Ліс.

Магічний світ залишається таємницею для багатьох “нормальних” людей… Десь там у дрімучих лісах живуть відьми, феї, гноми та інша казкова фігня котрої породилося надто багато.

Яка там таємниця, якщо звичайні люди беруть позики у фей і купують ліки виключно у землистих магів… Яке там породження страху, коли шлюби між різними істотами став законним і доступним.

– Фігня повна. А де страх, що тебе на вогнищі підпалять? Де там, не знаю, боязнь кола у серце?! Невже я стільки спав, що нічого не залишилося?!… – стурбовано питає чоловік і розглядає кожен міліметр своєї старої – теперішньої хати, від усього магічного тут залишилася комірка… І то, з мотлохом до гори.

– Ну, деякі моменти все ще під забороною… Але так, в цілому тепер все набагато ліпше. – посміхається щиро юнак і поправляє сорочку білосніжну, не терпить складок лишніх.

– Чому мій дім це тепер якась студія розпусти?! – майже ридаючи видає занепокоєний чоловік. – Так і знав, що тобі довіряти не можна було!

– Хьон!! Ну чого ти, тут затишно тепер! І взагалі, що мені треба було робити, ти залишив мене одного. – по-справжньому обурено каже і губи пухкі надуває дужче. Ні, Чонгук справді не винен у тому, що старому Міну тут нічого не до вподоби, бо це ж Юнгі…

– Але я довірився тобі й що я маю? Кого ти сюди водив, проклята чортяка?! Га?

– Та нікого я не водив! Ти, демон котячий! Кого я міг, коли тут усюди бар’єри стоять, сам мене тут запер ще й щось вимагаєш.

– Хотів, так?! Я так і знав. – ображеною постаттю постає, руки до грудей притуляє та очей на обличчя здивоване не підіймає. Приїхали.

– Юнгі. Пройшли незліченна кількість років, яку я поважно рахував і ділив її з моєю одинокістю. Я був тут закритий, на замок зі семи печаток і ти хочеш мене у чомусь звинуватити? Сидів тут, як остання собача потвора і гадав як пробудити тебе. – гнівно розтинається і своїми долонями сильно давить на плечі чоловіка. Йому образливо до самого породження. Це так не чесно.

– І все-таки зробив із моєї чудесної домівки потворну студію лофт. – фиркає на останок і дивиться у вічі розлючено, він сумував не менше, але зараз хочеться сваритися, кричати, розбити усе тут до крихт і зацілувати ці м’які малинові вуста.

– Де слів набрався, котику? – зухвало, надто впевнено у собі.

– Кінець тобі, придурок.

Сигнал старту. Жадні поцілунки, переплетені тіла і тільки змагання хто сильніше кохає.

Чонгук буде мовчати, що пройшло як мінімум дві сотні літ і він давно зміг відкрити ці печаті, проте не покинув свого фамільяра. Бо їх душі споріднені… Скільки законів не говорили б що це заборонено.