Невеличкий життєвий урок

Останній місяць літніх канікул проходить повільно, без усіляких подій. Половину цього часу Чюя проводить, розтягнувшись на своєму ліжку та надсилаючи повідомлення хлопцю з яким він зустрічався, намагаючись не думати про іншого.

А інший витрачає час на пакування речей, але не для свого переїзду.

— Чому саме Швейцарія, а не щось інше?

Його мати робить паузу, насуваючи капелюх на потилицю, та задумується.

— Ну… зі слів Джина це один з найкращих курортів, — її руки завмирають, гарячково ковзаючи по сумочках на поличках шафи. — Яку «Біркін» мені взяти? «Евелін», може, буде більш практичною…

Дадзай не впевнений, що існує хоч якась сумочка за тридцять тисяч доларів, яку можна було б обізвати практичною.

— Ось цю, напевно, — він сідає на поличку біля ніжок її ліжка, спостерігаючи, як вона навантажує ще одну валізу. — Як довго тебе не буде?

— Місяців шість? Але якщо він і справді зробить мені пропозицію, я можу залишитися в Лондоні назавжди. У нього є двоє власних синів, знаєш, — вона нетерпляче дивиться на нього, — чи це не чудово, мати братів?

— У мене вже є двоє, — люб’язно нагадує Дадзай.

— … — її очі на мить тьмяніють, перш ніж вона опускає погляд. — У будь-якому випадку, мені дійсно шкода, що я не зможу поїхати з тобою наступного тижня, я знаю, що це важливий життєвий рубіж.

Дадзай знизує плечима, йому не дуже радісно стосовно свого майбутнього переїзду.

— Це лише в сорока п’яти хвилинах автівкою, дрібниця.

— Але все ж… — вона хмуриться, встаючи на підбори, з шарфами в руках. — Ти завжди допомагав мені переїжджати.

Дадзай досі пам’ятає той день, коли мати поїхала з батьківського маєтку.

Він дійсно не любить згадувати це дуже часто. Факт того, що він вирішив цього не робити, є причиною того, що вони все ще можуть мати подібні дні, як зараз.

— Зі мною все буде гаразд, — підтягує одну ногу до грудей. — У будь-якому випадку, це не триватиме довго. Я маю всі наміри кинути навчання після першого семестру.

— І викинути в смітник всі ці витрачені на нього гроші? — вона озирається через плече, хитро посміхаючись йому, перш ніж простягнути руку та погладити його по щоці. — Хороший хлопчик.

— Як дріб’язково, — Дадзай закочує очі.

Вона знизує плечима, обертається, щоб закрити валізу.

— Краще витратити їх на навчання, ніж на якусь хвойду, яку він зустрів у залі очікування аеропорту. Як звати ту, що з ним зараз?

Дадзай напружується, йому трохи незручно від зміни теми розмови.

— Стелла.

— Італійка?

— Вона з Канади.

— Скільки їй років? — категорично запитує вона, підіймаючи валізу на колеса та з очікуванням дивлячись на сина, поки той не підведеться, щоб допомогти викотити її в коридор.

— Я не думаю, що дізнавшись це, стане… — її різкий погляд невблаганний, і він зітхає, — …двадцять три.

— …Яка ж свиня, — гарчить вона, її обличчя на мить багровіє, коли вона хитає головою, її руки стискаються в кулаки. — Це ж майже твій вік… — взагалі-то це вік Одасаку, але Дадзай знає, що краще не вимовляти його ім’я коло неї.

— Мені здавалося, твій психотерапевт казав тобі, що зациклюватися на ньому — погана ідея, — він неголосно промовляє, його спинні м’язи напружуються, коли він несе валізу вниз сходами.

— Казав… казав… — зітхає його мати, гнів одразу минає після цього нагадування. — Іноді я зовсім про це забуваю, просто він… живе під моєю шкірою.

— …У цілому тобі допомагає терапія? — тихо запитує Дадзай, лишаючи валізу біля сходів і передаючи її шоферам, щоб ті віднесли її до лімузину, який чекав попереду.

— Ох, ну, я думаю так… — міркує вона, постукуючи ідеально доглянутим пальцем по губах. — У всякому разі, з керуванням гнівом точно. А чому ти запитуєш?

