is hij dezelfde

Нарешті в мені знайшлись сили продовжити фанфік~

Аполлон. Слово котре занадто мале та немічне аби описати новенького. Скульптори давнього рима життя поклали б, аби лише мати змогу відобразити постать його у мармурі. Та він наче і сам статуя, білий такий та ідеальний. Юнацьке серце ось зупиниться, адже ледве справляється з роботою покладеного на нього. А мозок ніби взагалі перестав існувати, наче завжди пустота була. Але цю пустоту зараз впевнено заповнюють тонкі руки та родимки наче сузір’я розміщені на блідому лиці.//

-Так ви тут еліта?-лунає бархатистий голос. Жертви еволюції одразу почали об’являти правила котрі вони тут ввели.
-Ну так-скалиться Рен. Кожного однокласника не минули увагою, зі всякими емоціями розповідаючи яке в кого клеймо.
-Ну це заучка, я зрозумів-зовсім не зневажливим поглядом дивиться на світловолосу дівчину, проте в мить переводить його.-А це хто? Запитує вказуючи пальцем на спокійно сидячого парубка.
-Ооо брат, а це наш експонат, необізнаний об’єкт-з гординею в голосі відповідає Деймон.
-Що?
-Гамадрила наш, да Чімін?-останні слова особливо голосні, аби хлопець й чорному точно почув. Двоє заливаються сміхом, а Мін лише випучивши очі споглядає то на трійцю та на нещасного хлопця.
-Та пішов ти. 
Злість ,шалена злість в голосі та сором в очах. І зовсім не через слова Рена. Юнгі ж явно не тупий та зрозуміє все. І що далі? Терпіти знущання не тільки від трьох осколопів? З похмурою думою виходить з класу, аби зібрати знову себе по шматочках.
-От виродок-усміхається Вів.
-Ви його через орієнтацію ізгоєм зробили?-щиро дивується Юнгі, бачачи незрозумілі погляди.
-Ну так, а що мало бути якось інакше?
-Так мало. Проте діалог не продовжується, дзвонить дзвінок разом з ним залітає в клас Чімін. Якщо біолог мозок трахав, то краще за нього це робить лише історичка. Голова уже тріщить від перенапруги, від намагання хоча б щось зрозуміти. Від катування самого себе його відволікає кинутий в спину скомканий папірець та тихі смішки. Ну ясно хто кинув. 
Юнгі на це дивиться, та диву дається, мать твою 21 століття і досі живуть такі люди? Йому по людськи шкода хлопця котрого заклеїли клеймом ізгоя, лише через те, що “не такий”. До речі навіть дуже симпатичного хлопця. 

Зараз виходячи зі шкільних воріт Чімін намагається переварити сьогоднішній день та бурю емоцій. Новенький глибоко засів в думках, не даючи шансу впустити ще щось в них. Та і поведінка здивувала. Чімін уже готував себе, що до тої трійки доєднається і цей красень та разом з ними будуть калічити рештки психіки Пака. Проте за весь час новенький лише раз звернувся до Пака, і то, аби спитати який далі урок. Той кружок ідіотів звісно продовжував свою діяльність підколюючи Чіма, проте лише стикались з важким, навіть з нотами злості, поглядом Юнгі. Чімін сам його бачив, і від нього ставало ніяково. Може буря завтра буде, сьогодні вирішили аби в спокої побув. Проте будь він таким же як і ті ідіоти, точно не впустив би можливості, хоча б пару образливих слів випустити.

-Який аполлон, я нічого не зрозуміла з твого повідомлення.-питає зустрічаючи брата біля порогу.
-Та новенький, бачила б ти його, ооой-каже кладучи ключі на тумбу
-Що гарний такий?
-Не те слово, піздатий мужик.-обоє видають смішки проходячи в вітальню.
-Нічого собі, а якщо не лице брати, сам по собі він нормальний?-запитує поправляючи руде волосся.
-Цього ще не вияснив, но здається що краще ніж ті недогриски. 

Зараз, розслабляючись, після приємного душу, в ліжку від знов і знов прокручує в голові образ Юнгі та погляди його, намагаючись знайти хоча б щось, що показує неприязнь чи огиду. Проте не знаходить.

Кроки його не швидкі, аби розтягнути якомога більше часу. В навушниках грає далеко не лірика, а руки в кишенях синього худі. Сьогодні похід в школу здається йому не таким ненависним, хоча компанія телевізора і ліжка здаються йому куди кращими, ніж ті недоумки. Проте сьогодні справді є доля бажання, аби знову побачити та почути його неочікуваний предмет обожнювання. Коли шкільні ворота опиняються вже зовсім близько він виймає з вух навушники та в’яло кладе їх в кишеню. Пройшовши буквально пару кроків, він чує позаду себе той хриплий, басистий голос.
-Хлопче, стій.
Дихання скорочується, а серце все швидше і швидше б’ється. Він повертається та бачить статну фігуру котра прямує прямо до нього.
-Так?-намагається видати якомога впевненіше. 
-В тебе випало, ось-після протягує трохи сплутані наушники. Чімін побачивши їх в руках Юнгі, почав шарити в кишенях впевнившись, що вони таки непомітно випали. 
-Дякую-з посмішкою каже Чімін забираючи їх та відчуваю такий же холод в долонях як і в нього.
-Та нічого, буває-проказує залишаючи дотик на плечі та прямує на шкільне подвір’я. А Чімін так залишається у воріт, дивлячись на навушники та посміхаючись як ненормальний.

Прошу вибачення за можливі помилки та приємного читання