Боротьба

— Біжи.

Артур витріщився на Мерліна, не розуміючи, що відбувається. Він навіть не знав, як саме тут опинився, та ще й гадки не мав, де це “тут” знаходиться. Галявина..якась? Це взагалі ще Камелот?

Але все це не мало значення. Він просто не міг ні про що думати, коли в його сторону нісся Мерлін: підтримуючи бік рукою та шкульгаючи від невидимого поранення. На його лівій щоці, прямо під оком, виднівся великий синець, а на губах рясніли краплі крові.

— Мерлін?! — крикнув Артур, намагаючись не піддаватися страху і гніву. Він повинен був мислити раціонально. — Що сталося?

— Забирайся звідси! — прокричав Мерлін, підбігши до нього. Він повалив свої руки на плечі Артура. Вони не штовхали і не тягнули його, але було у цьому жесті певне відчуття невідкладності, що змусило Артура нервувати ще більше. — Не підходь до мене. Тікай!

Артур похитав головою: він не міг збагнути, що саме йому загрожує. — Що? Мерлін, ти верзеш якусь маячню. Тобі потрібен Гаюс.

— Ні! Просто.. — Мерлін різко затих, поглянув за його плече у напрямку темного, густого лісу, і його зіниці розширилися з переляку. Артур намагався зрозуміти, що ж саме так налякало Мерліна, проте він нічого не побачив. Не було ніякого руху чи звуку.

Артур перевів погляд на Мерліна, помічаючи, що той почав тремтіти.

— Мерлін..

— ЙДИ! — Мерлін сильно штовхнув Артура і все зникло.

 

Артур, здригнувшись, прокинувся, розплющив очі та ледь не захлинувся слюною. Над його головою височили крони дерев; їхнє листя мерехтіло у світлі перших ранкових промінів сонця. Його серце калатало, неначе благало випустити його з грудної клітки, а Мерлін з його скривавленим обличчям продовжували з’являтися у нього перед очима.

Це був сон. Всього лише сон.

Чи все ж таки ні?

Він різко сів у своєму спальнику, все ще відчуваючи відлуння того жаху, що пронизав всю його натуру, і Артур почав у паніці шукати знайомий силует слуги. Протягом декількох болісних моментів усе, що він бачив – це червоні торби тихо хропущих лицарів, які особливо добре було видно через контраст із темно-зеленим лісом, що оточував їх з усіх боків. Проте спальне місце Мерліна, що знаходилось на краю галявини, було пустим.

Артур підірвався на ноги, скидуючи з себе покривало – він мав переконатись у тому, що його сон не був реальністю.

Він вже відкрив рот, аби покликати Мерліна, підняти на ноги лицарів та влаштувати пошукову місію, коли раптом хрускіт листя та гілок порушив ранкову тишу. Артур моментально обернувся, витягуючи свій меч, щоб направити його на порушника.

Мерлін, спіткнувшись, вийшов на поляну з горщиком у руках, абсолютно незацікавлений у зброї, яка була направлена на нього. Артур швидко опустив меч, а його калатаюче серце почало сповільнювалося, переконавшись, що його слуга все ще тут.

Його повністю здоровий та неушкоджений слуга.

— Мерлін, — промовив Артур, оглянувши його з ніг до голови. — З тобою все добре?

Мерлін на мить зустрівся поглядом з Артуром, кивнувши головою. — Все добре.

Проте в його очах не було звичної іскри та блиску, які Артур вже так звик бачити, і знову змусило його хвилюватись.

Було очевидно – щось сталося, проте свою першу теорію пов’язану із кров’ю та синяками Артур відкинув. Мерліна щось засмутило. Можливо, це була вина Артура?

Вони були на доволі стандратному патрулі. Проїхали декілька сел та поговорили з людьми, переконуючись, що все було добре. Декілька мешканці останнього села навіть вручили лицарям подарунки на знак своєї вдячності за те, що вони охороняють їхні землі від бандитів. Чорт, навіть Мерлін отримав свій особистий подарунок.

І, на думку Артура, посмішка Мерліна у той момент зробила весь цей патруль того вартим.