Дадзай трохи здивований, що вона поцікавилася цим, але… якщо він і може когось запитати…

— Ох, Осаму, — втомлено зітхає вона, повертаючись до нього обличчям. — Я отримала судове направлення на психотерапію, тому що намагалася переїхати твого батька своєю машиною, — вона кладе обидві руки йому на плечі. — Навіщо взагалі ти хочеш йти до психотерапевта? — вона грайливо тицяє йому в ніс — Краще б тобі вирушити в гарну відпустку. О! — вона схвильовано плескає в долоні. — Чому б тобі не поїхати з нами на тиждень? Там будуть лижі та гарячі джерела! Та-ак, тобі це точно сподобається, це буде так весело, ми можемо взяти з собою деяких твоїх друзів!

— Може й так, — тонко посміхається Дадзай, поплескуючи її по руках, — але мені самому вже потрібно збиратися.

— Точно, — надуває губи його мати, опускаючи руки й упираючись ними в стегна. — Цей жалюгідний стариган мав просто дозволити тобі взяти перерву на рік, тоді ми могли б подорожувати всюди, — вона схвильовано крутиться довкола, її браслети брязкають, коли вона жестикулює руками. — Йому просто подобається заважати нам проводити час разом, бо ти завжди любив мене сильніше… — вона помічає його гострий погляд і зітхає, схиливши плечі. — Ти маєш рацію, я чую це: «зациклилася, зациклилася», — вона бере його по обидва боки голови, підстрибуючи, щоб поцілувати в лоба. — Ти завжди піклувався про мене, — знову зітхає вона, погладжуючи його щоки великими пальцями, — мій милий маленький хлопчик, — вона хитає головою, відкидаючись назад. — Ти ж подзвониш, так? Я хочу почути все про твій перший день… О-о, і я скажу Джину, що ти можеш приєднатися до нас на Різдво! Він буде так схвильований!

Щось підказує Дадзаю, що той не буде, але все ж він усміхається та киває.

— Ти правда візьмеш слухавку, коли я зателефоную?

— Я завжди її беру! — вона дується, хапаючи сумочку, та поспішає до дверей, — я просто забуваю ввімкнути звук, ти ж знаєш, як це буває!

Двері з гуркотом зачиняються за нею, і Дадзай залишається оглядати токійський таунхаус, порожній після метушні. Він майже впевнений, що його батько все ще платить за це помешкання, як і аліменти. Коли його мати вперше переїхала сюди з Йокогами, вона зробила вигляд, що це буде якоюсь грандіозною пригодою. Начебто вони збиралися разом захопити велике місто, як тільки вона отримає опікунство від його батька. Вона цього не зробила. Його забирали на вихідні. Двічі на місяць. А ще вона сказала, що у нього буде своя кімната та їх спільні свята не зазнають змін.

Чого теж ніколи не відбувалося.

Просто це здається великим клопотом, будинок твого батька знаходиться на іншому боці затоки. Чому б тобі не сісти на потяг, заночувати там, а вранці повернутись?

Коли ввечері він все ж таки тим днем вертається потягом, усі вже пішли спати. Він не мав нічого проти. На той момент він уже звик до порожнього будинку.

---

Останній день Чюї перед від’їздом проходить… сперечаючись. З любов’ю, але точно сперечаючись.

— Ти з’їхав з глузду! Мені вісімнадцять років!

— Це просто допоможе мені зберігати спокій…

— Але застосунок для стеження? — Чюя хмуриться, сердито вказуючи на напис «знайди моїх друзів» на екрані свого телефону, — Тату, це дивакувато!

— Це не дивакувато! Токіо — одне з найбільших міст світу! — Рембо протестує. — І коли востаннє я залишав тебе самого там на ніч, ти зателефонував мені напідпитку о п’ятій ранку з якогось дивного кубла насолоди—

— Тату, — різко зупиняє його Чюя, схрестивши руки на грудях. — Це була просто закусочна.

— Не важливо. Це не виправдовує пияцтво неповнолітніх.

— Ти змушував ане-сан встановлювати цей застосунок?

— … — Рембо хмуриться, схрещуючи руки на грудях, — я не розумію, чому це має значення, ваші ситуації геть інші—

— Вона навчається за кордоном! — Чюя роздратовано розводить руками, — у Нью-Йорку!

