Фанфіки українською мовою
    Фандом: Stray Kids
    Попередження щодо вмісту: Ч/Ч

    Разом із балакучим Мінхо, Чан увійшов усередину великої будівлі. Повіяло ще більшим холодом, ніж на вулиці. Лі широко посміхався задоволений тим, що його друг таки погодився піти з ним сюди. Бан Чан надувся, як сонний снігур. Його дута куртка робила його ще більше схожим на сонне пташеня. Він зовсім не хотів іти сюди, але він програв Мінхо парі, а сам Лі сказав, що назве своє бажання на свій день народження. І ось настав день ікс. Хо привів старшого туди, куди він хотів найменше – на ковзанку.

     

    – Нахрін, ти мене притягнув сюди? Я ж профан у цій справі. – насупився Крістофер.

     

    – Нічого, навчишся. – відмахнувся Мінхо. – Це мій день народження, і це моє бажання, ясно? Тож ти не відвертишся. Не треба було укладати парі зі мною на те, хто кого переп’є.

     

    – Якщо я зламаю ногу, то будеш першим, кого я назву своїм тренером з тупізму. – буркнув Бан, а той хмикнув.

     

    – Домовилися.

     

    Хлопці підійшли до невеликого віконця з написом “Видача ковзанів”, за яким стояв сонячно-усміхнений юнак із рудим волоссям. Мінхо сперся на стійку.

     

    – Привіт, Хані. Сорок другий та сорок п’ятий, будь ласка.

     

    – Привіт, хьон. – усміхнувся хлопець. – З днем народження. Я думав, що ти не витрачатимеш такий день на ковзани.

     

    – Ну, як бачиш, витрачаю. – розвів руками Хо, коли Хан поставив на стійку дві пари ковзанів. – Джисон, а ти знайомий з Чаном?

     

    – Бачилися кілька разів у барі. – відповів Джисон і помахав Бану. – Привітик.

     

    – Привіт. – відповів Кріс. – Мінхо, ворушись уже. Хочу закінчити з твоєю примхою якнайшвидше.

     

    Лі розсміявся і, забравши ковзани, повів старшого до роздягальні. На ковзанах Бан Чан стояв нестійко. На лід він узагалі боявся виходити. Але Мінхо уперся, мовляв, навчишся, нічого складного, це весело. А Чан майже кожну секунду уявляв, як шльопнеться на лід і збиратиме власні зуби по слизькій поверхні. Ще й купа людей на крижаній арені.

     

    Спочатку Чан ходив винятково біля бортика, з чого Хо щиро реготав. Саме ходив, бо він так і не розібрався, як ці штуки працюють із лезами на підошві. Незабаром Мінхо таки витягнув друга ближче до середини ковзанки і, тримаючи за руку, показав кілька рухів. Через деякий час Крістофер сам обережно і незграбно їхав по льоду. Треба було визнати, це справді захоплююче. Особливо коли ти вмієш кататися. Чан навіть почав усміхатися.

     

    Зупинившись відпочити, Кріс поставив руки в боки і повернувся до Мінхо, який до цього кружляв колами крижаною ареною і тепер повернувся до старшого.

     

    – Як ти тут? – спитав він, поплескавши Бана по плечу.

     

    – Нормально. Щоправда, я кілька разів мало не впав. – відповів Чан.

     

    – Це нормально. Ти впорався навіть краще, ніж я вперше. Так що, ти молодець. – усміхнувся Мінхо. – Ну якщо ти вже самостійний, то я поїхав. Кататимуся без тебе. Якщо довбанешся, поклич, я поржу.

     

    – Ой, вали вже! – Кріс жартома замахнувся на Лі під його сміх, а той одразу змився, махаючи старшому рукою.

     

    Чан закотив очі і похитав головою. “Дав же Бог друга…” – подумав він. Крістофер мимоволі озирнувся, шукаючи менше скупчення людей, щоб там спокійно покататися. Багато відвідувачів ковзанки були одягнені в теплі пуховики та курточки, власне, як і сам Бан Чан. Але ось погляд Бана впіймав стрункий силует, який сильно виділявся серед усіх пінгвінів у куртках. Цей юнак був одягнений дуже легко: чорна вітровка, яка щільно облягала його тіло, і такого ж кольору утеплені легінси, що облягали його ноги. Витончені руки прикрашали темні тонкі рукавички.

