Прокляття

Лише місячне сяйво висвітлювало поле червоних квітів, що розпускалися. Над ними, мов сніжинки, вилися метелики. Це не що інше, як душі, які здобули в цих місцях спокій. Від подиху вітерця сколихнувся квітучий лікорис, і рівнина по обидва боки Шляху Мертвих стала нагадувати море. Десь із сусіднього дерева на стежку сів ворон, через що метелики, наче злякавшись його прибуття, розлетілися в різні боки.

Крім одного. Він більший за інших і сидів біля краю дороги, склавши рвані крильця. Він і радий би злетіти, але не в змозі зробити це. Птах, стрепенувшись, розправив крила, і в цей момент квіти лікорису один за одним почали перетворюватися. Пелюстки поступово наповнювалися світлом. Спочатку слабко, а потім сильніше доти, поки червоне світло не охопило всю галявину. І тоді пролунав голос: «Через сотні років, коли настане твоя година, твій порятунок прийде у цей світ – лікорис знову зацвіте. І лише тоді ти зможеш звільнитися. До того часу вам не судилося наблизитися один до одного, хоч ви і будете разом».

*1*

ЧОСОН, 1397 РІК

Він покривав дорогу за собою трупами. Вбивати і грабувати йому було насолодою, і він давно збився з рахунку. Сотні, тисячі, сотні тисяч… Для нього не мало жодного значення. Він просто нещадно різав горлянки ворогам, перерубував їм кістки. У цьому танці смерті переможець був лише один. Руки та меч його тонули в ріках крові, що й не відмитися.

Навколо, куди не глянь, панувала смерть. Ті, кого вона ще не встигла прибрати у свої кістляві руки, чекали своєї долі просто неба. Наче змилосердившись, небеса послали дощ. Прохолодні краплі полегшували страждання поранених і обмивали обличчя, забруднені кров’ю впереміш із багном. Наповнені болем стогін і крики, брязкіт мечів і вигуки солдатів, крик стерв’ятників, що кружляли над тілами полеглих воїнів і коней, зливалися в одну какофонію. Падальники вже передчували багате бенкетування, яке дістанеться їм після бійні.

«Все заради Вас, Ваша Величносте. Ваші зрадники отримають по заслугах», — думав Кім Техьон, в черговий раз пронизуючи мечем груди неугодного, що попався під руку. Чоловік дивився на молодого командира очима, сповненими жаху та благання, а рот, з куточка якого стікав темний струмок, розкрився в німому крику. Всадивши меч ще глибше в груди, Техьон провернув його, після чого відпустив тіло.

— Подальшу твою долю вирішать падальщики, — зневажливо кинув він, дивлячись зверху вниз на бездиханного. — Годишся тільки на корм.

Наступної секунди його меч забрав життя ще одного нападника. І ще одного. І от того, у якого обличчя було поцятковане шрамами. Техьона не можна було обдурити. На полі бою він почував себе хижаком, здатним випереджати супротивника на кілька кроків уперед. Страху та хвилювання не було. Лише азарт, що біжить річкою по венах.

Повітря було просякнуте гаром, а іскор від вогню було більше, ніж зірок на небі влітку. Село палахкотіло. Полум’я перекидалося з даху на дах, солдати відбирали у матерів, що плакали, їхніх чад, після чого кожен розправлявся з жінками по-своєму: вбивав або ґвалтував, перш ніж позбавити життя. Дивлячись на безчинства, що творяться навколо, Техьон згадав слова свого друга. «Зрадників шкодувати не можна». Він почув їх кілька років тому, коли на головній площі за наказом короля стратили молодика, який мав сміливість посіяти зерно заколоту серед мешканців столиці проти чинної влади.

«Якщо я приведу повелителю якнайбільше полонених, він щедро винагородить мене», — посміхнувся Техьон. Серед диму і вогню він побачив як майорить королівський штандарт. Перемога була на їхньому боці, і це додало впевненості. Перехопивши рукоятку меча, Техьон з криком кинувся на супротивника.

