новорічна історія у прозі

− А чому Ейс може прикрашати своє робоче місце, а я ні! Навіть Луффі можна, а він, між іншим, минулого року ледь не спалив своїми вогниками контору!
Високий блондин роздратовано махав руками та ледве не бігав по стелі, повсякчас викрикуючи образи у бік хлопця, що сидів за касою, поклавши голову на руки, гортаючи журнал та роблячи вигляд, що суперечка ніяк його не стосується. Як тільки балачки досягли так званої «от-от і мордобій» точки, він вирішив, що сказати хоч щось все ж доведеться:
− Бо Луффі… Ай, фіг з ним, робіть, що хочте, тільки потім не жалійтеся, і мене до того не приплітайте! Я, звісно, майбутній пожежник, але не ходжу з вогнегасником за спиною! Сабо, якщо тобі вже так кортить створити атмосферу свята, то можеш, ну не знаю, товар помаркувати. Я дозволяю тобі використати святковий маркувальник, − хлопець за касою, Ейс, протягнув Сабо чорний прилад з яскравими наліпками.
Парубок насупився, але маркувальник взяв. У роботі з братами, звісно, є свої плюси − наприклад, іноді з роботи можна піти раніше, або поміняти зміну на більш для тебе зручну, але здебільшого рутина складалась з суперечок та іноді навіть сварок. Луффі не був офіційно працевлаштований у магазині «Все для вечірок», але іноді заходив та допомагав братам. Ейс отримував освіту та підробляв, бо йому, за його словами, «треба якось забивати вільний час». А Сабо… Сабо все влаштовувало. Йому подобалось працювати у місці, що буквально слугує джерелом засобів для створення вечірок, розбирати товар, бачити щасливі обличчя покупців, та й загалом все для нього йшло, як по маслу. Дід іноді кликав його працювати до себе в контору, мовляв, «ти хлопець спритний, тобі якраз до нас», але блондину взагалі не посміхалось проводити будні та вихідні у канавах, ловлячи незрозумілих тварюк та гублячи бланки. Сабо завжди був переповнений енергією, завжди мав купу «геніальних, брате» ідей, і в цілому вмів створити атмосферу свята всюди, де він знаходився. Щороку першого грудня в нього починався так званий «новорічно-різдвяний період», і все навкруги, починаючи його власною квартирою і закінчуючи квартирою Ейса («якого біса ти знову вломився до мене, клянусь, я зміню замки!») було прикрашене, світилось різними барвами та мало приємну атмосферу свята. Блондину подобались новорічні ярмарки, пунші, глінтвейни, гаряча випічка, ялинки, ліхтарики, та в принципі все, що може бути пов’язане з Різдвом (так, навіть та пісня Мераї Кері). Він отримував неймовірну насолоду від всього, що відбувалось навколо, від пісень на радіо, прикрас та шкарпеток над коминами. Декілька років назад він трохи перебільшив з прикрасами, внаслідок чого їх магазин згорів би дотла, якби не уважний власник сусідньої лавки, що в той день затримався після зміни та побачив, як щось спалахнуло у будівлі навпроти. Ейс тоді покрив і його, і ліхтарики, що стали причиною загоряння, трьохметровою лайкою, і присягнув на їхньому магазині, що ніяких більше сумнівних електроприладів в їхній конторі не буде. Але Сабо, по правді, було чхати – якщо вже він вирішив, що прикраси будуть, то переконає його у зворотному лише швидкісний бульдозер, який буде нестися в його сторону без можливості звернути.
− Та добре, добре! Не так вже й багато товару поступило, тут роботи на годину-півтори максимум! А потім, Ейсе, я все одно все зроблю по-своєму, бо я впертий, як баран!
