Ad libitum

Ad libitum

 

– Благословіть, отче, – темна голівка Луїзи схилилась, як зів’яла на полуденній спеці квітка.

 

– Благословляю, дитя моє, – широким рухом Антоніо вписав хреста в гарячому повітрі і поспіхом пішов далі по сухій пильній площі перед церквою.

 

Нестерпну спеку літньої Капуї куди комфортніше пережити на власній віллі з басейном, та Антоніо не мав вілли. Католицькому священнику годиться обходитися малим і не підніматися над людьми в своїй гордині. Тож залишалась можливість швидше сховатися в затишній прохолоді церкви, в своєму кабінеті з історичними паперами, або на розкопках. Служити в обителі Сант-Анджело-ін-Форміс досить тонка справа. Обитель побудували на місці древнього святилища Діани, і паломники, в крайньому випадку, частина з них, приходили зовсім не до Христа. Іноді Антоніо здавалося, що він сам відчуває темний погляд місячної богині. Ночей він боявся як хлопчисько, бо вночі це місце наче тягнулось до нього своїми жадібними кігтями в спробі зламати. Проте зараз панував день, і Антоніо мав відмолити гріхи і зайнятись безпосередніми обов’язками.

 

Сховавшись в благословенній церковній тіні, Антоніо зупинився помилуватися відновленою апсидою. Вірують чи ні реставратори, але вони творили диво на благо святої церкви, і за них теж належало молитися. Руїни мальовничі, але не годилось дому Христа стояти в руїнах, краще вже в будівельних лісах як зараз. Антоніо опустився навколішки. Можливо, не вірили реставратори, але рука божественного провидіння вела художника, і око Його наглядало за працівниками. Руки Антоніо машинально перебирали потертий розарій.

 

– Святий отче, – сестра Анна не хотіла переривати молитву, але ці римські вчені нестерпні. – Вони там знову сперечаються. Кажуть, потрібний архів.

 

– То дайте їм доступ до архіву. Пані Лаура сьогодні хоча б виглядає одягненою?

 

– Так, – сестра Анна опустила погляд. – Здається, вона прислухалася до вашого наставляння.

 

– Не прислухалась, – голосний голос Лаури чули, мабуть, всі реставратори, що були в храмі і більшість вірян. – А вважаю, що не гуманно вкотре показувати молодому здоровому чоловікові те, що йому недоступне.

 

– Можу тільки подякувати вам за розуміння, – кивнув отець Антоніо і підвівся. – То що ви хотіли знайти у нашому архіві?

 

– Знайду, скажу, – білозубо посміхнулася Лаура. – Ви правильний і нудний до зубного болю, отче. Але не настільки закостеніли у релігії, аби боятися того, що я знайду.

 

– Ви вчений, Лаура, значить, документи залишаться в безпеці, а це єдине про що я дбаю. – Жестом запропонувавши дівчині йти першим отець Антоніо рушив за нею. – Дозвольте вам допомогти? Я вивчив наш архів від сучасних статей до записок, якими обмінювалися перші брати з Монте-Кассіно, замовляючи обід до обителі.

 

– У вас чудовий класифікатор. Так, знаю, що це ваших рук справа, – Лаура постукала нігтиками по планшету. – Вам варто було б стати вченим, а не священиком.

 

– Я вчений, просто належу церкві. Не бачу, як віра може заважати вивчати та відкривати нові сторінки нашої історії.

 

– Ну, ви з тих священиків на яких я дивлюсь і чекаю, не дочекаюся, коли скасують обов’язковий целібат. Але ви маєте рацію, науці це не заважає. Науці заважає відсталість і відсутність критичного погляду на речі, – Лаура завмерла за широким плечем отця Антоніо, поки той відчиняв скарбницю.

 

– О, ні, навпаки, віра як ніщо інше загострює критичний погляд, – Антоніо відчинив двері, з задоволенням вдихнув запах старих книг. Сховище належало святому Риму, як і музей при обителі, отже, належало і йому. – Якби не наш критичний погляд, світ потонув би у брехливих дивах, пророках та містифікаціях. І наш страх позбавити людей відчутного Бога і дива, створеного Його ім’ям, – це не непростимий гріх. Якби не мрійник Шліман, людство втратило б Трою. Віра не туманить розумний погляд, а робить його чистішим.

 

– Ну, Шлімана згадують до діла й не до діла. Ви згадали недоречно і про нього, і про чистоту, – Лаура ткнулась носиком в екран. – Йдіть, отче Антоніо. Я перервала вашу молитву, і тепер мене мучить сумління. А місцеві кумасі знову тикатимуть в мене пальцями, що я кидаю тінь на вашу найсвятішу репутацію.

 

– Якщо допомога вам кине тінь на мою репутацію, значить не така вже вона і найсвятіша, – посміхнувся отець Антоніо.