У цей час трирічний малюк, тремтячи, тулився до грудей старшого брата, боячись зайвий раз схлипнути, щоб королівська армія не знайшла їх. «Королю скрізь здаються зрадники, — згадав Чонгук слова літньої жінки, яку він нещодавно зустрів на ринку. — І нерівна година, коли його кара торкнеться нас. Пам’ятай мої слова, синку».

Через щілину в укритті він чудово бачив божевільних вояків, що напали на їхнє село. Батьківська стайня була порожня вже кілька років після того, як він вирішив продати двох молодих жеребців. Тепер же це був сарай, де сімейство зберігало врожай та побутове начиння. Через кризу перед старшим Чоном упав вибір: або тримати породистих коней і невдовзі померти з голоду, або продати їх комусь багатшому і забезпечити сім’ї проживання.

— Вони мають бути десь тут, – долинув зовні голос одного з гвардійців. — Старого я вже закінчив. Подивися там.

— А мати? — спитав другий хриплим голосом.

— Стара сука, мабуть, ховається десь із ними. А може, вже здохла у пожежі. Шукай хлопчиків.

Чонгук не роздивився, куди вказав чоловік, але щось нагадувало йому, що пересидіти не вдасться. І побоювання його було виправдано. Якщо його правда розкриється, то йому не зносити голови. Та й Чиміну теж. Але зараз він більше переживав не за себе, а за брата, якого він, як і раніше, обіймав, погладжуючи долонею по спині. Малюк, здається, заспокоївся і задрімав, стискаючи в кулачці тканину жилетки старшого брата. Серце в грудях Чонгука занило. Крім нього, у Чиміна більше нікого не залишилося. Коли гвардійці увірвалися до їхнього дому та вбили батька, хлопець одразу зрозумів, що сталося. Схопивши молодшого, він через вікно переліз на подвір’я і, озираючись на всі боки, перебіжками дістався стайні. Після чого замкнув двері зсередини.

Сидячи в кутку, з одного боку прихований тюками соломи, а з іншого — стінкою, він пошепки промовив, звертаючись до брата, заспокоюючи їх обох.

— Не хвилюйся, малий, вони нас не чіпатимуть. Дядько обіцяв допомогти. Нам потрібно дочекатися сигналу.

Він знову визирнув у щілину. Прямо на очах Чонгука спалахнуло дерево: полум’я поповзло по гілках, поки нарешті повністю не вдягнуло його в жовто-руду мантію. У цьому світлі Чонгук помітив вершників, що наближаються. Відблиски вогню грали на їхній зброї та латах. Він напружив зір, щоб краще розглянути їхні обличчя, порахувати. Від довгого перебування у не дуже зручній позі ноги затекли, і тепер м’язи неприємно нили. Може, серед них є і Техьон?

*2*

Техьон. Його близька людина. Його захист. Його таємниця.

Вони познайомилися ще, будучи дітьми, коли Чонгук, не маючи в кишені пари монет на купівлю рисового коржика, вирішив відволікти хлопця продавця. Непомітно сунувши одну в кишеню, він почав тікати. Але не встигнувши пробігти і кілька метрів, врізався в когось. Хлопець був як дві краплі води схожий на того, якого він щойно зустрів на ринку.

— Тобі не обов’язково красти. Наступного разу просто звернися до мене, і я пригощу тебе, — всміхнувся він. — Ти ж Чонгук, правда? — Чон кивнув, а хлопець простягнув долоню. — Приємно познайомитися, мене звуть Техьон.

— Як ти так швидко встиг обігнати мене? — Хлопець раптом розреготався.

— Той хлопець, Хан, — пояснив Техьон. — Мій брат. Нас часто плутають, хоч ми різні. Наприклад, моє волосся неслухняне і постійно скуйовджене, як би я його не причісував. А його шевелюрі будь-яке дівчисько позаздрить.