— Так, але ж у нас там є родичі! — благає Рембо, обіймаючи його за плечі, — тобі ледве виповнилося вісімнадцять—

— Мій день народження був у квітні… — Чюя хмуриться.

— …також, варто визнати… Я… ніби як опікувався тобою, — нарешті визнає Рембо, і Чюя зводить руками у вигуку, — тому я хвилююся, що ти ще не готовий…

— Тобто, ти вирішив, що коли я був дитиною, ти занадто багато мною опікувався, тому повинен зараз опікуватися ще більше?! — Чюя хмуриться, здіймаючи руки вгору. — Тату, ось так і стають наркоманами.

— Що?!

— Ага, — Чюя виставляє стегно, зовсім не драматично, та й пофіг, — ними занадто сильно опікуються батьки, а потім вони божеволіють при першій нагоді ковтнути свободу. Це те, чого ти хочеш? Я можу закінчити тим, що буду курити героїн десь у підворітті, розумієш—

Рембо у знемозі закриває лице долонями.

— Те, як ти вважаєш, що люди курять героїн, — саме те, чому я хвилююсь.

— Чекай, — Чюя робить паузу, його очі несміливо розширюються в середині речення, — …героїн не курять?

— …Ні, — Рембо не знає, сміятися йому чи плакати.

— …Окей, можливо, я тоді подумав про крек чи траву, я не знаю… — продовжує Чюя дуже зніяковіло.

— Між цими двома речами величезна різниця, Чюя! — стогне Рембо. — Чесно кажучи, мені було б байдуже, якби ти захотів трохи проекспериментувати з марихуаною, якби ти робив це в безпечному середовищі…

Очі Чюї розширюються.

— Так я можу?

— Ні! — Рембо швидко хитає головою. — Ні в якому разі!

Батько Чюї потирає скроні, крокуючи туди-сюди посеред кухні у спробі зібратися з думками.

— Послухай, пробач, я… — він повертається обличчям до Чюї. — Я знаю, що я проектував на тебе свої… страхи та тривоги, але… — він простягає руку, щоб погладити Чюю по волоссю. — Я просто люблю тебе, і якщо з тобою щось трапиться, я… — Рембо хитає головою, міцно обіймаючи сина. — Ти для мене весь світ, ma puce…

Чюя зітхає, обіймаючи батька у відповідь. Він владний, але… тоді він кидає погляд на одну зі світлин, що стоять на камінній полиці. Родина, що сидить на ґанку свого старого будинку в Парижі. Койо, що вмостилася на перилах, сяючи дивиться в камеру. Його тато тримає Чюю на колінах, а чотирирічний малюк притискає до грудей своє улюблене плюшеве ягнятко… І його мама, яка сидить посеред усіх, сміється, залишаючи зморшки навколо своїх очей.

Чюя досі тримає пошарпані кросівки, в які вона була взута на фото, — вони стоять десь у глибині шафи, за ними ретельно доглядають. Навіть якщо їх ніхто не носив уже десять років. Він розуміє, чому його тато такий.

— …Я знаю, — бурмоче Чюя, уткнувшись обличчям у батькове плече, він злегка піднімається навшпиньки, коли той притискає його до себе. — Але зі мною нічого не трапиться, ти ж знаєш, — він м’яко нагадує йому, простягаючи руку, щоб погладити його по голові. — Це просто…

нова пригода.

Рембо втомлено посміхається цьому формулюванню. Те, що його дружина казала дітям щоразу, коли їм знову доводилося переїжджати.

 

Не плач, коханий, це просто нова пригода, ось і все!

 

— Мабуть, так і є.

---

Наступний день, об’єктивно, був апокаліптичним.

Починалося все класно. Типу, насправді класно, Чюя навіть не використовує сарказм. Вони прилетіли в аеропорт Наріта, смачно пообідали та навіть мали невеликий прикольний забіг до магазину домашніх меблів, щоб підібрати декілька останніх речей для гуртожитку Чюї. Потім, вони в’їхали.

І навіть це було не так вже й погано. Приміщення укомплектоване основними меблями, Чюя лише мав принести свої речі, і разом з батьком це було не так вже й складно. На той час, коли почало вечоріти, Чюя майже закінчив свою частину кімнати. Рембо возився з кількома останніми кабелями комп’ютера, встановленого на столі, а Чюя стояв на ліжку, витягнувшись, щоб повісити на стіні плакати музичних гуртів.