     

    Незнайомець рухався плавно й елегантно, наче пір’їнка. Він не просто катався, а виконував неймовірні трюки на льоду. Стрибки, обертання на одній нозі, красиві повороти. Чан просто підвис, спостерігаючи за цим прекрасним танцем лебедя, який ніби вибрався на волю. Юнак ковзав не так далеко від Кріса, тому його обличчя справило на нього не менше враження, ніж його танець. Гарні гострі вилиці на серйозному обличчі, пухкі злегка розкриті губи, зосереджений погляд темних очей і блискуче чорне волосся, що віддавало легкою бронзою при світлі ламп.

     

    Він нагадував справжнього янгола, здавалося навіть, що його постать охопило яскраве сяйво, наче він сам світився. Бан Чан так і продовжував стояти з відкритим ротом, дивлячись на цей живий витвір мистецтва. Немов у сповільненій зйомці, він плив, залишаючи після себе відчуття легкості та захоплення в душі Кріса. Серце Чана билося, мов шалене, перехопило подих і йому страшенно не хотілося кліпати, щоб не пропустити жодної миті його танцю.

     

    Від споглядання цього восьмого дива світу Бана відвернув удар у плече. Хтось ненароком штовхнув його і Чан полетів прямо на лід. Почулися вибачення і винуватець його падіння швидко поїхав кудись. Біль пронизав його лікоть і мимоволі бризнули сльози. Дуже боляче. Але Кріс стиснув зуби і лише скривився. Чорт забирай… Треба вставати.

     

    Просто перед обличчям Бан Чана зненацька хтось зупинився. Стрункі ноги в чорних легінсах. Бан проковтнув слину.

     

    – З вами все гаразд? – стурбовано спитав юнак. – Вам допомогти?

     

    Кріс на якусь мить забув про біль. Цей голос. Ніжний, солодкий, чарівний. Трясця, ну ось чому він мав так безглуздо перед ним впасти?! Всесвіт, за що?

     

    – Я… – промимрив Чан.

     

    – Давайте допоможу вам. – знову озвався чарівний незнайомець і взяв його під руку, дякувати богові, не за ту, яка боліла. – Обережно.

     

    Похитуючись Бан, не без допомоги цього хлопця, піднявся на ноги і знову скривився від болю в руці. Аби не перелом… Але це було менш важливо, ніж те, як на нього дивився юнак. Схвильовано так, наче Чан йому близький родич, який потрапив під машину. Серце Кріса впало в п’яти. Якого біса… Що це таке?!

     

    – Ви не забилися? Все нормально? – питав хлопець. – Вам не потрібно до медпункту?

     

    Незнайомець обережно зі знанням справи обмацав його руку, на яку він упав. Лікоть знову пронизав біль. Бан не стримав зойку.

     

    – Ауч… – прошипів він, а хлопець насупився.

     

    – Боляче? Вам терміново потрібна допомога. Давайте відведу вас.

     

    – Та все гаразд… – нарешті вичавив із себе Чан. – Просто синець. Нічого серйозного.

     

    – Бро, ну ти даєш!

     

    Несподівано з’явився Мінхо, який, виявляється, бачив як шльопнувся його друг і якнайшвидше під’їхав до нього.

     

    – Щойно ти хвалився мені, що жодного разу не впав. – сказав Лі і звернувся до незнайомця. – Дякую, що допоміг. Цей дурник вперше на ковзанах сьогодні стоїть.

     

    Чану захотілося тріснути Мінхо за такі слова. Стоїть і ганьбить його тут. Але юнак раптом широко посміхнувся, зробивши фаталіті серцю Кріса. Яка ж гарна в нього усмішка. Яскрава промениста посмішка наймилішого хлопчика на землі. Бан Чан ладен був утопитися в його світлі. Що він робить з його серцем?

     

    – Я думаю, йому потрібно до медпункту. – сказала посмішка.

     

    – Дякую. Я відведу його. – кивнув Хо. – До речі… Ти випадково не Ян Чонін із Чеюкде? Мені про тебе старші розповідали.

     

    Хлопець усміхнувся ще ширше.

     

    – Так це я.

     

    “То ти Чонін… – подумав Чан. – Яке гарне ім’я…”

     

    – О… Я чув, ти найкращий на факультеті фігурного катання. Ти тренуєшся тут? – поцікавився Лі.

     

    – Ну, у мене немає сьогодні тренувань за розкладом, але я вирішив розім’ятися. – відповів Чонін.

     

    – Круто, що ми тебе зустріли. До речі, я – Мінхо з факультету спортивної педагогіки. А це Бан Чан. Він працює у барі “Ілюзія” в районі Хонде.

