Вранці

На годиннику сьома ранку. Щойно пронизливо задзеленчав будильник.Час вставати. Спартак ліниво потягнувся на ліжку. Глянувши на ліжко Жені, яке стояло зовсім поряд , він побачив , що воно застелене. Це трохи здивувало його. Ніколи Женька не вирізнявся звичкою до ранніх підйомів. Спартак, підвівшись з ліжка, натягнув на себе халат, а зверху ще й загорнувсь у плед та попрямував на кухню в пошуках свого товариша. Женя сидів за столом на кухні, підібгавши босі ноги під себе,  і писав сценарій до сьогоднішнього подкасту. Він був був без сорочки, в одних лише штанах. А Спартак відігнав від себе думку, що Женька видався йому привабливим. Той не помічав Спартака, що стояв у дверному проході та милувався картиною із зосередженим на роботі, як ніколи серйозним і сконцентрованим Яновичем. Женя прокинувся рано, в точніше майже не спав цієї ночі. Якісь незрозумілі йому почуття не давали спокою, заполонили розум. Його мозок зациклився на Спартаку. Чомусь він не виходив з думок.”От трясця, не міг же я закохатись!”,— подумав брюнет. А Спартак досі спостерігав за ним стоячи біля дверей, він був неначе в трансі, причарований. Нарешті він голосно позіхнув, навмисне привертаючи до себе увагу :

— Ти замерз?!,-  говорив Спартак, швидко наближаючись до Жені. Він підійшов до нього впритул, і дивлячись на друга згори донизу, лагідно торкнувся його руки:

—І руки, як льодяні,- не вгавав психотерапевт,- хочеш перетворитись на бурульку?

Спартак вкрив його пледом, що досі вкривав його самого , дбайливо огортаючи його плечі в теплі обійми своєї турботи.

—Що це з тобою?Який ти сьогодні турботливий, на тебе не схоже,- Жені було трохи ніяково, і він навіть зачервонівся.

— Та ні, я завжди такий, ти просто не помічаєш,- засміявся у відповідь Спартак.

—Якби ж він справді був таким милим, таким, як сьогодні,- промимрив собі під носа Євген з невеличким розчаруванням. А в голові промайнула думка: ” Трясця, я все ж таки закохуюсь”. Але він швидко відігнав її від себе.

— Ти щось казав, мій дорогенький?,- знову жартував Спартак. Це трохи роздратувало Женю.

—Тобі приносить задоволення знущатись з мене, так?,- ображеним тоном заявив комік.

— Та я ж просто жартую, не зважай,- в’їдливим голосом провадив далі блондин.

— Мені не подобаються такі жарти, це дратує мене, розумієш?,- майже кричав Женя.

—Може тому що ти хочеш щоб це було не жартом?

— Може й тому, яка тобі різниця, тобі всеодно,- несподіване одкровення вихопилось у Жені, коли він зрозумів, що сказав, було вже пізно, не можна було вже нічого змінити, хоча він би охоче промовчав вдруге, якби була така можливість.

—Справді? То це я байдужий робот? Ти сам ніколи не бачиш мене.Бачиш будь-кого, всіх, окрім мене.Ніколи не зважаєш на мої почуття.

Женя підвівся з крісла, де спокійно працював, доки не прийшов Спартак. Між ним було пів метра відстані, і вони могли відчувати гаряче дихання одне одного, якби не були такими зайнятими своєю суперечкою. Женя відвернувся від Спартака й підійшов до шафок з посудом, дістав склянку й налив собі випити з нещодавно відкоркованої пляшки текіли.Він  швидко, одним ковтком осушив всю склянку. Женька розвернувся обличчям знову до предмета своїх переживань і турбот і враз виявився затиснутим між кухонними шафками й масивним тілом Спарака. Той миттєво впився  своїми губами в губи Жені, сказати, що він був здивований—нічого не сказати. Вони намагались швидко роздягати один одного, але цей процес здавався вічністю. Женя соромився, ніколи він ще не займався сексом з чоловіком, але цей чоловік був особливим, він боявся зробити щось не так.Спартак бачив це, йому подобалось спостерігати за незграбністю рухів свого товариша, це так збуджувало його. Він залишив декілька яскравих засобів на тілі Жені в дуже цікавих місцях, про які краще не розповідати, а той, у свою чергу , передав ініціативу в руки Спартака, просто насолоджуючись процесом. Поволі Спартак скидав свою одежу, що ще досі залишалась на ньому, коли Женя стояв вже повністю оголений, до речі, він більше не соромився.

Спартак виводив язиком химерні візерунки на тілі “друга”(гадаю , тепер вони можуть вважатися друзями), який стогнав від кожного руху свого особистого психотерапевта. Вони не поспішали, хоча часу для подібних пустощів у них було не так вже й багато, але їм було плювати.