— Ти ж казав, що у тебе буде сусід по кімнаті, хіба ні? — Рембо хмуриться, розглядаючи порожнє ліжко на іншому кінці кімнати.

— Ага, — Чюя повертає голову, його футболка трохи підіймається на стегнах, щоб закріпити останню шпильку. (Його батько запропонував допомогти з тими, що були вище, але рудий відмовився. Принципово.) — Але заселення було кілька годин тому, і завгосп сказав, що він так і не з’являвся, тож—

Але потім двері відчиняються, і довічний кошмар Чюї Накахари бере свій початок.

Спочатку Чюя не засмутився, побачивши людину у дверях. Високий, кремезний такий, ще один рудоволосий… і так, він виглядає трохи підстаркуватим для першого курсу університету, проте агов, Чюя не скаржиться.

— Осаму, — буркотить Одасаку, видно через футболку, як його м’язи напружуються, коли він несе три коробки за раз, — я казав, що допоможу, а не зроблю все замість тебе.

Осаму?

— А ти й не робиш! — щебече Дадзай у нього за спиною. — У мене теж є коробка!

Чюя завмирає, ледь не впавши, коли він різко обертається, але його ноги занурилися в матрац, плутаючись в покривалі. Тоді, коли він стрімко падає на підлогу, він бачить це обличчя.

 

«Не хочеш вийти на хвилинку? Тут якось голосно.»

 

Ні. НінінінінінінінініНІ—

 

На щастя, дещо трагічне, його тато долучається до дії, підхоплюючи Чюю на руки немов принцесу, що навіть ще принизливіше, ніж впади він на підлогу та розбий собі все обличчя. Чесно кажучи, Чюя був би не проти розбити собі череп зараз. Тоді вони моментально відвезли б його до лікарні, і він би не розлігся на руках у свого тата, як налякане оленятко, дивлячись на хлопця, який в барі місяць тому повівся з ним як йобана наволоч, на того, хто вкрав його—

— Оу.

І це все, що зміг сказати цей тупий гад. Оу.

Дадзай стоїть у дверях, стискаючи коробку в руках та намагаючись усвідомити той факт, що, мабуть, вперше в житті, одна з лайнових, не дуже крутих речей, які він зробив, має реальні наслідки.

Наслідки з великими блакитними очима, які пильно дивляться на нього, наче на втілення Сатани.

Все, що потрібно Одасаку, — це один погляд на Чюю, перш ніж він починає зі звинуваченням дивитися на Дадзая, мовчазно запитуючи його: «Що, в біса, ти наробив?»

І, ну. Це відмінне питання.

— …Ви двоє знайомі?

Дадзай впізнає його. Один погляд на нього змушує його шлунок робити крихітні сальто назад.

— Ем…

— Нє, — Чюя схрещує руки на грудях, злегка штовхаючи ногами, щоб показати, що хоче спуститися. — Ніколи в житті його не бачив, — щойно його ноги торкаються підлоги, він починає обтрушуватися, — ти мій сусід по кімнаті, так?

Чюя точно усвідомлює, що якщо він зараз зізнається: «Це той хлопець, який кадрив мене, коли я був уразливим та п’яним у барі, а потім кинув мене, бо не хотів принизитися перед своїми друзями, які могли побачити, як він цілується з хлопцем», то його батько зробить одну з двох речей. Перша: він справді може вдарити Дадзая по обличчю. І Чюя не був би проти, але він воліє зробити це власноруч.

Або друга, більш імовірна річ: він потягне Чюю до управління у справах студентів і вимагатиме, щоб йому надали нового сусіда по кімнаті, побоюючись за фізичне та емоційне благополуччя сина. І якими б добрими ці наміри не були, це все також було б дуже принизливо.

— …Так, — погоджується Дадзай, простягаючи руку, — Так і є. Дадзай Осаму.

Чюя простягає свою руку, потискаючи чужу.

— Накахара Чюя.

Пам’ять Дадзая спалахує. Точно. Точно.

Ось що він зробив.

Що ж, тоді стає набагато логічнішим те, як його новий сусід по кімнаті дивиться на нього, наче на антихриста.

