один навушник на двох

Це був перший місяць літа. Мінхо думав що буде дрихнути на ліжку цілими днями, але його класний керівник зі школи, якій він був дуже вдячний, одного дня вирішила все за нього. Він навіть не знав чи погано це, чи добре. Всі його друзі роз’їхались, а він перші два тижні дивився аніме.

 

 

Сьогодні п’ятнадцяте червня, сонячний день і єдине що розчаровувало Мінхо, це сьома година ранку. Для його організму це було нормально, якби він не ліг спати о четвертій. Позіхаючи, він помаленьку топав в сторону школи.

 

 

Єдина причина по якій він погодився їхати у поїздку з малявками, це з поваги до свого колишнього класного керівника. Але потім все таки не дуже засмутився, бо сидіти цілими днями в телефоні було дуже скучно. При тому що на вулиці була хороша погода, особливо ввечері, цю пору деня він любив найбільше, але завжди проводив її на самоті сидячи на качелі та слухаючи музику у навушниках.

 

 

Запізнюватись він не любив і не вмів, тому прийшов на п’ятнадцять хвилин раніше. Звісно біля школи вже зібралось чи не мало дітей років 15 – 17. У цьому таборі він виступав вожатим, звісно він сумнівався в тому що, підлітки його будуть слухати, але у нього був свій підхід.

 

 

Мінхо сидів на лавочці подалі від всіх чекаючи на головного керівника. Він з ним не був знайомий особисто, але знав ім’я. Також він знав його з вигляду. Коли Мінхо ще вчився у дев’ятому класі, цей хлопець випускався. Біля нього завжди крутились дівки, тому Мінхо на нього ніколи не звертав уваги. Для нього така популярність була лишньою, тому і зараз він думав що істрорія повториться.

 

 

Як тільки він про це подумав, хлопець нізвідки з’явився перед ним і протягнув руку.

 

 

– Хей Мінхо.

 

 

Лі не помилився. Це був той же пацан що і в випускному класі, але виглядав він краще ніж його запам’ятав Мінхо. Увагу зразу привернуло волосся. Червоний колір був занадто яскравий, але йому дійсно пасувало. Його руки тепер виглядали накаченими, єдиний мінус, сіра майка на ньому виглядала занадто відверто. Хлопець не привик показувати своє тіло, тому для нього це було дивно. Але все-таки на його тілі вона виглядала непогано.

 

 

– Ого.

 

 

– Здивований?

 

 

Хлопець навпроти мило усміхнувся і похлопав Мінхо по плечу. Звісно Лі не очікував що той пам’ятає його, він не був популярним серед учнів. Єдине чим міг похвалитися Лі — краса. Так, він признав себе красивим але не говорив це направо і на ліво.

 

 

– Тільки тим що пам’ятаєш мене,– Мінхо піднявся з лавочки та трішки відійшов у бік,– в качалку ходиш?

 

 

– Радий що підмітив. Так, почав ходити цієї зими з Чанбіном і ще одним..він… Я його загубив,– сказав Чан потираючи потилицю.

 

 

– Ти ж головний вожатий?

 

 

– Ага. Поки будем їхати розглянеш план на два дні. Ознайомся з ним, половину ігор вписав я.

 

 

Сказавши останнє слово, Кріс підмигнув і не розрахувавши силу хлопнув Мінхо по руці. Після цього просто пішов у сторону автобуса. Мінхо ще кілька секунд потирав місце удару, але пізніше помітив що дітей біля автобуса більше немає і швидко побіг у його сторону.

 

 

Взагалі автобусів було два, та ще два з іншої школи. Мінхо вже майже дійшов до свого місця, він точно знав що сидить біля вікна, але в автобусі було вільне лише одне місце, біля проходу.

 

 

– Ей,– Лі щолкнув пальцями перед лицем хлопця який сидів на його місці та підперши голову дивився у вікно,– ти зайняв моє місце.

 

 

– А, ой.

 

 

Хлопець метушливо забрав рюкзак з-під чужого сидіння та звільнив місце.

 

 

– Я думав що вже усі прийшли. Любиш запізнюватись?

 

 

– Та ні, я ніколи не запізнююсь. І взагалі до виїзду ще є час.

 

 

Мінхо зручно вмостився на сидінні і дістав свої навушники аби послухати музику. Його погляд опустився щоб розплутати їх, але помітили як руки поруч легенько тремтять а парубок закривши очі кусає губи.

 

 

– Як тебе звати?

 

 

Мінхо не вмів підтримувати людей і він точно не знав що робити в такій ситуації. Тож просто вирішив почати бесіду.

 

 

– Хан Джисон.

 

 

Світловолосий хлопець ніби на автоматі промовив своє ім’я, але очі не розплющив.

 

 

– Ти вожатий в таборі?,– Мінхо не здавався і хотів щоб його сусід на пару годин, почував себе комфортно.

 

 

– Ні, я буду допомагати,– Джисон розплющив очі,– ніколи ще не був у таборі. Чан мене сюди притягнув коли дізнався. про це. Ще й так витріщився на мене.

 

 

Хлопці розговорились швидко. Джисон розказав як так сталось що він не був у таборі, а Мінхо про своїх котів. Через деякий час Джисон помітив що Мінхо все ще тримає заплутані навушники у руці, через це йому стало незручно.

 

 

– Ти напевно хотів послухати музику. Вибач, не люблю відволікати.

