Пропозиція

До минулого слід ставитися безжально та спокійно. Ті удари, які нас вбивають, не мають значення. Мають значення лише ті, після яких ми вистояли та живемо.

Стівен Кінг

 

 

 

*1*

Лише стрес допоможе усвідомити суть речей. Маленький механізм годинника давно заведений, але тепер стрілки звернулися назад, безповоротньо. Залишилося три хвилини… Дві… Хтось одного разу сказав, що для того, щоб здобути волю, треба спочатку померти. Смерть – це дар. Життя неминуче закінчиться. Це лише питання часу і з віком подібні події легше сприймати якоюсь буденністю.

Юнгі знаходиться на оглядовому майданчику Емпайр Стейт Білдінг. Тут, навіть у таку пізню вечірню годину, дуже сильний поривчастий вітер. Внизу величезний людський мурашник, освітлений павутинням різнобарвних мерехтливих лампочок. Кожен кудись поспішає. Вгорі спокійніше, ніж унизу. А втім, яка різниця, якщо все життя — лише ярлики, навішані для більшої зручності? Що, якщо всі придумані системи лише начерки для спрощення життя, щоб зробити його якось зрозумілішим. Люди заганяють себе в рамки, вважають себе мало не творцями, абсолютом, забуваючи, що незмірно нікчемні.

Перегнувшись через огорожу, Юнгі відчуває запаморочення та міцніше охоплює долонями холодний метал. Серце ненадовго завмирає, а потім адреналін, що з’явився на зміну страху, ударяє в мозок і з’являється полегшення. Біль, ніби паразит, пожирає зсередини, залишивши лише скупчення гидоти, від якої його верне. Покінчити б із нею якомога скоріше.

Якби у Юнги був батько, можливо, все було б інакше. Його він майже не пам’ятає. Хіба лише за парою фотографій, випадково знайдених у старому фотоальбомі мами. Високий, стрункий чоловік, одягнений у варені джинси та жовту вінтажну футболку з написом на кшталт «life is good». Він обіймає маму, а за їхніми спинами видна вивіска кінотеатру. Вони щасливі. Але через кілька років після народження Чонгука він звалить, залишивши матір із дітьми на руках. Мабуть, відчує, що народив невдах двадцять першого століття. Яблучко від яблуньки, так, боягузливий подонок? Інших виправдань немає. Але для маленького Юнгі батьки виглядають мудрими і завжди кажуть правду. Для нього вони мало не боги, поки одного прекрасного моменту один з них не стає зрадником, а інший бачить у хлопчику одну з причин, через яку життя покотилося в тартарари. Матері, у свої двадцять два, доводиться влаштовуватись на другу роботу, щоб не залишитися на вулиці.

Тепер юнакові двадцять дев’ять, і наче все непогано, але все одно щось не так. Часом йому здається, що життя – це розкіш, на яку він не заслуговує і просто живе на автопілоті, чекаючи зручного моменту, коли ж. Інший на його місці не скаржився б. Робота в престижній компанії, апартаменти з чудовим краєвидом на Велике Яблуко. Але він, щовечора повертаючись додому, мріє лише про те, щоб черговий день, якщо пощастить, став останнім. Це ж так легко – заснути та не прокинутися. Або потрапити під колеса автомобіля на перехресті. Рідні, звісно, сумуватимуть, але яка різниця. Він все більше почувається невидимкою і часом це почуття стає нестерпним.

Люди часто завдають болю тим, кого люблять. До того ж, давно вже не цінують те, що мають. Любов? Що це? Тремтливе, з благоговінням ставлення до другої половинки сучасному поколінню навряд чи знайоме. Декілька хвилин задушливих пихкань десь у кабінці туалету нічного клубу стали священним обрядом пошуку. Результат не виправдав очікування? Нічого, адже є ще стільки варіантів! Ось що таке тепер “кохання”. Дешеве, брудне, просочене сигаретним димом, пойлом та наркотою. Сім’я не головне. Робота поневольняє, кар’єра замінює родинні зв’язки. Гроші і те, на що вони витрачаються, – діти. Жага наживи засліплює суспільство. Замість бога – провальні сутності з надприродними здібностями.