Ейс зітхнув та нічого не сказав. Дійсно, сенсу сперечатись не було – лише витрачати час та нерви. Парубок дістав телефон та переглянув повідомлення – клієнтів сьогодні багато не було, все ж, посеред робочого тижня та ще й у вівторок мало кому можуть знадобитись ліхтарики або снігові кульки. Санджі надіслав фото шарлотки, яку він зготував, і Ейс зітхнув ще тяжче – зараз хотілося побути з блондином вдома, разом повалятися на дивані, поїсти смаколиків та подивитись якусь дурнувату новорічну комедію, а не стирчати на холодному стільці біля каси, споглядаючи чергову сварку його братів. Вигляд парубка, напевно, був настільки нещасним, що Сабо стало його шкода – Ейс дійсно виконував дуже багато роботи, а відповідальність за документацію, що відбирала багато сил та часу, майже повністю лежала на ньому. Блондин мало знав про відносини брата, але точно був впевнений, що той закохався сильно і надовго – його очі сяяли, коли він мав змогу позалипати у телефоні, а великий рот розповзався у дурнуватій посмішці з висолопленим язиком. Ще раз глянувши на брата, Сабо трошки подумав (в їхній родині було прийнято думати потрошку, щоб не перенапружитись) та вирішив побути для Ейса особистим Санта Клаусом (або різдвяним оленем, тут вже як глянути), тому обравши найтонший зі свого арсеналу голосок, блондин прокричав:
− Е-е-ейсе! Тільки сьогодні, тільки для тебе, спеціальна різдвяна акція – можливість звалити з робочого місця до восьмої години! Повторюю, до восьмої – або твоя голова перетвориться на гарбуз поки ти закриватимеш зміну о дванадцятій! Один шанс!
Ейс підстрибнув на стільці та поглянув на годинник – стрілки показували без п’яти хвилин восьму. Парубок підскочив з місця, натягнув пальто, що висіло на стільці та побіг у напрямку дверей. Обернувшись біля виходу, він поглянув на Сабо – тонкі губи розтягнулись у коронній усмішці кота, що нализався сметани. Жартівливо поклонившись, хлопець крикнув:
− Дякую тобі, о добрий духу Різдва! Щастя тобі, здоров’я, і ніяких пожеж! Хоча, моя зміна скінчилась, тому це вже не в моїй компетенції!
Сабо розважливо зітхнув та кивнув у бік годинника – до восьмої лишалась хвилина. Ейс удавано схопився за серце, відкрив двері та вискочив у вечір. Надворі пішов сніг та піднявся вітер, тому у магазин, наче на заміну хлопцеві, залетіли сніжки. Блондин подивився у вікно – сніг йшов конкретний, і люди на вулиці намагалися якнайшвидше дістатись автобусної зупинки чи хоча б забігти до теплого приміщення. Висока фігура брата повільно зникала у снігопаді («знову без шапки пішло, дурне поїхало в турне, чесне слово»), і коли кольоровий рюкзак Ейса зовсім зник з горизонту Сабо повернувся до роботи, якої, якщо вже чесно сказати, лишилось не так багато – сьогодні можна буде піти додому раніше. Блондин підійшов до чайника, який завжди стояв біля каси, дістав кружку (надзвичайно прекрасну, з фарбою, що стає яскравішою, коли посудина нагрівається), кинув пакетик чаю з корицею та лимоном і залив кип’ятком. Поклавши чотири ложки цукру та ретельно розмішавши, бо Ейс завжди свариться, коли він не розмішує цукор до кінця, Сабо сперся на прилавок та зробив ковток – теплий напій заспокоював та знімав стрес. Діставши телефон, парубок перевірив месенджери (як завжди, окрім фото від Луффі та смішних відео від Ейса нічого не було), пограв у якусь гру, почитав новий розділ фанфіку та зависнув у твіттері. Так, завершення дня просто прекрасне.
«Їсти хочеться, шо страшне», подумав Сабо. Дійсно, за роботою він не помітив як промайнув час, але тепер шлунок нагадував про себе страшним бурчанням. Парубок вдягнув куртку, перевірив чи на місці гаманець (не хотілося згубити ще один) і вийшов надвір. Холодне зимове повітря обпекло щоки та кусало носа, і блондин навіть трохи зморщився, проте зараз його хороший настрій не могли зіпсувати ані мороз, ані косі погляди перехожих (шлунок бурчав аж занадто голосно) – він вже бачив у своєму майбутньому величезний стакан чаю з лимоном та булочку з джемом. Пекарня на їх вулиці з’явилась нещодавно, але вже встигла полонити серце, душу й гаманець не тільки Сабо, а й його не менш охочих до солодощів братів – слухати стогони задоволення Луффі було трохи незручно, навіть якщо причиною цих звуків було шарлотка.