Проте зараз настрій у Мерліна повністю змінився. Раніше він поводив себе як звичайно: беззупину говорив, обмінювався образами з Артуром та кепкував з нього, наспівував пісню, яку почув десь у таверні, а ще час від часу жалівся, що втомився від їзди верхом. Натомість заращ він просто мовчав, і робив все якось занадто машинально. Це було, м’яко кажучи, незвично.

Артур намагався не дати переживанням ще більше розростись у своєму серці, проте вони вже пустили своє коріння. Мерлін не був пораненим, та й виглядав наче повністю здоровим. Нічого такого, за що потрібно було б хвилюватись.

Лицарі навколо нього почали просинатись, у той час як Мерлін поставив горщик на розведене вогнище та почав готувати сніданок. Зацвірінькали птахи, і ліс навколо неначе ожив. Він навіть не помітив, наскільки беззвучним той був до цього.

Артур похитав головю; він був роздратований, бо дозволив собі настільки відкрито показати своє занепокоєння. Він був принцем, і йому не слід було так сильно хвилюватись через якогось підданого, а тим паче виказувати прихильність. Це було неправильно. Так не робилося. Його батько б визвірився на нього за таку поведінку.

І Артур не міг дозволити собі в котрий раз переступити грань. Особливо коли це стосувалося Мерліна. Ні, йому потрібно тримати свої емоції під контролем. Якщо хто-небудь, особливо його батько, запідозрить, наскільки сильним є його захоплення Мерліном, той зникне з його життя швидше, ніж Артур встигне промовити бодай одне слово протесту.

Тому що коронований принц не може бути закоханим в іншого чоловіка, тим паче в свого слугу.

Артур нахмурився, відвернувся від Мерліна та схопив свій пояс, який лежав покинутим біля його спального місця. Різко підняв його та застебнув на талії, і дещо агресивно вклав свій меч у ножні, що висіли на згаданому поясі.

Зрозуміло, що з Мерліном все гаразд, і не потрібно переживати. Можливо він був незадоволений Артуром, через якусь невідому йому причину – зовсім при цьому не змушуючи Артура нервувати – але, очевидно, неушкоджений.

Так чому ж тоді Артур не може забути свій сон?

 

Коли вони дісталися Камелоту, Артур був роздратований. З Мерліном було щось не так, проте він відмовлявся казати, що саме. Він мовчав усю дорогу назад, і така поведінка була настільки йому нехарактерна, що навіть Сер Реджинальд поцікавився у нього, чи все було добре. А ще, наче й цього було замало, замість того аби їхати, як завжди, поряд з Артуром, Мерлін весь час тримався у кінці їхньої групи.

Артур скрипів зубами та намагався не показувати, наскільки сильно його все це бентежило.

Проте він вже потроху починав сходити з розуму. Як він повинен був виправити свою помилку, коли навіть не розумів, що саме зробив не так. Мерлін ніколи не намагався зробити його життя легшим.

Вони прибули у внутрішній двір палацу і Артур спішився, в той час як коні інших почали розходитися в різні сторони. Він обернувся і поглянув на свого слугу.

І його хвилювання посилилося вдесятеро.

На один короткий момент, обличчя Мерліна перетворилося на страшну грімасу. Грімасу болю, рішучості, фокусу, проте Артур вже був не дуже у цьому впевнений, адже наступної ж секунди вона зникла.

Артур похитав головою, і запевнив себе у тому, що це всього лише витівки його розуму. Проте він все бачив, він знав, що бачив.

— Мерлін?

Мерлін підняв голову, і на перший погляд здавалося, ніби нічого не змінилося. Якби він не провів весь ранок граючи у мовчанку, Артур ніколи б не здогадався, що з ним коїлось щось не те.

— Так, сер?

Сер? Артур навіть похитнувся від шоку. Він ніколи не називав його сером, хіба що…

— Так, з мене досить, — сказав Артур, схрестивши руки на грудях. — Що з тобою відбувається, Мерлін, що сталося?