Першим дзвінком до депресії стає втрата. Авіакатастрофа боїнгу 737 під Афінами позбавляє Юнгі дорогої для нього людини. Яка іронія … Він все своє життя вважає себе обділеним і ось, нарешті зустрівши споріднену душу, майже відразу ж втрачає її.

«Каже диспетчер. Щоб підготуватись до непередбаченої ситуації, прийміть, будь ласка, аварійне положення ».

До катастрофи може призвести проста помилка механіків під час огляду літака: під час перевірки одного з ілюмінаторів пропущено важливий болтик, від якого може залежати все.

«У разі надзвичайного стану складіть руки в молитовному жесті і моліться».

Інженери не перемикають в автоматичний режим тумблер, що регулює тиск у кабіні після наземних випробувань на непроникність. Літак потрапляє до зони турбулентності. Частина кріплень відпадає.

«Бажано, напівголоса. Щоб не заважати решті пасажирів».

Розгерметизація. Чути свистячий звук. Витік повітря. Зрештою обшивка розривається, пілоти непритомніють від нестачі кисню, а лайнер, виробивши паливо, врізається в гору неподалік від селища Грамматіко, розпоровши черево. Ніхто не виживає.

«Синку, не грай із гострими предметами. Ти можеш поранитися». Будучи маленьким, Юнгі часто чув від мами подібні зауваження, але не завжди прислухався до них. На зап’ястках у людини досить ніжна шкіра. Холодний метал впивається у тканини, приємно обпалює, розтинає. Кожен шрам має свою історію. Найперший він завдав собі саме після тієї трагедії. Просто так заради інтересу. Вид крові, що витікає з рани, заворожує хлопця, і він, не втримавшись, злизує крапельку. Солона, з металевим присмаком.

 

Цілими днями неможливо вгамувати тривогу. Нічні кошмари не дають спокою, і щоразу все повторюється знову і знову. Він ненавидить себе за це. Лайно трапляється, коли всередині перегорають батареї та система дає збій. Особливо коли із дзеркала дивиться не власне відображення, а ходячий труп. Шкіра та кістки, одяг висить мішком. Сірого відтінку обличчя нагадує зморщене яблуко. Темні кола під очима вже не муляють погляд. Усміхнутися не виходить, як би не намагатися. Той Юнгі у дзеркалі відповідає змученою, натягнутою гримасою. Хвилювання, що він не зможе знайти спосіб видертися з власного болота, лякає хлопця. Щоб уникнути збоїв, необхідно тримати свій комп’ютер у тонусі. Як останній наркоман сидить на антидепресантах, прописаних терапевтом. Перша консультація і той каже, що важко розуміє те марення, яке несе його клієнт. Ха! Мін і сам себе не може зрозуміти, а лікар радить вести активне життя і займатися спортом. Чи хобі якесь знайти. Як все просто, виявляється. Тепер все точно піде по-іншому.

Седативні стають основною дієтою. Легше, коли погані думки йдуть. Але як хочеться по-іншому позбавлятися стресів… Мін не спить уже близько півроку. Варто заплющити очі, як спливають образи. Вони тиснуть на мозок, змушуючи задихатися від страху. Прокинувшись посеред ночі, доводиться тягнутися до пляшки, щоб заспокоїтися. І так по колу.

Якби була його воля, він повернув би все назад. Виправив би помилки, якби була така можливість.

«Зроби крок. Не бійся… Давай. Це не так уже й страшно. Ти не відчуєш болю», — нав’язливо шепоче внутрішній голос.

Жити болючіше, ніж вмирати.

*2*

Юнги досі важко повірити, що він уміє кричати так голосно, але посаджене горло доводить протилежне. Мурашки строєм пробігають тілом. Серце колотиться так сильно, ніби норовить вирватися назовні. Вуха закладає, голова розколюється, повітря не вистачає, і він, наче риба, викинута прибоєм на берег, жадібно намагається вдихнути якнайбільше. Здається, ніби він лише на секунду торкається щокою подушки і йде в сновидіння, як його виштовхують. Бігль Санні, що спав поруч, розліплює повіки і сонно витріщається на господаря, схиливши голову набік. Він уже звик, але все одно щоночі приходить у ліжко, притискаючись теплим боком до хлопця, заспокоюючи.