 

– Ну, ви все ж таки не дружина Цезаря, – підморгнула священикові Лаура. – До вечора, панотче.

 

– До вечора.

 

Антоніо залишив архів роздратованим. Йому здалося, пані Лаура натякає, що його репутація роздута, але ж це неправда. Він намагався як ніхто інший, намагався служити Богу і прагнув, щоб його гріхи не затьмарювали репутацію Святої Матері Церкви. Антоніо знав свої гріхи і намагався не примножувати їх, а каятися у зроблених і невтомно просити вибачення. На жаль, він не смів сповідатися, зате між ним і Богом не стояли посередники. Але робота не чекала, Антоніо давно звик молитися на бігу, присвячувати Христу і Діві і мить відпочинку, і роботу. Вже зібралися люди, які бажають сповідатися саме йому, а сестра Анна терпляче чекала в кабінеті, щоб звести бухгалтерію. Потрібно замовити фарбу і для звичайного ремонту: реставрація не скасовувала побутових потреб. Настоятель про це забував, але для того в нього й була права рука – отець Антоніо Лореріо, щоб нагадувати та щоб діяти.

 

На бігу Антоніо мало не ляснув себе по лобі: ще ж діти! Він обіцяв сьогодні піти до притулку разом із пані Тотті; щоп’ятниці вони привозили десерт і читали малюкам казки. Загалом у перше відвідування всі чекали, що священик розповідатиме дітям про Біблію і про життя святих. Антоніо посміхнувся. Для цього в притулках вистачало вчителів, а він приносив любов Господа. Ці діти втратили батьків, але мали знати, що у світі є Той, хто любить їх такими як вони є. Діти повинні знати, що Бог любить їх, навіть якщо вони не доїли кашу, пустують або списують. Бог їх любитиме, що б не трапилося, і Діва завжди їх захистить.

 

Але день закінчувався, і справи закінчувалися, як і все в цьому тлінному світі. Навіть невтомна Лаура здавалася і погоджувалась, що завтра буде новий день та нові відкриття. Антоніо не поспішав, молився біля вівтаря, благаючи милості та прощення гріхів. Він жадав і нічого не міг вдіяти з собою, тіло мучилося і вимагало, тіло зраджувало. Таке його прокляття. Антоніо міг ненавидіти себе, але не смів чинити опір сильнішій волі. Він навіть не помітив, як його преосвященство обережно зачинив двері у внутрішні приміщення. Черниці давно розійшлись після вечірньої молитви, а Антоніо все стояв навколішки. Найпростіша молитва ще з семінарії залишалася його улюбленою, губи ворушилися, а пальці машинально перебирали намистини.

 

– Pater noster, qui ts in caelis, Sanctrticetur nomen Tuum. Adveniat regnum Tuum. Fiat voluntas Tua… voluntas Tua… voluntas Tua…

 

Божа воля, чужа воля… отець Антоніо не вважав себе легкодухим, але Христос не піддавався сатані в пустелі лише тиждень, а його диявол переслідував не один рік. І коли Антоніо оселився поряд зі святилищем Діани, лукавий зміг дотягнутися до сина людського своїми кігтями. Янгольські крила не оберегли, і влада церкви не втримала під замком пітьму.

 

Невеликий будиночок отця Антоніо стояв на околиці, в самому передмісті Капуї, спираючись на схил Монте Тіфата, немов старий дід. Пара олив у дворі посилювали схожість, послуговуючись дому покрученими артритом часу палицями-опорами. Жінка, що жила по сусідству, раз на тиждень приходила прибиратись і двічі на тиждень наповнювала холодильник. Антоніо не боявся впускати в дім чужих, ключ завжди лежав під килимком. В оселі священника нічого красти, а йому нема чого соромитися, окрім себе самого.

 

Прохолодні струмені води, стікаючи гарячим тілом, охолоджували, змивали піт і пил і приносили задоволення. Антоніо любив такі прості та не гріховні речі: свіжі фрукти та сири, прохолодний душ у спеку, зручне взуття. Крапельки збігали, збираючись густих заростів завитків на грудях і в паху. Хотілося не витиратися, а струситись всім тілом, наче великий пес. Пси господні – це домініканці, спало на думку недоречно, а Антоніо – кімнатна собачка нечистого, коли вже тому хотілося грати в подібні ігри.

 

Вже п’ять років він приходив ночами, приходив, коли заманеться. Антоніо почервонів. Ремені на ніжній плоті не давали владі бажання. Це теж його вимога. Демон Антоніо віддав би перевагу нашийнику, але Господь вже надів на святого отця свій знак. Так що демон взяв у свої руки ніжнішу частину тіла. І це допомагало Антоніо боротись з бажаннями плоті: ні гарні прихожанки, зрілі й гарячі, що стікали бажаннями, ні юні дівчата на сповіді, свіжі наче нерозпущені пуп’янки, що приносять в букетах до статуї діви Марії, ні зухвалі та прекрасні вчені, з якими так приємно й цікаво розмовляти, – ніхто не зачіпав його. Ремінці врізалися в тіло, і біль допомагав опанувати емоції.