Мерлін знову просто схилив свою голову, і це змусило Артура нахмуритися ще сильніше. Той зазвичай у відповідь більше вдавався до якихось саркастичних зауважень, або ж образ. — Що?

— Ти тихий і задумливий, — зазначив Артур, — і, хоча це не найгірша зміна, але всеодно якось занадто вже вона відрізняється від твоєї звичної поведінки. Якби я не знав, що це неможливо, то припустив би, що якась дівчина відмовила тобі. Проте, дивлячись на те, що немає у тебе ніякої дівчини, розповідай давай, що сталося.

Йому здалося, що обличчя Мерліна у той момент дещо змінилося, перетворишивсь на беземоційну маску, і Артур мало не зробив крок назад, надто стурбований побаченим. Проте він встояв, і тоді Мерлін промовив: “Нічого не трапилось, сер. Все в порядку.”

Це ну аж ніяк його не переконало.

— А зараз, якщо ви дозволите, сер, — допоможіть йому боги старі і нові, ніколи ще Мерлін не був таким ввічливим та шанобливим. Це справді жахало. — Мені потрібно доглянути за вашими речами та підготувати вам ванну.

— Так, кхм, звісно, — сказав Артур, занадто шокований, аби зробити щось, крім того щоб дивитися як Мерлін спаковує його речі та йде у напрямку королівських покоїв.

Вже зовсім скоро шок Артура відобразився у похмурий вираз обличчя. Це ще був далеко не кінець. Як тільки Артур доповість своєму батьку про те, як пройшов патруль, та розбереться з усіма іншими справами, він посадить Мерліна за стіл, і вони матимуть довгу та серйозну розмову про дивну поведінку останнього і те, наскільки вона непокоїть принца.

 

Звичайно, протягом усього дня Мерлін майстерно його уникав. Артур повинен був це передбачити. Якщо було щось, що Мерлін робив ну дуже добре, так це уникав Артура та особисті проблеми, що стосуються саме його. Розмови про почуття не були його сильною стороною.

Артур прекрасно все це знав.

І тому, після гарної довгої вани (під час якої, до речі, Мерлін був відсутнім, хоча в його обов’язки входить допомога принцеві) і підготовки до сну, Артур вирішив піти спати раніше, ніж зазвичай. Він зненацька відчув у собі сильну втому. Виявляється, що коли ти тривожишся за свого слугу, і в той же момент намагаєшься вдавати, що нічого не відбувається, ти втрачаєш багато енергії. Якщо чесно, то це було чудо, що йому вдалося так швидко заснути, дивлячись на те, наскільки сильними були його переживання.

Адже як тільки його голова торкнулася подушки, він провалився в темноту.

Перед ним опинився ліс, такий знайомий і, в той же час, зовсім ні. Він вже був тут раніше?

— Ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні, о Боже, що ти тут робиш? Ти не можеш зараз спати?!

Артур повернувся на голос свого слуги, схвильований тоном голосу хлопця і тим чистим болем, який було у ньому чутно, — очевидно, що я не сплю, Мерлін, адже маю змогу з тобою говорити.

Проте, якщо подумати, то Артур не пам’ятав, як сюди потрапив. Або де він був. І взагалі, було щось у всьому цьому таке знайоме..

Артур здригнувся, коли зрозумів, що це місце вже снилося йому минулої ночі.

Його серце майже зупинилося, коли він нарешті поглянув на Мерліна. Кров та страшні синяки, порізи; Мерлін виглядав просто жахливо, ніби він з секунди на секунду втратить свідомість. Його обличчя виглядало ще гірше, побите, зі струйкою крові, що витікала з великого порізу лобі. І, якщо Артур не помилявся, його права рука висіла під якимось дивним кутом, виглядаючи збалансовано тільки завдяки очевидній рані на лівій нозі, що змушувала його шкутильгати.

Артур простягнув до нього свої руки, у той час як всі його почуття поступилися страхові за життя Мерліна. Що за чорт-

— У нас немає часу, Артуре, він вже йде, — наче шалений прокричав Мерлін, перериваючи думки Артура. Він і сам хотів покласти свої руки на Артурівські, проте поморщивсь від болі у руці і полишив цю справу. А потім він ніби протрізвів, його обличчя стало наймовірно серйозним і, поглянувши на Артура, він вимовив: “Ти маєш мене вбити.”

