Забута у пеклі.

        Анотація

Хто б знав, що для того, аби колишньому солдату отримати омріяний мир, цивільну роботу, та тихе щастя, потрібно потрапити в полон. В дивну, високотехнологічну, закриту, навіть не так – секретну країну, з власною глибокою історією та, здавалося б, подекуди неадвактиними законами. Чого зможе досягти на новій землі солдат без коріння, що і не вміє нічого окрім як воювати, та дітей няньчити? І що йому для цього доведеться зробити?

Розділ 1

Забута у пеклі

• Білл, все ж думаєш, це буде щось на кшталт африканського політичного устрою? – Білл Уокер був не лише його партнером у надскладних місіях і делегаціях, а й другом. Та й пауза уже затягнулася чи не на годину. Все ж не погано було б обговорити деталі у неформальних обставинах. Адже саме з Біллом вони найчастіше потрапляють у справжнісіньку жопу, саме вони найчастіше привозять на рідну Альма Матер успішні місії, і вони ж найчастіше порушують протоколи та інструкції. Щось підказувало Ріку, що і на цей раз не обійдеться без імпровізації. Надто вже все розмито…
• Чорт його знає, Річард. Можливо швидше Древній Єгипет. – на цих словах Білл навіть брови підняв.
• А не занадто? – висловив сумнів Рік.
• А що нам відомо про цю країну? Ми летимо просто наосліп. Більш політично закритої держави просто не існує. Північна Корея, та що там… Навіть Сентінелійці більш контактні. І це при територіях Шазарії! Все, що на цей момент відомо, це що у них щось типу монархічного устрою влади, тобто, що у них є Повелителька, і то із їхнього ж послання.
• Ну, так. Острів площею близько ста тисяч квадратних метрів, на якому гуща джунглів… Звідки не вертаються. Такий собі Бермудський трикутник. Білл, нам потрібно було відмовитись. – ця думка свербіла уже не перший день. Нехай хоч Білл щось скаже…
• Потрібно було. Та, хто крім нас? Сам знаєш… Що тут ще додати?
• Так. – Рік знав. Сам тому ж і погодився…
• Думаєш, витягнемо умови? Наукові експедиції, налагодження торгових договорів, приєднання до світової інфраструктури та економіки, представництво… Не думаєш, що занадто? – Білл правий звичайно. Але це перший шанс за останні три десятиріччя. Тому й умови захмарні.
• Думаю, від нас і не очікують успіху. Швидше просто промацування внутрішньої системи та готовність до контакту. Уряд будь-якій інформації зрадіє. Адже навіть розвідка ніякого результату не приносить. А специфічність нашої установи дозволяє умови завалити. Так що… Думаю цілі переговорів, варто сприймати як “побажання”. – нехай тільки спробують висловити претензію. Будуть іншого посла шукати на всілякий політичний цугцванг.

***

Потрібно віддати належне Шазарійцям: після прибуття послам дозволили виспатись. Очевидно розуміють, що п’ять годин літаком, нехай навіть і приватним літаком до найближчого острова, морська прогулянка катером з годин шість, чотиригодинна кінна прогулянка, а опісля ще поїздка у незрозумілому автомобільчику без вікон, явно не розрахованому на габарити європейців, як у труні їхали…. Чорт, ну і подорож. Так що відпочинок у спальні – майже мрія. От тільки чому спальня одна на двох з Біллом? На двоспальному ліжку? Чесно, сил просто немає. Просто поспати, а потім все інше…

Вони з Біллом у цьому питанні були солідарні. Після сну вони мали добрих три години, аби зрозуміти, що вони, фактично, в’язні.

Спальня була не замкнена. Але вела вона у кільцевий коридор, де були лише двері у спальню. Взагалі не зрозуміло, як вони сюди зайшли. Обоє були такі виснажені з дороги, що навіть не пам’ятали, яким чином потрапили всередину. Хоча обслуга принесла сніданок, зайшовши явно з коридору. Тоді ж і повідомили, що відобідати Повелителька бажає разом з гостями. На уточнюючі запитання покоївка відмовчувалася, а на запитання про ім’я Повелительки тільки покосилася на послів. Опісля поклонилася і мовчки вийшла.