Хлопець три рази перевірив, чи дійсно він закрив магазин («Ейсе, завдяки мені нас ще не разу не пограбували!»), позіхнув та повільно пішов у напрямку пекарні. Минулого грудня він добряче дзизнувся на ковзанці, що її щороку створювала природа у провулку, де знаходився їх магазин – ями та вибоїни кожної зими покривалися льодом. Весело, звісно, але точно не тоді, коли ти йдеш о десятій годині, абсолютно змучений, та ще й не бачиш нічого навкруги, окрім невеликого клаптику простору, що освічується слабеньким ліхтариком старого телефону. Тоді Сабо ледь не вибив собі око, підсковзнувшись та врізавшись у край лавки. Звісно, все обійшлося, але через силу удару на місці поранення утворився дивної форми шрам. Блондина той сильно не турбував – на його думку, він відволікав увагу від дурнуватого сліду поранення своїм прекрасним відчуттям стилю (що би там не казав Луффі про «піжонство») – синя сорочка, біла хустка на шиї та капелюх у будь-яку пору року створювали просто прекрасний образ. Для Сабо одяг був дуже важливим, і йому завжди подобалось, як покупці, що заходили до їх лавки, дивувались чудернацькому вбранню продавця.
Тим не менш, після нещасного випадку в списку обов’язкових речей «для різдвяного настрою» з’явились якісні льодоступи – надзвичайно корисна штука, як виявилось.
Хоч тепер вірогідність того, що Сабо зламає собі щось під час зледеніння була мала, вона, все ж, не дорівнювала нулю – парубок завжди тримав це у пам’яті та ходив повільно. Іноді в його голові з’являлись геніальні ідеї, як пришвидшити дорогу: наприклад, можна було сідати на мішок, як на сані, та спускатись з гірки прямо до автобусної зупинки, але Ейсу такі вигадки не подобались – брат тільки й повторював, що Сабо, певно, хоче вибити з голови всі мізки, що лишились після минулої сутички з лавкою. Блондин ображався, але продовжував ходити однією перевіреною дорогою.
На горизонті з’явилася пекарня, вже прикрашена до Різдва – на вході стояла обвішана ліхтариками ялинка, а на вікні хтось фарбою намалював кривенького сніговика. «За старання дванадцятка, але над майстерністю ще треба попрацювати», гикнув про себе Сабо та увійшов до теплої будівлі. Як завжди, заклад зустрів його гарячим повітрям, найсолодшим у світі запахом свіжоспеченої випічки та стукотом металевих підносів. За одним зі столиків сиділа хазяйка закладу – висока темноволоса жінка на ім’я Ніко Робін. Хлопець не знав про неї багато, але мав уявлення про те, що власниця пекарні надзвичайно уважно ставилась до своєї роботи та співробітників – все ж, складно вести свій бізнес, коли ти нічого не знаєш про людей та справу, з якою працюєш.
Сабо помахав Робін, отримав традиційну стриману посмішку у свій бік та підійшов до прилавку. На освічених полицях лежали кулінарні шедеври, у тому числі ті, які хлопець ніколи не куштував – асортимент у пекарні постійно змінювався, і хоча Сабо не дуже подобалось, що деякі товари зникають з полиць, ті, що ставали їхньою заміною були анітрохи не гірші за своїх попередників. Наприклад, нині замість Геловінських пирогів з корицею та гарбузом на стенді з’явилось імбирне печиво та глазуровані кекси – вкриті яскравим зеленим кремом та ялинкою з мастики, вони одразу привернули до себе увагу охочого до барвистих штук Сабо. Діставши з гаманця потрібну суму, він оглянувся навколо у пошуках продавця: Баггі та Намі на місці не було, а Кобі та Хельмеппо пропрацювали у пекарні лише декілька місяців – хлопці казали, що знайшли щось більш цікаве.
Біля прилавку ніхто не стояв, і, очевидно, не збирався підходити – окрім відвідувачів у будівлі нікого не було. Сабо вирішив, що доречніше буде покликати когось, а не стояти стовпом коло прилавку, як дурень стискаючи купюри у пальцях, тому набравши у легені повітря хлопець сперся на прилавок та найбільш святковим («набридливим, Сабо, набридливим») голосом крикнув:
− Аго-о-о-в!
Відповіді не було. Хлопець насупився – клієнтський сервіс сьогодні був жахливим.
− Аго-о-о-в!