Знов кошмар. Він сниться все частіше, обростаючи новими подробицями. Гарячий літак, крики та паніка всюди. Обгорілі тіла пасажирів навколо. Надія врятуватися згоряє, розлетівшись попелом.

Між сном і дійсністю світ здається таким далеким, ніби хтось включає старий фільм, кіноплівка якого стирається з часом, і все, що відбувається, сприймається крізь пелену. Довгий час Юнгі боїться лягати, побоюючись, що минуле знову обрушиться на нього, подібно до снігового кома. Буде чудово, якщо тут, цієї самої хвилини, в його кімнаті з’явиться агент Джей з «Людей у чорному». Він викрутить свій прилад на максимум і раз! Яскравий спалах засліплює, а непотрібні спогади зникають.

Якийсь час Юнгі просто сидить, намагаючись упорядкувати розум. Він безпорадний. На підлозі лежить трохи потертий, «Бійцівський клуб». Книга випадає з його рук, коли йому вдається ненадовго подрімати й так і залишається лежати розкритою, із зім’ятими листами. Варто поринути в нову історію як повіки злипаються, тіло розслаблюється — і ось уже зовсім інша людина. Можна побувати в шкурі відв’язного хулігана або контрабандиста, що борознить простори космосу. Якби хтось спитав у нього, кого він хоче побити, Юнгі відповів би не роздумуючи: самого себе. Віддубасив би, щоби відчути хоч щось.

Місячне світло падає на старе коричневе піаніно, що стоїть біля вікна в кутку кімнати, і залишається лежати там, подібно до тонкої примарної вуалі. Музичний інструмент переходить у власність Міна від попереднього господаря, коли вони з молодшим братом кілька років тому переїжджали із Сеула до Нью-Йорка. Чонгук з дитинства прив’язаний до старшого брата ніж до матері та сестри і коли той отримує пропозицію від компанії про переведення в інше місто, напрошується поїхати разом.

Юнгі розуміє, що заснути знову навряд чи вийде. Пальці ковзають по гладких клавішах, і кімната наповнюється тихою мелодією з нотками світлого смутку. Перше кохання… Прикривши очі, хлопець згадує, як будучи маленьким, не розумів, що це таке і як уперше просіли клавіші під дитячим пальчиком, видаючи чарівні звуки. Перед очима спливає спогад, як у той момент у його грудях щось тьохнуло. Тепер йому доводиться виливати свій біль у творчість. Ось його хобі. Музика, написана болем, стає віддушиною.

Санні, заскуливши, зіскакує з дивана. Обійшовши навколо піаніно, собака стає на задні лапи, кладучи передні на коліна своєму другові. Він жалібно заглядає в очі і тицяє мокрим носом у руку.

— Ну, що ти так дивишся? — Юнгі чухає його за вухом. На подяку на ласку пес лиже гарячим язиком долоню.

— Знов кошмари? — стурбований голос, що раптом пролунав, змушує різко обернутися. У дверному отворі видно скуйовджену голову. Чонгук протирає пальцями заспані очі, жмуриться, намагаючись звикнути до сутінку. — Я чув, що ти кричав.

— Що? Ні, просто не можу заснути — хлопець намагається відмахнутися, але виходить неправдоподібно. Юнгі вважає, що йому пощастило з братом, і водночас ні. Чонгук гіпертурботливий, упертий і доти, доки не дізнається правду, з розпитуваннями не відчепиться.

— Ти можеш брехати будь-кому, але не мені. Я вже вивчив твої звички за ці місяці, — молодший підходить ближче, спершись на піаніно і дивиться на брата. Губи перетворюються на тонку нитку і у відповідь отримує незадоволене зітхання. Він м’яко торкається плеча, затримуючи погляд. У голосі чути тривогу.

— Ти вбиваєш себе, і я не піду.

— Слухай, я, правда, дуже ціную твою турботу, але інколи це напружує.

Ох як Юнгі хоче зараз побути наодинці із самим собою, але неакуратно підібрані слова розпалюють брата.

— Напружує? Ти егоїст! — Чонгук в серцях ударяє долонею дерев’яний бік старого інструменту, але помітивши, як при цьому здригається його співрозмовник, бере себе в руки. — Вибач, не стримався.

