1

(дубляж моєї роботи з платформи АО3)

– Де він?

– На цвинтарі. Сьогодні в нього день народження.

– Досі не забув?

– Ніколи не забуде.

Над місто нависли темні сірі хмари, ось-ось мав зірватися дощ. Така ж погода, як і в той день кілька років тому. Вітер нещадно гнув дерева, свистів між їх безлистими кронами, забирався холодними обіймами під пальто. Але що той вітер, коли в серці вже не перший рік одна лиш крига, яку вже нікому не розтопити. То тут то там ще лежить не розталий сніг, але навіть він не такий іскристо чистий як чужий сміх, який ще й досі приходить у снах, змушує прокидатись із заплаканими очима і до ранку глушити кавою біль. Не допомагає, як ніколи і не допомагало. Проте він знову і знову повторює свій ритуал, із ночі в ніч, зустрічаючи зорю в їхній квартирі, де він тепер сам. Назавжди сам.

Там пройшли найкращі дні його життя: ліниві ранки в обіймах коханої людини, гарячі ночі, сповнені палких поцілунків, веселі вихідні, розбавлені рутинними, але приємними хлопотами. Там пройшли їхні зими, сповнені новорічної магії, їхні весни, палаючі квітами, їхні літа, проведені в подорожах, їхні вальсуючі осені, пройняті тихою музикою фортепіано. Там лишились спогади кожного їхнього спільного моменту. Там лишилися лише смуток і біль. Оселившись в просторій квартирі в той самий день. День, який розділив життя на “до” і “пекло на землі”. Навіть зараз, прикриваючи очі, він бачив лише ту мить, коли в коханих очах погасла іскра життя.

Всі навколо радили жити далі, знайти психолога, нарешті припинити лити сльози по тому, кого вже ніяк не повернути. Але ніхто з них не розумів, через що йому довелося пройти, ніхто не розумів наскільки сильно він кохав. Це було те відчуття, яке тебе надихає, дарує сили і крила, але зникаючи – опускає на тебе уламки небес, знищує твою душу, тіло, перетворює тебе в пил. Таке не забути, не відпустити, таке не пережити. Таке лише через все життя пронести, давитися залишками серця, яке ти в труну із коханням поклав, чекати, коли смерть забере тебе самого. Але вона не приходитиме, знущатиметься, простягатиме руку, але щойно вхопишся – висмикуватиме її. Ця клята познущається від душі і лише потім, коли їй обридне, коли оболонка їй обридне, нарешті впустить у свої обійми.

Чоловік пальцями перебирає пелюстки білих лілій, які завжди приносить із собою на могилу. Всі, хто приходить сюди прозвали це місце “спочивальнею лілейного хлопця”. Жодного разу тут не було зів’ялих квітів. Його коханий заслуговує лише особливої уваги, особливої турботи

– Як ти, Юнгі? Сподіваюсь там де зараз твоя душа ти в порядку. Я дуже сумую, хочу пошвидше знову зустрітися з тобою, – прикриває очі, з яких ллють сльози. Навіть небо не витримує, зривається на істеричний плач. В той день він сказав ці ж слова…

– Я дуже сумую, хочу пошвидше знову зустрітися з тобою, – ласкаво промовляє в телефон, насолоджуючись чужим сміхом. Зазвичай Мін не надто емоційний, але в такі моменти на душі стає сонячно і тепло.

– За кілька годин зустрінемося. Обіцяю.

Небо над містом сіріє, от-от зірветься злива. Юнак радий, що літак встиг приземлитися до початку негоди. Вибігає з аеропорту, поправляючи на плечі великий рюкзак. За годину вони знову будуть разом. Нарешті. Дівчина продавчиня в знайомому квітковому магазині вже тримає біля прилавку букет білосніжних лілій. Таке відчуття, що весь світ хоче, аби вони пошвидше знову були в обіймах одне одного. Юнак перевіряє мобільний, лишилось двадцять хвилин, поспішає до офісу в центрі, до свого кохання.

З неба зривається перша крапля дощу, а він без парасольки. Юнгі знову сваритиметься, але все одно буде обіймати його, мокрого як хлющ, цілуватиме посинілі губи, куйовдитиме вологе волосся, увіткнеться носом в шию.

“Я кохаю тебе, Чонгук”.

Юнак думає, що в Міна сьогодні гарний настрій, що той вирішує прокричати йому це посеред вулиці. Озирається навколо, але його ніде немає. На душі стає тривожно, він все же крутить головою то в один, то в інший біг, але знайомого обличчя все ще не знаходить. Дощ лише посилюється.

“Кохаю тебе. Чуєш?”

Чонгук зривається на біг. Розштовхує людей, навіть не вибачається. Просто біжить-біжить-біжить. Перед очима лише волога невиплаканих сліз. Цього не може бути. Це якийсь жарт. Що завгодно, але не це.

“Кохаю з нашої першої зустрічі. Кохаю твою посмішку, твій сміх, твої родимки, твої очі, твої шрами, твої руки, твій голос, твій характер, твої звички. Всього тебе кохаю. Ти чуєш? Хоч мільйон чи мільярд разів тобі повторю, що кохаю”.

Чон вірить словам, які чує, але не вірить реальності. Вона не може бути такою жорстокою. За що вона так знущається? Чому саме вони? Серце ось-ось розлетиться на друзки, хочеться впасти прямо тут і плакати-плакати-плакати. Але він продовжує бігти вперед, вірить в те, що за рогом його зустріне дещо стомлений, але щасливий Юнгі. Його коханий Юнгі.

“Пробач мене, я не хочу робити тобі боляче”.

Ні! Ні! Ні! Цього не може бути. Цього ні в якому разі не має статися. Нехай краще вона прийде за ним, але не чіпає Юнгі. Серце в грудях от-от проб*є кістки, впаде під ноги кривавим обрубком. Та болі менше не стане.

“Я кохаю тебе, Чонгук”.

– Ні! – юнак нарешті добігає до того злощасного офісу. Кричить, зриваючи голос. Заливається сльозами. Відмовляється вірити. Прямо перед офісом, на злощасному переході, під мерехкотінням зеленого сигналу, в калюжі червоної, наче дороге вино, крові лежить його кохання. В своєму улюбленому пальто, в розбитих окулярах, з поглядом в безкрає сіре небо. Чонгук не зупиняється, йде крізь допитливий натовп, падає на коліна, обіймає холодного Юнгі, молить щось сказати, не залишати його.

“Я ко-ха-ю те-бе”.

В таких рідних і теплих очах гасне остання іскринка. В грудях завмирає серце. Пелюстки білих лілій окрашуються багряним. Я той день життя для Чонгука стало тортурою.

– Я кохаю тебе, – але в голові більше не було відлуння рідного голосу.

– Я кохаю тебе, Юнгі.

Цвинтар все такий же мовчазний. Лише краплі дощу і вітер шумлять у своєму вальсі.

“Я кохаю тебе”, – шепотом між голими вітками.

“Я кохаю тебе”, – відлунням між гранітних плит.

“Я кохаю тебе”, – стукотом крапель по доріжці.

“Я кохаю тебе…”