• Краса. – зробив висновок Білл.
• Схоже ми щойно порушили з десяток традицій. От вам і інструкції. – Це було очевидно з реакції покоївки.
• Вони нас сприймають, як нетактовних чужоземних дикунів. Сподіваюсь вони дадуть нам на це фору… Головне дізнатися за що у них тут смертна кара належить. – усміхнувся саркастично Білл. Йому насправді не до сміху було. Як і Ріку, власне.
• Думаєш вони такі не цивілізовані? – висловив сумнів Рік. – Ти, до речі, помітив, що тут все на електриці? – це відкриття не на жарт заводило в кут. Які в біса електростанції посеред джунглів? Він не помітив ніяких електромереж. А супутники ніяких будівель не засікли, взагалі нічого окрім буйних тропічних лісів і невеличких хиж на деревах. Вони припускали майже племінний устрій чи інший примітивний соціум. А неефективність розвідки… На що тільки не списували. Але от вони в достатньо цивілізованій спальні, технологічно оснащеній.
• Все не просто на електриці, а фактично автоматичне. Заходиш в душ – вмикається, я думав датчики руху якісь, або що… – Білл посилено розмірковував над ситуацією.
• Але хрін там. – договорив за нього Рік. – Таке враження, що воно думки зчитує… А джерело світла… Взагалі незрозуміло. Стіни світяться, чи що? – обоє похмуро замовкли. Ніякої можливості підготуватися до переговорів не було взагалі. Повна відсутність інформації. А наявна – лише поглиблювала конфуз.

***

Ріка та Білла супроводжувало двоє охоронців та ранкова покоївка. Їх провели по порожнім(навіть стерильним) коридорам, мовчки (це підкидувало асоціації з індуїстським храмом або що). І майже одразу вивели у величезний хол. Де чувся гомін якогось бульвару. Білл і Рік впали у ступор. Вони були посеред якогось бісового холу! На банк схоже чимось. Тільки це вулиця. Височенна стеля. І, чорт би все це забрав, провулки! Вони йшли серед негусто наповненої вулиці в приміщенні. Це просто збивало з пантелику. Йшли, втім не довго. Вона закінчилась звуженням коридору, котрий в кінці розгалузився на два коридори, що різко змінювали напрямки.

Вони звернули в один з них, майже одразу вперлись в арковий прохід. І зупинились.

Через деякий час з арки вийшов чоловік. Виглядав він, як монах. Принаймні, нашаровані халати, як в історичному Китаї, та довге волосся посилювали враження. На вигляд йому близько п’ятдесяти.

Новоприбулий вклонився, опісля заговорив:

• Прошу за мною. – все.

Їх чекав ще один порожній коридор, круглий невеличкий хол, після чого вони зупинилися перед розкішними дверима. І це явно впадало в очі. Всі попередні двері були мінімалістичні, майже все однакове. І посеред цієї “стерильності” знову “банківський” хол з мармуру, чи з чого там… і химерні розкішні двері. Перед якими всі знову стоять.

Рік був невпевнений, але схоже в нього починалась клаустрофобія, чи ще щось. Почувався він паршиво. І налякано. Добре, хоч не один. Дивна людська природа, хмикнув подумки Рік. Якщо в повній сраці ти не сам, то не так все страшно.

“О! Артхаус. Так, точно. – майже істерично засміявся подумки Рік. – Артхаус це точна назва всієї цієї хріні.”

Незрозуміло якими ознаками керуючись, провожатий зрушився з місця в якийсь момент і відчинив двері, пропускаючи послів вперед.

Вони зайшли… в спальню. Це точно спальня. Ось і ліжко з чорним щільним балдахіном.

” А, ну звісно ж. Куди ще вести двох послів на переговори з повелителькою. В спальню, звісно ж.” – у Ріка точно починається істерика. Рідко він входить у такий стан, але враховуючи ситуацію…

Провожатий провів їх до обідньої зони й запросив сісти жестом. Схоже мінімум слів – це їхній стиль життя.