— Ти гадаєш, я не наляканий? — Огризається у відповідь Юнгі. — Я намагаюся зробити хоч щось! Але мої спроби марні.

— Доки не поглянеш на ситуацію з іншого боку, вихід ти не знайдеш.

— Чонгук…

— Все своє життя Чонгук!

В очах хлопця видно сум, змішаний зі злістю. Намагатися врятувати Юнгі рівносильно спробам відкачати потопельника, у якого на шиї мотузка із прив’язаним до неї каменем. Марно.

— Я просто не хочу грузити тебе зайвий раз, — бурмотить Юнгі.

— Так, ти справді поводишся як повний кретин.

— Виговорився?

Одна брова трохи піднята, а руки схрещені на грудях. Чонгук не вірить.

— Гаразд. Я сумую. Здається, що він десь поруч. Іноді в юрбі бачу його обличчя, чую голос. Все це розриває голову… — Юнгі журиться і відвертається від брата. Рука знесилено падає на клавіші, на що інструмент відгукується важким басом. — Мені страшно.

— Ти не один. Я завжди буду з тобою.

Самотність переслідує його, навіть якщо поряд брат. З одного боку, бути самотнім — чудова штука. З іншого боку — доти, доки не згадаєш його причини. Юнгі ніби перебуває в кімнаті, повній людей, але ніхто його не бачить.

— Давай зробимо так, — після недовгої паузи Чонгук сідає поряд і продовжує. – Спробуй обдурити себе. Щоразу, коли тобі погано, згадуй найкращі моменти.

— Ти гадаєш, що це може допомогти? — гірко посміхається брат. — Я щоразу скочуюсь у цю яму, з якої не бачу виходу. Не має значення, про що думаю. Це лайно наче в’їлося в мозок.

Чонгук замовкає, опускає погляд. Юнгі знову був різкий.

— Мама мені одного разу порадила дещо… — невпевнено продовжує він тихим голосом. — Я зараз.

Промовивши це, Чонгук залишає кімнату і незабаром повертається, несучи на підносі пару кухлів чаю, наповнюючи кімнату смачним ароматом трав.

Нині не найкращий час для підтримки розмови. Котелок не варить, щоб видати щось зв’язне, тому Юнгі наважується вислухати і не перебивати брата, чого б той не сказав.

— Знаєш, я нещодавно подивився мультфільм «Душа» і він наштовхнув мене на певну думку, — каже він. — Це історія про музиканта, який потрапив у потойбічний світ. Про життя до та після. Щоб продовжити жити, потрібна іскра. Те, що було б твоєю рушійною силою.

— Хмм… Реальність — єдине, що є. Немає жодних інших життів.

Іноді Юнгі ловить себе на думці: «Що, якби сталося так, а не інакше». Але не можна вибрати свою долю. Чи все ж таки можна?… Тоді минулий він десь у чомусь явно сильно накосячив і тепер розхльобує наслідки. Принаймні він сам собі не визнається. І не зізнається навіть рідному братові. Він не звик відкриватися. Багатьом через цю рису він здається дивним.

— Я подумаю над цим, — скріпивши серце, все ж зізнається хлопець. Зробити це — начебто відірвати і викинути частину себе.

— Ну ось бачиш! — вигукує Чонгук. І відразу мнеться, ніби наважуючись на щось. — Є ще щось, що я хотів би сказати.

— Що саме? — Запитує Юнгі, роблячи ковток теплого ромашкового чаю. — Якщо це черговий сеанс із терапевтом, то ідея провальна. Не знаю чому, але справа не рухається з мертвої точки.

Ну ось знову. Чому не можна промовчати? Або відповісти по-іншому? Ідея провальна. Звучить ніби «Як ти набрид. Зникни, дай мені спокій». Потрібно брати себе в руки, інакше справа зайде у глухий кут.

— Ні, цього разу без них, — посміхається Чонгук. — Просто уяви. Допустимо, у тебе з’являється шанс повернутися в минуле. Змінити майбутнє. Як би ти вчинив?

– Не знаю, не замислювався. — Мін намагається стримати позіхання, що рветься назовні. – Якби я мав вибір, я б став каменем. Величезним таким валуном, щоб ніхто не зміг зрушити з місця. Це ж чудово, чи не так?