 

Антоніо ніколи не молився, щоб його демон зник. Молитва – не список бажань, як лист на Новий рік, не вимоги до Господа. Молитва – бесіда і роздуми, медитація, розмова з собою, щоб Бог краще чув саму сутність душі. Крім того Антоніо боявся, що бажання здійсниться, і демон більше не порушить його спокій, не дасть йому зрозуміти і прийняти свою нікчемність. Адже якщо він такий нікчемний перед нечистим, то перед Богом він менший за піщинку.

 

– Ти такий гарний, Тоніно.

 

Глибокий оксамитовий голос з глибини кімнати змусив Антоніо здригнутись і опуститись навколішки. За це він особливо ненавидів себе – за те, що схилявся перед цією ворожою силою. Але коли демон, що так мучив Антоніо, покинув його майже на місяць, той готовий був з ланцюга зірватися і вити ночами, мов дикий звір. Міцна рука, що схиляла Антоніо до гріха, одночасно зміцнювала його у вірі.

 

Самаель, нічний хазяїн священика, сидів біля відчинених балконних дверей, і місяць окреслював його профіль. Світло було їм не потрібне: Антоніо звик, що його господар бачить у напівтемряві. Так зручніше їм обом і дозволяє зберігати таємницю зустрічей. Бувало Антоніо сумнівався, чи не плід його уяви статний пан у чорному, Самаель-спокусник, рука диявола?

 

– Принеси води, – Самаель жестом підізвав до себе Антоніо. – Ти знаєш, як я ненавиджу місцеву пилюку.

 

– Так… господарю.

 

Щоразу Антоніо затинався на слові, називаючи Самаеля своїм господарем, та щоразу корився. Разом з аскетичним меблюванням йому дісталася старовинна порцеляна, в’язані серветки та древній срібний таз для вмивання. Набравши води в цей таз і прихопивши чисті рушники, Антоніо повернувся до спальні, став навколішки біля свого пана.

 

– Хочете спочатку вимити руки?

 

– Я вимив руки, коли готував собі чай. Не затримуй нас, Тоніно.

 

Угідливо кивнувши Антоніо, намочив кутик рушника і відтиснув його. Він старанно витирав пилюку з дорогих шкіряних черевиків свого демона, потім так само ретельно тер сухим кінцем, щоб зібрати вологу. Тільки після цього Антоніо опустився нижче, спираючись на лікті. Його не бентежило, що голі сідниці виставлені напоказ. Якби хазяїн захотів, то взяв би Антоніо, незважаючи на протести. За ці роки йому не раз доводилося пізнати, яка нелюдська сила ховається в Самаелі.

 

Терпіння господаря вистачало ненадовго. Він виставив праву ногу вперед, і Антоніо схилився нижче. Не міг, не хотів, сам підготував, але не міг без прямого наказу.

 

– Вперед, Тоніно, – Самаель покрутив у пальцях різьблену палицю і легко стукнув Антоніо. – І уяви, мій хлопчик, що ти молишся. Облизуй так же ретельно та старанно.

 

– Це богохульство, – вирвалося в Антоніо.

 

– Це моє право, – Самаель вдарив свою іграшку по щоці кінцем палиці. – Ти одного разу впустив мене і просив. Тепер ти не маєш прав, тільки обов’язки і в божому домі, і в моїй присутності. З поваги до Нього, Тоніно, я не змушую тебе вибирати, не з’являюся в час, що належить Йому. Та цей час мій за твоєю згодою, ad libitum.

 

Смиренність, бажання, сором, зневагу до себе Антоніо відчував одночасно. Кардинали цілували туфлю папи на урочистостях, а йому доводилося вилизувати взуття сатани. Самаель плескав його палицею по стегнах, не бив, як міг би, швидше грався попередніми пестощами.

 

– Сьогоднішня ніч чудова, не здається? Тільки після півночі спускається свіжість і стає легше дихати. Піднімись, я хочу випити чаю.

 

– Так, господарю, – після першого приниження звертання “господарю” легко стрибало на язик, Антоніо навіть міг не відводити погляд. Але якщо дивитися Самаелю у вічі, легко наразитися на покарання, і доводилось покірно схиляти голову.

 

Заварник та порцелянова трійка вже стояли на столі. Антоніо залишилося тільки збігати вниз на кухню і натиснути кнопку електрочайника, щоб за сорок секунд перелити окріп у чайник зі старого сервізу і принести нагору. Вода зігрівала стінки порцеляни та обпікала руки. Антоніо поставив чайник на стіл і повернувся у звичну позу на коліна біля ніг пана. Він підняв долоні, щоб Самаелю було зручно поставити блюдце та чашку. Іноді Антоніо просто служив меблями: ганчіркою для взуття, підставкою під ноги, чайним столиком. Гарячі краплі обпікали. Біль очищав, як прокляті серебряники, він служив платою за гріх.

