Частина 1

Готель “Трансильванія” – місце райської насолоди для монстрів та екстремальний спосіб провести вікенд для людей. Монстр, людина, єдиноріг – в цьому місці кожен зможу відчути себе на своєму місці.

Захід сонця – неймовірна краса. Багряний вогняний шар здається таким близьким, ніби до нього можна доторкнутися, але тільки простягаєш руку, як він миттєво зникає за обрієм, залишаючи після себе легке жовтогаряче світло, що поступово поглинається темрявою. Саме цей час, коли від небесного світила залишається лиш бліде сяйво, починається час тих хто переважає перебувати у темряві.

Сім’я графа Дракули саме одна з таких, навіть не дивлячись на те, що в ній є люди. Мевіс і Джонні встають рано,по вампірським міркам, адже гості, що прибувають з останнім променем світла чекати не будуть, а тому треба поспішати, що б прийняти як можна більше постояльців. Сам граф Дракула, хоч і не втручається в справи адміністрації, якою керує його донька, але від того кількість роботи особливо не зменшується. Але останнім часом турбот дійсно додалось. Так вже сталося, що час коли вампір зробив пропозицію своїй коханій і збирався з цієї нагоди зробити невеличкий банкет збігся з часом щодесятирічного “Кровавого балу”, а тому було прийняте рішення з’єднати ці дві події і від того особливість і величність заходу звісно ж збільшувалась. В підготовці до такої події були задіяні навіть маленький Деніс та його подруга Вінні, що звісно не визнавала їх стосунки лише дружніми.

Єдиний, хто, здавалось би, дійсно насолоджується безтурботною плинністю вічного життя був Влад. Чоловік немов господар розкинувся в холі на шкіряному кріслі, насолоджуючись тихим потріскуванням камину і рідким кровозамінником в кришталевому бокалі. Як мінімум всі навколо думали, що то був кровозамінник. Старий вампір просто не міг пити ту гидоту, що пропонували йому родичі, але й обіцянку не чіпати людей також не порушував. Таким чином менш ніж за рік кількість диких тварин в лісі значно зменшилась, але ж хто про те знає. Одним з його небагатьох вічних хоббі був флірт з жінками. Ні, ні про які стосунки й мови йти не могло, але замарити голови декільком відьмочкам з разу в раз розповідаючи цікаві історії з життя було досить не поганим способом проводити час.

Отак не поспішаючи Влад проводив би свій час до Кровавого балу на який прибували гості зі всього темного світу, але його чутливий ніс вловив знайомий аромат. Послідувавши за ним очима, запах привів вампіра до жінки чиє обличчя було приховане чорною широкополою шляпою з вуаллю з-під якої на тендінтну фігуру спадало довге біле волосся. “Таких співпадінь не буває…” – пронеслося в голові Дракули-старшого і той, начарувавши простеньке закляття для відводу очей, встав зі свого місця і вже його самого обвив темно-червоний туман. Через пару кроків з темного марева винирнув не тисячолітній старигань, а високий привабливий чоловік середнього віку.

Жінка в капелюсі крок за кроком досліджувала невідоме їй місце. Така кількість запахів, образів – людей та монстрів – давила на її чутливі рецептори і збивала з пантелику, а тому вона навіть не помітила, як перед нею виникла перешкода у вигляді якогось створіння.

– Ах, прошу мене вибачити, – швидко пробормотіла вампірша намагаючись обминути перешкоду.

– Магдалена, – знайомий баритон вимовивший її ім’я змусив здригнутися, та не встигла вона й підняти очі, як її накрили темною тканиною.

Всьо лише за мить яскраві вогні та шум головної зали готелю замінилися на темне приміщення з ностольгічним запахом пилу та плісняви. Дівчина поглянула вгору, де її зустрів погляд глибоких волошкових очей. Ці очі вона не забуде, навіть якщо їй зтерти пам’ять. Очі її єдиного кохання.