— Що? – Артуру здалося, ніби з його легеней за секунду зникло все повітря.

— У нас немає часу, — продовжив Мерлін, а його очі зненацька наповнились сльозами, поки він продовжував благати Артура зробити неможливе. — Вибач, вибач мене, я справді намагався, проте виявився занадто слабким. Просто знай, що я ніколи не хотів вчинити тобі зле, Артуре. Але ти маєш мене вбити. Пообіцяй мені, Артуре! — В цей раз він все ж таки зміг дотягнутися до Артура – схватив обидві його руки своїми, не дивлячись на біль. Проте Артур не зміг знайти у цьому жесті ніякого комфорту, настільки наляканий словами Мерліна, його виглядом та поведінкою. — Це єдиний вихід!

Несподівано Артур закляк, неначе стрибнув головою вперед в озеро посередині зими.

— Тобі дійсно треба перестати настільки налягати на акоголь, Мерлін — він пожартував, відчайдушно намагаючись виправити це жахливе непорозуміння гумором. — Це вже якось занадто абсурдно, навіть для тебе.

— Я не жартую! — проревів Мерлін, двилячись на нього озвірілими очима. Артур був стривожений тим, наскільки виразними вони були.

Потім Мерлін різко повернув голову в іншу сторону і його очі наповнилися страхом. Тоді він знову почав штовхати Артура, намагаючись змусити його відійти. — Чорт. Тобі потрібно прокинутись, Артур. Прокинься! Прокинься! ПРОКИНЬСЯ!

Артур відчув, як його свідомість почала витягувати його звідти, проте він чинив опір, намагаючись розгледіти те, що так сильно налякало Мерліна.

Очі Мерліна розширились ще сильніше через розуміння та жах, і його рот відкрився для того, аби щось сказати.

А потім чорна та нерозбірлива маса сильно втаранилась в Мерліна з правої сторони, всепоглинаюча та безжалісна, охоплюючи його, допоки Артур міг бачити тільки розмиту чорну пляму. Все скінчилось буквально за одну секунду. Чорна маса відступила, скидуючи з себе непритомного Мерліна. Проте вона не зникла, як Артур сподівався. Замість цього вона почала рухатися в його напрямку, перетворюючись на дивну, схожу на людину, форму.

І незважаючи на те, що це створіння не мало видимих рис обличчя, Артур знав, що воно посміхалось.

А потім воно кинулося на нього, і, поглянувши в останній раз на нерухоме тіло Мерліна, Артур нарешті піддався потягу своєї свідомості..

 

Він прокинувся переляканий, задихаючись. Проте, на відміну від минулої ночі, перед його затуманеними очима була знайома спальня, поглинута темрявою пізньої ночі.

Було ще занадто рано вранці – або ж занадто пізно вночі – для того, аби починати день. Мерлін не прийде підняти його з ліжка ще протягом декількох позначок на свічці, але після таких снів Артур навряд чи зможе знову заснути. Він був занадто збуджений, його серце калатало, а думки літали у голові зі швидкістю світла, пригадуючи сон.

Він був навіть більш реалістичним та справжнім, ніж попередній.

Артур знав, що це був просто сон, що нічого такого не відбувалося наяву, і, якщо казати відверто, то Мерлін, напевно, ще й досі спокійно собі спав, хроплячи у власному ліжку. Добре спав, хоча, напевно, був ще трішки роздратований через Артура. Проте він завжди обрав би розсердженого Мерліна замість покаліченого та наляканого Мерліна.

Він зітхнув, обертаючись обличчям до стіни, намагаючись відігнати свої думки від сну. На жаль, через це вони сфокусувалися на тому, хто йому снився. На тому, хто з’являвся у більшості його снів останнім часом.

На Мерліні.