 

 

– Та все нормально. Просто через шум у автобусі нормально не поговориш,– Лі почав розплутувати навушники, та протягнув один Джисону,– тому краще послухати музику.

 

 

Хан мило усміхнувся і запхав навушник у ліве вухо. Мінхо не був впевнений що його плейлист йому сподобається, але як виявилось у них співпадають смаки.

 

 

(пропоную послухати BE’O – LOVE me / BTS – Sea)

 

 

Через пів години, Мінхо, дивлячись у вікно відчув дотик до свого плеча. Джисон заснув досить швидко, а от Лі не міг спати у подорожі. Йому подобалось розглядати природу та людей за вікном. З часом у автобусі стало досить тихо. Можливо через те що було досить рано. Він згадав про план який йому вручив Чан, коли той пройшов мимо його сидіння. Уважно розглянувши розклад, він усміхнувся. Перший день був доволі спокійний, для нього це в самий раз. Можна буде краще дізнатись одне про одного. Хоча Мінхо не дуже любив нові знайомства, йому вистачало свого друга, який вічно знаходив пригоди на п’яту точку.

 

 

Пройшло ще дві години, Мінхо все дивився у вікно. Залишалось ще трошки до місця призначення. Вони їхали по просторій дорозі, там майже не було машин, а на фоні були гори, невисокі скали та пару будиночків. В один момент Джисон підірвався і витягнув навушник з вуха.

 

 

– Що таке?

 

 

– Не знав що ти слухаєш жорсткий метал.

 

 

Хан колупався мізинцем у вусі, всім своїм видом показуючи що ледве не оглох. Мінхо вибачився і легенько усміхнувся. Він не дивився у плейлист, а його правий навушник вийявився неробочим і весь цей час він нічого не слухав. Він не міг цього сказати Джисону з самого початку, тому просто промовчав та ще більше засміявся споглядаючи реакцію Хана.

 

 

______

 

 

Мінхо прокинувся від того що хтось кинув у нього м’яч. Він дякував Богу що удар був у ногу а не в голову. Але це майже зіпсувало йому настрій. Він лише на пів годинки вирішив побути в тишині.

 

 

– Пішли соня. Я збираю всіх вожатих.

 

 

Мінхо вже був готовий показати язик цьому накаченому австралійцю, але той знову раптово розвернувся і втік.

 

 

– Негідник, це ж боляче.

 

 

Посидівши на ліжку ще трошки, він все-таки вирішив встати та піти на зустріч. Можливо хоч після цього можна буде відпочити.

 

 

Дорогою у кімнату керівника він думав що було б непогано якби він приїхав додому не калікою.

 

 

Зайшовши в середину, Мінхо ввічливо привітався та помітив сидячого на підлозі Джисона. Лі поправив волосся на голові та вирішив присісти збоку від хлопця.

 

 

– Якщо вже всі зібрались то саме час коротко назвати свої імена. Після цього у вас буде час роздивитись територію та до вечора у вас буде вільний час. А далі по плану який я вам дав,– сказав Чан серйозним голосом, та встав посередині кімнати,– мене звати Бан Крістофер Чан, можна просто Чан, або Кріс. Не люблю формальності, тому забудьте мою фамілію. Команди будуть розпреділені завтра зранку, але сьогодні ввечері я скажу хто з ким буде з вожатих. Якщо є якісь питання, звертайтесь до мене, я вам допоможу.

 

 

_____

 

 

– Хей, Мінхо,– викрикнув Чан,– не хочеш зіграти?

 

 

Бан Чан тримав в руках волейбольний м’яч та очікував відповіді. Мінхо помітив позаду хлопців, скоріш за все це була його зібрана команда для гри. Вожатих тут було не багато, але для гри достатньо. Мінхо ніяк не міг збагнути чому цей помідор за ним вічно ходить. Можливо це було просто з поваги, або Мінхо завжди думав що він такий мачо, а виявляється він не такий.

 

 

– Вибач, я думав пройтись, роздивитись територію.

 

 

– Тоді знайди Джисона, він теж не захотів грати.

 

 

– Ти його знаєш?

 

 

– Так це той друг з яким я на тренуванням ходжу.

 

 

Мінхо задумався і на кілька секунд застиг. А Чан просто усміхнувся, помахав на прощання та побіг.

 

 

(ідально підійде Jungkook – Still With You)

 

 

Мінхо вирішив піти стежкою яка була за їхнім будиночком. Таких було десять. В одному будинку проживало шестеро людей з них повинен бути один вожатий. Так як команди ще не розподілили, попросили не розкладати речі, та почекати завтрашнього ранку. Також було вогнище, площадка бля волейболу, футболу і кілька бесідок.

 

 

По трапинці він йшов приблизно п’ять хвилин і вже думав повертатись, але ноги понесли його далі. Йому пощастило побачити цю красу. Невеличке озеро блищало від променів сонця. Тишина колихала листя дерев, а птахи співали свою пісню волі. Вид був просто неймовірний і навряд чи хтось із приїжджих знав про це місце. Стежка не була чіткою, тому сюди рідко хтось заходить.

 

 

Мінхо вирішив присісти на траву відійшовши від стежки, та дістав свої навушники з кишені спортивних штанів. Але вже через кілька секунд він згадав, що у нього всього один робочий навушник, атмосфера буде не та, тому вирішив заховати їх і просто полежати та послухати пташок.