     

    – Дуже приємно. – Ян ввічливо вклонився.

     

    Хо скосив погляд на старшого. Той заворожено дивився на фігуриста, а в його очах було видно закоханий блиск. Лі хотів хмикнути, але другим і пріоритетним бажанням виявилося…

     

    – Слухай. А ти не міг би навчити мого друга кататися на ковзанах? – несподівано видав Мінхо, поплескавши Бана по спині, а той кліпнув в нерозумінні. – Ти ж хотів навчитися, правда?

     

    Він штовхнув старшого ліктем.

     

    – Я… А… Т-так… Хотів. – заїкаючись, відповів Кріс.

     

    – Ну ось. Що скажеш? – запитав Мінхо у Яна.

     

    – Ну… Я б із задоволенням. Але в мене змагання через місяць. Після них я зможу. – сказав Чонін, нарешті подивившись на Чана. – Ти ж не проти почекати?

     

    – Ні… Не проти… – озвався Бан Чан і, не витримавши зорового контакту, швидко опустив очі.

     

    – Тоді чудово. – у серце Бана полетіла чергова стріла з появою усмішки Яна. – До речі, можете прийти на змагання, якщо хочете. Буду радий, якщо ви прийдете.

     

    – Ми обов’язково прийдемо. – пообіцяв Хо і знову штовхнув Кріса ліктем.

     

    – Так, ми… Ми прийдемо.

     

    – Добре. Тоді я піду ще потренуюсь. Побачимося. – Чонін прослизнув геть, знову плавно рухаючись льодом.

     

    Чан провів його завороженим закоханим поглядом. Мінхо глянув на нього. Тепер він дозволив собі хмикнути.

     

    – Не витріщайся. Ти в ньому дірку пропалиш.

     

    – Га? – смикнувся Бан Чан, насилу відірвавши погляд від Чоніна.

     

    – Нога! Кажу: досить витріщатися. Ти надто очевидний.

     

    – Про що ти? – насупився Кріс.

     

    – Та ти втріскався по самі помідори. – пояснив Лі. – Тільки дурень цього не зрозуміє.

     

    – Хто сказав?

     

    – Тільки не заперечуй. У тебе на обличчі написано, що ти щойно дивився на найкраще, що траплялося у твоєму житті. Це кохання з першого погляду, чувак.

     

    – Нічого подібного… – буркнув Бан.

     

    – Ой, не заливай. Я ж тебе, як облупленого, знаю. Саме тому ти будеш у нього вчитися кататися, щоб зблизитись.

     

    – Я не зрозумів. Ти свахою зробився чи що?

     

    – Я другом твоїм зробився, придурок. – закотив очі Мінхо. – Ти ж стояв шмарклі жував, тому я для тебе все вирішив. Краще б дякую сказав.

     

    – Ага. Дякую. Ходімо вже звідси.

     

    ***

     

    Як би там не було, Бан Чану довелося визнати очевидний факт: Мінхо має рацію – він закохався по вуха. Ось так по дурному з першого погляду. Закохався остаточно та безповоротно. Лише спогад про Чоніна змушував його серце битися частіше. Тому Кріс почав ходити на тренування. Добре, що прохід на трибуни був вільним, туди часто ходили студенти з інших факультетів. Єдина проблема в тому, що Чан не навчався в університеті Чеюкде. Але і з цим було вирішено проблему – Мінхо попросив для нього дозвіл приходити сюди під приводом написання пісні про студентське життя.

     

    Дивитись щоразу на витончені танці Чоніна на льоду було хвилююче для Бана. Перехоплювало дух від небезпечних стрибків, зупинялося серце від посмішки Яна. Чонін помічав його появу і щоразу хвилювався, що зробить щось не так і розчарує Кріса. Насправді та зустріч із Чаном на ковзанці була не першою. Принаймні для Чоніна.

     

    Вперше він побачив його у дворі університету, коли той прийшов зустрітися з Мінхо. Його заворожили ямочки на щоках старшого, коли той усміхався. Ці ямочки на кілька днів стали буквально його сенсом життя. Він бачив їх у снах і невдовзі зрозумів, що пропав. Про свої почуття він розповів Йонджуну, своєму найкращому другу, а той, здогадавшись про кого йдеться, повідомив про все Мінхо. Тоді то в них і народився план щодо цих двох. Мінхо знав, що Чан давно не був у стосунках, тому не став вагатися і потягнув його на ковзанку, чудово знаючи зі слів Йонджуна про те, що Чонін якраз там буде в той час.

