Пробач.

***

—Мандрівниче,—Адепт ще раз поглянув на Компас, та різко поглянув на Мандрівника,—Чи можна поговорити з тобою? Наодинці.

Товариші зрозуміли натяк, а тому вдали, що неймовірно зацікавлені знахідкою. Ітер несміливо кивнув, і вони відійшли подалі від друзів. Мандрівник чекав, на те, що саме хотів сказати йому адепт, аж раптом той схопив юнака за плечі та притягнув до себе в обійми. Без роздумів, хлопчина сильніше притягнув до себе Сяо у відповідь.

Простоявши так декілька секунд, Якша все-таки відпустив героя, і поки той намагався перетравити що відбулося, Алатус вклав тому в руку невеличкий кристал.

—Оберіг. Ходімо, на нас усі чекають.

—Т-так, звісно,—Оберіг одразу сховався у кишеню, і лиш наостанок його новий власник провів поверхнею великим пальцем.

***

Архонт спокійно сьорбав чай, слухаючи краєм вуха байки Залізного Язика Тяня. Відчувши на собі набридливий погляд, Джонлі на мить перемкнув увагу на Ітера, і знову зайнявся своєю їжею.

Та Мандрівникові поряд з ним здавалося, що цей момент зіткнення тривав вічність—не менше. В горлі застряг шматочок тофу, та пальці перестали слухняно тримати палички.

Герой закашлявся, та все ж вдав, що не було ні того випадкового зіткнення очима, ні влучної розповіді Тяня про Якш, ні того нещасного випадку, що стався декількома місяцями раніше.

Невідомо чому, та Ітер відчував якусь образу на Моракса за смерть товариша, ніби той щось знав і міг зробити. Та наступної ж миті голос розуму казав, що Моракс давно помер, а перед ним сидить Джонлі—звичайний консультант Ритуального Бюро, що часто забуває свій гаманець. Та це не допомагало.

І ось Залізний Язик доходить до кульмінації, як зникає Босациус, та офіційно живим визнають лише одного Якшу. Здригнувшись, Мандрівник відчув як по його щоках течуть пекучі сльози. Йому ледве вдалося знайти гаманець та кинути його на стіл. Наступної миті дві пари очей здивовано проводжали поглядом блондина, що втік за будівлі.

***

Юнак тінню прошмигнув до Розлому. Туди було заборонено заходити через нещасний випадок, та це не спиняло всевідомого героя. Оберіг приємно грів руку навіть через грубу рукавицю, що додавало йому сил.

Дійшовши до проходу в підземні шахти, Мандрівник нарешті спинився. Сонце сідало за обрій, фарбуючи небо у помаранчевий з рожевим кольори, а жовтуваті хмарки плавно пливли по ньому, не зважаючи на земні клопоти. Ітер заздрісно зітхнув.

Юнак звісив ноги з кручі, сильніше стискаючи кришталик, мов рятівну ниточку. Це те саме місце, де мав би з’явитися Сяо три місяці тому. Ледь розтиснувши долоню, Мандрівник помітив, що кристал набув більш яскравого відтінку бірюзового.

—Чи може це означати…—Промурмотів було Ітер, та відкинув цю ідею,—Ні. Сяо точно не може бути тут.

Цієї миті чорний туман накрив спину хлопчини, ніби намагаючись утішити бідолашного. Мандрівник залишався насторожі. Він прудко встав та витягнув меч з піхов, направляючи його на невідому загрозу за спиною. Та коли туман розсіявся так само швидко, як і з’явився, Ітерові вдалося розгледіти знайомий силует.

—Ти мене кликав?

І ось стоїть перед ним адепт, лиш злегка похитуючись за примхами вітру. Обличчя його було блідим мов сніг, а зі скроні легкою цівкою стікала темно-зелена кров. Хоча одяг Якші був брудним, та виглядав він занадто охайно для того, хто помер страшною смертю.

—О, Архонти… Ти весь цей час був живим?—Мандрівник боязко підійшов до адепта, боячись злякати цей сентиментальний момент. Алатус ніяк не відреагував, продовжуючи хитатись . Ітер ніжно взяв його лице в свої тремтливі долоні та заглянув тому в очі.

Та погляд його більше не був таким виразним. Замість радості возз’єднання, ці очі… нічого не виражали. Лиш тихий смуток. І вуста його шепотіти щось, що жодною мовою не можна було зрозуміти.

—Скажи, Сяо,—Нарешті Якша поглянув на свого співрозмовника,—Чи я збожеволів?

—Пробач мене,—Адепт мляво кліпнув, штовхнув Ітера і сам впав у пожовклу траву.