Час йшов. Хлопчаки росли, часто проводили час один з одним. Техьон, на правах старшого, навчав молодшого на два роки Чонгука стрільбі з лука. Той, у свою чергу, верховій їзді, показуючи, як доглядати тварину і як правильно триматися в сідлі, щоб не вилетіти, якщо кінь почне брикатися. Коли Техьону виповнилося п’ятнадцять, він вступив у дозор, а о дев’ятнадцять за хорошу службу отримав підвищення до гвардійця. Він став військовослужбовцем привілейованої частини військ. Елітою. Зустрічі з Чонгуком стали рідкісними, що засмучувало останнього. Адже Чонгук, на відміну від Техьона, залишився простолюдином, а таке спілкування серед еліти засуджувалося. Особливо їхнє спілкування.

— Ми могли б зустрічатися десь, де нас ніхто не знайде, — сказав Чонгук під час однієї із зустрічей. Він хотів залишитися з ним наодинці і якнайдовше не відпускати. Техьон хотів того ж. Вони вже давно відчували одне до одного щось більше, ніж дружбу. — Я знаю одне місце.

*3*

Двері ззовні кілька разів смикнули. Потім уже знайомий Чонгуку сиплий голос промовив: «Замкнено». Розбудивши Чиміна і показавши йому бути тихіше, він узяв його за руку, і вони обидва тихо, як мишки, перейшли в комірчину. Тут, у маленькому приміщенні серед павутиння та старих гнилих дощок, важко могли поміститися дві дорослі людини, але для худорлявого Чонгука та його брата це не стало проблемою. Аби Техьон швидше згадав про них. Двері з новою силою смикнули знову.

— Ну, що ти як баба! — гаркнув його супутник. — Дай сюди.

Почувся брязкіт металу. Розрубати стару клямку не складало труднощів, і наступної миті один із гвардійців, якого Чонгук про себе назвав Грубіяном, вибив нещасні двері. Від удару дошки розлетілися на тріски.

— Курчатка, — наспіваючи, протяг Грубіян. — Мамочка вдома. Невже ви не хочете зустріти свою матусю?

Королю потрібна молода кров. Він був схиблений на ритуалах, які нібито допомагають продовжити молодість, і не нехтував нічим. Чонгук це знав. Техьон якось проговорився йому, що дітей, яких збираються силоміць відібрати у селян, перевиховують. І небу відомий спосіб, який вигадає божевільний правитель. Ризикуючи своєю головою, Техьон разом із Гуком і Чиміном збиралися тікати. Але королівська гвардія знайшла їх швидше за нього. Від цієї думки Чонгуку стало до нудоти херово.

— Виходьте, поки я добрий, — Грубіян не вгамовувався, але Чонгук розумів, що його терпіння на межі. По кроках чути було, що чоловік десь близько. Чонгук затамував подих. Здавалося, що час зупинився. Чимін, що стояв поруч, побачив маленького павука, що повзув по його руці, смикнувся і притулився до брата. Через страх комахи він зачепив стелаж, від чого той похитнувся, і старий свічник, що стояв на ньому, зі брязкотом упав на підлогу. Малюк, злякавшись ще більше, тихо шморгнув носом. Перш ніж двері відчинилися, Чонгук встиг прикрити брата собою.

— Так-так-так… — з мерзенною усмішкою на обличчі простяг Грубіян. Він був під два метри на зріст, міцний, а рідка борідка нагадувала мочалку. — Яка зустріч! Чуєш, Сан Ву, підійди сюди. Як гадаєш, яка нагорода належить за малого?

Сиплий навалився на відчинені двері. Малюк одним оком визирнув з-за спини брата.

— Я думаю, Доку Су, — відповів він, посміхаючись. — Достатньо, щоб поділити між собою золото. Ще й на гульки лишиться.

Док Су розреготався.

— Математик із тебе ніякий. Цього вистачить, щоб піти зі служби та забезпечити собі безбідну старість. А цей, — він указав на Чонгука. — згодиться на прислужника. Діти нині дорогі, щоб не скористатися можливістю забрати собі одного. Або навіть двох.

— Горіть у пеклі! — осмілівши, вигукнув хлопець, рукою прикриваючи брата.