Дадзай зможе з цим жити. Це не найгірше, що він колись із кимось робив.

— Приємно познайомитися! — він посміхається.

Рембо переводить погляд з одного хлопця на іншого, і між ними схоже є напруга, але… Дадзай добре зібраний, він у білій сорочці, кардигані, з причесаним волоссям. Чесно кажучи, він виглядає приємним, забезпеченим хлопцем. А його брат здається ще більш забезпеченим, тому…

— Думаю, цей рік в тебе буде чудовим! — француз радісно посміхається. — Глянь, ти вже завів друзів!

Дадзай бачить цілковиту відразу, заховану в очах Чюї, коли той радісно сяє.

— А-га! От бачиш? Тобі немає про що хвилюватися, — він тягнеться до свого столу, хапає телефон, гаманець і ключі, запихаючи їх до кишені. — Ну, я впевнений, що ви хочете розкласти речі, ми не будемо заважати. Тату, не хочеш повечеряти?

Рембо трохи здивовано хмуриться. Чюя завжди був комунікабельним, це не дуже схоже на нього — просто втекти, коли він тільки-но знайшов нового друга… Його син невинно посміхається у відповідь.

— Я вмираю з голоду, ми так багато рухалися сьогодні…

Що ж, це має сенс.

— Ну добре, — Рембо простягає руку Дадзаю, і той потискає її. — Був радий познайомитися з вами, юначе. Успіхів вам у навчанні.

— Дякую, щасти вам, — Дадзай посміхається йому у відповідь, перш ніж відпустити руку трохи зашвидко.

І з цими словами Чюя фізично витягає свого батька з кімнати гуртожитку, а Одасаку кидається на брата, схрестивши руки.

— Що ти в біса вже зробив?

Дадзай злегка відсахується, прикидаючись ображеним.

— Чому ти завжди думаєш, що це я щось зробив? Я твій молодший брат. Ти маєш бути на моєму боці, — Одасаку пильно дивиться на нього, не особливо зворушений, а Дадзай важко зітхає. — …Я був п’яний—

— О Господи—

— Дай мені закінчити! — Дадзай спиняє його, ставлячи коробку на ліжко. — …І я, можливо, трошки пожартував з ним, — «пожартував» — цікавий спосіб передати це. Ніби Дадзай просто грався з ним, тоді як…

Чесно кажучи, коли Дадзай озирається на ту ніч, він пам’ятає, як хотів поцілувати коротуна. І він пам’ятає, як насолоджувався цим. Що було дивно.

— І під «пожартував з ним» ти маєш на увазі…?

— Можливо, я прикинувся ґеєм десь… хвилин на п’ять?

У Оди відвисає щелепа.

— Осаму…

— Я знаю.

— Це лайно.

— Я знаю, — Дадзай здригається, — але я був справді п’яний, і він ніби схожий на дівчину—

— Взагалі ні.

— … — Дадзай тре обличчя руками. — Я шкодую про це, гаразд? Я мав просто лайнову ніч, і… Я не…

— Не думав, що це призведе до наслідків?

Дадзай здригається і хоче звинуватити Оду в різкості, але… він не може. Не тоді, коли той мав рацію.

— Слухай, мені дійсно шкода, гаразд?

— Вибачайся не переді мною, — пирхає Ода, — вибачся перед своїм сусідом. Тоді ваш рік може буде трохи менш пекельним.

— Звичайно я вибачусь!

Чи справді Дадзай вибачився би, чи ні — світ ніколи не дізнається, тому що Чюя Накахара взагалі не дав йому шансу на це.

Він чує, як відчиняються двері до їхньої кімнати, і повертається, відкриваючи рота.

— Слухай, я—

УДАР.

Мабуть, вас не здивує, що Дадзай Осаму вже отримував ляпаси раніше. Багато разів. Зазвичай від дівчат, що плакали, перед тим, як втекти в далечінь, кричачи: «Ти жахливий, Осаму-кун! Я тобі цього не пробачу!»

Однак, це був не якийсь слабенький ляпас. Ні. Дадзай відчуває себе так, ніби його щойно жбурнули в наступне століття, падаючи на ліжко з явно не мужнім криком.

Ай.