Обідня зона. Таке собі заглиблення в підлозі посеред кімнати. Місця для сидіння були значно нижче рівня підлоги, а спинками слугували бортики. Таке враження, що вони сиділи у великому м’якому джакузі. Посередині був стіл, заставлений незрозумілими стравами, які, втім, дико не виглядали.

Перед їхнім поглядом було величезне вікно. Просто величезне. Рік сумнівався на рахунок розмірів. Три на п’ять метрів? За вікном були дикі джунглі. І це взагалі ні в які рамки не вкладалося. Уява підкидала величезний сучасний банк прямо посеред джунглів. І його свідомість рішуче відторгала таку можливість. Але все виглядало саме так. Він перевів погляд на Білла, що теж перебував в ошалілому розгубленні.

Рік сковтнув. Перевів погляд на провожатого. Той уважно за ними слідкував з кам’яним лицем. Схоже, їм давали час отямитись. Рік обернувся. За спиною був прохід ще у якесь приміщення. Чомусь на думку спала гардеробна. Послу не личить розглядати з круглими очима все навколо… Але! Але вони, чорт забирай, в спальні повелительки найбільш закритої країни у світі, що знаходиться в величезній будівлі посеред джунглів! І срати він хотів у цей момент на інструкції! Потрібно хоч мінімально зорієнтуватися в ситуації.

Зліва розташували акваріум з тропічними рослинами вздовж майже всієї стіни. Фоном слугував екран з картинкою джунглів. Картинка була достатньо натуральна, але чомусь видавалось очевидним (сказати правильніше, Рік був впевненим), що це екран. Справа розташовувалось ліжко. З тим же чорним щільним балдахіном, що наглухо це ліжко закривав. А далі була ванна кімната, очевидно.

Рік припинив розглядати приміщення. Білл, здається теж трохи отямився.

• Шановні гості надають перевагу наложникам чи наложницям? – запитав провожатий. На цій ноті Рік впав у ступор. Що? Пе…репро…шую??!!… Прямо на прийомі? Це уже не просто порушення всіх протоколів, це кримінал…

Білл був солідарним з Ріком, та й утримувався він від подібних акцій, якщо траплялося. Зазвичай віддувався Рік. Тож не дивно, що Білл відмер першим:

• Конституція нашої країни забороняє сексуальне рабство. Тому ми змушені відмовитись від такої щедрої пропозиції. Просимо зрозуміти нас правильно…

Провожатий, (а чи провожатий?) Навіть бровою не повів. І все ще з кам’яним виразом обличчя, наче не живий, наче машина, сказав:

• Прошу зробити вибір. – стійко склалося враження, що вони й справді мають справу з комп’ютером. Де є вибір тільки з двох варіантів і все.

“Давайте так…. – старався аналізувати Рік. – за екраном приміщення. І їх, можливо, дуже імовірно (!) знімають на камеру. Якщо ще посидіти з дівчатами за столом можна, то це все. Господи, хоч би не довелося викручуватись!” – Рік кашлянув, прочистивши горло:

• Жінки. – Білл на нього покосився. Він зблід. А що робити? А? Встати з-за столу і сказати, ми невинні ромашки і з Вами, варварами, переговори вести не будемо, бо Ваші звичаї і закони – лайно? Словом, ясно. Всі протоколи знову в жопі.

На цих словах провожатий плеснув двічі в долоні. І з-за акваріума вийшла вервечка дівчат у шифонових (чи що це за матеріал?) летючих сукнях всіх відомих і не відомих кольорів. Ще й складається ефект, що наложниці (чорт!) на подіумі перед Ріком і Біллом пливуть, бо вони сидять у бісовому джакузі зі столом!

Без паніки, Рік!