 

– Такі густі кучері, – з помітним задоволенням провів по темному волоссю Тоніно Самаель. – Я завжди вважав, що ти надто гарний. М’які губи, полум’яний погляд. А коли ніяковієш… твоїй світлій шкірі йде рум’янець. Ти так і не засмаг, сонце спекотної Капуї лише трохи тебе позолотило. Скільки дівочих сердець розбилося об твій гріховний вигляд, Тоніно?

 

– Кожен священик приймає обітницю, – Антоніо намагався вірити в те, що говорить.

 

– Кожен приймає, але ніхто не дотримується. Ти у нас виняток, Тоніно, – Самаель рвучко схилився до своєї іграшки, майже торкаючись губами. Той здригнувся, проливаючи окріп, але відвернутись не посмів. – Поки я так хочу.

 

– Не треба, пане. Не робіть цього.

 

Думка про те, що він стане гомосексуалом, здавалася Антоніо нестерпною. Бажання, яке викликав господар, не мало зв’язку зі статтю. Та якщо Самаель забажає взяти його, як беруть жінку… Ця думка викликала огиду, Антоніо проковтнув збивший дихання гіркий вузол. Живіт звело судомою, самий низ живота. Мало не обмочившись від цієї судоми, Антоніо ледь помітно здригнувся. Як він зможе заходити до церкви і дивитися в очі Господу, маючи за спиною стільки гріхів? Ложечка, насміхаючись, тихо брязкотіла об блюдце на його розкритих долонях. Господар взяв чашку, пив чай ​​дрібними ковтками і дивився на гору Монте Тіфата і місяць, що повільно заповзав по схилу до церкви і святилища. Очевидно Самаель не збирався відповідати на дурне прохання Антоніо.

 

– Знаєш, коли повня збігається з рівноденням, місяць лежить у своєму святилищі на вехівці гори немов у колисці. Раніше вся околиця бачила це явище. Такі роки вважалися особливо благословенними. А коли місяць не в повні, то через форму і пологі схили Монте Тіфата нагадує огрядну рогату корову.

 

– Так, я читав в архівах, – кивнув Антоніо, він ніяк не міг угамувати тремтіння. Думки про секс тепер крутилися в голові, доводячи до запаморочення. – А коли в ніч рівнодення місяця не видно – це обіцяло голодний рік чи війни, чи інші нещастя.

 

– Заспокойся, Тоніно, – Самаель поблажливо поплескав Антоніо по плечу. – Я ж пообіцяв, що не візьму тебе раніше, ніж ти станеш кардиналом. Я віддаю перевагу кардиналам, маю слабкість до червоного кольору. Кармазиновий зводить мене з розуму.

 

– Я просто священик, мій господарю.

 

– Ти куратор історичної частини абатства та зв’язків з громадськістю, завідувач зведеного архіву в Капуї. Священик у якому навіть найдошкульніший педантичний журналіст не знайде більшого гріха, ніж любов до французьких сирів.

 

Кров кинулась в обличчя Антоніо. Його гріхи такі великі, однак такі втраємничені, що Самаель має рацію. Журналісти можуть знайти все, але вони надто ретельно шукають факти та людей, щоб знайти диявола. Страшно не те, що він зваблює та мучить. Особливо страшно те, що він робить це з дозволу та потурання Антоніо.

 

Коли Самаель відламав шматочок улюбленого комте, Антоніо слухняно розкрив рота. Його губи обережно зімкнулися на пальцях господаря. Хоча Самаель щойно насолоджувався гарячим чаєм, руки залишились холодними. Про деякі речі Антоніо боявся думати надто довго, інакше довелося б визнати, що торкатися губами холодних пальців Самаеля задоволення, а не мука, спокуса, а не насильство. Фактично це можна вважати поцілунком. Самаель майже завжди годував Антоніо з рук, перш ніж пороти.

 

– Яка церква в Римі твоя улюблена, Тоніно? – хлопчику відкривалося багато шляхів, Самаель би зробив його моделлю незважаючи на вік. Чому ні, на його прекрасній фігурі роботи міланських кутюр’є виглядали б надзвичайно вишукано. Втім, кармазинова сутана нічим не гірша: червоний шовк спідниці майорить, а широкий пояс тягне вузьку талію. Можна затягнути так туго, щоб важко було дихати, немов Тоніно не священик, а красуня давно минулих літ. І довгий поділ зручно задирати, щоб взяти покірного та розпаленого молодого кардинала. Поки що майбутнього молодого кардинала. – Ти задумався чи хочеш приховати це від мене?

