6

Написано для Зимового фікрайтерського з’їзду

Картини з лабораторії зникли. Баджі граційно їздив на стільці, оминаючи столи, а Чіфую з Казуторою в подобах котів спали на грудях вампіра і голосно муркотіли.
– Все, як зазвичай, – прокоментував Ханма, – хоча ні, ці котяри, буває, вчиняють тут ще той гармидер.
– Гарно проводиш час, Баджі, – голосно мовила чаклунка. Кейске, притримуючи бакенеко, під’їхав до них.
– Юзуру, нарешті ти менше нагадуєш мерця, – вишкірився вампір, – бадьора, енергійна, прекрасна…
– Та годі вже, – втрутився Шуджі, – давай своє закляття. До речі, а мені воно не нашкодить?
– Ніби не повинне, – Кейске обережно поклав котів у крісло. Тварини притулилися одне до одного і продовжили спати. А Баджі дістав з шухляди стола перо і пляшечку з бордовою рідину. – Клади руку на стіл, Ханмо.
– Що значить “не повинне”? – понуро спитав Шуджі, поки вампір малював символ, схожий на компас.
– Може, виникне бажання попити крові, – говорив Баджі, – чи з’їсти трохи сирого м’яса. Але то таке.
– Якщо це станеться – я з’їм тебе, – пообіцяв маг, чим розвеселив Кейске.
Коли символ був завершений, Баджі мовив кілька слів румунською. Шуджі відчув, як знак нагрівся, а хвиляста стрілка на мить ожила і вказала кудись на схід.
– Усе, вдалої дороги, – вампір витер перо і поклав його в шухляду, – стеж за стрілкою. Як наблизитеся до потрібних людей, вона почне обертатися. Символ зникне, коли знайдете, що шукаєте.
Ханма з Юзуру, подякувавши Баджі, поспішили до виходу. А Кейске, обклавшись котами, продовжив кататися на стільці.
На вулиці детективи сіли в автівку Ханми, бо Шуджі нізащо не став би добиратися до місця призначення громадським транспортом. Навіть мага хаосу пригнічував натовп людей. І Юзуру не мала нічого проти.
– А як ти добираєшся додому? – поцікавився Ханма. – Ти ж не живеш в агентстві?
– Ні, – відповіла чаклунка, – я мешкаю коло цвинтаря Янака.
– Хто б сумнівався? – хмикнув Шуджі, поглядаючи то на дорогу, то на знак, який вперто показував на схід. Авто неспішно рушило містом. Чоловік прокладав маршрут, обираючи непомітні вулички, де було менше авто. Він ненавидів затори, тож за час проживання в Токіо вивчив мапу міста, аби уникати головних доріг. – То ти ходиш пішки?
– Якби ми точно знали, куди маємо прибути, я б показала, як подорожую, – озвалась Шіроюкі, – провела би стежкою мертвих. Заодно переконалася, чи дійсно ти міг бути магом смерті.
– І як це виявити на тій стежці?
– Істоти, котрі не мають відношення до некромантії, там помирають через кілька хвилин.
– Ти мене дуже втішила. Я все ж надам перевагу автівці.
Вони швидко виїхали з Шібуї й оминули центр міста, майже не втрапивши в затори. Незважаючи на похмуру погоду, Токіо, як завжди, був залюднений. Юзуру байдуже спостерігала за пішоходами, котрі постійно кудись квапилися. Тіньові істоти в подобі людей мали більш легковажний вигляд. Вони за звичкою сторонилися натовпу, та деякі любили нагнати страху, на мить постаючи у справжній подобі. Люди відчували тривогу, хоч і, не розуміли, чому.
– То де ти була, коли покинула академію? – спитав Ханма.
– Навчалась у дядька. Потім здобувала ступінь адептки смерті, – пролунала коротка відповідь – тоді оселилася подалі від центру міста, сподіваючись, що мене ніхто не чіпатиме.
– Проте з’явився Кісакі, – додав маг.
– Як він мене знайшов? – дивувалася Шіроюкі. – Я ретельно приховувала магію, коли нею користувалася.
– Ти у свій час розповіла Кісакі про свої звички, тож якщо добре подумати, тебе легко можна знайти, – відказав Шуджі, – взяти хоча б твою любов до нічних прогулянок цвинтарями. Вже через цей факт коло пошуків значно звужується. Менше розповідай про себе кому попало.