Він був повністю та безповоротно закоханий у свого слугу. І як сильно він не намагався, та все ж не міг позбутися цих почуттів. Раніше він їх заперечував, ігноруючи свою прихильність, і переконуючи себе у тому, що це просто прив’язаність, та нічого більшого. Він збільшив кількість своїх зауважень та образ, сподіваючись, що якщо він поставить слугу на місце, то втратить інтерес. Проте ідея мала протилежний ефект. Мерлін почав працювати більше та краще, більше старався, посміхався, також став краще жартувати, і несподівано Артур зрозумів, що закохався ще сильніше. Його образи перетворилися на погано замасковані компліменти, і він навпаки почав підтримувати та заохочувати Мерліна, та майже перестав його ображати.

М’яко кажучи, це стало проблемою, і Артуру не було кого звинувачувати у цьому, крім себе.

Ну, і Мерліна, звісно. Саме він був винуватцем цієї ситуації.

Артур був настільки занурений у власні думки, що майже пропустив тихий скрип важких дверей своєї кімнати. Хтось увійшов у його покої.

Він відразу був на поготові, сповільнюючи своє дихання, щоб симулювати сон. Лежачи спиною до дверей, він, на жаль, не бачив, хто саме увійшов, і тому повинен був довіритися своїм іншим почуттям, щоб зрозуміти, чи хотіли йому завдати шкоди чи ні. Інстинкти говорили, що скоріше за все відповідь на це запитання була “так”, адже всі у замку знали, що його не слід турбувати, хіба виникла якась надзвичайна ситуація. І навіть у такому випадку ніхто не мав права потайки вештатися у його покоях. Ні, ця людина робила все, аби до останнього залишатися непоміченою. До того, як вона нарешті нанесе удар.

Артур обережно просунув свою руку під подушку і вхопив за руків’я схований там ніж. На щастя, буквально тиждень тому він наказав Мерліну його наточити.

Майже нечутні кроки були все ближче й ближче; незнайомець обійшов ліжко, щоб опинитися обличчям до Артура. Він чув дихання іншої людини: неглибоке, рівномірне. Хто б це не був, вони знали, що робити, і вони були готові до цього.

Артур також був готовим.

Він більше відчув, ніж почув рух, і відразу ж кинувся на нападника, витягуючи ножа з-під подушки і піднімаючи його ще до того, як він повністю розплющив очі. Почувся оглушливий звук метала, і Артур подвоїв свої зусилля, наосліп намагаючись відбити удар, що був спрямований йому в груди. Коли Артур відбив удар, його нападник майже впав на нього, і у світлі місячного сяйва, Артур зміг розібрати риси обличчя чоловіка.

— Мерлін?

Той проревів, відступаючи, щоб нанести ще один удар, Артур ж перекотився на іншу частину ліжка, у той час як він, панікуючи, намагався зрозуміти, що відбувається. Він зістрибнув з ліжка, ногами торкаючись холодної підлоги, готуючись до нового нападу.

Нового нападу від Мерліна.

Проте щось тут було не так. Артуру нарешті вдалося добре розгледіти свого слугу. Він відразу зрозумів, що помилився. Мерлін не просто на нього гнівався. З ним відбувалось щось зовсім не те, щось набагато більш хвилююче.

Зачарований, одержимий, проклятий.

Чоловік перед ним можливо і виглядав як Мерлін, проте у нього з’явилися якісь нові гострі кути та злий вираз обличча; те, чого Артур ніколи раніше не помічав у своєму незграбному підданому. Цей недо-Мерлін високо тримав голову, виглядаючи зарозуміло та смертельно, вміло тримаючи ножа.

А його очі, які повинні бути м’якого блакитного кольору та сповненими радістю, зараз стали темно-червоними.

Артур вишкірився на цього несправжнього Мерліна, слідкуючи за тим як він, з грацією кішки, обійшов ліжко, і знову почав до нього наближатися. Ні, це точно не був його Мерлін. Зовсім не він.

— Хто ти такий? — скомандував розсерджений Артур. Як тільки посміла ця людина, це створіння, використовувати обличчя Мерліна, його тіло, образ?