Сабо закашлявся – на зміні багато розмовляти не довелося, Луффі поводився
на диво пристойно, і горло за день пересохло.
− Тихо, тихо, не треба кричати, я зараз підійду і Ви зробите своє замовлення.
Блондин аж підстрибнув – цього чоловіка він не чув ніколи, ані на території пекарні, ані поза нею. Глибокий, спокійний, трохи прокурений голос немов підкинув його у повітря та покрутив три рази – відчуття було неймовірно приємним, і Сабо завис настільки, що не помітив, як до прилавку підійшов кремезний чолов’яга у фартухові. Струсивши з нього муку, той підвів свої («прекрасні, як янтар», подумав Сабо) очі та тим самим прокуреним голосом промовив:
− Доброго вечора. Що бажаєте замовити?
Сабо здалось, що час зупинився. Ось воно, кохання. Точно, цей «Смокер», або, принаймні, таке ім’я було надруковане на бейджику, став його першим коханням, а у майбутньому стане хлопцем, а потім чоловіком, а потім у них буде великий дім із присадибною територією і точно буде собака. Або кішка, цю деталь він ще не вирішив.
За приємними роздумами Сабо не помітив, що продавець змінив спокійний погляд спочатку на пасивний, потім на роздратований, а нині дивився на блондина стурбовано та трохи перелякано, наче у того був сказ.
− Гей, хлопче, все добре? Мені викликати швидку? Треба води? Подихати свіжим повітрям? Агов?
Сабо видихнув і махнув рукою, мовляв, «роби, що хочеш, мені зараз би не відключитись». Смокер (о боже, в нього навіть ім’я сексуальне) обережно взяв його за плече, кивнув комусь у залі, накинув важке пальто та повів блондина на вулицю. Мороз знову вкусив Сабо за щоки, і контраст між температурою у будівлі та надворі потроху приводив його до тями. «Боже, він ще й дбайливий», пронеслося у хлопця в голові.
Високий чоловік дістав з гігантської на вигляд кишені цигарки та сірники, підпалив одну та підніс її до рота – Сабо здалося, що зараз його точно має вхопити інфаркт. Смокер подивився на нього згори, як на лисе кошеня, що якимось чином опинилось на морозі, і ще раз стурбовано перепитав:
− Все добре? Ви мене добряче налякали там, у кафе. Я було подумав, що у Вас якийсь напад, хотів швидку викликати.
Блондин кліпнув очима, струсив руки та почав перекочуватись на п’ятках – хвиля допоки невідомих, і тому незрозумілих почуттів гарячою хвилею пронеслась по всьому тілу, лишивши по собі приємне поколювання у кінцівках. Сабо перевів погляд на Смокера – пекар стояв на тому ж місці і ніяк не коментував дії хлопця, спокійно очікуючи на відповідь. Посміхнувшись, блондин відповів:
− Все окей, просто довгий день… Дякую за допомогу. Зі мною таке не часто буває, правда, просто день такий, довгий, і… Я вже це казав, правда?
Пекар теж усміхнувся – зморшки, що засіли між бровами від хвилювання, розгладились, і чоловік наче помолодшав на десять років. Сабо вирішив, що посмішка продавцеві дуже личить, і оскільки фільтр між мозком та ротом в нього часто збоїв (за словами Ейса, звісно), парубок швидко промовив те, що перше спало на думку:
− У тебе гарна посмішка!
Хлопець примружив очі – він вже готувався почути коментар стосовно своєї невихованості, чи навіть отримати з ноги по зубах (і таке бувало), але у провулкові стояла тиша. Розплющивши очі, Сабо поглянув на Смокера, і від здивування відкрив рота – обличчя чоловіка почервоніло, а пальці хаотично перебирали нитки від шарфу, пов’язаного на його шиї. Можливо, він не часто отримував компліменти, або Сабо застав його зненацька, або була ще якась причина, з якої обидва не знали, що їм зараз робити, але тиша, що повисла між ними після неочікуваного коментарю, затягувалась. З пекарні доносились уривки якоїсь повільної, старої та ліричної різдвяної пісні, щось про те, що на Різдво всі мрії здійснюються, сніг повільно падав, вкриваючи баки для сміття, що стояли біля службового виходу – атмосфера було по-справжньому різдвяною.