– Я не вважала вас із Кісакі ким попало, – неохоче відказала чаклунка, і Шуджі переможно посміхнувся.
– Ага, визнаєш таки, що ми були золотим тріо академії.
– Яким ще тріо? – перепитала жінка.
– Гаррі Поттера ти теж не дивилася, – похитав головою маг, – а варто було б. Ти б повеселилася, якби побачила, як люди уявляють магів. Ото кумедні. Ти тільки уяви – гостроверхі капелюхи, чарівні палички, якими ці псевдо-чарівники показують щось на кшталт дешевих фокусів, непотрібні факультети, дивні слова у якості заклинань…
Юзуру не стала затикати співрозмовника. Лиш поглядала у вікно автівки, гадаючи, куди їх приведе заклинання Баджі. Ханма переключився на розповіді про драконів і шукав підходящу станцію радіо, аби послухати. Чоловіку стало нудно від одноманітної поїздки. Зовсім скоро Шуджі спинився коло кафе і пішов прихопити поїсти.
– Агов, напарнице, тобі щось взяти? – поцікавився маг.
– Тофу, – відказала Шіроюкі. Ханма здивувався.
– Тобто ти таки щось їси, окрім некротичної енергії?
– Йди до біса зі своїми питаннями.
Ханма промовчав і пішов. Але тофу жінці все ж приніс.
– Ти вмієш водити машину? – спитав маг.
– Ні, – відповіла Шіроюкі. Втім, Шуджі й сам здогадався, що жінка недолюблює техніку.
Після полудня вони залишили позаду район Кото. Стрілка магічного компасу змістилася на північний схід до району Кацушіка. Ханмі довелося кілька разів заправляти автівку. Хто ж знав, що їм потрібно буде їхати в інший кінець Токіо?
– Як так сталося, що ти здружився з Кісакі? – заговорила Юзуру. Напарник аж здивувався, бо гадав, що жінка весь шлях проведе в мовчанні. – Темні ельфи неохоче йдуть на контакт з іншими істотами і вороже сприймають будь-яке проникнення на їхню територію
– А ти?
– Я перша спитала.
– Це сталося ще до академії, – почав розповідь Ханма, – тоді я був молодим, безголовим і безмежно нахабним магом.
– З тих пір нічого не змінилося, – незворушно прокоментувала Шіроюкі.
– З якими тільки істотами я не бився, куди тільки не ліз, аби не нудьгувати. Додай сюди ще й те, що я майже не користувався стримувальними знаками, і уяви, яким ходячим лихом я був. Дізнався, що на півночі Японії живуть темні ельфи і рушив до них. Там мене вперше побили, – Шуджі вдоволено хмикнув, – потім мене знайшов Кісакі й розповів, чому я програв бій і як краще використовувати сили, аби перемогти могутніших ворогів. Якийсь час ми подорожували разом, Кісакі запропонував об’єднатися, і я погодився, навіть не роздумуючи. От з ким стало цікаво жити! Ти навіть не уявляєш, які ми пережили пригоди, перш ніж пішли до академії…
Маг яскраво описував події, забувши, про що питав Юзуру. Вона знову мовчала й поглядала у вікно.
Аж надвечір Ханма спинив автівку на березі річки Нака коло мосту Такасаґо, бо символ показував, що вони близько. Детективи пройшли на північ, потім повернулися назад, бо виявилося, що вони обрали неправильний напрям. Трохи поблукавши і проклявши заклинання Баджі за неточність, Ханма з Юзуру нарешті спинилися біля двоповерхового будинку з дерев’яним парканом. Тут намальований вампіром символ почав зникати.
– Аж не віриться, що ми на місці, – заговорив Ханма, – нарешті отримаємо відповіді на всі питання.
– Або не отримаємо, – скептично зауважила чаклунка і першою постукала у двері.
Відчинила жінка у темному костюмі з довгим волоссям, заплетеним у косу. Шіроюкі здивувалася. Незнайомка не скидалася на божевільну художницю. Від неї не йшла магічна енергетика. То була типова японка, яка, як і більшість, не вірила у надприродне, покладалася на техніку і не помічала тіньових істот.
Бачачи, що напарниця не знає, як розпочати розмову, втрутився Ханма. Він ввічливо привітався і відрекомендувався.
Жінку звали Наґакава Юкі.