— Твоя смерть, — проричав недо-Мерлін своїм низьким, нелюдським голосом, що так дивно прозвучав з Мерлінових уст. А потім він напав.

Він був швидким, набагато швидше за самого Мерліна. І він мав ту майстерність з володіння ножем, яку Артур ніколи не міг прищепити своєму Мерліну, незважаючи на численні спроби.

Проте Артур був швидше. Він легко відбивав усі атаки, влучаючи своїм ножем у недо-Мерліновий, та нарешті вибиваючи його з рук цієї нечисті. Ніж лязгнув, вдаряючись об підлогу, і відлетів у протилежну сторону.

Артур націлив свій ніж на недо-Мерліна. — Звільни його.

— Або що? — самовдоволено всміхнувся той, розуміючи блеф принца. — Ти нічого мені не зробиш. Не зможеш, адже тоді постраждає і він.

В цей момент Артур нарешті все зрозумів.

Ти маєш мене вбити.

Це був не сон, принаймні, не повністю. Побите лице Мерліна промайнуло у нього перед очима, його страх і біль. Він боровся з цією сутністю весь цей час, проте, на жаль, цього виявилось недостатньо. Що б це не було, воно вселилося у Мерліна, і протягом двох днів намагалось підкорити собі.

І ось вона перемогла.

Його сни зовсім не були снами. Це були проблиски тієї битви, що точилася у Мерліна в голові. Це були попередження. Увесь цей час Мерлін попереджав його, намагаючись захистити.

Від самого себе. Проте Артур його не послухав, вирішив, що це був просто сон, допоки Мерліну не залишилося нічого іншого крім того, як благати його про смерть; заряди порятунку Артура, порятунку королівства.

Він знав, що з його слугою було щось не так, він помітив цю різку переміну, але так нічого і не зробив. Хоч Артур і не знав, як та що саме трапилось, він всеодно почав аналізувати усі свої помилки за останні кілька днів. Він повинен був знати. Він повинен був щось зробити. Що-небудь.

Та що? Що б такого він міг зробити? Це була магія, скоріше за все якесь прокляття, щось, проти чого він не знав, як діяти. Незважаючи на велику кількість зіткнень з магією та чаклунами протягом останніх кількох років, він ніколи не був тим, хто знав, як їм протидіяти. Це не було його галузею знань. Людиною, яка знала набагато більше ніж він, на яку він завжди міг розраховувати у тих випадках, коли була причетна магія, був-

— Мерлін? — вигукнув Артур, сподіваючись, благаючи всіх нових та старих богів, щоб інтуіція не підвела його. — Мерлін, ти все ще там?

Недо-Мерлін всміхнувся, а його очі потемніли.

— О, так, так, він досі тут. Тобі б послухати його благання. Вони такі…солоденькі.

У Артура затуманився погляд від злості, все що він хотів зараз зробити, це витягнути цю сутінсть з тіла Мерліна і порізати її на мільйони дрібних шматочків. Проте він не міг. Не міг, бо це зашкодить Мерліну, і вони обидва про це знали. Він був у пастці.

В будь-якому випадку, тільки один із них вийде з цього живим.

— Ну ж бо, Мерлін, — сказав Артур голосом, який прозвучав більш благаючим, ніж підбадьорюючим. – Ти можеш побороти цю штуку. Я знаю, що ти сильніше.

Недо-Мерлін схилив голову, а його червоні очі сверлили поглядом Артурові, ніби він обмірковував його слова.

— Зворушливо, — нарешті сказав він низьким та невблаганним тоном. — Проте ти помилився.

А потім колір очей недо-Мерліна змінився з червоного на яксраво золотий, і в той же момент Артур відчув як його штовхає якась невидима сила. Дуже вже знайома невидима сила.

Магія.

Артур хотів би сказати, що він був здивований. Він із задоволенням сказав би, що поняття не мав про магічний талант Мерліна, що навіть не підозрював, що саме той робив уночі, або коли думав, що ніхто не дивиться. Він з радістю сказав би, що дійсно був таким неуважним, яким його вважав сам Мерлін.

Але це була б брехня.

