню склянку пива, яка ледве не перевернулась від занадто різких рухів.

Смокер сміявся – зовсім тихо, але Сабо чув. Від цього звуку чогось хотілося засміятися самому, але він стримався. З кишені пальта Сабо Смокер витягнув дві упаковки цигарок та запальничку, швидко дістав по одній цигарці з кожної упаковки, поклав одну до рота, а іншу протягнув блондинові. Хлопець обережно взяв її до рук і приклав до губ, затиснувши між вказівним та великим пальцями. У темряві чиркнули сірники, і невеликий вогник на секунду освітив обличчя Смокера – Сабо подумав, що виглядати так красиво виконуючи прості, зовсім буденні дії було незаконно.

Вогник перемістився ближче до нього – кінчик цигарки на мить спалахнув, і Сабо втягнув трохи солодкуватий дим. Цього разу відчуття польоту зовсім не було – лише смак капсули та пара у роті.

— Бачиш, ти вже звик.

«Так, точно звик», прошепотів Сабо, розглядаючи силует Смокера у темряві. Він міг уявити ціле життя поруч з цим чоловіком, але не знав, що відбувається у голові Смокера. У такі моменти хотілося стати телепатом, хоча б на декілька секунд, щоб точно бути впевненим, що вчиняєш правильно.

Холодне повітря змішалось з жаром у грудях Сабо, зі смаком цигарки, з теплом від пальто, і у голові хлопця з’явився чіткий образ, чітке розуміння того, що правильно, а що ні, його мозок перетворився на хмару з абсолютно, точно вірних думок. Руки опустились на передпліччя Смокера, а губи потягнулись до чужих. Доторк. Момент.

Момент. Секунда. Дві. П’ять. Сабо відчув рух чужих губ на своїх – він не знав, як цілуватись правильно, і Смокер, судячи з усього, що відбувалось зараз, не знав теж. Відчуття трохи сухих, гарячих губ на своїх повністю відключило мозок Сабо, і він стояв, намагаючись повернутись до реальності. Він не міг повністю осягнути, що зараз відбулось, але це щось було надзвичайно приємним.

Поцілунок закінчився швидко − складалось враження, що його й не було. Блондин відкрив очі – очі Смокера дивились у його, але якось винувато, наче це він змусив Сабо цілуватись, і поки бариста не встигнув бовкнути чогось зайвого і абсолютно дурного, щось зайве і дурне вирішив бовкнути Сабо:

— Давай ще раз.

Смокер кивнув. Цього разу Сабо вдалося вхопити та зберегти у пам’яті момент, коли їх губи доторкнулися. «Мокро, наче він плакав», промайнуло у хлопцевій голові. Далі він відключив мозок і просто насолоджувався моментом: якщо вже чесно, поцілунок виявився не те щоб якимось вражаючим чи життєствердним, але те, як відчувався Смокер, як відчував себе Сабо, як відчувались «вони» − все це Сабо точно ніколи не забуде.

Напевно, цілувались вони довго, бо коли їх губи нарешті роз’єднались, блондину довелося втягнути у легені багато повітря та трохи затримати подих, щоб біль у грудній клітці трохи стих.

— Це було…

— Так, − трохи сипло відповів Смокер. Чоловік на мить здався переляканим, але швидко опанував себе. Наче нічого не сталось, він ковтнув ще пива з пляшки, і запропонував її Сабо – той кивнув, і почав ковтати напій, наче після двогодинного марафону. Алкоголь швидко вдарив у голову – швидше, ніж цигарки.

Сабо докурив сигарету і дістав ще одну, лопнув капсулу і попросив у Смокера запальничку – він вже не пам’ятав, чи купив собі власну. Чоловік підпалив сигарету, затиснуту у зубах Сабо, сам – так було доречніше.

— Знаєш, це був мій перший поцілунок.

Сабо вдавився димом.

— В мене теж. Гадаю, ми впорались непогано. Мій брат розповідав, що коли у знайомого його знайомого був перший поцілунок, то дівчину, з якою він цілувався, знудило. Добре, що нікого з нас не знудило, правда?

Смокер кивнув. Дійсно, це було дуже добре.

З неба падав лапатий сніг. Сабо швидко докурив, ковтнув ще пива, викинув недопалок у невелику каністру, що стояла у кутку,  і глянув на Смокера. Той задумливо розглядав рукава свого пальта.

— Треба йти назад до квартири. Холодно, − Смокер відкрив двері та повернувся до кімнати. Сабо зайшов за ним услід.

Після перекуру вони додивились фільм, допили залишки пива та доїли піцу. Годинник показував за чверть дванадцяту – у такий час Сабо, зазвичай, або закривав магазин після довгої зміни, або спав удома. Хлопець перевірив телефон – пропущених дзвінків не було, чат з братами не мав нових повідомлень. З кухні було чути стукіт посуду – Смокер взявся трохи прибрати.

Блондин вирішив допомогти з витиранням та розкладанням посуду – не дуже успішно, адже в чоловіка була власна, унікальна система розкладання посуду, і Сабо постійно плутав, куди треба ставити чашки, а куди – каструлі, але все ж час треба було чимось зайняти.

