Долоні

Вілл звик до спонтанних дотиків Ганнібала. До його широких долонь з чіткими лініями вен на тильних сторонах – дбайливих, міцних, теплих, ласкавих. До близькості, яку собі дозволяв доктор. Та Лектер не був психіатром Ґрема у прямому сенсі цього слова, тому його тактильний голод не здавався чимось неприпустимим. Чоловіки просто розмовляли. І з кожною розмовою Вілл пізнавав себе глибше і глибше. І ці почуття, про які профайлер поки не міг сказати Ганнібалу, росли у стражденній душі. Кожен раз, як Вілл дивився на Лектера, той теж дивився на Ґрема – проникливо та інтимно. Вілл відчував, як його ретельно зведені бастіони руйнуються під цим доброзичливим лагідним поглядом. Пофайлер так довго ховався від усіх довкола, що ніяк не міг усвідомити, чому саме Ганнібалу вдалося здобути його прихильність. Чи вже симпатію? Ґрем намагався собі пояснити, що це ненадовго. Та коли Лектер торкнувся долоні Вілла, стало зрозуміло, що Ґрем прив’язався до психіатра.

– Дякую, – говорить Вілл пізно ввечері, коли нахабно приходить додому до Лектера. Той готує чай і простягає гостю. Рука Ґрема ніби випадково торкається пальців Ганнібала. Ласкаве тепло розтікається всередині, тремтливі брижі емоцій відгукуються в серці приємним щемом. Вілл не знаходить пояснення цим відчуттям, боїться їх, за звичкою відгороджується і зосереджує увагу на чашці з чаєм.

Він прийшов, бо прокинувся десь посеред дороги. Розгублений, дезорієнтований, Вілл таки дійшов до свого дому, вдягнувся й поспішив до Лектера. Той, певно, вже зібрався спати, бо відчинив двері у халаті. Ґрем відчув сором за цей візит. І тепер сидів, картаючи себе за спонтанне рішення.

Дивно, та він більше ні про кого, крім Лектера, не подумав.

– Що тебе привело в такий пізній час? – доктор кинув швидкий погляд на годинник. Сів поруч. Ґрем буквально відчув тепло його тіла. Майже забув про кошмари, що тривожили його більше тижня. Наче Ганнібал був його охоронцем, що оберігав від злих жартів уяви профайлера.

– Мої думки… я… – Ґрем провів рукою по обличчю, глибоко зітхнув і швидко глянув на Лектера. – Відколи Джек став одержимий Чесапікським різником, я ніби втрапив під прес, що тисне і тисне на мене у намаганні стати таким же одержимим. Я переглядаю матеріали — знову і знову. Дивлюся на фотографії понівечених тіл, намагаючись зрозуміти, хто чи що ховається за межами мого зору. Я майже не сплю, я постійно думаю про вбивства, хочу побачити різника і…

– Спокійно, Вілле, – Ганнібал легким рухом кладе долоню на плече співрозмовника. Профайлер ледь відчутно здригається і несвідомо підсовується ближче до рятівної долоні. Стає легше, спокійніше. – Ти надто стомлений. Маєш відпочити.

Долоня підіймається вище до шиї. Ґрем прикриває очі. Кутики губ смикаються вгору в подобі посмішки. Він відчуває, що Ганнібал дивиться на нього — допитливо і чуттєво. Навіть в уяві профайлер бачить погляд Лектера. З цим чоловіком можна не боятися бути собою. Бути слабким і беззахисним.

– Я не хочу додому, – бурмоче Ґрем, хитаючи головою. А рука Ганнібала тим часом пестила його щоку. – Можна, я залишуся? Будь ласка. Я не маю більше нікого, хто б мене так слухав, як ти.

Долоня на щоці. Пальці погладжують вилицю. Ґрем майже засинає. Майже заколисаний і в безпеці.

– Залишайся, Вілле, – голос Ганнібала лунає десь на периферії свідомості й несвідомого, – я принесу покривало.

Профайлер киває. Чи думає, що киває, бо сон вже заволодіває ним. Тож йому складно контролювати себе, свої рухи чи слова. Шепоче:

– Вибач, що прийшов. Я не знав…

– Все гаразд, – каже Лектер. Плечі Ґрема огортає тканина. – Я завжди радий тебе бачити, Вілле.

Профайлер повністю засинає. Чи то у сні, чи в реальності промовляє:

– Певно, ти мені подобаєшся, Ганнібале…

***

Вілл прокинувся, не розуміючи, звідки взявся аромат кави. Розплющив очі. Усвідомив, що знаходиться у вітальні Ганнібала.

Отже, вчора Ґрем насправді пішов до психіатра, бо йому стало важко впоратися зі своїми кошмарами.

Стало ніяково.

Лектер заходить у вітальню з двома чашками кави. У довгому халаті зі злегка скуйовдженим волоссям він виглядає таким домашнім і рідним. Профайлер ніби опинився там, де мав і з тим, з ким мав бути. Він зажадав, аби цей ранок не закінчувався.

– Доброго ранку, Вілле, – Ганнібал посміхається. Ґрем повертає невпевнену посмішку. Приймає простягнуту чашку. Вдячно дивиться на співрозмовника.

– Я вчора так швидко заснув, – каже профайлер. Його голос все ще сонний. Лектеру подобається цей затишний Вілл, котрий вкритий його покривалом і сидить у його домі.

Зараз Вілл належить лише Ганнібалу — фізично, ментально і духовно.

Доктора тішить така думка.

– Я радий, що ти відпочив, – говорить доктор, – тому не хвилюйся через це. Джек надто сильно на тебе тисне. Варто натякнути йому щодо цього.

– Не треба, – заперечує Ґрем, – я впораюсь.

Він відпиває каву і машинально облизує губи. Профайлер часто так робить. Лектеру це подобається. Доктор сідає ближче і кладе руку поверх долоні Ґрема.

– Але якщо знадобиться підтримка — можеш розраховувати на мене, – каже Ганнібал.

Вілл вже щиро усміхається, а Лектер милується ним. Довгий погляд — очі в очі — робить атмосферу трохи напруженою, трохи хвилюючою, трохи інтимною… Вілл мовчить. Йому зараз так добре. Ніби всі його страхи, переживання, галюцинації й жахи лишилися в минулому житті, про яке варто просто забути.

– Я вчора нічого не вчудив, коли заснув? – питає профайлер.

– А ти не пам’ятаєш? – у свою чергу цікавиться Ганнібал, котрий, на відміну від співрозмовника, пам’ятає кожну дрібницю зі вчорашньої розмови.

– Ні, не дуже, – зізнається Ґрем, – знаю лише те, що мені цієї ночі не снилися кошмари. Дякую тобі.

– За що? – дивується Лектер.

Замість відповіді Вілл бере його руку в свою й торкається тильної сторони губами. Ганнібал затамовує подих, бо це дуже неочікувано з боку профайлера. Вловлює слова:

– За все.

І усвідомлює, що Вілл теж йому небайдужий.