– Магдо… Ти повернулась, – руки Влада тремтіли, а для того що б зберігати голос спокійним потрібно було чимало зусиль

Велетенські руки вампіра ніжно обвили жіночу фігуру, а опісля з хрустом стиснули не даючи навіть на дії на втечу. Та Магдалена навіть не думала чинити опір, а ще більш обм’якла і обійняла Дракулу.

– Я сумувала, – прошепотіла дівчина.

На мить чоловік відпустив її, але лише для того, що б з безкінечною пристрастю і бажанням припасти до її ніжних, блідих губ. Магда була набагато менша за вампіра і такий натиск змусив її поп’ятитися назад. Але міцні руки тримали її, а агресивний, навіть владний поцілунок не міг припинитися через невеличкий дискомфорт. Шалений двобій за право домінування в нестримному прояві найщиріших почуттів довелося закінчити так же неочікувано, як він і почався тому, що нажаль і кімната, і балкон закінчилися, а внизу на них очікувала лише тиха гладь темно-синьої води.

Їх очі зустрілися. Влад завжди був ніби зачарований очами його коханої. Багато хто казав, що вони ніби рубіни, троянди або ніби червоне сонце на заході. Та сам він знав, що ніщо з цього не було дійсним. Насправді червоні очі Магди були ніби кров. Кров свіжа, жива, тепла. Кров, що тече лише в людських венам. Та кров має погану особливість ставати холодною, втрачати життя, а в цих очах завжди палали неспинні вогні, як з самої Гієнни. Вони манили до себе, примушували йти на дивні вчинки й найстрашніші гріхи, після чого залишали опіки, що не загоїлись би й після смерті, та саме цього хотів Влад. Хотів того, що змушувало б жити.

Пальці вампірші ніжно доторкнулися до його обличчя і провели по щоці зупинившись на губах. В блакитних очах заграли чортики і той, висунувши гарячого язика, вульгарно облизнув холодну долоню.

– Да ну тебе, – Магда розсміялась, товкнула чоловіка в сторону і всілась на одному з ящиків. – Ну що ж, розповідай вже, як в вас тут справи і, що я пропустила, – к кінцю фрази її погляд злегка пожурився.

Влад загадково посміхнувся, за допомогою магії підняв кохану і посадив вже на власні коліна.

– Як в нас справи, питаєш, – на мить він поглянув в нікуди. – Та нічого особливого. Лідія пішла в конгрес і, наскільки я знаю, зараз десь в керівництві. Щодо синочка твого – знаєш ж шо це його готель? – дівчина з серьйозним поглядом кивнула. – В нього донька є, а в тої вже й власна дитина А, ще він нещодавно зробив пропозицію людському дитя із сім’ї Ван Хельсингів. Отих що стільки років без особливих перемог ганялись за нашими сородичами. Звучить як анекдот, не думаєш?

Магда вже ні про що не думала. Чим більше вона слухала дуже стислий переказ останніх двух віків, тим ширше розкривались її очі і тим більше ставали кігті кішок, що скребли її душу. На очі набігли сльози і крупними краплями розбивались об чорну сукню.

– Ох, жах очей моїх, – Влад обережно витер їй вже тепер дійсно червоні оченята, – не плач, ти ж знаєш як твої сльози на мене діють…

– Але Влад, – голос дівчини тремтів, – пройшло стільки часу, стільки всього сталося…що як що вони не пробачать мені?..

– Ну, що ти, я як тіки тебе побачив, так закохався наново, от і вони…

– Ні! – плач перейшов на крик. – Вони діти! Діти! Не такі як ти, в них не такі почуття як в тебе, – от ніжних дотиків Магда трохи заспокоїлась. – А раптом вони думають, що я їх покинула? Що я їх більше не люблю?

– Не спробуєш – не взнаєш, сама ж казала, – на обличчі вампіра з’явилась легка, любляча посмішка.

– Все то в тебе просто, – жінка хотіла сказати шось ще, але вчасно зупинилась. Їй не хотілось починати все через стільки років зі сварки. – І що пропонуєш?

– Хм, – Влад зглегка задумався, дивлячись кохану, і наступної миті хитро всміхнувся, – здається в мене є чудове рішення!