 

– Ні, не збираюсь приховувати, – важко зітхнув Антоніо. Самаель стиснув його горло, від цього плутались думки и коліна дрижали. Тоніно облизав пересохлі вуста. – Не приховую. Коли я навчався, ми жили неподалік п’яцца-дель-Пополо.

 

– І там стоїть церква Санта-Марія-дель-Пополо. Чудовий витвір Рафаеля, Карраччі та Караваджо. У тебе гарний смак, вона прекрасна, справжня перлина, – згідно з кивнув Самаель.

 

– Там напрочуд спокійно, незважаючи на кількість туристів у ній відчуваєш дивовижний мир в душі.

 

– Просто у натовпі легко відчути самотність. Варто відокремити себе від натовпу і відразу усвідомлюєш наскільки самотній.

 

– Так, – видихнув Антоніо. Господар розумів його, як ніхто інший. Особистий демон, здається, знав про все, що діється в душі та думках улюбленої іграшки.

 

– Мені ближча базиліка Сан-Марко, – Самаель заплющив очі, слухаючи, як тече кров у жилах його милого Тоніно, як б’ється кадик в боротьбі за ковток повітря, штовхаючи сильні пальці. – Вона затишніша, хоч і не така відома. І це титулярна церква. Я думаю, ти минеш сан єпископа. Мені не подобається бузковий відтінок, боюся, він підкреслить синці під очима. Ти недосипаєш?

 

Питання господаря часто заводили Антоніо в глухий кут. Якби демон задовольнявся тілом, було б набагато простіше. Але він був надто добре підкований у теології і навіть нагадував своїми міркуваннями одного університетського професора. Розмовляти з Самаелем про релігію було окремим задоволенням та спокусою. І сьогодні Антоніо не знав, насміхається той з нього чи… Священик-кардинал має служити в титулярній церкві в Римі, і Самаель пропонував обрати.

 

– Іноді пігулки від безсоння допомагають не так добре, як хотілося б. Його преосвященство отець Даніель має більше прав.

 

– Не турбуйся, Даніель рекомендує тебе. А я приніс тобі подарунок, – неохоче Самаель відпустив горло Тоніно і підштовхнув до нього пласку світлу коробку.

 

– Дякую, – Антоніо вклонився і поцілував носок туфлі. Правильно приймати подарунки його навчили першого ж року. – Я вдячний, але не вартий вашої уваги.

 

– О, ти безцінний, справжня коштовність. Відкрий, – усміхнувся Самаель.

 

Елегантна у своїй простоті коробка з дорогого кремового картону із золотистою облямівкою. Антоніо тримав її в руках, коробка здавалась майже невагомою. Він поклав подарунок на коліна і відкрив під пильним поглядом господаря. Довелося закусити губу, щоб не зітхнути надто голосно від здивування та переляку. Замотаний у тонесенький шелесткий папір, у коробці лежав червоний шовк, ніжний і прохолодний, як шкіра Самаеля. Антоніо погладив його, вже розуміючи, що перед ним, але ще боячись дістати і переконатися. Господар чекав терпляче, насолоджуючись реакцією на подарунок. Нарешті Антоніо дістав кардинальський пояс.

 

– Тобі подобається? Я хотів бути першим. Буде багато офіційних привітань, Тоніно. Але під час рукопокладення на тобі буде цей пояс.

 

– Я вже ношу ваш нашийник внизу. Целібат добровільний вибір, та я мов пес у вашому наморднику.

 

– Той нашийник ніхто не бачить, а цей ти покажеш усім, бо я так хочу.

 

Тонке золоте шиття біля бахроми надавало поясу вишуканість, тільки гостре око відрізнить його від інших поясів. Антоніо не сумнівався, що його господар відрізнить, тож доведеться носити мітку демона на собі, як глузування над інститутом церкви. Самаель завжди виконував свої обіцянки, і Антоніо не міг стримати тремтіння. Він стане кардиналом, але не за свої заслуги, а тому, що дияволу мало того, що він отримує: мало покірності й приниження, мало що служитель церкви повзає біля його ніг, мало його болю та сліз. Тепер диявол хоче сексу та повного падіння Антоніо Лореріо, кардинала-священика з титулом базиліки Сан-Марко. Хоче мати його всього, повністю забрати собі не лише тіло, а й безсмертну душу.

 

– Так, бажаю, – згідно кивнув Самаель думкам своєї іграшки. – А тепер дай мені пояс.

 

– Прошу, візьміть, мій пане.

 

Декілька тугих вузлів на поясі перетворили елемент одягу на шовковий кляп. Антоніо стиснув зуби на вузлі. Нарешті обидва отримають те, за чим приходив його демон. Антоніо схилився над ліжком і завмер в очікуванні. Самобичування упокорює тіло набагато краще, ніж читання праць старого професора Папського Східного інституту, і приємніше. Можна не озиратися на господаря, він зараз відчинив замкнені зазвичай двері шафи і вибирав батіг, що підходив під настрій і бажання.