Він на секунду зупиняється, завмерши від шоку. Ніхто ніколи не бив його по-справжньому. Не так. Він простягає руку, щоб доторкнутися до синця, який негайно утворився на щоці.

— …Гаразд, — він злегка посміхається, дивлячись на свого нового сусіда по кімнаті, свого приятеля, якщо бажаєте, весь такий приємний та милий. — Тепер ми квиті?

Чюя схрещує руки на грудях.

— Ти збираєшся пояснити?

— Не знаю, — хмуриться Дадзай, — я щойно отримав струс мозку.

— Ой, не драматизуй, — Чюя сердито дивиться, струшуючи рукою, а потім він… він помічає…

Ну, він багато чого помічає.

По-перше: Дадзай не в тому ангельському вбранні приватної школи, у якому він був одягнений, коли прийшов зі своїм братом. Насправді Чюя майже впевнений, що якби він виглядав так, коли з’явився, його тато закричав би і негайно перекинув Чюю через плече, щоб віднести до монастиря.

Починаючи футболкою з метал-гуртом — однієї з улюблених Чюї, але він швидше помре, ніж зізнається в цьому прямо зараз — до бинтів… і пірсингу. Декілька в кожному вусі, і, ну…

Чюя начебто вже знав про той, що на його язику. І волосся його трохи скуйовджене, і коли він так пильно на нього дивиться, він схожий на того хлопця, який може вибити вікно машини в ревнощах чи щось ще, що НЕ є бажаною якістю для чоловіка. Його батько казав це досить часто, коли Чюя залипав на Патріка Суейзі з «Брудних танців»—

Так, зараз це не має принципового значення. Справа в тому, що його сусід по кімнаті — мудак, і він виглядає, як мудак.

Ну і чудово. Чого це має турбувати Чюю? Його не турбує.

— Слухай, — Дадзай потирає підборіддя, випрямляючись. — Я не впевнений, яку частину ти хочеш, щоб я тут прояснив. Це дійсно не так вже й складно.

— Перепрошую?

Тут Дадзай має два варіанти, розвилку доріг, якщо бажаєте. По-перше, є очевидна, набагато більш розумна відповідь: «Гей. Я облажався. Я переживаю деякі проблеми в особистому житті, але це не виправдання тому, що я зробив. Мені дійсно шкода. Не хочеш випити по бабл ті?»

Але це не те, що робить Дадзай. Ні. Він йде… іншим напрямком.

— Ти ж не так давно відкрився, правда?

Чюя трохи відсахнувся, здивований тим, як глузливо звучить Дадзай, його очі звужуються. Три місяці, один тиждень і чотири дні. Він новоспечений ґей, якщо бажаєте.

— Яке це має значення?

— Дозволь мені дати тобі невеличкий життєвий урок.

Чюя спантеличений, в його очах лють, а на щоках з’являється рум’янець у той момент, коли Дадзай підіймається на весь зріст і підступає ближче.

— Ти, мабуть, це вже знаєш, — простягає руку Дадзай, граючись рудим пасмом волосся на плечі Чюї, — але ти гарненький.

…Що?

— І де тут життєвий урок? — хрипить Чюя, одхиляючись назад, його щоки ще сильніше багровіють.

— Це означає, що буде багато п’яних, захопливих хлопців, які будуть використовувати тебе як привід для експериментів, і тобі краще звикнути до цього зараз.

Тепер Чюя відчуває себе так, ніби йому дали ляпаса.

Подальша пауза була довгою. Типу, дуже довгою.

Чюя сказав би, що він загалом досить розумна людина. Йому всі завжди кажуть, що він хороший хлопець. Приємний. З ним весело проводити час. Але є ще одна річ у ньому. Щось, чого Дадзай насправді не знає. У нього запальний характер.

Типу… не просто такий лагідний «Ой, я буду тупотіти ногами та називати тебе віслюком» вигляд запального характеру. А якийсь на кшталт, «Я жбурнув свого шкільного недруга в річку, тому що він обізвав мене брудними словами» вигляд запального характеру.

У грудні, до речі.

— Знаєш що? — Чюя посміхається. — Дякую, це дуже корисна інфа. Завжди хотів, щоб якийсь розпещений «натуральний», — очі Дадзая розширюються, коли Чюя глузує, кидаючи повітряні лапки на останньому слові, — малюк навчив мене дечому про те, як це — бути ґеєм.