Сабо відкашлявся. Треба було терміново щось зробити, але паніка збивала усю мозкову діяльність та закручувала язика у вузол – зазвичай блондин міг балакати за всіх одразу, але у момент, коли спілкування могло кардинально змінити його життя, мозок просто не міг сформувати думку у слова. У Смокера, здавалось, були схожі проблеми – він то відкривав, то закривав рота, видихаючи пару, втягував носом повітря та перебирав пальцями, збираючи думки докупи.
− Знаєте…
− Можливо…
Чоловіки розсміялись – дивний страх трохи спав. Сміх зависнув у повітрі, і, напевно, трохи зменшив напругу, бо Смокер розслабив руки та опустив їх назад до кишень. Поглянувши на Сабо, він трохи осиплим голосом промовив:
− Я зазвичай такого не роблю, але, можливо, Ви хочете…
− До мене можна на ти, я не настільки старий, − мугикнув Сабо.
Смокер знову сміявся – Сабо чомусь хотілось, щоб чоловік не переставав це робити.
− Добре. Можливо, ти хочеш зайти та трохи погрітися? Сніг ще довго йти буде, на вулиці холодно, а в мене вже закінчилась зміна. Можемо посидіти, попити чаю.
Сабо не зміг стримати себе та підстрибнув – тяжкий робочий день закінчувався напрочуд ідеально, і настрій у хлопця з кожною хвилиною дедалі покращувався. Ейс би зараз прочитав йому лекцію про недовіру до незнайомців, небезпеку та психопатів, що колекціонують ляльок, але брата поруч не було і блондин міг посидіти у приємній компанії та випити чогось теплого. Якесь внутрішнє чуття підказувало йому, що це «побачення» (посиденьки у кафе з незнайомим чоловіком можна назвати побаченням, правда?) зараз відбувається не просто так, і від цього у Сабо паморочилось у голові – можливо, це Різдво стане ще більш особливим, ніж зазвичай. Похитуючись з боку у бік, блондин кивнув.
Смокер докурив цигарку, кинув недопалок у смітник та головою показав у бік службового входу. Прохід був завузьким для двох чоловіків, тому спочатку до приміщення зайшов пекар, а слідом за ним заскочив і Сабо. Блондин озирався навколо, наче потрапив у казку, але насправді у коридорі нічого особливого не було – лише лампочка, що надокучливо миготіла та гасла.
Відкривши двері у залу, Смокер вказав на столик у кутку, зняв фартух та пішов кудись за межі прилавку. Сабо використав цей час щоб трохи причепуритись та всістись біля столика коло вікна. Новорічна музика у залі змінилась на саундтреки до Гарі Поттера (хтось з працівників очевидно був фанатом фільмів), і хлопець насолоджувався атмосферою закладу. Світло від ліхтариків на стіні було приємним і теплим, і хлопець так задивився на гірлянду, що не помітив, як до столику підійшов Смокер з металевої тацею. Поставивши на стіл дві чашки, заварник та тарілки з пирогом, чоловік відніс тацю за прилавок та повернувся назад, відсунув стілець навпроти Сабо та сів.
Глянувши на чоловіка, парубок ледь не вдавився: Смокер змінив форму та чорний светр з високою горловиною, а з його вуха стирчала кругла сережка, яку Сабо чомусь не помічав раніше. Блондин вдихнув та видихнув – він просто зобов’язаний сподобатись баристі. Відкашлявшись, хлопець втупився очима у стіл та швидко, наче від цього залежало все його майбутнє, сказав:
− Тобі дуже личить цей светр. Знаєш, дуже пасує до твоїх, − Сабо намагався непомітно глянути на цицьки Смокера, − очей.
Смокер засміявся. Приємний, глибокий сміх здивував Сабо – чомусь йому здавалось, що чоловік сміється не дуже часто, і таке відкрите вираження емоцій неабияк порадувало самого парубка. Хлопець скопіював посмішку Смокера та відкусив шматочок пирога на тарілці – випічка була надзвичайно смачною. У залі знов заграла якась новорічна мелодія, і один з працівників увімкнув її гучніше. Сабо підскочив на місці, а Смокер поморщився та хотів було закрити вуха, але згадав, де він знаходиться і утримався від цієї дії.
І все ж рух не лишився непоміченим – Сабо здивовано глянув на чоловіка навпроти.
− Тобі не подобається музика?