— Шо, мерзотнику, жити набридло? — Посмішка з фізіономії Док Су зникла. Чон помітив, як заробили жовна. — Нічого, зараз твою пиху жваво виб’ємо. Ану сюди!

Сказавши це, він рвонув його на себе. Хапа виявилася залізною. Вивернувшись, Чонгук спробував вкусити свого мучителя за руку. Чимін, що залишився в комірчині, розплакався ще голосніше.

— Чорт забирай, ненавиджу дітей, — огризнувся Сан Ву, кривлячись. — Але що вдієш? У цьому житті без грошей нікуди.

Він схопив малюка, який почав плакати сильніше, простягаючи ручки до Чонгука, гукаючи його. Сан Ву, втомлений слухати дитячий плач, ляпасом змусив Чиміна замовкнути. Малюк обм’як у його руках, і гвардієць легко зв’язав його.

Із Чонгуком було складніше. Хлопець кричав, наче змійка звивався в руках солдатів, намагаючись вирватися. Але в рот йому засунули ганчірку, зв’язали руки і ноги, а на голову одягли мішок. Світ поринув у темряву. Він відчував, як його згребли, понесли кудись і скинули на щось тверде. Здається це дерево. І поряд є ще люди.

— Залиште їх мені. Далі я сам із ними розберуся.

Знайомий голос. Техьон! Серце у грудях Чонгука забилось сильніше. Голова почала горіти. Чому ти раніше не прийшов? Чому дозволив це допустити? Що буде далі?

— Дивись, як би з тобою не розправилися, — огризнувся Док Су.

— Забув із ким розмовляєш? – саркастично промовив Техон. – Командир тобі не указ?

— Особисто ти ні.

*4*

Техьон тримався в сідлі гордо. Він радісно посміхався перемозі, передчуваючи городян, що зустрічатимуть його, улюлюканням і оплесками. Через кілька днів, проведених у бою, загін повертався до столиці. Коні втомлено цокали підковами, а ті, хто вижив, йшли поруч, тримаючи поводи. Позаду Техьона їхав віз із полоненими. У кожного на голові мішок, а руки пов’язані за спиною. Ці діти більше не піднімуть бунт проти імператора, не зрадять його і нападуть на місто, як це робили їхні предки. Стануть слухняними агнцями.

Техьон зліз зі скакуна. Його зброєносець проголосив:

— Відкрити ворота Кім Техьону!

Але ніхто зі стражників не рушив з місця.

— Ви не почули? Начальник гвардії повернувся!

Один із стражників вийшов назустріч.

— Вам треба роззброїтися. Такий наказ імператора.

— Як смієш ти наказувати тому, хто вищий за тебе по рангу? — Техьон, що підійшов, зміряв стражника поглядом.

— Нам наказано взяти вас під варту. Скласти зброю.

Техьон вихопив з піхвів меч і направив його прямо в обличчя незворушного стражника. Тієї ж миті з фортечної стіни почувся тріск тятиви, і Кім опинився під прицілом стрільців.

— Ще хоч слово скажеш — і твоя голова полетить униз.

Він опустив меч нижче до шиї. Гострий кінчик зброї, вп’явшись у шкіру, дозволив цівці крові вибратися назовні. Стражник залишився незворушним.

— Зрадник, — сказав він. — Забери меч, злочинець.

«Зрада», промайнуло в голові Техьона. Наказ скласти зброю означав одне – його відсторонено. У найкращому разі його можуть з ганьбою вигнати. А в гіршому – стратити його та його родину. Тіло обдало гарячою хвилею. Техьон не міг зрозуміти, у чому він завинив перед правителем. Він же завжди був його правою рукою, бездоганно виконував накази і захищав.

— Відійди. Я сам піду і постану перед Його Величністю.

Варто було зробити йому перший крок, як стріли відразу зі свистом полетіли вниз, збиваючи з ніг тих, хто не встиг пригнутися.

— Ми перестріляємо всіх твоїх людей, — відрізав вартовий. — Востаннє повторюю. Склади зброю. І ніхто не постраждає.

Техьон зміряв їх поглядом і рушив уперед.