     

    І, о, диво! Як збіглося, що Чан сам втратив голову від милого фігуриста. Це дуже спростило завдання. Ось тільки ні Чонін, ні Кріс не знали про їхні плани. Та їм і не треба було.

     

    Бан Чан приходив на тренування Чоніна, після яких вони могли побалакати, швидко знайшовши спільну мову. Старший часто приносив Яну термос із теплим чаєм та якісь смаколики. А Чоніну ставало тепло тільки від думки про те, що Кріс знову прийде до нього. Такі собі міні-побачення. Якось Бан запропонував провести молодшого додому після тренування, а дорогою щось мило і зніяковіло бурмотів про плюшевого ведмедика, якого йому подарувала племінниця. Ян щоразу розчулювався тому, як уважно ставився Чан до, здавалося б, неважливих дрібниць. У такому дусі пройшов цілий місяць. Настав день змагань.

     

    Мінхо та Чан, звичайно ж, як і обіцяли прийшли. Вони сиділи на вершині на трибунах. Здавалося, Бан хвилювався за Чоніна більше, ніж сам Чонін. Він неспокійно озирався, тряс ногою і заламував пальці.

     

    – Та заспокойся ти. – обізвався Мінхо. – Він найкращий на факультеті. Він упорається.

     

    – Я знаю. – відмахнувся Кріс.

     

    – Ти ще не говорив із ним?

     

    – Про що?

     

    – Про погоду. – закотив очі Лі. – Про свої почуття звичайно ж.

     

    – Я ще не готовий. – пробурмотів Бан Чан.

     

    – А коли будеш? Коли йому хтось інший запропонує зустрічатись?

     

    – Ти не розумієш…

     

    – Саме так. Не розумію. Якщо любиш його, то навіщо тягнути.

     

    – А раптом я йому не подобаюсь?

     

    – А раптом ти вже заколупав. Чане, ти не взнаєш, якщо не зізнаєшся. Ти повинен це зробити.

     

    – Гаразд, я… Я скажу йому сьогодні. Після змагань. – сказав Бан.

     

    – О. Ось це я розумію. – посміхнувся Хо.

     

    Чонін, як завжди, був на висоті. Весь виступ Кріс не міг відірвати від нього свого закоханого погляду. Він зрозумів, що Чонін той, кого він хотів би обіймати та цілувати двадцять чотири години на добу. Чонін був кращим за будь-яке плюшеве ведмежа, з яким спав Чан. Хотілося б ночами обіймати саме його.

     

    Після виступів усіх учасників оголосили перерву для підбиття підсумків. Чонін повільно прослизнув до бортика, а Бан Чан, отримавши черговий поштовх від Мінхо, спустився з верхнього ряду трибун.

     

    – Ти був чудовий. – сказав він, змусивши молодшого ніяково почервоніти.

     

    – Дякую, хьон. Я радий… Що ти прийшов? – тихо відповів Ян.

     

    – Я ж обіцяв.

     

    Вони зустрілися поглядами і на кілька секунд завмерли, дивлячись один на одного. Два серця продовжували битися в одному ритмі і лише їхні власники, дурні, не помічали очевидних речей. Не помічали закоханих поглядів один одного і ніякової ​​поведінки, коли вони залишалися наодинці. Але їм потрібен був поштовх. Не в буквальному значенні, але Мінхо сприймав це буквально. Поки вони дивилися один на одного, він спустився до них і, ніби ненароком, штовхнув Чана в спину. Кріс, який не очікував цього, не встигнувши схопитися за бортик, буквально впечатався власними губами в губи Чоніна.

     

    Його тіло раптом пронизав електричний розряд, а губи запалали від дотику до бажаних губ. Все трапилося в одну мить, вони відразу відірвалися один від одного, обмінявшись переляканими поглядами. “А щоб тебе холера взяла, Мінхо!!! Молись, щоб я не прикінчив тебе!” – подумав Бан.

     

    – Ти молодець, Чонін. Сподіваюся, що ти переможеш. – як ні в чому не бувало озвався Мінхо. – А чого ти такий червоний? Ти ж не захворів?

     

    – Я…

     

    Кріс подивився на Яна. Той справді густо почервонів, в той час, коли Бан Чан став блідий, як крейда. Як же ніяково, чорт забирай…

     

    – Мені… Мені час. Я… Мушу повернутися. Там результати та…

     

    Не договоривши, він просто вислизнув геть, знову змушуючи Чана проводжати його поглядом.