— Все не так райдужно, як я сподівався.

Юнгі задумливо мне перенісся.

— Напевно, це можливо в тому випадку, якщо ти щасливий власник Делореана.

— А я б ризикнув.

— Ну добре, припустимо.

— І ще я хотів спитати, та забув. Усього одна річ. Та біла запальничка від Джіон… Вона все ще в тебе?

— Так, начебто, — знизує плечима Юнгі. — Валяється незаправлена десь у столі. А тебе вона навіщо? Адже ти не куриш.

— Для справи однієї. Домовився з приятелем днями обміркувати дещо. Потім поясню, — він копошиться у верхній скриньці письмового столу. Знайшовши її, він повертається і підбадьорливо плескає брата по плечу. — На добраніч! Ще настане день, коли ми програємо, але не сьогодні. Не забувай про це, — посміхаючись, махає рукою на прощання та зникає за дверима.

Щоразу, коли брат щось придумує, можна чекати на якісь пригоди і тільки бісу відомо, що в нього в голові. Юнги у задумі обводить кінчиком вказівного пальця контури клавіш. Настрій брата ненадовго заражає.

Я обов’язково запам’ятаю твої слова.

Повернутися у минуле, щоб змінити перебіг подій. Хм… Якась нездійсненна мрія утопіста.

Старий годинник показує чотири години ранку.

*3*

19 квітня 2017 року. Середа

Писк будильника вириває у реальність. Юнгі простягає руку і навпомацки відключає його. Тіло затекло. Нарешті, прогнавши залишки сну і сяк-так піднявшись, перевіряє повідомлення у телефоні. Якийсь спам, повідомлення від оператора… І одне від друга, отримане близько п’яти хвилин тому:

8.01  Джун: Начальство сьогодні не в дусі. Загальний збір за годину. НЕ спізнюйся!

Чудово. Значить, час на душ і не залишити Санні голодним є. Відправивши у відповідь коротке “ок”, починає збиратися.

Цей день починається так само, як і всі інші, крім одного — погода вирує. Дощ ллє, як із відра і, здається, зовсім не збирається закінчуватись. Свинцеві хмари закривають небо, краплі барабанять по підвіконню, а вранці свіжий вітер несе запах мокрої землі. Рідкісні блискавки, спалахуючи, прикрашають небо зигзагами, супроводжуючись гучною мелодією грому — незмінним гімном весняних гроз. Юнгі обожнює грози і особливо те, як у такі моменти виглядає небо. Особливо красиво.

З кухні долинає дзвін посуду.

— Доброго ранку, — позіхаючи, вітає Юнгі Чонгука. Аромат кави приємно дражнить, проганяючи залишки сну.

— Ти сьогодні рано, — він відповідає, не повертаючись до нього, продовжуючи чаклувати біля плити. На сніданок сьогодні омлет та тости з авокадо.

— Хто б говорив! — сміється Юнгі. — Сам давно встав? Сьогодні термінові збори, треба бігти, — змінивши в мисці Санні питну воду, насипає свіжий корм. Пес, радісно виляючи хвостом, не примушує себе довго чекати. — Мабуть, щось із проектом. Головне знайти, за що можна причепитися.

— Залишаюся вдома, тож подумав — а чому б і ні? Ось, візьми, це тобі, — Гук простягає пакет зі свіжим випеченим вівсяним печивом. — Я додав корицю та яблука, як ти любиш. Вирішив спробувати новий рецепт.

— Апетитно!

— Сам поснідай нормально, а?

— Вибач. Щоправда, поспішаю. Обіцяю в обідню перерву зателефонувати!

Юнгі на ходу з’їдає сніданок, люб’язно приготовлений братиком, запиваючи кавою.

— На ось, я ще й перекус зробив, щоб голодним не залишився.

— Дякую, — Юнгі натягує шкіряну куртку, за нею — черевики. — А ти чому сьогодні не на навчанні?

Брат здивовано таращиться на старшого.

— Забув?

Юнгі плескає себе долонею по лобі.

— Точно! Ти ж випустився. Чорт, я так і своє ім’я скоро забуду, — зітхає він, перекидаючи через плече ремінь сумки. — Не сумуй!

— Гей, а парасолька?

