рятувальний жилет.

Майк Віллер ніколи не плакав. Він любив бойовики, настільні ігри, жартувати, синій колір, дурнуваті футболки поло і ніколи не плакав. Він був ідеальним сином. Він вчився на відмінно, більше не докучав батькам за обідом, взагалі він рідко з ними балакав, читав, писав щось до себе в блокнот, але ніколи не плакав.

– Чого це він такий ніякий останнім часом? – З вітальні доносились голоси батьків.
– Його найкращий друг поїхав, сумує певно. – Карен відірвалась від якогось журналу і глянула на чоловіка
– Той що педік?
– Теде, фільтруй що говориш. – Жінка обурено стукнула його журналом по руці.
– Тоді сумувати нема чого.

Майк захлопнув двері та, впевнившись що усі почули через набридливе мамине «Майкл!», скотився по стіні і впав на підлогу. Він злився, стискав комір футболки і важко дихав.

Чому так холодно? Невже скоро грудень і він знову загубився у часі. Чи це знову дурнувата самотність і страх? Це напевно лише протяг. А може він просто повільно помирає і навіть не знає від чого? Хотілось щоб його розум зжер Поглинач свідомості і він нарешті б більше не мучився.

Хлопець встає і підводить очі до вікна. Надворі темно і вітряно, голі сухі дерева гнуться і майже ламаються. Самотній жовтий ліхтар за вікном довго блимав, а згодом взагалі згас. Майк дивився на фотографію на підвіконні. Вона явно тоді дуже намокла і була розірвана прямо між ним та Віллом. Минуло вже стільки часу, а дивитися на це було все ще трохи боляче. Навіть після того як він склеїв її скотчем краще не стало.

Він підійшов до програвача і ввімкнулась касета з мікстейпом який Вілл зробив напередодні від’їзду. За ці декілька місяців він певно вже вивчив його напам’ять. Майк знову сів на підлогу і вперся головою в спинку ліжка. Фоном грала «Still ill», якщо чесно, Майку The Smiths не дуже подобалися, а Вілл їх навпаки дуже любив. Він знав, що вперше він послухав їх з Джонатоном, а першу платівку йому подарували незабаром після виписки в 83-тьому. Може вони занадто нагадували Майку про Вілла, тому він так старанно їх уникав. Впринципі, як і усе що нагадувало про нього, про них.

Наручний годинник дзеленькнув повідомляючи про те що зараз північ. Вілл, напевно, зараз не ненавидить північ настільки ж сильно як вдома. Вона раніше його дуже лякала, тож Майк ніколи не вимикав світла в кімнаті на ночівлях.

Якось він забагато думає про Вілла. Хоча Майку наче подобається думати про нього, але це дивно і точно не правильно. Він впевнений що інші не згадують друзів так часто, не думають що б їх друг подумав про ту чи іншу пісню, не шукають друга у всіх кого зустрічають. Майк тряхнув головою і вклав її собі на коліна. Часом, він ненавидить думати взагалі, але раз за разом прокручує одні й ті самі спогади. Одні й ті самі думки по колу, дратує і від цього нікуди дітися.

Майк знову хоче відчути бодай щось хороше. Все довкола викликало злість і нудоту, все було звичайне, однакове і все одно не те. Він наче Майк, але лише на половину. Його думки були ніби й його думками, лише відчувались ніби чужі. Він тонув у власній голові, ці думки були повсюди, лились з усіх шпарин, а він навіть і не старався виплисти. Надії врятуватись уже просто не було. Він ніби вдома, але не в безпеці.

«Але хіба я не заслуговую бути у безпеці? Хіба я не зслуговую хоча б просто не думати?»

Він сумував не тільки за Віллом, він сумував за почуттям дому. Майк знав що відчуватиме цей комфорт тільки з ним, але ніколи не визнавав, і навряд чи колись буде. Він хотів відчути безпеку, він хотів бути потрібним. Він уникав себе, свої думки і спогади лише тому що знав – Вілл точно частина них. Вілл частина його самого і це було бридко, боляче і сраною правдою від якої не вдасться втекти.

На фоні заграла «Boys don`t cry». В голові одразу промайнула думка про те що це Віллова улюблена пісня, за яку Майк себе вдарив. А потім ще раз і ще, і ще. За те що він ніколи ні про кого так більше не думав, за те що він ніколи так ні за ким не сумував, за те що він ніколи не хотів так бути з кимось і за те що він ніколи так нікого не любив.

І усе це не мало ніякого значення. Тому що його дратували тупі герої бойовиків, настільні ігри заміняли йому реальність, жартував він напевно не смішно, синій мозолив йому очі, а дурні футболки поло натерли шию. Він ніколи не задовільнить своїх батьків. Він давно перестав нормально вчитись, любив посперечатись з мамою за обідом, ніколи не говорив з батьками, а писав у блокнот сюжет коміксу який Вілл напевно точно ніколи не намалює.

Та і це не мало ніякого сенсу, тому що Майк Віллер плакав. Він злився, бив себе по нозі і все одно плакав. Плакав через самотність, плакав бо розумів що любить свого найкращого друга, плакав тому що знав що знайомство з Віллом реально найкраща річ яку б він міг колись зробити. Майка від себе нудить, він захлинається цією огидою і плаче мов мала дитина.

«Хлопчики не плачуть», але Майк навіть не впевнений чи живий узагалі. Він пробує встати й одразу падає на підлогу. Удар по нозі і ще одна спроба, він нарешті підвівся і впав на ліжко. Сльози не зупинялись як би він не старався, це дратувало і від цього плакати хотілось ще більше. Майк притискав коліна ближче до себе і обіймав подушку так сильно як тільки міг. Він знав кого уявлятиме й однаково забороняв собі це робити. Нічого більше його не врятує, нічого і не мало його рятувати.