На цей раз народ не зустрічав його радісними вигуками. Навпаки, його проводжали засуджуючими поглядами, а в натовпі чулися шепітки про зрадника і чоловіколожця. А деякі й зовсім скандували, скидаючи кулаки вгору, огидне «Ганьба!»

Але Техьон виглядав непохитним. Їм опанував гнів. Серед городян він помітив Хана. Той губами беззвучно шепотів: «Іди! Я з тобою».

Перед ворітьми двору він уповільнив крок. Лють, що кипить усередині, мала намір виплеснутися назовні.

— Ось він, Господаре, — наклепник, немов павук, плів павутину у королівські вуха. У ньому Техьон впізнав Док Су. Кулаки його стиснулися. — Король править нами. Вище короля лише бог. Той, хто нехтує королем, зрікається й Бога. Він був у змові з селянами і готував бунт проти Вашої Величності. Покарайте його як слід, і нехай допоможуть вам згори. Навіщо при дворі той, хто хоче Вашої поразки?

Король мовчки кивнув головою. Варта, ніби чекаючи від нього знаку, штовхаючи в спини полонених, вивела їх перед троном. Від удару списом по литок вони впали навколішки. Коли з полонених злетіли мішки, Техен дізнався серед них Чонгука, його молодшого брата, на обличчі якого після долоні Док Су виднівся синець, Хана, мати і батька. В очах Чонгука Техьон побачив сльози. Сорочка його була розірвана, і крізь дірки на руках і тулуб подекуди виднілися свіжі синюваті смуги від ударів батогом. З хлопця явно намагалися витягнути більше подробиць про Техьона.

— Стій де стоїш! — пролунав голос короля. Стражники тримали полонених під прицілом, готові будь-якої миті виконати наказ. — Не послухаєшся, і першими страченими стануть ті, хто тобі дорогий. Ти знаєш закони і знаєш, що відбувається зі зрадниками. Вони вмирають.

Техьон рушив назустріч королю, і в цей же момент випущена стріла встромилася йому в плече. Біль обпік, але він не скривився. Він знав, що король так просто не вб’є свою праву руку, хоч і колишню. Він надто дорожив його життям. Але Док Су Техьона з радістю зарубав би на місці. Від киплячої всередині люті та бажання негайно розправитися з ним він стиснув кулаки. Так, аби його рідним дали спокій.

Він виконав наказ короля. Прийшов із перемогою. І ось яка відплата.

Йому обіцяли, що заплющать очі на те, що вони з Чонгуком досить близько спілкуються, тільки якщо Техьон виконає останню волю короля перед тим, як піти на спокій. І ось тепер він побачив Чонгука, що стояв навколішки із занесеним над його головою мечем ката. Натовп, ніби збожеволів, скандував слова ганьби та побажання якнайшвидшої страти.

— Не підходь ближче! Інакше його голова полетить до твоїх ніг. — попередив король. Док Су знову щось шепнув йому на вухо. Чонгук ледве підвів голову, щоб востаннє поглянути на коханого перед смертю. — Хочеш жити? — з цими словами король звернувся до Чонгука. Підійшовши до нього ближче, він двома пальцями підняв його підборіддя, щоб краще побачити очі. Тремтячим голосом Чонгук відповів:

— Д-да. У Чиміна, крім мене, більше немає нікого.

— Не хвилюйся, — погладивши його по плечу, посміхнувся король. — У тебе є шанс. Передайте меч юнакові.

Піднявшись, король зробив знак кату. Чонгук з жахом глянув на чоловіка, потім на Техьона.

— Ви хочете, щоб я… Щоб цим мечем я власноруч убив його? — Король мовчки кивнув.

«Це божевілля», подумав хлопець. Тримаючи в руках зброю, він у тупу вирячився на свої руки, що міцно обхоплювали рукоять дворучного меча. Він не зможе його навіть підняти, що вже говорити про замахнутись. Він не зможе вбити Техьона. Про це навіть мови не може бути. За інших обставин він би сам пожертвував собою заради нього, але зараз… Ні, він не зможе. Сльози знову засліпили його.