Артура відкинуло до стіни біля дверей, і біль розтеклася по його спині, в той час як з легеней вибило все повітря. Він впав на підогу, намагаючись зробити хоча б один ковток повітря. Проте навіть у такому стані, він поглядом знайшов обличчя Мерліна.

Магія чи ні, але Артур вже давно визнав для себе, що він був готовий на все заради Мерліна. І, здається, зараз ця його обіцянка буде випробувана у найгіршому сенсі.

— Я знаю, що ти від мене хочеш, — сказав Артур, зустрівшись поглядом з недо-Мерліном. Він вдивлявся у ці червоні очі, намагаючись знайти у них проблиск Мерліна, якого він знав. Мерліна, якого він кохав. — І вибач, Мерліне, проте я не зможу цього зробити.

Він впустив ніж, який досі був у нього в руці, і відкинув його до стіни, далеко від них обох.

Очі недо-Мерліна знову стали золотими, і, зі злісною посмішкою на обличчі, він підняв Артура в повітря та знову кинув у кам’яну стіну. Артур пролетів у повітрі з неймовірною швидкістю, поки не відчув, як його плече зіткнулося з каменем. Почувся хрускіт. Він закричав від болі і знову впав на підлогу.

— Я знав про твою магію задовго до цього, Мерлін, — раптом зізнався Артур, і його переповнило почуттям необхідності все пояснити. Зрештою, це міг бути останній шанс це зробити. До біса закони, до біса суспільство, до біса все. Якщо це будуть його останні хвилини з Мерліном, одержимим чи ні, йому потрібно було, що той знав правду. — І я прийняв її. Я прийняв тебе.

Невидима сила підняла Артура у повітря, тільки щоб знову сильно кинути його на підлогу. Його голова вдарилася об камінь, і на секунду перед його очима все потемніло.

Повільно, зір почав повертатись, і Артур кліпнув декілька разів, щоб краще його сфокусувати.

А потім його увагу привернув різкий вдих. Він глянув у сторону недо-Мерліна і з подивом побачив як той згорбився, тримаючись за голову обома руками та нерівно дихаючи. Усе це виглядало так, ніби йому було боляче.

Виглядало так, ніби він боровся сам із собою.

— Мерлін?

Недо-Мерлін миттєво випрямився і поглянув на нього своїми темно-червоними очима з такою неймовірною злобою, якої до цього він ще не зустрічав.

— Ні, все ще я, — прогарчав той. Він вимовив низку якихось стародавніх слів, і весь Артуровий світ неначе вибухнув.

Ніколи ще до цього він не відчував такої болі. Кров, що курсувала в нього у венах, неначе палала, і, рухаючись по тілу, підпалювала кожну кістку і кожен м’яз. Раптом він почув крик, але тільки коли він почав задихатися він своїх же подихів, він зрозумів, що це був його крик. За допомогою неймовірних зусиль він затиснув рот рукою, присягаючись, що перетерпить усе, що на нього чекає, з тією гідністю та сміливістю, яку Мерлін вірив він мав.

Артур не знав – минуло декілька секунд чи днів; проте зовсім скоро біль зникла, залишаючи за собою тільки спогади та слабкі м’язи. Артур продовжував лежати на підлозі, досі подекуди відчуваючи щось схоже на вогонь, із занадто слабкими кінцівками, щоб поворухнутися.

Проте йому не потрібно було рухатися для того, щоб використовувати слова. У нього залишилась єдина зброя. Правда.

Тому що справжній Мерлін слухав. Справжній Мерлін чинив опір.

— Я знаю, що не говорив тобі цього, проте ти ніколи не був для мене просто слугою, — сказав Артур, і його голос зламався на перших словах, поки він не зібрав побільше сил. Він повернув голову до Мерліна, і знову побачив ці темно-червоні очі. — Навіть у ті перші дні, коли ми обмінювалися образами, і я гидко до тебе ставився, я це робив тільки тому, що був наляканий. У мене ніколи не було справжніх друзів і це мене жахало. Мій батько завжди говорив, що ті, хто дбають про когось – слабкі, і я не хотів бути слабким.