     

    – Мінхо, тобі срака. – погрозливо сказав Бан.

     

    – За що? Я нічого не зробив. – хитро посміхнувся Хо і повернувся на своє місце.

     

    Церемонія вручення медалей закінчилася буквально за півгодини і всіх розпустили додому. Чонін із золотою медаллю на шиї швидко ретирувався із зали. Той поцілунок не йшов із голови. Він був випадковим і незручним, але зумів зачепити чутливе місце Яна. Його охоплене любов’ю до Чана серце. Чонін хотів швидко втекти і обміркувати все, але все сталося не як гадалося. Біля входу до університету його гукнули.

     

    – Чоніне! Зачекай!

     

    Чан наздогнав його і зупинився за метр від нього, підбираючи слова.

     

    – Хьон? – тихо відповів Ян.

     

    – Ніні, я… Цей поцілунок. Так по-дурному вийшло. Вибач. – почав Бан Чан. – Але… Ти знаєш… Я не шкодую про нього.

     

    Чонін, який раніше дивився в підлогу, різко підняв на нього погляд.

     

    – Просто тому, що… Ти мені подобаєшся. Ніні, ти давно мені подобаєшся. Ще з моменту нашої зустрічі на ковзанці. Я божеволію поряд з тобою. Як я тебе бачу, мені так тепло на душі стає. Ти такий милий, гарний та талановитий. Те як ти рухаєшся по льоду змушує моє серце тремтіти. Я розумію, що я не найкращий варіант для тебе. Я не такий красивий і талантів у мене нуль, я часто роблю дурниці і я не підходжу тобі від слова зовсім. Але я хотів би, щоб ти знав, що я ніколи ні з ким не відчував такого. У мене були стосунки раніше, але ти… Те, що я відчуваю поруч із тобою… Чоніне, ти перевернув увесь мій світ з ніг на голову. Банально, але я відчуваю метеликів в животі, коли ти посміхаєшся. Я б все віддав у цьому світі, аби бачити твою чарівну посмішку щодня.

     

    Чан нарешті наважився подивитися на Чоніна і його серце раптом пропустило удар. По щоках молодшого рікою котилися сльози і Кріс страшенно злякався.

     

    – О, Боже, Ніні, вибач. Я сказав щось не те? Я образив тебе? Сонечко, вибач. Я не хотів ображати тебе.

     

    Бан Чан підійшов ближче і потягнувся до обличчя Яна, почав витирати великими пальцями солоні доріжки з його щік. Чонін похитав головою.

     

    – Ні… Ні, ти не образив мене. Я просто. – схлипнув. – Я просто не можу повірити в те, що чую. Весь цей час я вважав, що мої почуття до тебе невзаємні. Я покохав тебе так несподівано, що думав, що збожеволію. Ти завжди був поруч, але я так хотів бути тобі більше, ніж просто друг. – Ян поклав свою долоню поверх чанівської, яка досі торкалася його обличчя. – Хьон, я… Ти мені не подобається. Я кохаю тебе. І… Це не лікується, розумієш?

     

    Ці слова викликали всередині Чана бурю емоцій. Він спершу затримав подих, слухаючи його, а потім знову різко вдихнув, відчуваючи, як у душі стало тепло. Кріс широко посміхнувся, не в змозі більше тримати свої бажання у собі. Продовжуючи тримати обличчя молодшого, він ніжно поцілував його, цього разу усвідомлено та навмисно. Серце Чоніна зробило кульбіт. Він обійняв його за шию, міцно притискаючи його до себе. Губи старшого м’які, як бісквіт, солодкі, наче мед. Поцілунок Чоніна був зі смаком м’ятного чаю та шоколадного печива.

     

    – Місія виконана. – усміхнувся Йонджун, який на пару з Мінхо спостерігав за голубками з-за рогу.

     

    – Але вони все одно гальма конкретні. – хмикнув Лі.

     

    – Головне, що вони не тягнули більше місяця. Як Субін, який не міг мені зізнатися півроку. – відповів Джун.

     

    – Та тому, що ти сам не здогадався зробити перший крок.

     

    – Ой, слухай, хто старе згадає…

     

    Тим часом Чан і Чонін неохоче відірвалися один від одного, хапаючи ротом повітря. Кріс притулився до його чола своїм і заплющив очі, відчуваючи гаряче дихання молодшого.

     

    – Я загубився в тобі… Як же бути… – прошепотів Бан.

     

    – Просто не думай ні про що… – тихо відповів Чонін.

     

    0 Коментарів