— Я—

— Тож, — Чюя перебиває його, — я зроблю тобі ласку і дам тобі невеличкий… життєвий урок, — рука Чюї хапає його за футболку, притягуючи ближче, і Дадзай не робить нічого, щоб спростувати твердження Чюї, тому що його серце забилося дуже стрімко.

Очі Чюї звузилися, і він заговорив крізь стиснуті зуби.

— Мені начхати, через що ти приходиш, наскільки ти пригнічений та невідкритий, — кожне слово ріже Дадзая, як ніж, але він досить добре це приховує. — Це не моя проблема. Наступного разу, можливо, варто звернутися до психотерапевта, гаразд?

Знову настає пауза.

— …Ти збираєшся вдарити мене знову, так? — рівним тоном запитує Дадзай, у спробі звучати нудьгуюче.

Посмішка Чюї майже дика від люті.

— Ох, я збираюся вдарити тебе ще декілька раз…

Їхній завгосп з’являється, коли чує схожі на матч ММА звуки з кімнати А5158.

Кунікіда насправді не дуже хотів наглядати за поверхом вісімнадцятирічних хлопчиків, коли записувався в якості завгоспа у цьому гуртожитку. Але. Йому також подобається ідея безкоштовного житла та навчання.

Тож ось він тут, вибиває двері ногою та бачить, що одного з мешканців… Душать?!

— Агов, АГОВ— ЩО ВИ В БІСА ТУТ РОБИТЕ?!

Ось так обидва хлопці в кінцевому підсумку сидять в кріслах-мішках у кімнаті Кунікіди, схрестивши руки на грудях, та дивляться у протилежний один від одного бік.

— Так… дозвольте мені прояснити… — повільно повторює Кунікіда. — Ви влаштували бійку через те… — він поглядає туди-сюди між ними з повною йобаною недовірою. — …Хто має прийняти душ першим?

— Ну, типу, ти його бачив? — Дадзай пирхає, закочуючи очі. — Очевидно, йому потрібно багато часу на цю зачіску—ай! — він скиглить, коли отримує за це стрімкий удар по гомілці

— Цього більше не повториться, — Чюя бурчить, а Кунікіда щипає себе за перенісся.

— Ти буквально знову штовхнув його ногою у мене на очах.

— Ти чув, що він щойно сказав про моє волосся?!

Це буде довгий рік.

Коли вони повертаються в свою кімнату і Дадзай прикладає пакет з льодом до набряклого синця під оком, Чюя відкидається на ліжко, схрестивши руки на грудях.

— І до речі, коло мене більше не буде жодних «натуральних хлопців», що прагнуть проекспериментувати.

Дадзай здригається, відкидаючись на крісло і закочуючи очі, коли його відверто наївний сусід по кімнаті намагається вдати містера я-сильний-та-незалежний-я-можу-подбати-про-себе-Накахара.

— О? Це правда так? Тепер можеш їх розрізняти?

— Тепер у мене є хлопець, взагалі-то.

Пауза. Клік. Перемотати назад. Скажи це ще раз.

— Що?

— Ага, — Чюя розглядає свої нігті, які трохи подряпалися від побиття тупого обличчя його сусіда, що марно тут займає місце, — його звуть Шірасе. Справжній джентльмен. Вищий за тебе. Ніс теж не кривий.

Дадзай люто дивиться з того місця, де тримає на носі серветку.

— Він не був кривим, поки ти мене не вдарив… — здригається він, намагаючись зупинити кровотечу.

— Деякі життєві уроки не дуже приємні, га? — Чюя знизує плечима, драматично зітхнувши, і складає руки за головою.

А його тато ще й хвилювався. Це смішно, адже подивіться, як чудово він попрацював вже, піклуючись про себе?

Чесно. Можливо, йому варто спробувати ту історію з марихуаною, бо він сьогодні так круто себе почуває в перший день у дорослому світі. Дуже круто.

Дадзай точно не впав в осад. Зовсім, точно, не впав.

Можливо, певною мірою йому цікаво, як Чюї вдалося знайти хлопця за цей час. Але насправді це не має значення. І взагалі, він кидає навчання після першого семестру, тож… йому доведеться терпіти рудого лише кілька коротких, дратівливих місяців свого життя.