 

– Сьогодні візьмемо твою улюблену, не хочу поспішати.

 

Жорсткі хвости мотузкового батога лягли Антоніо на спину. Господар ще не бив, тільки проводив по оголеній чутливій шкірі. А Антоніо вже стиснув сідниці в очікуванні першого удару. Вузлики в безлічі зав’язані на мотузках увіп’ються в шкіру, спочатку просто покусуючи, а потім лишаючи безліч крихітних синців. Так буде знову і знову, поки біль не просочиться всередину по краплі, пробуджуючи гаряче, близьке до екстазу, відчуття. Антоніо лежав і жадав цього болю. Він знав, що плакатиме і засоромиться ще більше, тільки зараз навіть очікування здавалося болісною насолодою.

 

– Тобі пасує кармазиновий колір. Пояс так гарно лежить на твоєму тілі, – Самаель знав, що його слова крають Тоніно так само, як батіг спину, гаряче і принизливо, пробуджуючи бажання і даруючи задоволення. – Ти підтримуєш гарну форму, але твоє тіло майже не бачить сонця, така бліда шкіра. Кров із молоком – так описували красунь раніше, прекрасних аристократичних італійок. Але в тобі це не поєднується, кров кардинальського поясу стікає по твоїй молочній спині, а сліди батога наче його відблиски. Іноді, поряд з тобою я стаю надто поетичним.

 

Вбираючи в себе кожен удар, Антоніо здригався, але не в спробі уникнути батога, а стримуючись, щоб не подаватися йому назустріч. Він виглядав жахливо безсоромно упираючись у підлогу босими пальцями, розставивши ноги і випнувши зад, як блудниця. Господар не чіпав його нижче поясу, міг бити, але й досі не пестив. Думки про майбутнє, коли він стане кардиналом, Антоніо гнав від себе, інакше страх змусить його втекти. Він грішник, хоч щодня намагається молитвами і справами спокутувати свої гріхи, а зможе робити ще більше. Ще. І ще. Думки ставали плутаними.

 

Прийшов до тями Антоніо, лежачи поперек ліжка, господар сидів поряд з ним, охороняючи і спостерігаючи. Приємно не зустрічати хвилину слабкості на самоті, навіть якщо це компанія демона. Кардинальський пояс просочився слиною та сльозами. Антоніо знав, що випрає його сам, не довіряючи своїй помічниці, і сховає в шафу до батогів – чекати наступного приходу Самаеля.

 

– Я вже можу йти? Ти нормально почуваєшся? – Самаель обійшов ліжко і присів навпочіпки, щоб подивитися Тоніно в очі.

 

– Угу, – промимрив Антоніо і мляво кивнув.

 

– Будеш мене чекати? – відповіді Самаель не потребував, просто подобалося дражнити свою прекрасну іграшку. – Не бійся, Тоніно, я тебе не залишу.

 

* * *

 

Лікар, що оглядав його преосвященство, докірливо постукав ручкою по столу:

 

– Ви трохи зловживаєте бичуванням, кардинале Лореріо, – поки кардинал одягався за ширмою, Мануель Есното підбирав слова. Свіжоспечені кардинали та єпископи, якщо були відносно молоді, надто болісно сприймали будь-яку критику та поради. – Я в жодному разі не хочу вас образити. Але, можливо, вам не варто так старатися. Чи не через слабкість у вас запаморочилася голові на церемонії висвячення?

 

– Я молодий, пане Есното, і мені важко. Я не прошу зрозуміти, – кардинал Лореріо сердився на свою білу шкіру, рум’янець спалахував надто легко. – Я прошу не робити з мухи слона. Наскільки я розумію, моєму здоров’ю це не загрожує. Щодо запаморочення, я надто нервувався.

 

– Вибачте, кардинале, це не моя справа, – лікар схилився над історією хвороби. – А ось ці пігулки, як давно ви їх приймаєте?

 

– Почав, коли перейшов в абатство Монте-Кассіно в Капуї, приблизно п’ять років. Я страждав від безсоння, місцевий лікар рекомендував їх. Але я не зловживаю, намагаюся не зловживати, – зітхнув його високопреосвященство Лореріо і збентежено посміхнувся. Він погладив яскравий червоний пояс і глянув на лікаря. – Це погано?

 

– Само по собі ні, – молодий кардинал дуже харизматичний, і Мануель усміхнувся йому у відповідь. – Просто при тривалому застосуванні ліки можуть викликати галюцинації, та й ваше запаморочення також може бути побічним ефектом.

 

– Галюцинації?

 

– А у вас були дивні видіння?

 

– Ні, мені не пощастило, – знизав плечима кардинал Лореріо. – Я не бачив див чи божественних одкровень, якщо ви про це.

 

– Перейдіть поки що на рослинні препарати. Комбінація валеріани та хмелю у високих дозах дає сильний розслаблюючий та заспокійливий ефект, достатній для сну. Пізніше ми підберемо інший препарат, але поки що дозвольте організму налагодити все природним шляхом.