— Допоможіть йому підняти меч, коли віддам наказ, — кинув король, повертаючись на трон.

— Ви цього не зробите! — крикнув Техьон. —Гук, відпусти, доки не пізно. Це шантаж, подумай про брата!

— Ти готовий покаятися і служити мені, як і раніше?

Техьон дістав свій меч, готовий відбити атаку. Він бачив, як по щоках Чонгука текли сльози. У нього ще є варіант, як врятувати його, Чиміна та Хана. По щоці його непомітно скотилася самотня сльоза, залишаючи вологий слід.

—  Я служив вам вірою і правдою, і ось що я отримав у результаті, — промовив Техьон. Голос його був твердий. — Краще вже померти самому, ніж дати можливість після страти насадити голову на пику і лякати народ.

З цими словами він всаджує меч собі в груди. Ноги підкошуються, і він, знесилений, падає додолу. Перед тим, як провалитися у вічну темряву, він встигає почути несамовитий крик Чонгука та побачити ката, який в ту ж мить убиває всіх трьох.

*5*

Розсікаючи синювато-чорними крилами розпалене літнє повітря, високо в небі летів ворон. Він намагався дістатися до призначеного місця раніше, ніж золотий диск зник би за горизонтом, поступаючись владі сутінкам, що насувалися. На пагорбі, залитому західними променями сонця, стояла самотня, нерухома, мов скеля, постать у плащі. І хоч обличчя було повністю приховано тінню, що падала від капюшона, незнайомець спостерігав за життям людського світу.

Тим часом його вірний слуга наближався ближче. З висоти світ здавався іграшковим, і навряд чи внизу ті прості та недалекі комахи, якими вважав Ісаак людей, мали уявлення про справжній світ. Світ безмежних можливостей, які знаходяться прямо у них під носом.

— Втручання порушує баланс. — вимовив чоловік. У його голосі почувся докір. Він витяг руку, і ворон спритно спікував на передпліччя. Схиливши голову набік, він дивився очима-горошинами на господаря. — Рано ти все це надумав.

Птах, шумно ляскаючи крилами, піднімав легкий вітерець, від чого волосся Луки злякалося. Перелетівши на траву, на тому місці, куди щойно приземлився ворон, уже стояв юнак. Волосся чорне, як смоль, і лише одне пасмо на сонці відливало бузковим відтінком. Не помічаючи невдоволення, він скидав з одягу пір’я, що залишилося і, як ні в чому не бувало, почав насвистувати відому лише йому мелодію. Йому довелося почути її кілька років тому, коли пролітав повз відчинене вікно однієї квартири, де якийсь хлопчина грав на піаніно. Непогано було б мати можливість слухати його гру в заїжджому дворі. Здається, все задумане щодо втілення його плану в життя складалося якнайкраще. Від нього вимагалося зовсім небагато: зустрітися з ним. Цікаво, яким буде вибір цього хлопця?

— Я пожартував, — вальяжно відповів той, спершись на стовбур багатовікового дуба. — Покликання в мене таке.

— Твоя робота просто спостерігати. — безпристрасно промовив Лука, не удостоївши співрозмовника поглядом.

— Моя робота полягає не лише у цьому. Мабуть, ти забув, хто я. Хоч я і Жнець, маю сказати, що сортування — заняття досить клопітке. Та й людей я не дуже люблю, ти знаєш. Той хлопець все одно вже мертвий, хоч і прикидається живим. То чому б не розважитися? Це ж весело!

— Не забувай, що це покарання за вчинені тобою діяння в минулому. Кров тисяч людей на твоїх руках, Ісаак. Після цього надія на переродження дорівнює нулю. І хрест цей нести тобі доти, доки не настане день визволення.