Закінчивши з прибиранням, Смокер погодував собаку та ще раз поставив чайник, діставши  нові різновиди чаю. Сабо подумав, що чоловікові можна було працювати якимось сомельє для чаю, але вголос цього не сказав. Смокер звідкілясь витягнув тацю з імбирним печивом, вкритим глазур’ю, дуже схожим на те, що продавалось у пекарні. На здивований погляд Сабо чоловік відповів коротко:

— Після зміни ще лишились, то я забрав.

Печиво, як і вся випічка у виконанні пекаря, було надзвичайно смачним, і Сабо ледь не заплакав, коли на посудині лишились самі шматочки глазурі. Побачивши засмучений вигляд хлопця, Смокер усміхнувся.

— Не хвилюйся, я завтра приготую ще. Вихідний буде, то можемо навіть разом спробувати щось зліпити, якщо хочеш. Я тебе навчу, це просто.

Сабо недовірливо глянув на чоловіка.

— Легше, ніж навчитись палити?

Смокер на секунду задумався.

— Так, напевно. Принаймні, для мене було легше.

Сабо кивнув. У його роботі часто доводилось здобувати нові навички – як користуватися апаратом для надування кульок, як упаковувати подарунки, як не закривати руками вуха, коли у клієнтки кричить дурнувата дитина, «Сабо, він теж наш клієнт, це неввічливо!»; як бути «нормальним», як не говорити зайвого, як не бути «занадто». Блондин вчився увесь час, і його мозок завжди працював, ніколи не відключався, навіть тоді, коли він спав, у його голові була купа думок, що перебивали одна одну.

Але зараз, на диво, його макитра була приємно пустою. Речі, яким вчив його Смокер, не здавались насилу нав’язаними: він не казав, що Сабо «мусить» або «обов’язково має» − він завжди пропонував та питав, так, щоб блондин сам вирішував, як йому треба, і ця деталь була надзвичайно приємною.

— Добре. Можеш навчити мене. Я швидко вчуся.

Смокер усміхнувся.

— Завтра навчу. Сьогодні вже пізно, всіх сусідів перебудимо грюками посуду. Ти…

Чоловік замовчав. Сабо чекав продовження речення, спочатку терпляче, але згодом нерви взяли своє – парубок почав перекочуватись з носка на п’ятку і спазматично стискати пальці.

— Так?

Смокер сором’язливо відкашлявся.

— Може, хочеш лишитися у мене? Я нічого такого не маю на увазі, просто вже пізно, і якось не хочеться, щоб ти чекав автобус у такий холод. Я можу лягти на розкладне, а ти ляжеш на ліжку.

Сабо хотів було запропонувати разом зайняти ліжко, але його внутрішній Ейс істерично захитав головою, тому хлопець переглянув це рішення та вирішив від нього відмовитись.

– Добре. Я можу піти в душ?

Смокер покрутив рукою та відповів:

— Так, звісно. Я зараз дам рушник, гель та шампунь стоять у ванній. Тобі треба чистий одяг?

Сабо хотів було відмовитись, але потім згадав відчуття важкого пальто Смокера на власних плечах та передумав.

— Так, напевно. В тебе є якась футболка?

Смокер кивнув та пішов до кімнати, а за хвилину повернувся з рушником та одягом у руці. Протягнувши речі Сабо, чоловік кивнув та пішов. Хлопець максимально швидко прийняв душ, перевдягнувся та пішов назад до Смокера. Той вже встиг розстелити постіль і сидів з правого боку ліжка.

— Ми з Чу звикли спати з правого боку, але якщо…

Сабо захитав головою.

— Та ні, я можу спати з лівого, все добре.

Чоловік влігся та покликав до себе собаку – Чу моментально впав поруч, та, напевно, одразу заснув. Сабо ліг. Подушки були м’які, і хлопця почало хилити в сон.

— Добраніч, − промовив Смокер.

— Добраніч, − промовив Сабо.

Смокер заснув майже одразу – Сабо це зрозумів, почувши легке сопіння з боку чоловіка. Отже, тепер можна було зовсім трохи, щоб не зловити істерику, подумати про події сьогоднішнього дня: по-перше, йому сподобалось курити. По-друге, тепер він точно був впевнений, що закохався у Смокера – пекар заполонив його серце та розум, і, якщо вважати судження Ейса правильним, став першою любов’ю Сабо. Блондин посміхнувся – незнайомі досі відчуття були дуже приємними. «Можливо, цього разу в мене дійсно вийде щось хороше», подумав хлопець.

Думати занадто довго не хотілось − за вікном йшов сніг, і від вигляду лапатих сніжинок, що повільно падали на землю, хилило в сон. Прямо перед тим, як провалитись у нього, Сабо знову почув сміх Смокера – напевно, чоловік бачив хороші марення. Сабо подумав, що цей знак – найкращий, і, нарешті, заснув.

 

 

 

 

---

Під час написання надихалась прекрасним грайлистом пані гвен, який прикріпляли до минулого розділу.

Момент з поцілунком  – One Look The Correspondent

Всім щасливого Різдва!