Вираз обличчя недо-Мерліна відображав жахливу лють. Він відкрив свій рот. Артур впізнав перші декілька слів закляття, і швидко стиснув свої щелепи, готуючись до нової хвилі болю.

На жаль, це зробило її тільки сильнішою. Артур намагався мовчати і бути настільки нерухомим, наскільки це було можливим. Робив це він скоріше заради Мерліна, а не що б врятувати свою гідність. Зараз воно вже не мало ніякого значення. Все, про що Артур хвилювався це те, чи проживе він достатньо часу, аби допомогти Мерліну.

Артуру просто потрібно було продовжувати говорити. Просто протриматися трішки довше, допоки Мерлін не дасть відсіч. І тоді він нарешті зможе все відпустити.

Проте тортури, здавалося, навіть і не збиралися закінчуватися. Вони продовжувалася, і Артур почав розуміти, що його щелепи скоро не витримають від напруги. Що скоро все його тіло просто вщент згорить.

А потім заклинання раптово зупинилося і він звалився на кам’яну підлогу. Його зір погіршився, а на периферії вже почала підкрадатися темнота, проте він “відштовхнув” її, тому що знав, що не може зараз знепритомніти. Якщо це станеться, з ним буде покінчено, а Мерлін буде назавжди втрачений.

З неймовірними зусиллями, Артур знову поглянув недо-Мерліну у вічі.

— Але ти не є слабкістю, Мерліне, — зізнався він голосом більше схожим на шепіт. — Ти моя сила.

У цей момент недо-Мерлін закричав, падаючи на коліна біля ліжка, а його руки почали смикати темні кучері Мерліна. Він неначе озвірів, повертаючи голову зі сторони в сторону, демонструючи боротьбу, яка велася у нього всередині.

— Достатньо! — прокричав недо-Мерлін, намагаючись піднятися на ноги. Він підняв голову і Артур побачив, що його очі вже не були темно-червоними – там мерехтіло щось більш блакитне.

Ці слова були тим підбадьоренням, яке було потрібне Артуру. У нього залишилася всього лиш одна правда, яку він хотів сказати Мерліну до того, як він потрапить у такі привітні руки смерті.

— Я кохаю тебе, Мерлін.

Після його слів запанувала тиша, як на ранковій засніженій лісній галявині, поки обидва чоловіки витріщалися один на одного.

А потім очі Мерліна загорілися найяснішим золотом, яке Артур коли-небудь бачив. Воно було настільки красивим, що Артур не міг втриматися від того, щоб дивитися на Мерліна з трепетом в очах. Він ось-ось збирався зустрітися зі смертю, і не було кращого способу відійти в інший світ, ніж окутаним блискучим золотом.

Проте він не відчув ніякої болі. Мерлін випустив жахливий крик і впав на коліна, а потім і зовсім скрутився на кам’яній підлозі. Він задихався, плакав і благав, а його пальці до крові шкреблися об камінь.

Збираючи усі останні крихти енергії, Артур, проскрипівши зубами, підтягнувся, і почав повзти до Мерліна.

— Мерлін? — спитав він, голосом тихішим за шепіт. Проте йому було все одно, нічого не мало значення окрім Мерліна, який зараз перебував в агонії. — Мерлін?! Мерлін, поговори зі мною!

Раптом Мерлін підняв голову до стелі, а його очі досі горіли золотим сяйвом. Він відкрив рота, і вже збирався ще раз крикнути, проте замість цього з нього почала виходити якась темна матерія, заповнюючи місце над їхніми головами своєю загрозливою присутністю. І все, що залишалося Артуру, це дивитися на неї широко відкритими очима сповненими страхом, поки ця матерія через секунду не розчинилися, не залишаючи за собою ані сліду, наче її ніколи і не існувало.

Артур перевів свій погляд на Мерліна, у той же час коли слуга підняв голову, і його прекрасні блакитні очі подивились на нього у відповідь.

— Я також тебе кохаю, дурню, — зітхнув Мерлін. А потім він впав, втрачаючи свідомість.