• Котрі наложниці складуть компанію гостям? – чутливо промовив провожатий. Рік і Білл переглянулись. Пальцем показувати чи як? І… Що? Що далі? Господи – Боже! Це ж рабство! “Скласти компанію” – не передбачає ж 18+, правда? Рік на це скажено сподівався. Під статтю себе підставляти ой як не хочеться. Та й… Примус його ніколи не приваблював…
• Дівчина в блакитному. – глухо відізвався Білл. Рік мимоволі ковзнув по дівчині поглядом. Вродлива. Хоча вони всі, як на підбір. А чому “як”?
• Дівчина в білому. – “виглядає… ніжно чи що.” – Чорт його знає, яким критерієм керувався Рік.

Дівчата, як по команді (хоча команди не було), розвернулися і пішли туди, звідки прийшли, за акваріум.

На цих думках провожатий вклонився і вийшов. Мовчки. І вони залишились в кімнаті вчотирьох. І де ж повелителька?

Посли переглянулись. Погляд Білла наповнений занепокоєнням, на межі з панікою, і напруженням, сказав Ріку, що вони були плюс-мінус однакової думки. Після чого синхронно обернулися до дівчат.

Дівчата сиділи з легкими посмішками та безтурботними виразами облич. Але, на відміну від людей, з якими Ріку та Біллу довелося познайомитись зранку, дівчата не були наче застиглі статуї. Навпаки, вони аж пашіли життям. Дивилися очікувально на своїх… кого? Клієнтів? Повіями їх язик не повертається назвати…

Але Рік і Білл просто заціпеніло мовчали, і дивилися.

А от дівчата довго не чекали, вони переглянулися, перемовились на невідомій милозвучній мові, з виразною живою мімікою. Вони явно обговорювали своїх… Ну, Ріка з Біллом, коротше. І дійшовши якоїсь згоди, почали трапезу.

Рік і Білл теж перезирнулися.

• Схоже ми теж повинні їсти? – припустив Рік.
• Це краще, ніж… Щось інше… – сказав Білл. І вони підсунулись зручніше до стола. Взяли собі кілька шматочків різних блюд. І почали їсти. Чого тільки їм раніше не доводилось їсти за роки своєї роботи! І напівсиру рибу, і ледь чи не засушених павуків… Але тут їжа була божественна. Не просто дуже смачно, а прямо таки божественно. Згадалися легенди про амброзію з грецької міфології.

Минуло кілька хвилин. Але посли не наважувались порушувати тишу. Дівчата виглядали розслаблено і вільно. І в якийсь момент, чоловіки теж розслабились. Просто їли, насолоджувались диким видом з вікна, і дивною, екзотичною компанією, яка, втім, нав’язливою зовсім не була.

• Вітаю шановних послів Сполучених Штатів Америки у Шайзарії. Я її Повелителька. – почулося з-за балдахіна. Дуже несподівано! Дуже! Рік ледь не похлинувся. – Бачу, що мій невеличкий прийом Вам до вподоби. Тож готова вислухати Вас. З чим Ви прийшли, посли?

***

• Якось все занадто добре. – підсумував Білл.

Укладені торгові договори на взаємовигідних умовах, і можливістю підключення до світової транспортної світової сітки. При чому Шазарійці взяли на себе обов’язки організації порту й обмін товарами на своїй території. Товарообмін вирішено здійснювати натурою. Тобто товар на товар. Дозвіл на дослідницькі експедиції (лише з супроводом місцевих, щоправда). А ще Шазарія погодилась надати своїх послів для подальших переговорів. Утім дозвіл на розміщення посольств інших країн на власній території Шазарія не дала. Ділитись технологіями теж не стала. Але дозвіл на обмін інформацією про закони, культуру, релігію вони отримали.

А ще… Перемовини йшли дуже легко. Повелителька точно знала, на що погоджуватись, а на що – ні. І ні про які дискусії мова не йшла. Діалог був до неможливості конструктивний. І спокійний.

Рік з Білом пробули у своїй спальні до ранку, після чого їх вивезли у тій же “труні-автомобільчику”, за межі Шазарії.

Якби ж вони знали, до яких страшних людських жертв призведе отримана ними в той день інформація…