 

– Дякую, лікарю Есното.

 

Заперечувати чи доводити, що трави він пив раніше, до пігулок, Антоніо не став. Чомусь він подумав про свого господаря. Самаель теж з’явився у Капуї. Але збагнути, чи почав Антоніо пити це снодійне, а потім з’явився демон, чи навпаки, він не міг. Чи є між цим залежність, чи він хапається за соломинку, щоб скинути владу Самаеля та свою залежність від цієї влади? Антоніо не пам’ятав, як дістався своїх кімнат. Тепер йому належало жити в більш розкішних умовах, однак він відмовився, не хотів цієї показної розкоші і чужих людей, які будуть снувати навколо. Антоніо чекав, поки закінчать ремонт у невеликій квартирці на вуличці Via della Gatta.

 

Разом із кардинальською рясою йому дали й нові обов’язки. Молодший секретар голови Папського Комітету з історичних наук – перший щабель у його кар’єрних сходах, посада аж ніяк не кардинальського сану, вона цілком підходила, щоб освоїтися і розібратися. Та й обов’язки священика нікуди не поділися, просто тепер Антоніо служив у базиліці Сан-Марко і планував приїжджати до Сант-Анджело у вільний час. І з того прийому у лікаря ніякого снодійного. Антоніо Лореріо тепер кардинал, якому не гідно мати ганебні слабкості і грішити. Навіть якщо все відбувалося виключно в уяві, це не могло слугувати йому вибаченням. Бо той, хто допустив гріх подумки, винен нарівні з тим, хто грішить у житті.

 

Спочатку Антоніо втомлювався так, що просто падав в ліжко і відключався. Самаель не з’являвся, і все більше хотілося вірити, що він всього на всього сон, народжений втомленим мозком і таблетками. Сон тривалістю п’ять років? Тоді йому час лікуватися. Антоніо безшумно сміявся, намагаючись побачити місяць у просвіт між будинками. Трохи розібравшись у справах, переставши метушитися і переїхавши до своєї квартири, він згадав, як його ламало, коли господар не з’являвся надто довго.

 

Батіг створений святими отцями для самобичування, той самий, мотузковий, з десятками дрібних вузликів – Антоніо довго крутив її в руках, а потім став на коліна:

 

– В руки твої вручаю себе…

 

Перший удар обвив болем, за ним був другий і третій. Антоніо не збирався жаліти себе. Очікуваного полегшення самобичування не дало, але приємно ниюча спина нагадувала, що він більш ніж просто виконуючий обов’язки автомат у гарній рясі. І про Самаеля нагадувала також.

 

Антоніо лежав у ліжку, вкритий липким потом. Вмикати кондиціонер не хотілося, жити теж. Хотілося працювати, завалити себе роботою, але вночі доводилося змушувати себе відпочивати.

 

Він прийшов разом із свіжим вітром після опівночі. Антоніо не чув, як повернувся в замку ключ, та, побачивши високу тінь, не здивувався. Перше, про що він подумав, не про дзвінок до поліції, а про задоволення, про ранкову молитву та прощення. Самаель, проходячи повз стіл, торкнувся нічника, освітлюючи спальню теплим жовтим світлом.

 

– Цього не може бути, ті пігулки… – безладні дурниці виривалися з вуст, а Антоніо вже впав на коліна, готовий повзти до ніг господаря по першому знаку.

 

– Це не так погано, що ти від них відмовився і вирішив прийняти свої бажання, – Самаель озирнувся. Ця спальня була куди шикарнішою за будиночок у Капуї і все одно досить аскетична. Меблі дорожчі, звичний мінімально необхідний набір. Сідати на розворушене ліжко не хотілось. – Ти сумував, Тоніно?

 

– Ні не потрібно.

 

– Губи кажуть «ні», тіло – «так», – засміявся Самаель і пройшов до заваленого паперами столу біля вікна. Стілець, звичайно, не м’який офісний, але цілком зручний. – А ось те, що ти зробив зі своєю спиною, заслуговує на покарання. Це мій обов’язок та моє задоволення, а не твоє.

 

– Вибачте, господарю, – видихнув Антоніо, намагаючись прийняти реальність, що звалилася на нього, і приховати недоречну радість.

 

– Принеси мені чай, – Самаель наказав і скинув піджак, змітаючи якісь папірці. – До нього подай батіг і свій пояс.

 

Наказ наче позбавив Антоніо залишків волі. Він нетерпляче чекав, поки закипить чайник, і гарячково діставав речі, які вимагав його господар. Втім, на принесений чай Самаель уваги майже не звернув, м’яв у сильних пальцях червоний шовковий пояс від кардинальської сутани. Антоніо сів біля його ніг і чекав.

 

– Пам’ятаєш, я сказав, що візьму тебе, коли ти станеш кардиналом?