Смокер тяжко зітхнув та ковтнув трохи чаю.
− Не люблю всю цю… тему. З Різдвом, знаєш. Я вже багато років не святкую, а тут нова робота, ці прикраси всюди, музика… Моя подруга, Ташигі, обожнює Новий Рік та Різдво. Каже, що забере Чу, мого собаку, святкувати з собою, а мене лишить стояти у під’їзді, − чоловік усміхнувся. Очевидно, він був дуже високої думки про Ташигі та Чу.
Сабо насупився – щороку він святкував Різдво з братами, щороку прикрашав свою квартиру (та квартиру Ейса, звісно), щороку ставив різдвяну ялинку та запалював бенгальські вогники. До цього моменту в хлопцевій уяві існувала лише одна людина, що не любила Різдво, і це був Ебенезер Скрудж з Різдвяної пісні у прозі, і навіть той під кінець історії полюбив свято. І так, він був вигаданим персонажем, бо у реальності Різдво люблять всі – ялинка, смачна їжа та глінтвейн. Що тут можна не любити?
Ні, звичайно, він пам’ятає рік, коли вони не святкували Різдво – того року Сабо ледь не вмер, забившись головою на льодяній гірці коло магазину. Тоді не було ані ялинки, ані глінтвейну, а був лише схвильований Ейс та надзвичайно серйозний Луффі.
Але не святкувати Різдво взагалі, взяти це за правило… Божевілля.
У голові Сабо з’явився уявний Ейс, який знову і знову повторював, що у людей є свій особистий простір, власні погляди на життя та цінності, але навіть це не допомогло – хлопець майже наяву бачив сумного Смокера, який сидить на своєму ідеально заправленому ліжку, п’є горілку, яка сто відсотків стоїть у нього в холодильнику, та дивиться по телевізору сумні фільми для старих людей. Картина була надзвичайно сумною, і Сабо так інтенсивно проживав ці сцени у своїй голові, що навіть не помітив великої долоні, яка майже істерично трусилась навпроти його обличчя.
− Е-ей! Ти знову це робиш! Мої очі нагорі!
Блондин підстрибнув на стільці – він все ще знаходився у пекарні, навпроти нього все ще сидів Смокер, і так, він знову витріщався на чоловікові цицьки. Пояснювати, що в його голові відбувався інтенсивний процес мислення і він просто відключився від реальності, не було сенсу, тому Сабо схопив виделку та з новою силою вгризся у шматок пирога. Ледве прожувавши, хлопець почав тараторити:
− Знаєш, Ейс, мій брат, постійно мені каже, щоб я не ліз людям у душу, і я правда намагаюсь цього не робити, але з тобою це складно. Ти… Подобаєшся мені. Я ще ніколи не закохувався ні в кого, і не впевнений, що все, що я зараз відчуваю можна якось описати, але мені здається, що це кохання з першого погляду.
Смокер вдавився чаєм – колишній поліцейський звик до різного, але юнак у дурнуватому капелюхові, що спочатку так просто зробив йому комплімент, а зараз взагалі зізнався у коханні, викликав купу змішаних почуттів. Розбиратись у них чоловік ніколи не вмів, адже цей обов’язок зазвичай був на його подрузі, Ташигі – вона володіла надприродною здібністю зчитувати його емоції та пояснювати, що за чортівня з ним відбувається.
Але зараз дівчини не було поруч, і з божевільним виром думок у голові впоратись треба було самотужки.
Смокер одним ковтком допив залишки чаю, лишив на столі гроші, ще раз кивнув комусь за прилавком та взяв у руки пальто. Сабо підірвався зі свого стільця, одним рухом надягнув власну куртку та пішов услід за чоловіком. Пекар вийшов на вулицю через центральні двері, став під карниз, дістав з кишені пальта цигарку та сірники та закурив. Хлопець, що ніяково стояв поряд, мовчав – він розумів, що, напевно, заявою про кохання з першого погляду він повністю зруйнував усі шанси на спілкування у майбутньому.