– Пані Наґакаво, ми розслідуємо одну справу, де виявили картини, – Шуджі дістав телефон і показав одне з полотен, що передбачливо сфотографував перед поїздкою, – автора полотен ми не знайшли, проте аналізи ДНК виявили кровну спорідненість з вами.
Маг настільки вміло переплітав правду з брехнею, настільки впевнено говорив, що навіть Юзуру готова була повірити його версії подій. Чаклунці ніколи б так не вдалося. Спілкування з людьми не відносилося до її сильних умінь.
Юкі тим часом зітхнула, коли глянула на картину.
– Ви не знайдете художника, бо він зник у 1992 році, – мовила вона приємним тихим голосом, – їх малював мій дідусь Саєкі Уміґара.
– Ви можете приділити нам трохи часу і розповісти про нього? – поцікавився Шуджі. – Ми довго їхали і хотіли б дізнатися про цього талановитого митця.
Трохи красномовства, трохи гіпгозу – і пані Наґакава впустила гостей у дім. Ті пройшли у невелику вітальню, обставлену в європейському стилі, й сіли на диван. Господиня запропонувала чаю. Ханма згодився, Юзуру відмовилась.
Коли маг отримав напій, пані Наґакава сіла навпроти них.
– Ми довго намагалися забути дідуся, – врешті почала жінка, зчепивши долоні. Вона помітно хвилювалася. – Він… він був дивним. З самого народження. Мій чоловік працює в поліції. Він дізнався, що батьків дідуся зарізали у нього на очах, коли тому було два роки. Знаєте, що він робив, коли приїхали поліцейські?
Очі Юкі – незвично великі й чорні – затрималися то на Ханмі, то на Юзуру. Детективи не поворухнулися.
– Він щось малював на підлозі їхньою кров’ю, – сказала Юкі, – наче й не розумів, що батьки мертві. Не плакав, не шумів, лиш малював. Може, тоді він і зациклився на малюванні. І на чомусь забороненому, бо все ж поплатився за це. Дві його доньки померли жахливими смертями. Мінако – моя мама – зреклася прізвища Саєкі і тільки тоді почала жити без страху за своє і моє життя.
– А що сталося? З паном Саєкі і його доньками? – запитала Юзуру. Вона відчула, що недарма з Ханмою приїхала сюди. Її охопила та сама нездорова цікавість, як це бувало, коли батько розповідав про смерті, що траплялися у селищі. Маленька Юзуру розпитувала, у що були вбрані люди, як поводилися, які слова казали, яким чином батько розумів, що смерть от-от забере чергову душу. З часом вона зрозуміла, що таке зацікавлення викликає в інших відразу, тож навчилася шукати інформацію сама. Та зараз жінка оживилася й уважно слухала.
– Дивно, що ви не знаєте про Каяко*, – відповіла Юкі, – мою тітку та її сина Тошіо вбив її чоловік. Зламав бідолашній шию, хлопчика втопив. Тоді сам покінчив з життям. Сестра Каяко, Наоко, померла в Америці. Їй теж зламали шию. Якийсь божевільний, що сам потім помер від жаху. Доля була несправедлива з ними… До сьогодні я не згадувала про тіток. Не можу, бо мені зненацька стає страшно. Якесь невідоме передчуття чогось темного, що невпинно насувається, змушує мене здригатися і спати з увімкненим світлом.
Шуджі так і хотів обговорити почуте з Юзуру, але в присутності пані Наґакави тримався. Натомість спитав:
– А що ж сталося з паном Саєкі?
– Зник. Безслідно, – мовила Юкі, – малював усе життя. З притулку, де він колись мешкав, нам віддали його ранні малюнки. Я їх спалила. Не взяла жодної картини. Віддала до музею Накамурая у Шінджюку. Що з ними сталося далі – не знаю. Я намагалася якомога швидше позбутися полотен. Вони здалися неприємними й відразливими.
Може, пані Наґакава і була звичайною людиною, та інтуїція врятувала її від жахливої смерті. Що ж, тепер у детективів була назва музею, куди доведеться навідатися завтра.
– А де саме зник пан Саєкі? – запитала Юзуру, відчуваючи, що це може бути важливо.
– На початку сімдесятих вирушив на острів Ідзу-Ошіма**. Коли від дідуся перестали надходити листи, ми почали його шукати, та марно…
Шіроюкі зненацька зірвалася зі стільця й стрімко рушила до виходу. Стривожений Шуджі подякував Юкі за гостинність і поквапився за напарницею.