 

Тепер Антоніо знав, що відчуває миша, коли зустрічається поглядом з удавом. Він дивився у пронизливі очі диявола і не міг видавити жодного слова. Тільки сьогоднішньої ночі Антоніо як слід роздивився очі Самаеля, крижано-сірі, прозорі. Гострі різкі риси обличчя можна було уявити і при світлі місяця, темне волосся теж не стало сюрпризом, але очі гіпнотизували. Вони обіцяли, що падіння стане солодким, біль заворожуючим і звабливим, а гріх пробачиться всепрощаючим Господом.

 

Сніданок у будинку для літніх людей, на якому Антоніо довелося бути присутнім як представнику Ватикану, висвітлювався пресою. Новий кардинал цікавив журналістів можливими скандалами, пов’язаними із солодкою зовнішністю та відносною молодістю. Втім, фотографи та паства просто любили кардинала Лореріо, а його начальник вважав, що саме таке обличчя варто використати для покращення іміджу Святої Матері Церкви. Стіл накрили у великій залі. Сестри кармелітки, які патронували старих, намагалися зустріти кардинала з усіма можливими почестями. Місце на чолі столу чекало на Антоніо, а він не міг сісти. Ні, його не мучила тяжкість гріхів, не спалював сором і відчуття, що він займає чуже місце. Антоніо фізично не міг сісти на змучений зад, боліло так, що він цілком серйозно боявся, що не зможе встати:

 

– Це не моє місце, – посміхнувся він матері настоятельці та патронажним сестрам. – Це по праву місце трудівника, того, хто заслужив його своєю працею та любов’ю. А я занадто мало зробив поки що.

 

– Що ви, кардинале Лореріо, – сестра Брігітта розгубилася, але дозволила привести себе до столу і посадити. – Ми так чекали на вас.

 

– Сестра Брігітта найстаріша із сестер кармеліток, – пояснив Антоніо журналістам. Влаштувавши зручно сестру, він відсунув стілець для настоятельки. – Ця скромна жінка, будучи в тому ж віці, що її підопічні, ні дня свого життя не байдикувала. Тому я не можу сидіти поруч із сестрами, які працюють як бджоли, несучи любов божу і не очікуючи нічого натомість. Зате я можу наслідувати приклад нашого Господа і роздати хліб, і налити вино. І нагадати самому собі, що віра повинна допомагати, що ми тільки слуги божі і наша справа піклуватися про його паству не тільки на словах.

 

«Кардинал Лореріо показав приклад істинного християнина. Здається, нова кров насправді не псує Ватикан. Церква стає ближчою і зрозумілішою, не загрожує, але дбає…» – Самаель кинув газету під ноги Антоніо:

 

– Кардинал Лореріо, ви стаєте популярним.

 

– Це не моя заслуга, я не прагнув цього, господарю.

 

– Що б сказали твої журналісти, якби бачили тебе таким, як я бачу? – Самаель, сміючись, нахилився і стиснув горло Тоніно. – Голого, на колінах перед… Коли ці розпусні губи зайняті не претензійними промовами та не молитвою.

 

– Я не рвусь до мирської слави, я відповідаю тільки перед Господом Богом моїм! – губи Антоніо тремтіли. Він чекав ляпаса, з кожним вдихом кадик бився об жорстокі пальці господаря. – Хіба не може священик залишатися доброю людиною, незважаючи на його гріхи? Піддаючись, я завдаю шкоди тільки собі. Я знищую свою душу. Але не допущу шкоди людям та репутації Святого Престолу.

 

– Яка патетика, Тоніно, – обірвав гарячу промову кардинала Самаель. Він ударив Антоніо по обличчю, дозволяючи тому впасти до його ніг.

 

– Вибачте, господарю, я весь для ваших бажань.

 

– Тоніно, мій Тоніно, – Самаель погладив тремтячі плечі Антоніо, особливо прекрасного, коли його очі блищать від ще не виплаканих сліз. – Я прощаю тебе. Ти мій раб. І син божий. І пастир. Наші стосунки не про те, хто ти для них, а про те, хто ти для себе.

 

Антоніо притиснув гаряче чоло до колін господаря. Чим більше напруги йому вдавалося залишити вночі, тим більше він міг віддати вдень. Демон Самаель чи людина не важливо, Антоніо він був потрібен. Антоніо став залежним. Але замолюючи свої гріхи, визнаючи свою нікчемність, він чесно намагався стати кращим і не підноситися у зарозумілості уявної безгрішності. Демон робив з Антоніо кращого священика, ніж він міг би стати сам, змучений пристрастями та озлоблений. Духовний отець Антоніо намагався зліпити з нього ідеального клірика, нетерпимого до гріха в будь-якому його прояві, безжального та чистого. Диявол звільнив живу чутливу і співчуваючу людину.

 

ad libitum лат. – за згодою