Смокер курив. Сабо продовжував мовчати. Сніг падав, але відмовлявся лежати на землі та танув – завтра підморозить, і на Гірці знову буде ковзанка. Ліхтарі на дверях до пекарні освічували невеликий клаптик простору, де стояли чоловіки, але обличчя Смокера Сабо не бачив – це нервувало. Блондин згадував схожі ситуації, коли через його дивні слова та дії люди відмовлялись від спілкування з ним, але зараз повторення ситуації не хотілося настільки, що у грудях щось стискалося та боліло навіть від однієї думки про те, що зараз він почує грубий коментар. Ейс, звісно, скаже, що це він сам винуватий, і нема чого тепер плакати, але потім обійме його та зварить какао. Луффі включить ліхтарики, вони вкотре передивляться «Це дивовижне життя», можливо, Сабо трохи погризе подушку, але все буде добре. Так, все буде добре, і нема нічого страшного у тому, що любов всього життя відмовить йому прямо тут, біля баку для сміття, і…
− Я… − низький голос Смокера трохи призупинив лавину нещасливих думок Сабо. Обличчя чоловіка виражало сотню емоцій одночасно, і виокремити щось одне було неможливо. – Я ніколи не бував у таких ситуаціях, і мені важко щось сказати, щось конкретне, про те, що я думаю. Але, напевно, я був би не проти спробувати, і… Будь ласка, скажи, що ти все зрозумів, бо я не зможу повторити це ще раз і піду назад до кухні.
Сабо застиг на місці. Так, він точно все зрозумів, і сподівався, що це був не сон. Справжній чоловік погодився на справжнє побачення з ним…
− Це, ну, ого, − пробелькотів парубок.
Так далеко він ще ніколи не заходив, але Смокерові ні в якому разі не можна було про це дізнатись. Парубок скопіював посмішку Ейса «для флірту», з-під брови поглянув на чоловіка, що продовжував стояти навпроти, та протягнув до нього руку.
− Можеш дати мені свій телефон? Нам треба, напевно, обмінятися номерами, щоб обговорити потім деталі… Побачення. Я запишу тобі свій, а потім подзвоню, і в мене буде твій номер. Домовились?
Смокер дістав з кишені телефон (на диво сучасний, Сабо чомусь уявляв, що в чоловіка буде якась старезна Нокіа), розблокував його та віддав блондину. Хлопець швидко вбив свій номер, зберіг його та почав виклик, потім скинув його та повернув Смокерові телефон.
− От, тепер в нас є телефони одне одного. Можливо, завтра наберемось і домовимось про зустріч? В мене завтра, цей, вихідний, було б добре зустрітись та посидіти десь разом. Що думаєш?
Чоловік кивнув, але нічого не сказав. Ще декілька хвилин вони стояли та просто дивились одне на одного. Дивно, але це не було ніяково і не відчувалось чимось ненормальним – здавалось, вони створили мовчазний пакт про те, що обом дозволено дивитись одне на одного, скільки завгодно, можливо, щоб наступного разу перед «побаченням» було простіше знайти одне одного у натовпі.
Тишу порушив голосний вигук з кухні – зміна в Смокера вже давно закінчилась, але комусь була конче необхідна його допомога. Пекар ще раз поглянув на блондина, кивнув йому та пішов до будівлі.
Як тільки спина чоловіка зникла за дверима, Сабо стрибнув на місці та затрусив руками – боже, в нього дійсно буде побачення, і не з абиким, а з найсексуальнішим чоловіком у Всесвіті! Так, сьогоднішній день очевидно закінчувався надзвичайно добре.
Блондин дістав з кишені телефон та навушники, натягнув шапку нижче на обличчя та пішов до зупинки.
Не стримуючи емоцій, Сабо підстрибнув та почав мугикати собі під носа:
− Бо-о-о якщо між на-а-ами, не буде дра-а-ами, про нас вже не зніматимуть кіно-о-о!
На зупинці очікувано нікого не було. Хлопець всівся на лавку та відкрив чат з новим номером, надіслав сердечко та відключив телефон. День був надзвичайно насиченим, і втомлене тіло просило відпочинку. Сабо позіхнув – що б там Ейс не казав, іноді з незнайомцями варто було говорити. Особливо, якщо цих незнайомців звати Смокер.

обов’язково послухайте грайлист прекрасної пані ґвен отут-о https://open.spotify.com/playlist/1IEJJhcfGTFILlYZI0EAjO?si=HEq_ZvjJTHShvhE32ufkzw&utm_source=copy-link

посилання на профіль у твітері https://twitter.com/im_not_yourtoy