Але Юнги цього не чує. На годиннику пів на дев’яту і думки тільки про одне — не запізнитися. Погода сьогодні не для байка, доведеться брати таксі. Якщо спіймати зараз, то до дев’ятої якраз буде на місці. Натиснувши кнопку ліфта, приймається чекати. Індикатор спалахує і ліниво починає відлік поверхів. Тринадцять… Дванадцять… Одинадцять… Десять.

Зайшовши до ліфта, набирає Намджуна. У слухавці лунає бадьорий голос.

— Дружище, я вже думав ти під зливу потрапив і розтанув. Ти де?

— Скоро буду. А якщо ні, прикрий, ладно.

— Та гаразд, ще встигаєш! — заспокоює він. — Чорт, мабуть, у них там у канцелярії труби конкретно прорвало.

Тихенько дзенькнувши, ліфт відчиняє двері на першому поверсі і хлопець, піднявши комір куртки, виходить на вулицю. Здається, стає ще темніше. Дороги, наче мокрі дзеркала, відбивають сірий ранок і явно слизькі. Погода явно не для байка.

— Слухай, а що сталося?

Відповідь Намджуна заглушає шум автомобілів, що проїжджають повз, але Юнгі встигає розчути такі слова як «помилка» і «терміново».

— Вибач, погано чути.

— Кажу, вони знайшли якусь нестиковку у програмі.

Юнгі, помітивши далеко жовтий автомобіль, затискає плечем телефон. Перехопивши пакет, піднімає вільну руку, сподіваючись, що водій його помітить. Мимо проноситься лихач, що примудрився потрапити в калюжу, піднявши хвилю і ледь не оббризкавши. Я встигаю відскочити убік. Таксі ж зупиняється через дорогу.

— Не знаю. Дізнаємося трохи пізніше, яка муха вкусила нашого директора.

— Зрозумів. Хвилин за п’ятнадцять буду на місці.

Припинивши розмову, Юнгі щільніше кутається в куртку. Краплі стікають за комір з мокрого волосся, холодять, змушуючи їстися. Здається, Чонгук згадував парасольку… «Нема часу повертатися, інакше не встигну».

Подумки лаючись, він озирається на всі боки. Світлофор перемикається з червоного на зелений. Ще раз переконавшись, що шлях вільний, прямує до таксі.

Ще один дзвінок стільникового застає не вчасно. Не зменшуючи кроку, хлопець дістає його, щоб натиснути «відбій», але бічним зором помічає чорний об’єкт, що швидко насувається до нього. Юнгі не встигає відступити і останнє, що пам’ятає — скрип шин, оглушливий звук гудку, якийсь удар, за яким послідував яскравий спалах… а потім пустка.

Темрява оточує з усіх боків. В’язка, тягуча, вона ніби намагається затягнути у свої тенета. Тиша тисне. Юнгі намагається сказати щось, але не чує навіть свого дихання. Крізь пелену ледве видніється неясне світло і дорога. Куди вона веде і звідки? Місце, віддалено здається йому впізнаваним і водночас незнайомим.

Робить крок уперед, але ноги не слухаються. М’язи ніби заповнюються свинцем, не даючи поворухнутися. Тіло ніби зовсім чуже. Насилу зробивши зусилля і пройшовши ще пару кроків, він здивовано оглядається на всі боки.

Куди, чорт забирай, я потрапив, і що відбувається? Голова розколюється. У вухах невпинно дзвенить.

Як довго він тут? Можливо, проходить лише кілька хвилин, а можливо рахунок йде на години або навіть дні.

Юнгі стає не по собі. Страх паралізує, але піддаватися не можна.

Раптом щільну пелену прорізає засліплююче світло фар і гудок, настільки сильний, що здається ось-ось лопнуть барабанні перетинки. В останній момент прикривши очі рукою, він встигає ухилитися. Повз проноситься чорний автомобіль і, блиснувши гладким боком, зникає у темряві. Юнгі проводжає його поглядом. Там щось є. Аби тільки дійти, щоб вистачило сил дістатися туди, де нещодавно зникла та чорна машина. Головне, дійти…

Зібравши волю, що залишилася, в кулак, він повільно крокує в темряву. Незабаром вона повністю поглинає його.

/end of flashback/