Давним-давно Лука не побоявся укласти угоду з Аресом, рятуючи цим брата від страшної долі розчинитися в Небуття. Жнець Смерті, в минулому жорстокий вбивця Кім Техьон. Ось ким був Ісаак. Звичайний службовець на варті у верховного правителя та судді Мідленда, засуджений до кінця століть розподіляти душі померлих або в пекло, або в рай. Хлопчик на побігеньках, як висловлювався сам Ісаак, не приховуючи знущання. Його пан, Кім Сокджін, по той бік виявився не ким іншим, як богом війни. Саме за його наказом він мав приносити йому в жертву мешканців села. І саме через численні наклепи підлого Док Су його судили, як зрадника за зраду. За те, що захотів урятувати близьких йому людей.

А ось Лука удостоївся іншої долі, ніж Ісаак. Через шість століть він все ще пам’ятає той злощасний день.

«Прошу, поверни його. Візьми моє життя!»

Він упав навколішки на кам’яну підлогу перед престолом Ареса і слізно благав не забирати брата. У напівтемряві, при світлі смолоскипів, його заплакане, змучене обличчя виглядало ще більш страждаючим. Король зміряв його поглядом, і час очікування вироку здався Луці вічністю. Сумніву не було. Слідом за братиком піде і він. Нерви, ніби струни аджена, були натягнуті до краю, поки голос Ареса гучним громом серед ясного неба не рознісся по всій залі.

«Я вражений твоєю силою духу, Хане, — звернувся він до хлопця. — Не кожен наважиться на таке парі. Душа Техона не вартий і ламаного гроша. Він мій відтепер, як і ти. — Договорив бог війни. І наступного моменту брати заплющили очі від сліпучо-білого спалаху, що взявся казна-звідки. — Ви обидва розплатитеся тим, що вічно служитимете мені, поки не настане день, коли Лікоріс зацвіте знову. А доти ваше минуле життя не має більше значення. Відтепер імена, дані вам від народження будуть стерті. Тепер вас зватимуть Ісаак і Лука».

При цих словах шию Луки пронизав дикий біль, наче хтось зсередини ламав хребці, а шкіра засяяла яскравим світлом. На знак того, хто пожертвував собою, навіть не знаючи, до чого це приведе, він отримав у «подарунок» мітку — вени на його шиї та половині обличчя забарвилися у чорний, утворюючи своєрідний візерунок. Шкіру нестерпно палило, і, опинившись десь у крижаній пустелі, він не відмовився б від шматка льоду. Але зараз, зчепивши зуби, залишалося лише терпіти.

Прийшовши до тями і перевівши дух, Лука обернувся на всі боки, шукаючи очима брата, але його ніде не було. Замість брата він побачив ворона, що лежить під його ногами. Його крила розпласталися по підлозі, а сам він виглядав ніби після програної сутички з яструбом. Схилившись, хлопець дбайливо взяв бездиханне тільце в руки, боячись нашкодити ще більше.

«Відчув, — кинув Арес. — Не турбуйся за нього, він одужає».

Віддавши свою душу за порятунок Ісаака, він став спостерігачем і стежив за порядком між зовнішнім та потойбічним світами. І яку тепер подяку він отримав від брата? Після переродження він ніби став іншим. Раніше приблизний Техон, гордість батьків, став уїдливим, що ненавидить все і вся навколо Ісааком. Часті жартування над смертними, які часто зводили його жертв з розуму, для нього стали звичайною справою. Сміється. Саме таким було нове ім’я його брата, дане Арес.

— Потрібно бути божевільним або дурнем, щоб порушувати закони, встановлені згори. — похитавши головою, зітхнув Лука, скидаючи капюшон і вперше дивлячись на брата.

Але Ісаак не чув його слів. Дивлячись кудись униз на підніжжя пагорба, він помітив, як дві фігури наближалися до їхнього боку. Досить посміхнувшись про себе, він звернувся до брата:

— Сьогодні у нас гості.

Луку ця новина не втішила. Він розумів, у що заради порятунку себе може затягнути людини Ісаак. І він не допустить, щоб хлопця, якого той так наполегливо заманював у свої тенета, чекала подібна доля.

— Зустрінь їх і приведи до мене. І без своїх штучок. — відрізав Лука і, розвернувшись на підборах, попрямував геть під пильним поглядом Ісаака.