– Юзуру, що сталося? – маг наздогнав чаклунку коло річки. Жінка непорушно стояла на березі й дивилася на чорні води. Колючий осінній вітер тріпав поли її плаща, що тріпотів, наче зламані крила якогось птаха. Жінка була напружена, як ніколи. – Та скажи, що таке?
– На острові Ідзу-Ошіма жив мій дядько Шісуо Канзо, – відчужено промовила Шіроюкі, не повертаючись, – він був наймогутнішим некромантом у Японії. І в сімдесятих роках він зник.
***
Ханма гнав автівку нічним Токіо і дивом уникав зіткнень з іншим транспортом. Юзуру мовчала, притулившись до вікна. Відколи детективи сіли в машину, вона не зронила ні слова. Мага це бісило. Краще б Шіроюкі відпускала саркастичні коментарі в його адресу. Зараз напарниця нагадувала Кісакі, коли того вигнали темні ельфи за зв’язок з Шуджі. Зазвичай правильний і честолюбний Тетта обрав мага хаосу, а не високе положення у родині. Тоді Ханма не відходив від згорьованого ельфа і всіляко підтримував.
А хто підтримував чаклунку? Схоже, дядько був їй близьким. А з ким Юзуру контактувала, окрім некроманта? Не дивно, що в академії вона так зблизилася з Такемічі, котрий інтуїтивно розумів чаклунку. А Ханма з Кісакі вміли розвеселити набундючену відлюдницю. Тоді Юзуру була більш живою. І до миті, коли пані Наґакава згадала про острів Ідзу-Ошіма, здавалося, що з нею все гаразд.
– Дідько, – не витримав маг, – я не знав, що так станеться, що твій дядько попадеться на очі художнику. Можливо, тобі варто відпочити від розслідування? Я можу сам…
– Ні, – сердито заперечила Шіроюкі. Зараз Ханма чітко відчув її неприємну ауру. Таке було лиш раз в академії, коли трійця óні вирішила покепкувати над чаклункою. Погано було всім присутнім. – Не смій відстороняти мене від цієї справи, чуєш? Я стільки років шукала дядька, гадала, він пішов у свій світ. Але його ніде не було. Цей сраний Саєкі, ким би не був, причетний до зникнення дядька. Я маю помститися, знищити те падло.
– Юзуру, якщо не заспокоїшся, я тебе вирублю, – сказав Ханма, – твоя аура надто важка. Припини.
Шіроюкі провела долонею по волоссю й зітхнула.
– Не кажи про це Кісакі.
– Я подумаю, – хмикнув маг.
– Я навчалась у дядька Шісуо після того, як покинула академію, – мовила Юзуру стомленим голосом, – а до цього він порадив повчитися серед інших істот. Я жила з дядьком і покинула острів, коли виникла необхідність отримати ступінь адептки смерті. Через два роки я повернулась, а дядько зник, хоча адепти смерті не зникають безслідно. Якщо помирають – стають провідниками душ чи брамниками.
– Але душа твого дядька таки зникла.
– Цей виродок, скоріш за все, запечатав душу дядька у картину, – люто зронила чаклунка, – нам необхідно вирушити на острів. Негайно.
– Тільки після того, як поговоримо з Кісакі, – Ханма аж здивувався, що цього разу він був розсудливим, – зараз повертаємося в агентство…
– Відвезеш мене додому, це по дорозі, – заперечила жінка.
– Ще чого, аби ти втнула якусь дурницю? – Шуджі надто добре знав цей стан сліпої люті, коли людина коїть такі речі, що нікому не снилися. Та маг сам так колись робив. – Їдемо в агентство, ти поспиш у медичному відділі. Там ніхто не заважатиме.
– Мені потрібно додому взяти новий камінь, – вперлася Шіроюкі.
– Прекрасно, я зачекаю, – відказав Ханма.
Зрозумівши, що напарник не збирається лишати її, Юзуру здалася. Прояв емоції забрав у неї багато сил, тож вона взяла з квартири перстень з лазуритом і повернулася до автівки.
Після півночі маг і чаклунка приїхали в агентство. Замість Юзуру спати пішов Шуджі. Жінка рушила до Баджі, бо не могла гаяти час. Вона хотіла дізнатися все, що тільки можна, про Саєкі Уміґару.

Примітки

*Каяко Саєкі – антагоністка франшизи Прокляття
**Ідзу-Ошіма – острів, де жила Садако Ямамура, антагоністка Дзвінка